«Правила гри. Частина друга»

Володимир Арєнєв

ПРАВИЛА ГРИ

Частина друга

ДЕНЬ ДЕСЯТИЙ

— Якщо так піде і далі, ми звідси не виберемося й через рік, — флегматично зауважив Данкен.

Мені, зізнатися, було зараз байдуже. Навряд чи слова журналіста щось змінять. До того ж, мене дуже насторожувала поведінка Мугіда. Коли такі люди — владні, впевнені в собі, — починають розмірковувати, вагатися, я, особисто я, відчуваю, що лишається тільки уважно, дуже уважно спостерігати, аби з’ясувати, що ж призвело до цього непевного стану.

— Так, — у Данкена з’явилася невеличка група підтримки — в особі подружжя Валхірів, — так, пане Мугіде, коли ж нарешті приберуть цю каменюку?

Журналіст розгублено хекнув, оскільки його риторичне запитання стосувалося дещо іншого. Але — як-то кажуть, у кожної мухи своя купа проблем.

Оповідач зітхнув та похитав головою:

— Так-так, я згоден із вами, панове сприймачі. Жахлива безвідповідальність служби ремонтних робіт ні в якому разі не залишиться непокараною. Але оскільки попереду в нас ще кілька оповідей, то я б на вашому місці не турбувався. До того часу, коли ми скінчимо, каменя біля дверей, певен, уже не буде.

— А коли ми скінчимо? — повторив своє запитання Данкен.

Мугід глянув на нього так само незворушно і лише на мить іскринка іронії засвітилась в його очах (але я її помітив і, здається, Данкен — теж).

— Розумієте, пане журналісте, мені дуже важко назвати точну дату. Існують обставини, які ми не можемо передбачити — наприклад, різні випадковості, розлади самопочуття, як це вже було із панною Карною (вибачте, шановна, що згадую про це зайвий раз). Інакше кажучи…

— Я зрозумів, пане оповідачу. Можете не продовжувати. Дякую вам за вичерпну відповідь.

Мугід розвів руками й вклонився:

— Не варто, — відмахнувся Данкен. — Не варто.