«Казка старого млина»

Казка старого млина (fb2) - Казка старого млина 159K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Спиридон Феодосиевич Черкасенко

КАЗКА СТАРОГО МЛИНА

Драма

ДІЄВІ ОСОБИ:

ВАГНЕР, гірничий інженір, молодий, дуже вродливий.

КРАМАРЕНКО, землемір.

ТРОХИМ, лакей Вагнера.

МАРТА, стара клюшниця.

ТАРАН, дідич.

МАРІЯ, СУСАННА — дочки його.

АНЕЛЬКА, ФАНІ — тимчасові гості.

ПЕРШИЙ І ДРУГИЙ ГОСТІ, приятелі Вагнера.

ПОДОРОЖНІЙ.

РОБІТНИКИ.

ДІД-МЕЛЬНИК.

МАР'ЯНА, його онука.

ЮРКО, чабан, німий.

I

Берег річки. На другім плані гребля, старий млин,

верби. До них спускається високий, скелистий

протилежний берег.

Смеркає; все повито легким, прозорим туманом. Чути,

як шумить вода. Сходить місяць. Із степу лине ледве

чутний, тужливий плач отари.

Дід-мельник

(дослухається, сидячи на призьбі коло дверей).

Як тільки ніч зашепче, мов та відьма,

Нависне скрізь: в степу і над млином,

В туман легкий повиє верби й скелі,

Приспить дурну зозулю десь у лузі

І викличе на небо тихі зорі, -

То сказ немов на його найде враз:

Одно гуде, плюскоче та співає,

А може, грає — добре не розчуєш.

А-ач, якої витина старий!

Неначе парубок, якому з жиру

Тремтять коліна до дівчат, а глузд

Тікає геть, горлянка ж та язик

Спочинку і на хвильку не зазнають -

Іржуть та мелють все, як в добру повідь

Вишняк на річці… Хе-хе-хе!.. Дарма

Твої весняні чари, дідугане!..

Зависла ніч, зіходить он-де місяць.

Заснув і занімів до ранку степ, -

Не зглянешся, як стане тут Юрко:

Хе-хе… А де вже довгій бороді

Змагатися та з кучерями, котрим

Назустріч лине серденько дівоче!

Гай-гай! цих чар перемогти не квапся.

Шумуй, кипи — я спатиму спокійно.

А спати час…

(Позіхає й нешвидко зникає у млині).

(З правого боку виходить інженір Вагнер,

Крамаренко і робітник Трохим).

Вагнер

Зморився добре я…

То розташуймось тут?.. (До Трохима).

Неси сюди,

Що маєм на візку. Та розпряжи

Коня й пусти попастись на узліссі.

(Трохим зникає).

Це млин?.. Яка тут всюди глушина!

Ходили день — все степ, і степ, і степ -

Незайманий, як в перший день творіння.

І ждеш мимохіть дива… Слово честі,

Мене більш не здивує, як із скель

Зненацька з'явиться до нас сюди

Дикун-тубілець голий, волохатий,

Уб'є всіх трьох камінним сокирищем;

Розклавши огнище, на нім спряже,

Як вепрів, нас під дикий свій танок

І, скликавши на бенкет увесь рід,

Смакуючи, ковтатиме з кістками

Культурную печеню.

Крамаренко (сміється).

І не диво!..

Тут є місця, де не ступала ще

Нога людська, хіба що вівчарева…

Земля обітована… Час настане -

І потече враз молоком і медом…

Вагнер (скривившись).

Занедбана земля… Сиділи тут

Десятки років панські покоління,

Мов пугачі в ярах, і брали те,

Що в руки їм плило само, зусиль

Найменших не вживали. Праці, -

Вже не кажу про творчу працю я, -

Не знали зовсім: лінувались навіть

Нагнутись тільки, щоб підняти те,

Чим світ живе, чому кориться, — злото.

Подумать тільки! Під ногами мати

Незлічені багатства — й їх не знати,

їх занехаять, не шукать! Це й звірь

Або тварина так живуть: їм досить

Того, що щедрая подасть натура,

Як голод знемага… Одначе, сядьмо:

Чимало ми сходили. Ноги ниють,

І тіло, мов побите.

Крамаренко

Ось горбок,

Порослий тирсою, і дикий кущ

Неначе кличе нас під захист свій

Спочить. (Падають на траву).

Вагнер

Замислишся отак, буває,

Над тим, що бачив тут за кілька день

І що знайшов, крик радощів втримавши,

І злість, і заздрощі сповняють душу.

А потім… полетиш на крилах мрій

У царство казкове! Бентежна думка.

Фантазія нестримна пензлем дивним

Одну за одною величні, пишні

Малює враз можливого картини.

Ах, чом це не моє! Десяток літ…

Ви розумієте — один десяток -

І краю ви цього вже не пізнали б.

Мов срібні блискавиці, вздовж і вшир

Степи порізали б із криці рейки,

І з скреготом і криком поповзли б

По них рухливі змії огняні

Туди, на південь, аж до моря. Скрізь

Огневим реготом страховищ дужих

Збудив би цю прадавню, мертву тишу,

Як регіт хмар грозових будить ніч.

І царство сну, і царство забуття

Я обернув би дужою рукою

У царство творчого життя і праці.

Де силу взяв би я, щоб те зробить?

Вона — отут, занедбана, під нами

Лежить віки, тисячоліття й спить,

Мов та царівна казкова, чекає

На лицаря свого…

(Замовкає й дослухається до шуму води).

Вода шумить,

Зіходить срібний місяць. Тихий степ

Снить дивними й старими снами, -

Спокійну душу має… З року в рік

Все те ж — зворушлива краса і сон.

О, дужим будь! — умить заколисає,

Як все навкруг Еіками присипляє,

Теж сила…

Подорожній

(з’являється по той бік на скелі,

озирається навкруги й гукає).

Гей! чи є хто тут живий?

Чи по степах та диких хащах цих

Ховаються вовки лиш сіроманці

Та я, мов неприкаяний, блукаю?..

Крамаренко (голосно).

Ти хто ж такий?

Подорожній

Спитай у вітру, хто він,

Куди летить і де спочивок знайде.

Спитай у хмарки в день ясний, погожий,

Куди блакиттю шлях її послався

Та буйним де розіллється дощем.

Вагнер

Якийсь причинний.

Крамаренко