«Правила гри. Частина друга»

Володимир Арєнєв

ПРАВИЛА ГРИ

Частина друга

ДЕНЬ ДЕСЯТИЙ

— Якщо так піде і далі, ми звідси не виберемося й через рік, — флегматично зауважив Данкен.

Мені, зізнатися, було зараз байдуже. Навряд чи слова журналіста щось змінять. До того ж, мене дуже насторожувала поведінка Мугіда. Коли такі люди — владні, впевнені в собі, — починають розмірковувати, вагатися, я, особисто я, відчуваю, що лишається тільки уважно, дуже уважно спостерігати, аби з’ясувати, що ж призвело до цього непевного стану.

— Так, — у Данкена з’явилася невеличка група підтримки — в особі подружжя Валхірів, — так, пане Мугіде, коли ж нарешті приберуть цю каменюку?

Журналіст розгублено хекнув, оскільки його риторичне запитання стосувалося дещо іншого. Але — як-то кажуть, у кожної мухи своя купа проблем.

Оповідач зітхнув та похитав головою:

— Так-так, я згоден із вами, панове сприймачі. Жахлива безвідповідальність служби ремонтних робіт ні в якому разі не залишиться непокараною. Але оскільки попереду в нас ще кілька оповідей, то я б на вашому місці не турбувався. До того часу, коли ми скінчимо, каменя біля дверей, певен, уже не буде.

— А коли ми скінчимо? — повторив своє запитання Данкен.

Мугід глянув на нього так само незворушно і лише на мить іскринка іронії засвітилась в його очах (але я її помітив і, здається, Данкен — теж).

— Розумієте, пане журналісте, мені дуже важко назвати точну дату. Існують обставини, які ми не можемо передбачити — наприклад, різні випадковості, розлади самопочуття, як це вже було із панною Карною (вибачте, шановна, що згадую про це зайвий раз). Інакше кажучи…

— Я зрозумів, пане оповідачу. Можете не продовжувати. Дякую вам за вичерпну відповідь.

Мугід розвів руками й вклонився:

— Не варто, — відмахнувся Данкен. — Не варто.

Ми почали підводитися й потроху розходитися хто куди. Був ранній вечір, і залишався час… — на що? Я от, наприклад, збирався як слід поїсти та зайнятися «Феноменом». А то ще таємничі служники «Вежі» виявлять пропажу фоліанта й відберуть. Я уявив собі цю батальну картину. Троє — п’ятеро людей в старовинному вбранні вчепилися в книгу з одного боку, я — з іншого, а на задньому плані, ховаючись за спинам служників, метушиться Мугід і, махаючи руками, горлає: «Обережніше, не пошкодьте», — йдеться, звісно, про книгу, а не про мене.

До речі, про книги. Коли вже пану оповідачеві і варто турбуватися, то зовсім не про «Феномен», який цілий та неушкоджений лежить у мене в кімнаті. Краще б уже замислився над долею пліснявого фоліанта, який я викинув разом із іншим мотлохом, коли вибирався із того загадкового поверху. І куди це моторні служники поділи всі речі? Він же, бідолаха, шукав, нервував, а знайти не зміг. Начебто, вони сміття не вижбурють просто з вікон «Вежі», хоча, за важких умов облоги можливе й не таке. Вистачило б харчів. І Обхад — головне, аби він вчасно зорієнтувався та дав сигнал, інакше всім нам…

Хвилиночку! Звідки я знаю, що Армахог доручив саме Обхадові…

Я похитав головою й уголос вилаявся. Луна незграбно підхопила незвичні слова й понесла по коридору, зачіплюючи за гобелени та електричні смолоскипи. Я перелякався.

/«Ви хоч знаєте, що інколи сприймачі ототожнюють себе з подіями, про які чують, і врешті-решт божеволіють? Просто не можуть повернутися назад. Уявляєте собі, ги?»/

Це розповідав Данкен у день прибуття. Тоді ці слова забулися… майже забулися, але зараз, коли розум, мій розум, видав ту нісенітницю про Обхада, я ладен був… Навіть не знаю на що. Але беззаперечним є одне: треба вибиратися звідси, і якомога скоріше.

Та це неможливо, приятелю. Ти замкнений — ви всі замкнені в «Вежі», поки пани рятівники не виявлять ласку і не заберуть камінь. А доти… Два дні тому, пригадується, я відчував щось подібне. Тоді я списав усе на сонне марення, але зараз я ж не спав!

У горлі з’явився Неприємний клубок, закортіло терміново випити. До людей, до людей, швидше до людей. Нехай навіть я натраплю на зануду-Чрагена, нехай Данкен дзижчить над вухом, нехай… — що завгодно, тільки б забути, стерти це відчуття повторюваності того, що відбувається!

Але у Великій залі вже (чи — ще?) нікого не було. Наливши собі з глечика якоїсь солодко-кислої гидоти, я одним махом ковтнув її й скривився: стало ще гірше. Напевне, це суб’єктивна, напевне, це минеться. Певно… Але не минало, наче хвиля, билося у свідомості, і хоч амплітуда коливань клятої хвилі вщухала, я знав, що вона знову розгойдається, варто лише дати поштовх. А цим поштовхом буде оповідь. Відмовитися? Так, це найкращий вихід — днинку посидіти в кімнаті, почитати.

Я вирішив розпочати негайно. Зрештою, читання заспокоює, особливо читання давньо-ашедгунською, бо тут доводиться з головою занурюватись у розгляд варіантів трактування того чи іншого ієрогліфа, — стає не до сторонніх думок про божевілля

/та війну/

та інші психіатричні дурниці.

Раптом пригадалося вчорашнє попередження. Чи можливо, щоб хтось помітив внутрішні зміни у мені й вирішив попередити? Чи в записці йшлося про щось інше? Про що? Чи, часом, не про роботу?

На думку спали розповіді про моїх попередників. Жоден не впорався із завданням: деякі не з’являлися в полі зору Хінега, а рідко що проходить поза його увагою! А деякі відмовлялися від усього, повертали задаток та розводили руками, нічого не пояснюючи. Наче і не сталося нічого.

Добре, геть усі чорні думки, я живий, здоровий (ну, майже здоровий), у повному розквіті сил. І книжка, от вона: читай досхочу. Звичайно, значно цікавіше провести час у компанії пані Карни, але я зараз надто погано почуваюся, аби бути витонченим і галантним співрозмовником, а перекладати свої проблеми на тендітні плечі дівчини (ще «поскаржиться» у вежевий медпункт!) не хочу. Залишається тільки зануритися у вивчення «Феномену Пресвітлих».

Книжка розгорнулася на тому місці, яке повністю відповідало моїм сьогочасним запитам.

…Окремо слід розглядати феномен оповідачів. Теоретично, його «власників» можна віднести до тієї ж групи, що і феноменоносіїв Пресвітлих, та коли розглядати цю проблему детальніше, побачимо, що не все так просто. Перш за все насторожує час появи перших оповідачів. Він приблизно збігається з остаточним усуненням суурами носіїв феномену Пресвітлих. Сам факт, що мандрівні мудреці не звернули уваги на оповідачів, говорить багато про що.

Узагалі, існує кілька варіантів пояснення ставлення суурів до оповідачів. Наприклад, деякі вважають, що мандрівні мудреці просто «втомилися» усувати феноменоносіїв; так би мовити, зрозуміли, що їхня мета недосяжна. Зізнатися, ця версія слабенька — особливо коли врахувати, що до появи оповідачів суури усували власників феномену Пресвітлих упродовж двох сотень років. Вірогіднішим можна вважати припущення, що суурам було до появи оповідачів зовсім не байдуже. Просто вони не продемонстрували це так наочно, як у випадку з феноменоносіями.

Та все ж найрозумнішою версією, на нашу думку, є така: оповідачі — не тотожні з носіями феномену Пресвітлих. Вони — дещо інше, що лише на перший погляд скидається на феноменоносїїв. Пояснимо цю думку детальніше.

До виникнення династії Пресвітлих, а точніше, до того, як Хреган отримав від Богів сумнозвісний дар, між людьми та Богами існувала чітка диференціація: жодна людина ніколи не володіла жодною з надприродних здібностей, які були властиві виключно Богам. Коли останні пообіцяли (і дотримали обіцянку), межа між людьми та Богами повільно, але почала розмиватися. Можна вважати, виникла третя сутність — Пресвітлі. Оскільки на той час (як вважається) Боги не могли втілюватися та приходити на землю — через війну Фаал-Загура та її наслідки, — кожен, хто мав надприродні здібності, автоматично відносився до династії Пресвітлих. Пізніше, після ан-тегу, на таких людей просто не звертали уваги — до недавнього часу. (Принаймні не звертали уваги ті, хто був занурений у «маячню світу»).

Тож, повторимося: кожна людина, яка мала надприродні здібності, з огляду на перелічені вище уявлення, класифікувалася дослідниками як Пресвітлий (згодом — носій феномену Пресвітлих). Навряд чи комусь спало на думку, що оповідачі становлять якусь четверту категорію: вони не звичайні люди, не Пресвітлі (феноменоносії) й не Боги — інша сутність. Але якщо оповідачі — саме ця четверта категорія, то цілком зрозуміло, чому суури не стали їх усувати.

Розглянемо феномен оповідачів детальніше — для того, щоб отримати уявлення про те, хто вони такі або що вони таке.

У цьому місці я збуджено хмикнув: нумо, подивимося, хто ви, пане Мугіде!

Отже, на відміну від носіїв феномену Пресвітлих, оповідачі мають лише одну надприродну здатність. Ця здатність незмінна та, власне, і є тією ознакою, за якою можна відрізнити оповідача від простої людини. Оповідач оповідає. Цей своєрідний спосіб передачі інформації за певною кількістю ознак відрізняється від інших, відомих та доступних людям (акустичного, візуального тощо); разом із тим, він поєднує в собі ці способи. Можна сказати, оповідь — якісно новий метод передачі інформації. На жаль — або, на щастя? — оповідати можуть лише оповідачі; при цьому інформація передається в однобічному порядку. Звідси й розподіл на оповідача та сприймача.

Що та як передає оповідач? І за яких умов?