«Валеріан та місто тисячі планет»

Кристі Голден

Валеріан та місто тисячі планет

Офіційна новелізація фільму

Зірки хоч і не були вічні, жодне літочислення не могло підрахувати їхній вік.

Їхній безсторонній погляд помічав багато чого в системі планет довкола Сонця, особливо — навколо однієї з планет, третьої від цієї зірки.

1975 року за місцевим календарем у просторі над нею сталися важливі події.

З двох різних місць на цій планеті, яку її жителі звали Земля, два народи запустили космічні апарати, що пізніше дістали назву «примітивні». Уперше в історії Землі два кораблі здійснили стикування у відкритому космосі, і їхні екіпажі могли вільно пересуватися ними.

Бригадний генерал Томас Стеффорд з «Аполлона» та Алєксєй Леонов з корабля «Союз» обмінялися історичним «рукостисканням у космосі» — у прямому й переносному значенні.

Рукостискання супроводжували усмішки, радість і почуття єдності, а два чоловіки тоді здружились і їхня міцна дружба тривала не одне десятиліття.

А вже 1998 року на орбіті довкола синьо-зеленої планети з’явилася космічна станція «Альфа». Подія двадцятитрирічної давнини була зустріччю не тільки двох народів. У рік історичного рукостискання народилась ідея створення європейського космоплана «Гермес», і коли той уперше зістикувався з «Альфою», він представляв цілий союз націй. Доти космос був віддаленим помешканням для кількох людей. Але минуло небагато часу, і він став належати всьому людству.

З плином часу космічна станція розросталася. 2019 року на «Альфу» прибув величезний китайський космічний корабель «Тяньгун-3». Капітан станції «Альфа» тридцятирічний Джеймс Кроуфорд радо вітав осяяного променистою усмішкою китайського колегу Уана Ху. Саме від цієї події історики пізніше вестимуть відлік кінця напруги в міжнародних відносинах і початку першої Великої ери людського співробітництва.

Сталося те, у що багато хто на Землі не міг повірити. На самій планеті людство й далі працювало заради миру та злагоди, але водночас очі й серця людей налаштовувалися на розуміння загадкових мелодій космосу. Капітани продовжували обмінюватися рукостисканнями на величному тлі неозорих зоряних полів.

Станція чудово працювала, і віддалені зірки спостерігали за тим, як завдяки славетному ентузіазмові жителів об’єднаної Землі почався розквіт «Альфи». Минуло якихось вісім років, і станція надзвичайно розширилась. Її населення досягло восьми тисяч осіб. Дедалі більше народів відправляли своїх представників у космос, бажаючи приєднатися до цього символу єдності. А вже 2019 року на цій третій від сонця планеті не знайшлося жодної країни, яка б не була представлена на борту станції бодай одним дослідником.

2031 року на «Альфі» було встановлено систему штучної антигравітації. Мешканці станції тепер могли ходити її коридорами так само легко, як і на рідній планеті. Капітан Кроуфорд на той час був уже статечним сорокаоднорічним чоловіком. Він вітав капітанів космічних кораблів з Індії, Арабських Еміратів, Кореї, Африки, Австралії, Бразилії та Японії, а ті, замість традиційного рукостискання, кланялись самі та приймали поклін у відповідь.

І за всім цим спостерігали зірки, далекі та мовчазні. Станція розширювалася, окрім військових та офіційних осіб, на ній селилися цілі родини. Бачили зорі й те, як 2150 року настала історична мить не лише для людства, а й для всієї галактики. Міжнародна космічна станція «Альфа» завдовжки понад три кілометри була домівкою для більш як ста тисяч людей. І досі все на станції було знайомим і комфортним: її конструкції та дизайн, кораблі, що стикувались, обличчя людей на їхньому облавку. Усе, крім корабля, який хутко наближався до неї.

Він був мало схожий на звичайний корабель — радше на потвору з кошмарів. Чорний, немов покритий хітином, на якому лиховісно стирчали десятки колючих шипів, корабель випромінював зсередини тьмяне світло багряного відтінку. Воно світило лише з кількох ілюмінаторів обабіч корабля і з двох — на носі, якщо взагалі таке просторічне слово як «ніс» можна було вжити щодо цього дивного судна.

Капітан Джошуа Нортон мав вигляд зухвальця, який увиразнювали охайно підстрижена борідка й пронизливі очі. Пізніше він напише у спогадах:

«Цей корабель ніби зійшов зі сторінок роману Жуля Верна — більше схожий на живу істоту, ніж на справжній корабель. Ілюмінатори на носі були розміщені у верхній частині судна, де сходилися його криві боки. Здавалося, на нещасну „Альфу“ несеться небезпечна здоровецька істота, чиї два червоні ока палають, чекаючи нападу. Я гадав, що будь-якої миті ця безмірна пащека розкриється і проковтне нас геть усіх. Слово „чужинець“ ніколи ще не звучало настільки доречно».

Нортон чекав на чужинців у вестибюлі станції. «Я намагався не нервуватись», — згадає він десь через шість десятків років.

Наше спілкування з кортаан-дахуками, видом, що виник у зірковому скупченні Стожари за п’ять тисяч світлових років від нашої Сонячної системи, було чемним із самого початку. Звичайно, приголомшення від того першого контакту з ними описали історики й журналісти, виразили мистці, адже це було перше підтвердження того, що ми — не єдина розумна раса в галактиці. Безумовно, на сьогодні тема фізичного контакту з чужинцями давно приїлася. Але ви маєте пам’ятати, яким приголомшливим, запаморочливо новим здавалося це нам, людям, що стояли в цій залі, мокрі від поту і, поза всяким сумнівом, мовчазно молилися.

Як я вже сказав, наше спілкування було чемним. Вони розповіли, що освоюють галактику не заради завоювань, а в пошуках мистецтва і краси, що було осердям культури їхнього виду. Ми сподівалися на краще. Але не знали, що станеться насправді.

Відчинився останній атмосферний шлюз.

Троє прибульців зійшли зі свого корабля на станцію «Альфа».

Вони були трохи вищі за людей, які їх вітали. У певному наближенні прибульців можна було назвати гуманоїдами. «Таке виразне земне слово, — поскаржився Нортон, — і в нас досі немає нічого кращого». На тому їхня спільність із людьми закінчувалася. Нортон і його колеги з делегації землян побачили руки й ноги, голови з очима й ротами, але всі ці додатки виходили з тулубів, подібних до тіл рептилій, а на обличчях з очима та вухами не було носів.

Їхня шкіра мала загалом помаранчевий колір з домішками синього, жовтого та червоного на широких безносих обличчях. Різко окреслені синьо-сірі губи видавалися вперед. На тулубах, передпліччях і ногах висіла зброя, а ступні закінчувалися тим, що людською мовою можна було б назвати ратицями.

Ми всі знали, що то був поворотний момент, творення історії — але якої саме? Здавалося, усе в світі — в нашому світі, принаймні — поставлено на карту, і наші серця збентежено калатали…

Як свідчать спогади, у найкритичніший момент Нортон ковтнув слину, всміхнувся й простягнув руку, яка злегка дрижала.

— Ласкаво просимо на облавок, — привітався він. Один з кортаан-дахуків робив переклад для свого вождя. Утворилася пауза. Люди, ніколи доти не бачивши чужинців у плоті, не могли зчитувати їхні емоції.

Вождь вийшов уперед — він був вищий за Нортона, — ухопив капітанову руку й почав енергійно трясти нею вгору та вниз.

Усі на станції — і в цілому світі, що спостерігав за видовищем, — зітхнули з полегкістю.

А далі, після того першого контакту, події понеслися стрімголов. Неймовірно дивні на той момент істоти, які згодом перетворилися на давніх друзів, відомих у кожній господі, зайшли в контакт з людьми й поселилися на «Альфі».

Потім були меркурії, створіння, що з плином часу перетворили себе з переважно органічних істот на мінеральні. Вони мали аналітичний розум і були майже позбавлені емоцій, тому здавалися ще більшими чужинцями, ніж кортаан-дахуки. Кмітлива у політичному сенсі раса доґан-даґізів стала «дипломатичним представником» меркуріїв. Її роль у налагодженні спілкування між людьми та меркуріями, яких ще звали «дзеркалами», була неоціненною.

Згодом з’явилися палм-мурети — газоподібні істоти, вдягнені у м’які металеві екзоскелети. Вони носили страхітливі маски складної конструкції, що суперечили їхній миролюбній сутності. Зірки мовчки дивилися й на появу арисум-кормнів — кочового племені дослідників і мандрівників, які пишалися знайомством з усіма розумними істотами галактики.

Суперечливі почуття викликали КЦ02 — вони живилися негативними емоціями інших істот, перебуваючи поруч із тими, хто відчував страх, біль або відчай. Відомим було Нортонове висловлювання про те, що такий їхній раціон «безумовно, робив повітря чистішим для всіх нас».

Расу мартапураї познайомили з людьми їхні союзники, кортаан-дахуки. То були водяні створіння, вдягнені у громіздкий одяг на все тіло, який дозволяв їм жити за межами водного середовища. Капітан Єзекиїл Тревор, який уперше їх побачив, порівняв той одяг зі «старомодними костюмами для глибоководного дайвінгу». Мартапураї були великі доброзичливі рибоподібні істоти з довгими руками, схожими на щупальця, та по-риб’ячому вирячкуватими головами просто посеред грудей.

Уперше їх зустрівши, капітан Тревор, лисуватий, але харизматичний чоловік, дипломатично всміхнувся і простягнув руку. Урочисто моргаючи крізь подобу скафандра, мартапураї у відповідь простягнув пальці-щупальця. Тревор немовби наклеїв усмішку на обличчя і стійко її тримав, поки його пальці змикалися навколо холодних липких відростків.

— Ласкаво просимо на облавок, — йому вдалося втримати поштиву інтонацію.

Колись людство висміювало саму думку про іншопланетне життя. Тепер же ж воно приймало в себе вже не кілька, а кілька десятків видів різних розумних істот, готуючись у майбутньому приймати тисячі.