«Збірка творів»

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

ISBN 978-617-12-0740-0 (FB2)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Друкується за виданнями:

Шекспір В. Твори в шести томах. Том 2 / Вільям Шекспір ; перекл. з англ.; післямови О. Алексєєнко і Н. Жлуктенко. — К.: Дніпро, 1985. — 622 с.

Шекспір В. Твори в шести томах. Том 3 / Вільям Шекспір ; перекл. з англ.; післямови Д. Наливайка. — К.: Дніпро, 1985. — 574 с. : іл.

Переклад з англійської

Юрія Лісняка («Приборкання норовливої», «Сон літньої ночі»), Ольги Сенюк («Віндзорські жартівниці»), Ірини Стешенко («Венеціанський купець», «Два веронці», «Комедія помилок»), Івана Франка (сонети).

Укладач Ганна Яновська

Художник Юлія Твєрітіна

Електронна версія створена за виданням:

Шекспір В.

Ш41 Збірка творів / Вільям Шекспір ; укл. Ганна Яновська ; перекл. з англ. Ю. Лісняка, О. Сенюк, І. Стешенко, І. Франка ; худож. Ю. Твєрітіна. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. — 640 с.

ISBN 978-617-12-0495-9

УДК 821.111

ББК 84(4Вел)

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2016

Приборкання норовливої

ДІЙОВІ ОСОБИ

Крістофер Пройд, лудильник

Шинкарка в сільському шинку

Лордів паж, перевдягнений на даму

Перший ловчий, Другий ловчий, Перший слуга, Другий слуга, Третій слуга при лорді

Перший актор, Другий актор із трупи мандрівних акторів

Інші ловчі, слуги та актори

Прислуга при пажі

У «ПРИБОРКАННІ НОРОВЛИВОЇ»:

Баптіста Мінола, заможний падуанець

Катеріна, Норовлива, старша дочка Баптісти

Б’янка, менша дочка Баптісти

Гремйо, багатий літній падуанець, жених Б’янки

Гортензіо, падуанець, жених Б’янки (згодом перебраний на Ліччо, вчителя музики)

Люченцо, син Вінченцо з Пізи, закоханий у Б’янку (згодом перебраний на Камбйо, вчителя)

Траньйо, слуга Люченцо (згодом перебраний на свого пана)

Бйонделло, другий слуга Люченцо

Вінченцо, багатий пізанський купець, батько Люченцо

Учитель з Мантуї, згодом перебраний на Вінченцо з Пізи

Петруччо, веронець, жених Катеріни

Грумйо, слуга Петруччо

Кертіс, Пітер, Натанієль, Філіпп, Джозеф, Ніколас, Кравець, Галантерейник, слуги Петруччо, в його заміському домі.

Удова, що виходить за Гортензіо

Пітер, слуга Баптісти

Інші слуги Баптісти, Люченцо та Петруччо

Місце дії — Падуя і заміський дім Петруччо.

Входять Пройд і шинкарка.

Будеш бита, їй же богу.

А ти будеш у колодках, шахраю.

Ах ти, стерво! Пройди не шахраї. Заглянь-но в літописи: ми прибули сюди ще з Річардом Завойовником. Отож paucas palabris[1], не балакай багато, хай собі буде, як буде. І відчепися.

То ти заплатиш за ті чарки, що побив, чи ні?

Ні, не заплачу. Ані пенса. Іди, хай тобі святий Херонім, ляж у своє холодне ліжко та погрійся. (Лягає долі.)

Стривай, знайду на тебе раду. Покличу дозорчого. (Виходить.)

Клич хоч двох або й трьох дозорчих, я їм зумію дати відкоша. З місця не зрушусь, ані на палець. Хай собі приходить твій дозорчий, прошу дуже. (Засинає.)

Сурмлять роги. Входить лорд, що вертається з полювання; за ним його почет.

Ти, ловчий, добре гончаків доглянь:

Кинь кров Веселому — ач, морда в піні! —

А Хапуна із Дойдою спаруй.

Ти бачив, як мій Срібний слід узяв,

Уже холодний, біля живоплоту?

Його й за двадцять фунтів не віддам.

1-Й ЛОВЧИЙ

Та ні, не гірший, пане, і Дзвінок:

Він теж залився над холодним слідом

І двічі нині відшукав його.

Повірте, це у вас найкращий пес.

Дурний! Якби Лунай прудкіший був,

За нього б дав я десятьох таких.

Ти нагодуй як слід їх та доглянь!

Бо взавтра полюватиму я знов.

1-Й ЛОВЧИЙ

Вельможний пане, все зроблю.

(побачивши Пройда)

Це що? Чи мрець, чи п’яний? Він живий?

2-Й ЛОВЧИЙ

Ще, пане, дихає. Якби не був

Він підігрітий пивом, то йому б

Холодною постеля ця здалась.

Тварюка, бач, розлігся, мов свиня.

Який бридкий твій образ, люта смерте!

Ось жарт я з цим п’янюгою утну.

А що, якби перенести його

У свіжу постіль, пишно одягти,

Внизати пальці перснями й подать

Йому до ліжка пресмачний обід,

І щоб його збудили служники

В лівреях гарних, — то скажіть мені:

Чи не забуде злидень, хто він є?

1-Й ЛОВЧИЙ

Авжеж забуде, пане, далебі!

2-Й ЛОВЧИЙ

Прокинувшись, оторопіє він.

Подумає, що це приємний сон

Або пуста мана. Візьміть його,

Перенесіть в найкращий мій покій,

Повісьте всі сласні картини там,

Чуприну змийте у пахкій воді,

В кімнаті накуріте ялівцем,

Напоготові хай музики ждуть —

Тонами неземними ніжних струн

Його побавить, як проспиться він.

А заговорить — зразу підступіть

З низьким уклоном — і спитайте так:

«Що нам накаже наш вельможний пан?»

Один хай срібну миску піднесе,

Де плавають трояндні пелюстки,

Той — дзбан з водою, третій — рушника,

З словами: «Звольте руки остудить!»

Четвертий пишне вбрання хай подасть,

Спитавши, що він хоче надягти,

А ще котрийсь — розкаже про собак,

Про коней, а насамперед про те,

Як тужить пані, що слабує пан.

Втовчіть йому, що він безумним був,

А відповість, що марить він тепер, —

Запевніть ви, що обмар вже минув,

Що він — вельможний лорд. Ну, молодці,

Коли обачно все оце вдасте,

То кращої розваги й не знайти.

1-Й ЛОВЧИЙ

Не бійтесь, пане, так ми все втнемо,

Так тонко розіграємо, що він

Повірить в теє лордство хоч-не-хоч.

Ну, в ліжко бережно його вкладіть,

А потім — буть напоготові всім.

Пройда виносять. Лунає сурма.

Йди, хлопче, подивися, хто це там.

Один слуга виходить.

Якийсь, напевне, подорожній пан

Спочить у мене в домі забажав.

Входить слуга.

Ну що? Хто там?

Актори мандрівні

Вам пропонують послуги свої.

Хай зайдуть.

Входять актори.

Прошу, хлопці, прошу в дім.

Вельможний пане, дякуємо вам.

Ви хочете сьогодні грати тут?

Як буде ваша ласка нас прийняти.

Та залюбки! Цього ось бачив я:

Синка орендаря колись він грав,

Що до панянки сватавсь. Я забув,

Як звуть тебе, одначе роль така

Тобі пасує, й грав чудово ти.

Вельможний пане, то я Сото грав.

Так, так, і грав чудово, я кажу.

Ну що ж, з’явились дуже вчасно ви,

Бо хочу я тут жарт один утнуть,

І ви б могли мені допомогти.

Сьогодні буде в вас один глядач

Вельможний; та не певен я, чи ви

Спроможетесь потамувати сміх,

Побачивши, який чудний той пан.

Він у театрі зроду не бував,

І посмішка розсердила б його.

Не бійтесь, пане, стримаємось ми,

Хоч би який химерник з нього був.

(до слуги)

Ну, хлопче, заведи в їдальню їх

Та нагодуй вечерею як слід.

Що є в господі, все давай на стіл.

Слуга з акторами виходять.

І пажа розшукай — Бартолом’ю,

Нехай як даму приберуть його,

А потім до п’янюги відведуть.

Та звіть його з шанобою: «мадам», —

А він, як хоче догодить мені,

Достойно й чемно хай себе поводить.

Адже він бачив, як шляхетні дами

Своїм мужам і годять, і коряться.

То хай же і п’яниці так він годить,

До нього лагідно й уклінно мовить:

«Скажіть мені, владарю мій, у чім

Дружина ваша може вам явить

Свою покору і свою любов?»

Обніме ніжно, поцілує палко,

І схилить голову йому на груди,

І сльози ллє, немовби дуже рада,

Що вичуняв її вельможний муж,

Хоч він себе уже сім років мав

За вбогого й гидкого жебрака.

А не по хлопцеві жіночий хист —

Присилувать себе до зливи сліз, —

На поміч цибулину треба взять

І до очей в серветці піднести,

То хоч-не-хоч, а потече сльоза.

Біжи й хутчіше це перекажи,

А що робити далі, дам я знати.

Слуга виходить.

Я знаю: паж зуміє добре вдать

Вельможну даму — й голос, і ходу,

І всі манери. Ох, кортить почути,

Як він п’янюгу «мужем» назове,

І сміх душитиме всіх слуг моїх,

Як слугувати будуть мужлаєві.

Піду туди — поради їм давати, —

І при мені, я думаю, вони

Той сміх здолають стримати в собі.

(Виходить.)

На балкон над сценою виступають Пройд зі слугами — декотрі несуть убрання, глек із водою, миску для вмивання та інші речі — і лорд.

Заради Бога, дзбан легкого пива.

А може, пане, доброго вина?

Не зволите варення скуштувати?

Котрий убір надінете сьогодні?

Я Крістофер Пройд, не називайте мене паном. Я зроду не пив вина, і не варення мені дайте, а вареного м’яса. Не питайте, котрий убір я хочу надягти сьогодні, бо в мене стільки сорочок, скільки й спин, стільки панчіх, скільки й ніг, та й черевиків не більше — ба ні, часом у мене більше ніг, ніж черевиків. А то ще, бува, з моїх черевиків пальці надвір визирають.

Хоч би вже зняв Господь з вас цю ману!

Такий вельможний пан, значного роду,

Такий багатий, у такій пошані —

І таким нікчемним духом одержимий!

Ви що, хочете звести мене з глузду? Хіба я не Крістофер Пройд, син старого Пройда з Бертон-Гіта, з роду розносник, з науки гребінник, з нагоди ведмедник, а за нинішнім фахом — лудильник? Поспитайте Маріанну Гекіт, оту гладку вінкотську шинкарку, чи вона мене не знає! Коли не скаже, що я в неї випив доброго пива аж на чотирнадцять пенсів на борг, то назвіть мене брехуном, найпослідущим на весь християнський світ. Овва! Я ще не сказився! О, а це що?

Оце ж від того й тужить ваша пані.

Оце ж тому сумує ваша челядь.

Тому минають родичі ваш дім:

Відстрашує їх ваше божевілля.

Вельможний пане, о, згадай, хто ти,

Верни з вигнання давній розум твій

І прожени огидну маячню.

Диви, як годять слуги всі тобі,

Стоять, наказу ждуть — лише кивни.

Ти хочеш музики? Ось — грає Аполлон.

Чути музику.

В клітках співають двадцять солов’їв.

Спочити хочеш? Постіль жде тебе

М’якіша й запашніша, ніж було

Семіраміди ложе пресласне.

Чи прогулятися? Посиплемо стежини.

Чи верхи їздить? Коні вже стоять,

І збруя в злоті, в перлах дорогих.

Чи полювати? Соколи твої

Від жайворонка вище залетять,

А гончаки такі вже заливні,

Що аж від хмар відіб’ється луна

Й земля, мов бубон, нею загуде.

Зайців цькувати? То твої хорти

Прудкі, як дужий олень чи як лань.

Картини любиш? Враз принесемо

Адоніса над бистрим ручаєм,

Кіпріду, що таїться в комиші,

І він під подихом її тремтить,

Немов під вітром осока тонка.

Покажем Іо, діву непорочну,

Як Зевс її заскочив і умкнув, —

Змальовано усе, немов живе.

Чи Дафну — як біжить через терни,

І ноги всі подряпані, в крові,

Заплаче сумно й Феб, узрівши те, —

Отак майстерно вдано сльози й кров.

Ти — лорд, і квит! Будь певен — ти є лорд!

Твоя жона — предивної краси,

Якої не знайти ніде сьогодні.

І поки сльози, що вона за вас,

Мій пане, пролила, тієї вроди

Ще не зв’ялили заздрісно, ніде

Їй рівної на світі не було.

Вона й тепер від жодної не гірша.

Я — лорд? І маю отаку жону?

Чи я не сню? Чи, може, досі снив?

Не сплю я! Чую, бачу, говорю,

Солодкий дух вдихаю і лежу

В м’якій постелі. Далебі, я лорд —

А не лудильник, не Крістофер Пройд.

Ну що ж, ведіть мою жону сюди —

Та дзбан легкого пива принесіть.

Лорд виходить.

(підносячи миску)

Вельможний пане, звольте руки мить.

Які ж ми раді, що ваш ум вернувсь,

Що знов ви, пане, тямите себе!

Проснили ви п’ятнадцять довгих літ,

Коли й не спали — марили неначе.

П’ятнадцять літ! Нівроку, ну й поспав.

Невже промовчав я увесь цей час?

Та ні, мій пане, не мовчали ви,

Але слова у вас були пусті.

Хоч ви лежали на постелі тут,

І все казали — витурено вас,

І лаяли шинкарку, і її

Заскаржити погрожували в суд,

Що пиво вам у кухлі подавала,

А треба — в запечатаних пляшках.

І Сесі Гекіт кликали не раз.

Еге ж, так зветься наймичка в шинку.

Яка там наймичка! Який шинок!

І люди ті, що згадували ви, —

Як Стівен Слай, старий Джон Неп із Гріса,

І Пітер Терф, і Генрі Пімпернел,

І ще душ двадцять отаких, — ніхто

Ніколи їх не бачив і не знав.

Ну, слава ж Богу, що одужав я!

Входять паж, перевдягнений на даму, слуги і лорд, що несе кухоль пива.

ПРОЙД (бере пиво)

Ну, дякую. Не пропаде за мною.

Як почувається мій любий пан?

О, далебі, так, як пиріг у маслі.

А де моя дружина?

Я тут, мій пане. Що ви звелите?

Чого ж не кличеш мужем ти мене?

Для слуг я — пан, для тебе — чоловік.

І чоловік, і пан, і пан, і муж,

А я для вас — покірлива жона.

Та знаю. Як же звать мені тебе?

Мадам Аліса чи мадам Дженет?

Мадам, і все. Так лорди звуть дружин.

Мадам дружино, кажуть ось вони,

Що я проснив п’ятнадцять літ підряд.

Авжеж. Мені здались вони за тридцять,

Відлученій від ложа від твого.

Це довго. Слуги, нас лишіть самих.

Лорд і слуги виходять.

Ну, роздягайся та ходи сюди.

Мій любий пане, дуже вас прошу:

Ще потерпіть ніч-дві, а чи бодай

До вечора. Бо ваші лікарі,

Щоб неміч не вернулася до вас,

Суворо приписали уникати

Мені обіймів ваших до пори.

Отак-то справа, пане мій, стоїть.

Е, потерпіть! Тут так кортить, що годі дочекатись вечора. Але ж і в маячню знов запасти не хочеться, тож почекаю всупереч плоті й крові.

Входить лорд як посланець.

Актори ваші, пане мій, почувши,

Що ви одужали, прийшли сюди

Веселу вам комедію зіграти,

Бо й ваші лікарі такої думки,

Що кров у вас загусла від журби,

А смуток живить ваше божевілля.

Тому вони гадають, що для вас

Корисно гарну п’єсу подивитись:

Це вас настроїть на веселий лад,

Розвіє тугу і життя подовжить.

Що ж, подивлюся. Нехай зіграють. А це не та кумедія, що на Різдво виставляють, коли ото витівають усякі штуки та через голову перекидаються?

Ні, мій любий пане, це діло цікавіше.

Діло? Цебто якась робота?

Та ні, це така собі історія.

Ну гаразд, побачимо. Йдіть сюди, мадам дружино, сядьте біля мене, і хай собі буде, як буде. Молодість не вертається.

Сурми. На сцену виходять Люченцо і його слуга Траньйо.

Так, Траньйо. Із великої охоти

Побачить Падую, наук колиску,

Приїхав я в Ломбардію родючу —

Квітучий сад Італії всієї.

Погодився на це мій любий тато,

Благословив мене і дав тебе —

Надійного і вірного слугу.

Спочиньмо ж трохи, а тоді берімось

Освіту набувати і ученість.

Уславилось шановними людьми

Те місто, Піза, де вродився я

І батько мій, відомий добре в світі

Купець Вінченцо з роду Бентівольїв,

Тепер мені, як синові його,

В Флоренції здобувши виховання,

Годиться вчинками надію справдить,

Що доброчесність увінча багатство.

Отож, мій Траньйо, я почну вивчати

Із філософії частини ті,

Котрі навчають, як нажить чесноту

Та як чеснотою здобути щастя.

А ти що скажеш? Я ж прибув із Пізи

Сюди до Падуї, немов калюжу

Мілку лишив і кинувся у море,

Щоб спрагу до кінця угамувать.

Mi pardonato[2], мій ласкавий пане,

Я думаю достоту так, як ви,

I тішуся, що ви постановили

Пить філософії солодкий сік.

Та, милий пане, люблячи науку

Чесноти і звичаю, все ж не будьмо

Як стоїки чи стояки дубові:

Не тільки Арістотеля шануймо,

Овідія не зневажаймо теж.

Хай логіка вам в товаристві служить,

Риторика — у повсякденній мові,

Хай музика й поезія вас тішать,

За математику тоді беріться

Й за метафізику, коли є смак,

Бо без утіхи й користі нема.

Вивчайте ж те, що більше надить вас.

Спасибі, Траньйо, — слушно радиш ти.

Якби сюди Бйонделло вже прибув,

То зразу б ми до діла узялись

І найняли житло, де можна друзів

Приймать, яких ми тут заведемо.

Входять Баптіста з двома дочками — Катеріною і Б’янкою, химерний стариган Гремйо і Гортензіо, жених Б’янки.

Але стривай: це що за люди йдуть?

То місто нас вітає, пане мій.

Люченцо і Траньйо стають осторонь.

Не докучайте більш мені, панове,

Бо твердо я собі постановив

Не віддавати меншої дочки,

Допоки старшій мужа не знайду.

Обох я вас і знаю, і люблю.

Коли котрий з вас любить Катеріну,

То може сватати її та й брати.

Волів би драти. Надто вже шорстка.

Гортензіо, ви хочете женитись?

(до Баптісти)

Панотче, та невже ж це ваша воля —

Мене їм накидать, немов продажну?

Овва, продажну! Лиш купця не буде,

Аж поки лагіднішою не станеш.

Цього вам, пане, нічого боятись:

Душа моя таких не прагне змін.

А хоч би й так, то будьте певні: я

Чуприну б вашу дрюком розчесала

Й під блазня пику вам розмалювала.

Хай Бог боронить від таких чортяк!

Хай Бог боронить і мене.

(вбік, до Люченцо)

Ну, бачу, тут надивимося дива:

Скажена панна ця чи норовлива.

(вбік, до Траньйо)

Зате вже друга, та, котра мовчить,

Чеснот дівочих хоч яку навчить!

(вбік, до Люченцо)

Правда, пане, надивляйтесь.

Панове, знайте: в мене слово з ділом

Не розминеться. Б’янко, йди додому,

Та не журись, моя дитино мила,

Бо я тебе люблю, як і любив.

Мазухо татова! Потри лиш очі

Та й зареви, хоча нема причини.

Потішся, сестро, прикрістю моєю.

Панотче, вашій волі я корюсь.

Мене розважать музика й книжки:

На самоті читати буду й грати.

Ти чуєш, Траньйо? Це ж Мінерви мова.

Такий суворий ви, синьйор Баптісто?

Як жаль, що з наших щирих почуттів

Для Б’янки вийшла прикрість.

У клітку ви посадите її,

Мов сокола, через оцю змію

І Б’янка за її лихий язик

Нестиме кару?

Буде так, панове,

Як я сказав. Іди додому, Б’янко.

Б’янка виходить.

А знаючи, як до вподоби їй

Поезія, і музика, і співи,

Візьму я в дім умілих вчителів

Її навчати. Може, вам, Гортензіо,

Чи вам, синьйоре Гремйо, хтось відомий

З таких людей? Пошліть його до мене.

Людину вправну я прийму ласкаво,

Не поскуплюся для своїх дочок,

Для виховання їх. Бувайте ж, друзі.

Ти, Катеріно, можеш тут лишитись,

Я дещо маю Б’янці ще сказати.

(Виходить.)

Гадаю, можна і мені піти?

Чи вже за розкладом я маю жить,

Немов сама не знаю, що й коли?

(Виходить.)

Ну й іди — хоч і к дідьчій матері, бо ти така люба та мила, що тебе ніхто тут не затримуватиме. Овва! Не така вже сила в коханні, Гортензіо, щоб воно нам не дозволило бути добрими товаришами в нещасті й достойно витерпіти цей піст. Ми обидва вхопили шилом патоки. Прощавайте ж. Але я з любові до моєї чарівної Б’янки спробую знайти вчителя, щоб навчав її того, що їй до серця, і пошлю його до Баптісти.

І я зроблю те саме. Та якщо ваша ласка, ще слівце. Хоч сама природа нашого суперництва не дозволяла відвертої розмови, але тепер, поміркувавши, я збагнув: щоб знов дістати доступ до нашої богині й стати щасливими суперниками в коханні до Б’янки, нам треба залагодити одну річ.

Яку ж, коли ваша ласка?

Дуже просту, добродію: знайти чоловіка її сестрі.

Чоловіка? Дідька лисого!

А я кажу — чоловіка.

А я кажу — дідька! Невже ти, Гортензіо, гадаєш, що як її батько великий багатій, то знайдеться такий йолоп, що візьме за себе оту зміюку?

Пхе, Гремйо! Хоч ні вам, ні мені не стало б терпцю витримувати її безнастанне гиркання, та коли як слід пошукати, то знайдуться на світі й такі зухи, що візьмуть її з усіма вадами, аби лиш за нею дали досить грошей.

Не знаю. Я б волів, щоб мене за той посаг щоранку шмагали на ринку, ніж із такою жити.

Воно, звісно, правда: чи в камінь головою, чи каменем у голову. Та коли вже Баптістина умова зробила нас товаришами, то зоставаймось ними, поки, напитавши старшій дочці чоловіка, дамо меншій волю для заміжжя, а тоді знову — хто кого. Мила Б’янка! Щасливий той буде, котрий її здобуде! Хто перший добіжить, тому з нею й жить. А ви як скажете, синьйоре Гремйо?

Я згоден з вами, і я залюбки подарував би найкращого в Падуї коня тому, хто б згодився посватати Катеріну, аби лише поквапився, та швидше її взяв, і в шлюбне ліжко вклав, і з дому геть забрав. Ходімо.

Гремйо й Гортензіо виходять.

Скажіть, мій пане, чи можлива річ,

Щоб так кохання захопило вмить?

Ох, Траньйо, поки на собі не взнав,

Що правда це, не йняв я віри й сам.

Вона ж неначе квітка, та, що зветься

«Люби-мене», — ну, от я й полюбив.

Тепер тобі по правді признаюсь —

Ти в мене відданий і щирий друг,

Як Анна у цариці Карфагена:

Я млію, Траньйо, я палаю, в’яну,

Я згину, як не матиму її.

Порадь же, Траньйо, — ти, я знаю, можеш,

І поможи — бо ти, я знаю, хочеш.

Мій пане, ганить вас тепер не час,

Кохання лайкою не проженеш.

Як сталось так, лишається одно:

Redime te captum, quam queas minimo[3].

Спасибі, хлопче. Славно ти почав,

Кажи ж і далі, потішай мене.

Твоя порада, бачу, не дурна.

Ви не спускали з дівчини очей,

Тож, мабуть, не розчули усього.

О так, я тільки й бачив те лице.

Яка краса! Колись була така

Хіба лиш Агєнорова дочка:

Сам Зевс схилився до її колін,

Коли на крітський берег вийшов він.

І більш нічого? Й вам не впало в очі,

Як розходилась тут її сестра?

Так лаялась, що аж лящало в вухах.

Я бачив лиш губів коралі й чув

Лиш пахощі від подихів її.

Усе було в ній любе та святе.

Ні, треба конче цей дурман розвіять.

Прокиньтесь, пане. Любите її —

То треба думать, як її здобути.

Сестра її така сварлива й клята,

Що батько заміж випхати її

Жадає, а тому кохану вашу,

Мов соколицю в клітці, він замкнув,

Щоб їй не докучали женихи.

Який же він жорстокий батько, Траньйо!

Та ти казав — він нібито шукає

Учителів для неї дуже вмілих?

Так, я казав — і вже придумав, пане!

Я, Траньйо, теж.

І я ладен закластись,

Що в нас обох одна й та сама думка.

Кажи свою.

Ви будете учитель

І найметеся дівчину навчать.

Оце ваш задум.

Так. Чи вдасться він?

Не вдасться, бо тоді хто ж буде вами?

Хто буде жити в Падуї за сина

Вінченцо з Пізи, і держати дім,

І вчитися, і друзів пригощати,

І земляків навідувать своїх?

Ну, годі, годі. Я вже все збагнув.

Адже нас тут іще ніхто не знає

Й не зможе розрізнити, хто з нас пан,

А хто слуга. Тому зробімо так:

Ти, Траньйо, будеш паном замість мене,

І дім держатимеш, і слуг, мов я,

А я зроблюсь кимсь іншим: флорентійцем,

Чи неаполітанцем, чи пізанцем

Простого роду. Не барімось, Траньйо,

Перевдягаймось. Ось мій капелюх

І плащ. Бйонделло буде твій слуга,

Та спершу треба вмовити його,

Щоб він мовчав.

Так, ваша правда, треба.

Міняються одягом.

Коли у вас таке бажання, пане,

А я в усьому вам коритись маю,

Бо тато ваш, прощаючись, велів:

«Слугуй же вірно синові». (Щоправда,

Він, мабуть, інше на увазі мав), —

То що ж, нехай побуду я Люченцо,

Бо дуже я люблю того Люченцо.

Побудь, бо той Люченцо закохався,

А я рабом побуду, щоб скорить

Ту дівчину, чиє лице зненацька

Мій зір вразило й узяло в полон.

Входить Бйонделло.

А, ось він! Де це ти, поганцю, був?

Де я був? Ні, ви скажіть, де це ви були! Хазяїне, чи мій товариш Траньйо вкрав ваше убрання, чи ви вкрали його вбрання, а чи ви один одного обікрали? Скажіть, будьте ласкаві, в чому річ?

Іди сюди. Не час тепер для жартів,

Отож поводься, як годиться, й слухай.

Ось Траньйо, щоб мене порятувать,

Одежею зі мною помінявся,

Бо я, сюди прибувши, посваривсь

Тут із одним і вбив його в двобої.

Тепер слугуй йому, немов мені,

А я світ за очі тікати мушу.

Ти зрозумів?

Я, пане? Ані крихти.

Забудь, що Траньйо звуть його. Ти чуєш?

Тепер Люченцо він.

Ото щасливий!

Якби й мені таке добро припало!

Ну, а я б собі, їй-богу, ще одного побажав:

Щоб Люченцо таки справді Баптістину меншу

Та гляди — не ради мене, для хазяїна твого

Обережний будь на людях і слівцем не зрадь

Як зі мною наодинці — мене Траньйо називай,

Між людьми десь — я Люченцо, твій хазяїн,

Ходімо, Траньйо.

Іще одне зробити маєш ти:

До неї теж посвататись. Навіщо?

Будь певен: так потрібно, й не розпитуй.

Глядачі на балконі розмовляють.

Мій пане, ви куняєте? Вам нудно?

ПРОЙД (пробуркавшись)

Та ні, їй-богу, я дивлюся. Ловка вистава, нічого не скажеш. А довго ще вона йтиме?

Тільки почалась, мій пане.

Штукенція на славу, мадамо жінко, тільки вже скоріше б кінчалась!

Дивляться далі.

Входять Петруччо і його слуга Грумйо.

З Верони я до Падуї приїхав

Провідати своїх тутешніх друзів.

А найлюбіший з них і найвірніший —

Гортензіо. Це дім його, здається.

Ану-бо, стукни, Грумйо. Стукни, чуєш?

Стукнути, пане? Кого це я маю стукнути? Хто тут знедоважив вашу милість?

Гей, лобуряко, я кажу — стукни мені тут як слід.

Стукнути вас тут, пане? Та хто ж я такий, щоб вас тут, пане, стукати!

Байстрюче, стукни, я кажу тобі,

А то по лобі схопиш, далебі!

Я бачу, вам побитися кортить!

Я стукну — і мені ж за це влетить.

То стукнеш ти чи ні?

Не хочеш стукнути — то я скубну,

Тоді ти заспіваєш так, що ну!

(Скубе його за вуха)

Рятуйте, панове! Мій хазяїн сказився!

Отож стукай, коли тобі звелено, поганцю!

Входить Гортензіо.

Ти диви, що це тут робиться? Мій давній приятель Грумйо і мій щирий друг Петруччо! Як ви ся маєте там, у Вероні?

Синьйоре, ви прийшли розборонити нас?

Con tutto il cuore ben trovato.[4] Саме час.

Alla nostra casa ben venuto,

Molto honorato signor mio Petruchio.[5]

Встань, Грумйо, зараз вас я помирю.

Ет, що мені з вашої латини! Ну скажіть самі, добродію, чи це не законна причина для мене покинути службу в нього? Він мені наказував, щоб я отут стукнув його як слід. Подумайте: чи то годиться слузі так поводитися з хазяїном, хай навіть, як я бачу, в нього в голові перебір — не двадцять одно очко, а двадцять два?

Ну, стукну я, раз так йому кортить,

А потім — чи не Грумйо ж і влетить?

Безмозкий пень! Гортензіо, мій друже,

Таж я сказав йому, щоб він постукав

До тебе в браму! Ну, а він — нізащо!

У браму? О Господи! Чи ж ви не сказали достоту оцими словами: «Стукни мене отут, та стукни як слід!»? А тепер балакаєте про якусь браму…

Йди геть або мовчи — добром кажу!

Петруччо, цить! За Грумйо я ручусь.

Яка-бо прикра сталася незгода

У тебе з давнім, відданим слугою!

Але скажи, який щасливий вітер

Заніс тебе до Падуї з Верони?

Той вітер, що жене всіх юнаків

Шукати щастя по світах, не вдома,

Бо там багатий досвід не росте.

Коротше, друже мій, діла такі:

Антоніо, мій батько, відійшов

У кращий світ, і я подався в мандри,

Щоб одружитись і на тім розжитись.

Гаман мій повний, дома теж достаток,

Отож і рушив я побачить світа.

Дозволь, я говоритиму відверто,

Хоча навряд чи заслужу подяки:

Тут є одна відданиця багата,

Ще й дуже, тільки норовлива й клята.

Та ні, своєму щирому друзяці

Не зичу я цю відьму за дружину.

Синьйоре, поміж друзями такими,

Як ми, дві слові досить. Тож коли

Ти знаєш дівчину, багату вельми,

Яка б мені годилась за дружину

(Адже для мене музика весільна —

То брязкіт грошей), то нехай вона

Бридка, немов Флоренцієва любка,

Стара, немов Сивіла, норовлива

I клята, як Сократова Ксантіппа,

Чи й гірша, це мене не відстрашить

І не притлумить у мені жадання,

Її жадаю я, хоч би вона

Була немов Ядранське море в бурю.

Шукаю жінку в Падуї багату

І щастя іншого не хочу знати.

От бачте, добродію, він вам каже відверто, що в нього на думці. Йому аби досить грошей, то він вам одружиться хоч би й з лялькою, чи з олов’яною фігуркою, чи з беззубою старою відьмою, хай навіть у неї хвороб за п’ятдесят дві шкапи. Йому всяка годиться, аби з грішми.

Ну що ж, Петруччо, вже коли зайшла

Така в нас мова, слухай до кінця

Те, що почав я в жарт. Я б міг тобі

Знайти дружину — молоду, вродливу,

Й багату вельми, й виховану добре,

Так, як годиться благородній панні.

Одна у неї вада, та зате

Велика, страх велика, бо вона

Без міри норовлива, клята, зла,

І сам би я, хоч був би злидарем,

За гору золота б її не взяв.

Пусте. Іще не знаєш ти, яка

Є сила в золоті. Скажи мені,

Як батька звуть, і все; я враз почну

За нею упадать, хоч би гриміла

Вона, як грім у горобину ніч.

Баптістою Мінолою зовуть

Його. Він ґречний і достойний пан.

Та Катеріна — так зовуть дочку —

Всій Падуї відома як яга.

Про батька я чував, та й він також

Мого небіжчика татуся знав.

Я не засну, аж доки

Дочки тієї врешті не побачу.

Отож даруй, що зараз я тебе

Покину і мерщій піду туди —

Коли ж ти хочеш, то ходім удвох.

Прошу вас, добродію, нехай він іде, поки в такому гуморі. Їй же богу, коли б вона знала його так, як я, то збагнула б, що лайкою з ним багато не втнеш. Ну, узве там його разів з десяток пройдисвітом чи хамлом. Велике діло. От він як почне, то лаятиметься й поміж куплюментами. А хай-но вона спробує огризнутись — він її такими словами вгризне, що їй з тої гризоти білий світ ув очах потемніє. Ви його ще не знаєте!

Стривай, Петруччо, я піду з тобою —

Баптіста бо заховує ревниво

Мій скарб великий, донечку молодшу,

Чарівну Б’янку: він її тримає

Подалі від зальотників настирних —

Від мене і суперників моїх.

Вважає він за неможливу річ,

Щоб хтось посватав старшу — через вади,

Які тобі я щойно змалював.

Отож Баптіста й вирішив до Б’янки

Не допускать нікого й близько, поки

Не вийде заміж Катеріна Клята.

Як? Катеріна? Клята?

Не заздрять, десь, цій прикладці дівчата.

Отож, Петруччо, будь такий ласкавий,

Введи мене, перебраного скромно,

У дім Баптісти, ніби я учитель —

Навчати Б’янку музики. Тоді

Хоч завдяки цій хитрості я зможу

Потиху залицятися до Б’янки

І в серце закрадатися до неї.

От спритні паничі! Ти диви, як молоді змовляються між собою, щоб убрати в шори старого!

Входять Гремйо й Люченцо, переодягнений на вчителя Камбйо.

Хазяїне, хазяїне, огляньтеся: хто це йде?

Тихіше, Грумйо. Це суперник мій.

Петруччо, відійдімо трохи вбік.

Нівроку, молоденький! Ну й джигун!

Відходять убік.

Ну, добре. Список переглянув я.

Стривайте, ще оправить їх віддам.

Все про кохання, бачу, ці книжки!

Ніяких більше не читайте їй.

Ви зрозуміли? Хоч і не скупий

Синьйор Баптіста, я вам ще додам.

Візьміть свій список, а книжки оці

Звелю я напахати — адже та,

До кого ви понесете їх зараз,

Ще запашніша; ніж самий бальзам.

А що ви будете читати їй?

Що б не читав, усе на користь вам.

Мій добродійнику, о, будьте певні,

Немов самі ви будете при нас,

І, може, навіть кращими словами,

Ніж ви дібрали б, якщо ви не вчений.

О, вченість, що то за чудова річ!

ГРУМЙО (вбік)

О Господи, який же з нього бевзь!

ПЕТРУЧЧО (вбік)

Цить, хлопче!

ГОРТЕНЗІО (вбік)

Цить, Грумйо. (Виходить наперед) Добрий день, синьйоре Гремйо.

Вітаю вас, Гортензіо, мій друже.

Ви знаете, куди я? До Баптісти.

Я ж обіцяв докладно розпитать

Щодо того учителя для Б’янки,

І ось, на щастя, зразу налетів

На славного цього молодика:

Учений, чемний, саме раз для неї,

Очитаний у віршах, у книжках —

Хороших тільки, я ручуся вам.

Гаразд: а я ось приятеля стрів,

Що обіцяє другого знайти —

Умілого музику, щоб навчав

Прекрасну Б’янку, нашу даму серця.

Тож я від вас нітрохи не відстав

В служінні тій, котру люблю так палко.

Це я люблю — і ділом доведу.

ГРУМЙО (вбік)

Не стільки ділом, скільки гаманом.

Не час нам виголошувать любов.

Як ви до мене, Гремйо, з щирим словом,

То й я скажу вам добру новину.

Оцей ось пан — ми стрілись випадково, —

Коли заплатимо йому не скупо,

Посватать ладен Кляту Катеріну

І взять її, як буде добрий посаг.

Що ж, добре, хай щастить. А ви йому

Розповіли, які у неї вади?

Я чув — вона уїдлива й сварлива.

Коли це все, то невелике лихо.

Ах так, мій друже? Звідки ж родом ви?

З Верони я. Антоніо, мій батько,

Помер, але добро моє живе

І жде мене щасливий довгий вік.

З такою жінкою? Не йметься віри.

Та як охоту маєте, то що ж —

В усьому вам я радо поможу.

Але чи ви посватаєте справді

Цю кішку дику?

Щоб я так живий був!

Чи він її посватає? Ще й як!

А нащо ж я тоді сюди приїхав?

Невже мене жіночий крик злякає?

Чи я не чув, як рикають леви?

Чи я не чув, як море в люту бурю

Реве, немов бугай скажений, в піні?

Чи я не чув, як на війні гармати

Або громи у хмарах гуркотять?

Чи я в бою не чув гучних команд,

Іржання коней, сурем бойових?

А ви мене жіночим язиком

Страхаєте, хоча тріщить гучніше

Каштан в огні сільського коминка.

Я не дитя, аби лякатись хохи!

Е, він не з тих!

Гортензіо, кажу вам,

Що цей добродій вчасно нагодився,

Як видно, і собі, і нам на щастя.

А я уже пообіцяв, що ми

Оплатим кошти сватання йому.

Хай висвата — оплатимо як слід.

Щоб я так певен був за свій обід!

Входять Траньйо, чепурно вбраний як Люченцо, і Бйонделло.

Добридень. Чи дозволите спитати,

Кудою тут найближче нам дійти

До дому, де живе синьйор Мінола.

Це той, в котрого гарні дві дочки?

Той, той, Бйонделло.

Вам, може, також свататись приспіло?

Хай так, та вам яке до того діло?

Надіюсь, не сварливу ви обрали?

Сварливих не люблю. Ходім, Бйонделло, далі.

ЛЮЧЕНЦО (вбік)

Ну, браво.

Ні, заждіть: іще скажіть мені,

Ту панну сватать ви збираєтесь чи ні?

А як збираюся, то що у тім лихого?

Коли ви звідси вмить заберетесь — нічого.

Чи вже по вулицях не вільно всім ходити?

Та вільно, лиш її не вільно вам любити.

Як вам охота дуже знати —

Бо зволив Гремйо вже її собі обрати.

Бо вже Гортензіо її бажає мати.

Панове, ви ж порядні люди, так?

То звольте мирно вислухать мене.

Синьйор Баптіста — благородний пан,

Йому відомий трохи батько мій.

Якби його дочка була ще краща

І мала навіть більше женихів,

Я б і тоді посватався до неї.

Згадайте: Леди красної дочка

Їх мала цілу тисячу; чого ж

Не може бути в Б’янки ще один?

І буде! Так, Люченцо буде ним,

Хоч став би сам Паріс суперником моїм.

О, цей панич всіх нас переговорить.

Хай, пане, виривається вперед!

Я знаю: він далеко не доскаче.

Гортензіо, пощо всі ці слова?

Дозвольте, пане, навпростець спитати:

Ви бачили Баптістину дочку?

Ні, пане, тільки чув — їх дві у нього.

Одна лайливим язиком відома,

А друга, менша, — скромністю й красою.

Та перша — то моя; вам зась до неї.

Так, цю роботу ви лишіть Гераклу,

Дванадцять подвигів вона затьмарить.

Добродію, послухайте мене:

Ту меншу, що на неї заздрі ви,

Від женихів хова суворий батько,

І не віддасть її він ні за кого,

Аж поки старшу не засвата хтось.

Тоді і меншій черга, не раніш.

Ну що ж, як ви, мій пане, та людина,

Що нам усім поможе — і мені, —

Зламавши кригу тим, що візьме старшу

І волю меншій дасть, котрої ми

Всі домагаємось, то той, котрому

Вона дістанеться, віддячить вам.

Ви, пане, добре мовите і все

Збагнули. Як і ви за жениха

Себе вважаєте, то й ви повинні

Цього добродія нагородити:

Ми ж перед ним однаково в боргу.

Я, пане, не скупий — на знак цього

Запрошую відзначити цей день.

І випити за нашу красну панну,

Мов адвокати, що в суді воюють,

А опісля їдять і п’ють, як друзі.

ГРУМЙО І БЙОНДЕЛЛО

Чудова думка! Тож ходімо всі.

Так, думка справді добра, тож ходім.

Петруччо, ти мій гість. Прошу у дім.

Входять Катеріна і Б’янка; у Б’янки зв’язані руки.

Сестрице, ти не кривдь мене й себе,

В рабиню обертаючи мене.

Мені це прикрість. Що ж до цих оздоб,

То руки розв’яжи мені, і я

Із себе поскидаю все сама

Аж до сорочки. Тільки накажи;

Бо знаю — старших слухатися слід.

Скажи мені, котрого з женихів

Ти любиш дужче. Тільки без брехні!

Повір, сестрице: із чоловіків

Нікого ще не вирізняла я,

Щоб до вподоби був мені найбільш.

Ох, не бреши. Гортензіо, еге ж?

Коли тобі до серця він, клянусь:

Благатиму, щоб він узяв тебе.

О, значить, ти обрала багача —

За Гремйо хочеш у розкошах жить?

Це через нього заздриш ти мені?

Та ні, жартуєш: бачу я тепер,

Що тільки жартувала ти весь час.

Прошу, сестрице: руки розв’яжи.

КАТЕРІНА (б’є її)

Як жарти це, прийми іще один.

Входить Баптіста.

Це що за неподобство, панно, га?

Іди до мене, Б’янко. Ну, не плач.

(Розв’язує її)

Іди гаптуй, а з нею не заводься.

(До Катеріни)

Май сором, чуєш, бісова душа!

За що ти кривдиш так її? Вона ж

Ніколи не покривдила тебе!

Вона мене дратує, бо мовчить.

(Біжить за Б’янкою)

Що? На очах у мене? Б’янко, йди.

Б’янка виходить.

То вже й цього мені не вільно? Бачу,

Вона ваш скарб, їй мужа треба дати,

Я ж муситиму танцювати боса

У неї на весіллі — і померти

В старих дівках. Не говоріть до мене.

Ось сяду й буду плакати, аж поки

Помститися нагоди не знайду.

(Виходить)

Чи знав хто в світі клопіт отакий?

Та хто це йде сюди?

Входять Гремйо, з ним Люченцо в простому вбранні, як учитель Камбйо; Петруччо, Гортензіо, перебраний на Ліччо, вчителя музики; і Траньйо в подобі Люченцо зі своїм слугою Бйонделло, що несе лютню й книжки.

Доброго ранку, сусідо Баптісто.

Доброго ранку, сусідо Гремйо. Хай вас Бог благословить, панове.

І вас, добродію. Скажіть, будь ласка:

Є в вас дочка, на ймення Катеріна?

Вродлива й доброчесна надзвичайно?

Я маю доньку Катеріну, пане.

Не кваптесь так, а повагом робіть.

Синьйоре Гремйо, ви не заважайте.

Добродію, я дворянин з Верони.

Прочувши про красу велику, розум,

Доброзвичайність і дівочу скромність,

Ласкаву вдачу вашої дочки,

Наважився оце до вас приїхать,

Щоб пересвідчитись на власні очі,

Чи правда те, що я так часто чув.

А щоб прийти не з голими руками,

Привів до вас цього ось чоловіка,

(відрекомендовує Гортензіо)

Зугарного до музики й рахунків,

Щоб вашу доньку цих мистецтв навчав,

Які, я знаю, вже їй не чужі.

Прийміть його, а ні — то я ображусь.

Він мантуанець, Ліччо на ім’я.

Ласкаво прошу, пане, вас обох.

Та знаю я: не буде Катеріна

До мислі вам, на превеликий жаль.

Не хочете ви з нею розлучатись,

А може, я не до вподоби вам.

Та ні, мій пане, я кажу по правді.

А звідки ви? І як вас величають?

Петруччо звуть мене, я син Антоньйо,

Відомого по всій країні нашій.

Я знав його і дуже радий вам.

Даруйте, що впадаю вам у річ,

Петруччо, але дайте й нам, мізерним,

Сказати слово — і не пхайтесь так.

Синьйоре, та мені ж кортить притьмом женитись.

Я бачу, та глядіть, щоб потім не журитись. (До Баптісти) Сусідо, я певен, що цей дарунок вас дуже потішить. Аби зі свого боку виявити таку саму приязнь, як та, що її я вам завдячую більше, ніж будь-хто, припоручаю вам оцього вченого молодика (відрекомендовує Люченцо), що довго навчався в Реймсі й обізнаний у грецькій, латинській та інших мовах, не згірш ніж той у музиці та рахунках. Звуть його Камбйо. Прошу вас, прийміть його на службу.

Тисячу разів дякую, синьйоре Гремйо. Прошу до господи, любий мій Камбйо. (До Траньйо) А ви, благородний пане, здається мені, не тутешній. Чи дозволите спитати, з якою метою прибули?

Пробачте, пане мій, що я наважусь,

Чужинцем будучи у вашім місті,

Теж свататись до вашої дочки —

Цнотливої і чарівної Б’янки.

Мені відома й ваша постанова —

Спочатку видать заміж старшу доньку,

І я прошу лиш одного для себе:

Щоб ви, дізнавшися, який мій рід,

Дозволили й мені, як цим панам,

Бувать у вас і бачитися з нею.

А для навчання ваших дочок я

Приніс оцей простенький інструмент

Та ще книжки оці — латинські й грецькі.

Бйонделло виходить наперед із лютнею й книжками.

Як ви їх приймете — безцінні стануть.

БАПТІСТА (переглядаючи книжки)

Люченцо звуть вас? Звідки ж ви, скажіть?

Я з Пізи, пане. Батько мій — Вінченцо.

Чував про батька вашого. У Пізі

Він має силу. Я вам дуже радий.

(До Гортензіо)

Візьми-но лютню,

(до Люченцо)

Ну, а ти — книжки.

Ідіть, побачте ваших учениць.

Агов! Хто в домі!

Входить слуга.

Проведи панів

До панночок. Скажи — це вчителі,

Нехай вони люб’язно приймуть їх.

Слуга з Гортензіо й Люченцо виходять.

А ми ходімо погулять у сад.

Тоді — обід. Я дуже радий вам,

Тож почувайтесь, прошу, як удома.

Синьйоре, в мене діло дуже спішне,

І я не зможу в вас бувать щодня.

Вам знаний батько мій, а отже, й я,

Що вспадкував усе його добро,

Та ще й примножив, а не змарнував.

Скажіть же, скільки посагу дасте

За Катеріною, коли вона

Погодиться зі мною шлюб узяти.

По смерті — половину всіх земель,

А з рук у руки — двадцять тисяч крон.

За посаг цей я забезпечу їй

Вдівство — якщо мене переживе:

Свої всі землі й добра відпишу.

Докладний ми напишемо контракт,

Щоб ці умови твердо закріпити.

Але потрібне спершу головне:

Щоб Катеріна полюбила вас.

Та що ви, батьку! Це найлегша річ:

Вона загониста, а я крутий,

А де два люті стрінуться вогні,

Там скоро те, що живить їх, згорить.

Вітрець роздмухує малий вогонь,

Та буря і великий гасить враз.

Отак і я скорю її, бо сам

Шорсткий і сватаюсь не як хлопчак.

Ну що ж, берись, і хай тобі щастить,

Та підготуйсь до неласкавих слів.

Готовий я й не похитнусь від них,

Як не хитається від бур гора.

Входить Гортензіо з розбитою головою.

Що, друже? Ти чого такий блідий?

Коли блідий, то, певне, з переляку.

Ну як — чи є в дочки музичний хист?

Скоріше є вояцький хист у неї.

Не лютню їй би в руки, а меча.

Не зміг її до лютні наламать?

Вона об мене лютню поламала!

Сказав я тільки, що не ті лади

Вона бере, і взяв її за руку,

Щоб показать, як треба класти пальці,

Вона ж ураз неначебто сказилась:

«То я ладу не тямлю? Постривай!»

Та лютнею по маківці мене,

Аж деку голова моя пробила,

І я на хвильку ніби остовпів,

Дивлюсь крізь лютню, а вона мене

Цигикалом поганим узиває,

Та бринькалом, та всякими словами,

Немов науку цілу в тім пройшла.

Дівча веселе! Я тепер, їй-богу,

Утричі більше полюбив її.

Хоч би вже швидше нам погомоніти!

Ну що ж, ходім, та не бентежтесь так.

Навчатимете меншу, бо вона

Удатна вчитися і вдячна буде.

Синьйор Петруччо, ви йдете із нами,

Чи Катеріну вислати сюди?

Пришліть, будь ласка.

Всі, крім Петруччо, виходять.

Тут її діждуся,

А прийде — залицятися почну.

Як розкричиться — їй тоді скажу,

Що наче соловей вона щебече.

Надметься — я запевню, що вона

Немов троянда свіжа у росі.

Мовчатиме — я похвалю її

За красномовство і дотепність дивну,

За те, що слів вона не позичає.

Як проганятиме — складу їй дяку,

Немов на цілий тиждень кличе в гості.

Коли руки відмовить — попрошу,

Щоб швидше призначала день вінчання.

Та ось вона! Петруччо, не мовчи!

Входить Катеріна.

Добридень, Кет, — я чув, що так вас звати.

Щось, мабуть, не дочули ви, мосьпане,

Бо Катеріною мене зовуть.

От і неправда. Звуть вас просто Кет

Чи «славна Кет», а часом — «клята Кет».

Та ви, о Кет, найкраща в світі Кет,

Всім Кетам Кет, моя солодка Кетя!

Цукерко-кетю, втішнице моя,

Почувши, як тебе по всій країні

За доброчесність хвалять, за красу

І за твою ласкаву тиху вдачу,

Та ще й не так, як ти того достойна,

Сюди я рушив — свататись до тебе.

Ах, рушив! Ну, як ви такий рухливий,

То можете рушати й звідси. Видно,

Що ви — майно рухоме.

Ну, як стілець.

Вгадала! Сядь на мене!

Сідають на ослів: адже вони

На спині носять нас — такі, як ти.

А жінка що — не може понести?

Не від такого здохляка, як ти.

Ох, Кет, важкою не зроблю тебе,

Бо ти ж така ще юна і легка.

Легка в ногах, де правда, і такому

Вайлові зроду не піймать мене.

Легка в ногах, та не легкозвичайка.

Не чайка? Так, сорока вже скоріш.

Аби лиш не ворона чи не крук.

Моя голубко, стережися крука.

Короткі в нього до голубки руки.

Ох ти ж оса, ти справді дуже зла.

Як я оса, то бійсь мого жала.

На це є рада — вирвати його.

Як стане розуму його знайти.

Та хто ж не знає, де в оси жало?

Ні, в язиці!

В чиєму цебто?

В твоєму, якщо будеш про задки

Базікати. А поки що — прощай.

(Відвертається)

Що? Мій язик у тебе у задку?

Е ні, стривай!

(Не пускає її)

Ох, Кет, я ж лицар, чуєш?

А це побачимо!

(Дає ляпаса йому)

Ну, спробуй ще — скуштуєш кулака!

Гляди, гляди, позбудешся герба!

Хто жінку б’є — не благородний той,

Не має права на лицарський герб!

Твій фах — геральдика? Впиши ж мене

До книг твоїх!

Який же герб у тебе?

Півнячий гребінь над шоломом, так?

Так, півник я, ти ж курочка моя!

О ні! Не півник ти, а мокра курка.

Ну, годі, Кет, і не дивись так кисло.

Я так дивлюсь, коли кислицю бачу.

Нема кислиць тут — не дивися кисло!

Чого ж нема?

А де? Ну, покажи.

Якби люстерко мала — показала б.

Ти на моє обличчя натякаєш?

Ти ба, здогадливий, хоч молодий?

Так, справді я замолодий для тебе.

Але підтоптаний.

Це від турбот.

А в мене їх нема, мені й дарма. (Випручується)

ПЕТРУЧЧО (стримуючи її)

Ні, справді, Кет, не утікай-бо так.

Я тільки дратуватиму тебе,

Коли зостануся. Пусти мене.

Ні, не пущу, бо ти напрочуд мила.

Мені казали — ти шорстка, пихата,

Понура. Все це, бачу я, брехня,

Бо ти привітна, ґречна і грайлива,

Ласкава, ніжна, як весняна квітка,

Не вмієш супитись, дивитись косо,

Кусати губи, як лихі дівчата,

Не любиш говорить наперекір,

А розважаєш любо кавалерів

Люб’язними, приємними словами.

(Відпускає її)

Чом кажуть люди, ніби Кет кульгава?

Брехня! Бо Кет — як пагін на ліщині,

Струнка й гнучка, смаглява, мов горішок,

А зернятко у неї ще смачніше.

Ану, пройдись. О ні, ти не кульгаєш.

Йди, дурню, геть. Своїм наказуй слугам.

Чи так скрашала гай сама Діана,

Як царствена хода твоя скрашає

Оцю кімнату? Ні, будь ти Діана,

Вона ж хай буде Кет, і ти — цнотлива,

Діана ж хай зальотницею буде!

Де ти набравсь таких солодких слів?

Із голови. Дотепний в мене рід.

Дотепний рід, та недотепний плід.

Чи я не мудрий?

Ні, лише пролаза.

Ну, то пролізу я до тебе в ліжко.

Та годі вже словесної війни.

Скажу я просто: згоден батько твій

На шлюб наш, посаг він дає добрячий,

Тож хоч-не-хоч, а я тебе візьму.

Я, Кет, якраз для тебе чоловік,

Бо я зумів красу твою побачить,

І та краса мене вже полонила,

Тож ти й не вийдеш ні за кого більше,

А я вродився, щоб тебе приборкать.

Бо ти була неначе дикий кіт

Чи дика Кет, а я зроблю із тебе

Ручну ласкаву кицьку — свійську Кет.

Входять Баптіста, Гремйо і Траньйо.

Твій батько йде. Гляди ж не відмовляйся:

Я мушу й хочу Катеріну взяти.

Ну що, синьйоре, як тут ваші справи?

Чудово, звісно! Як же ще, мій пане?

Щоб схибив я — це неможлива річ.

А ти як, дочко? Ти чогось надулась?

Мене звете дочкою ви? А справді,

Ви щиру батьківську любов явили,

Що забажали одружить мене

З напівшаленцем, шибеником, хамом,

Що лайкою гадає все владнати.

І ви, мій батьку, й інші всі про неї

Казали хибно, нібито вона

Погану вдачу має. Норовливу

Вона навмисне з себе удавала,

Насправді ж це голубка ніжна й тиха,

Не запальна, а лагідна, мов ранок,

Терпінням перевершила Грізельду,

А цнотою — Лукрецію саму.

Коротше, ми домовилися з нею,

Що у неділю справимо весілля.

Скоріше я в труні тебе побачу.

Петруччо, чуєш, що вона сказала?

Оце такий ваш успіх? Прощавайте ж!

Не кваптеся, панове. Я обрав

Її для себе, і, коли нам добре,

Яке вам діло? В нас така умова:

Сваритися на людях, наодинці ж

Вона така ласкава — неймовірно!

О люба Кет! Як ніжно обіймала

Вона мене, і скільки цілувала,

І скільки присягалась, що вона

У мене закохалася відразу.

Ви ще зелені! Варт би вам побачить,

Як наодинці навіть боягуз

Приборкать може найклятішу жінку.

Дай руку, Кет. Поїду купувати

Собі в Венеції весільне вбрання.

Бенкет готуйте, батьку, і скликайте

Гостей. І ти вберешся пишно, люба.

Не знаю, що й сказать, — та дайте руку.

Хай вам щастить! Домовились, Петруччо.

ГРЕМЙО І ТРАНЬЙО

Тоді — амінь. Ми будемо за свідків.

Ви, батьку, ти, дружино, й ви, панове,

Прощайте: я іду. Неділя скоро —

Куплю обручки та весільне вбрання.

Кет, поцілуй. В неділю-бо вінчання.

Петруччо й Катеріна виходять.

Чи видано такий раптовий шлюб?

Панове, до купця вподібнивсь я,

Що посилає крам свій за моря.

Лежав у вас він досі без пуття,

А нині зиск чи збиток принесе.

Для мене зиск — то мир в подружжі цім.

Так, певне, прийде мир до них у дім.

То як, Баптісто, з меншою дочкою?

Це день, якого довго ждали ми.

Я ваш сусід і перший Б’янку сватав.

А я кохаю Б’янку так, як вам

Не снилося, й безсилі тут слова.

Юначе, так, як я, ти не кохав ще.

Старий, твоя любов — мороз.

Твоя ж — пече.

Джигуне, відступись: мої літа годують.

Зате мої в очах дівчат квітують.

Панове, зараз я вас розсуджу.

Свою любов ділами доведіть.

Дочку віддам я за того із вас,

Котрий її щедріше забезпечить.

Синьйоре Гремйо, що дасте їй ви?

Насамперед — даю міський свій дім,

Обставлений багато: є й срібло,

І золото, і дзбани, і миски,

Щоб милій Б’янці ніжні руки мити,

На стінах висять тірські килими,

В шкатулках із слонівки — дукачі,

У скринях кипарисових — тканини,

Коштовні вбрання, шатра, укривала,

Тонка білизна, подушки турецькі,

Перлинами оздоблені, запони

У золотім венецькім гаптуванні,

Начиння всяке — мідне, олив’яне,

І все, що в домі треба. У маєтку

Аж сто корів молочних, а волів

Сто двадцять там годується на м’ясо,

І вдосталь є всього, чого потрібно.

Я, мушу визнати, не молодий.

От завтра вмру — усе зоставлю їй,

Як буде лиш моєю за життя.

Отож-бо — «лиш». Послухайте й мене.

Я в батька спадкоємець-одинак.

Коли за мене віддасте дочку,

Я п’ять таких домів зоставлю їй

В багатій Пізі, як оцей синьйор

Тут має в Падуї один. А ще —

Дві тисячі дукатів кожен рік

Прибутку із родючої землі:

Це все для неї удовиний пай.

Ну, пане Гремйо, я притиснув вас?

Дві тисячі дукатів кожен рік?

Мої всі землі стільки не дають.

А ще я відпишу їй корабель,

Що у Марсельській гавані стоїть.

Ну що, побив тебе я кораблем?

Мій батько, Гремйо, має їх аж три,

Й два галеаси, а легких галер

Дванадцять. Все це я зоставлю їй.

І вдвічі більше, аніж ти даси.

Ні — все, що маю, вже пообіцяв,

А більш, ніж маю я, не можу дати.

Як я, Баптісто, до вподоби вам —

Беріть мене з усім моїм добром.

Ну, коли так, то дівчина моя —

За вашим словом. Карта Гремйо бита.

Я визнаю — ви більше даєте.

Як батько ваш підтвердить все контрактом,

Беріть її. А ні — то вже даруйте:

Ви можете раніш за нього вмерти,

Яка ж тоді вдовина доля буде?

Пусте! Я молодий, а він старий.

Чи ж не вмирають молоді так само,

Як і старі?

Постановляю так:

Ви знаєте, що ось на цю неділю

Призначено весілля Катеріни.

В неділю другу Б’янка буде ваша,

Коли такий контракт привезете.

А ні — то я віддам її за Гремйо.

Прощайте ж, друзі. Дякую обом.

Прощай, сусіде.

Баптіста виходить.

Ну, тепер, юначе,

Я не боюся козирів твоїх.

Навряд чи батько твій такий добряга,

Щоб зразу все майно тобі віддати

І з ласки жить на старості. О ні!

Ми, італійці, не такі дурні.

(Виходить)

Чума на шкуру зморщену твою,

Старий хитрюго. Я побив твій козир

І знаю, як зарадити біді.

Ми маємо фальшивого Люченцо,

То чом не буть фальшивому Вінченцо?

Оце-то диво буде! Бо звичайно

Батьки породжують дітей, а тут — дитина

Породить батька, а не батько сина!

(Виходить)

Входять Люченцо в подобі Камбйо, Гортензіо в подобі Ліччо і Б’янка.

Стривай, музико, наперед не пхайся.

Чи вже забув, як мило привітала

Тебе її сестриця Катеріна?

Задирливий школярю, таж із нами —

Небесної гармонії владарка.

Отож моє тут переважне право:

Ми спершу помузичимо з годину,

Тоді й на твій урок година буде.

Баран безглуздий, ти й того не знаєш,

Нащо існує музика на світі!

Чи ж не на те, щоб душу звеселять

Після трудів щоденних і науки?

Тож пропусти вперед поетику мою,

А вже тоді давай гармонію свою.

Я глузів не терпітиму твоїх.

Таж ви обидва кривдите мене,

Бо маю тут вирішувати я.

Чи я — мала школярка, що повинна

У певний час ходити на уроки?

Я вчусь тоді, коли сама бажаю,

Тож годі сперечатися. Сідаймо,

Беріте лютню, стройте потихеньку,

А він тим часом свій урок відбуде.

Урок скінчиться, щойно я настроюсь?

Таке сказав! Та ти роби своє.

На чому ж ми спинились?

Ось на цьому, панно.

Hic ibat Simois, hic est Sigeia tellus,

Hic steterat Priami regia celsa senis.[6]

Перекладіть.

Hic ibat — як я вже сказав вам: Simois — я Люченцо, hic est — син Вінченцо з Пізи, Sigeia tellus — і прибрався так, щоб здобути ваше серце. Hic steterat — а той Люченцо, що приходить свататись, Priami — то мій слуга Траньйо, regia — він прикидається мною, celsa senis — щоб відтерти отого химерного старигана.

Я вже настроїв лютню, панно.

Послухаймо. (Той грає) Фальшивить дискантова.

Поплюй на руки, брате, й далі строй.

Тепер давайте я перекладу. Hic ibat Simois — я вас не знаю, hic est Sigeia tellus — я вам не довіряю, Hic steterat Priami — обережно, щоб він нас не почув, regia — не дуже набивайтесь, celsa senis — але й не зневіряйтесь.

Уже настроїв, панно.

Фальшивить тут не бас, а мова в вас.

Який палкий цей вчитель і хапкий!

Їй-богу, він за Б’янкою впадає.

Стривай же, допильную я тебе!

Колись повірю, може, та не зараз.

Повірте! Еакідом був Аякс,

Бо дід його носив ім’я Еак.

Ну що ж, учителеві треба вірить,

А то б я ще вагалась, будьте певні.

Та годі. Ваша черга, любий Ліччо.

Учителю, не гнівайтесь, прошу,

Що я жартую з вами обома.

ГОРТЕНЗІО (до Люченцо)

Ідіть собі, зоставте нас самих:

Я не збираюсь тріо з вами грати.

Добродію, оце такий ви строгий?

Ну що ж — я трохи збоку почекаю.

І припильную, бо мені здається —

Музика славний закохався теж.

Ласкава панно, перш ніж лютню взяти

І вчити вас лади перебирать,

Почну я із музичної абетки,

Навчу вас гами найпростішим шляхом.

Приємнішим, успішнішим, повнішим,

Ніж будь-хто інший будь-кого навчав.

Ось тут її ретельно я списав.

Таж гаму я вже вивчила давно.

Завчіть і ту, що склав Гортензіо.

Гама — В мені гармонія велика

До — Й палке Гортензіо Кохання.

Ре-мі — Візьми його за чоловіка,

Фа-соль — О, зглянься на його благання!

Ля-сі — Тут ноти дві, а ключ один:

До — Твоя відмова — мій загин.

Оце така у вас, мосьпане, гама?

Мені стара подобається дужче.

Для примхи я не зраджу давніх правил.

Входить слуга.

Ваш батько, панно, вам переказав,

Щоб ви сестрі прибратись помогли:

Ви ж знаєте, що завтра вже весілля.

Прощайте, любі вчителі, я йду.

Б’янка й слуга виходять.

Ну то й мені тут нічого робити.

(Виходить)

Зате мені за ним наглянуть треба:

Здається, пан учитель закохався!

Та як літаєш ти так низько, Б’янко,

Й на будь-яку принаду ладна сісти —

Нехай. Ще раз побачу, як ти збочиш, —

Знайду я іншу, ну а ти — як хочеш.

Входять Баптіста, Гремйо, Траньйо в подобі Люченцо, Катеріна, Б’янка, Люченцо в подобі Камбйо і слуги.

(до Траньйо)

Синьйор Люченцо, ось настав і день,

Призначений для шлюбу Катеріни,

А нареченого чогось нема.

Що скажеш тут? Який це буде глум,

Коли священик прийде для вінчання,

А наречений бозна-де подівся.

Що скажете про цю ганьбу для нас?

Для мене! Ти присилував мене

Супроти волі руку й слово дати

Шаленому й лихому баламуту,

До сватання швидкому, не до шлюбу.

Я ж вам казала — навіжений він

І під зухвальством капості ховає,

Аби його веселуном назвали,

Він сто дівчат посватає, призначить

Весілля день і учту приготує;

Гостей запросить, оповідь замовить,

Хоч зовсім не збирається женитись.

Тепер на мене тикатимуть пальцем:

«Скаженого Петруччо он дружина —

Коли ще він приїде повінчатись!»

Терпіння, Катеріно, й ви, Баптісто!

Я певен — він лихого не хотів,

Його затримала якась пригода.

Хоч він шорсткий, але цілком розважний,

Хоча й жартун, та чесний чоловік.

Воліла б я повік його не знати!

(Виходить плачучи. За нею Б’янка й слуги)

Іди, дитино, я тебе не ганю.

Така образа допекла б святій,

Не те що запальній та норовливій.

Входить Бйонделло.

Хазяїне, хазяїне! Новина! Такої старої новини ви ще зроду не чули!

Новина — і раптом стара? Як же це так?

Та хіба ж це не новина, що Петруччо прибуває?

То він приїхав?

Та де! Ні, пане.

Коли ж він буде тут?

Коли стоятиме, де оце я стою, й бачитиме вас перед собою.

А все ж — яка це твоя стара новина?

Та яка ж! Петруччо їде в новому капелюсі й старій шкірянці; в старих штанях, тричі лицьованих; у стоптаних чоботях, куди вже недогарки від свічок складали: один чобіт із пряжкою, другий шнурований. При боці стара іржава шпага з міської зброярні, з поламаним руків’ям, а піхви без наконечника й поворозки біля штанів пообривані. Коняка кривоклуба, сапата, коростява, і паршива, і лишаювата, і чирякувата, і каправа, і на ящур хвора, і на жовтяницю, і на залози, і глистами вся проїдена, і клишава, і обдута, і лопатка в неї звихнута, і спина провисла, а сідло старе, міллю побите, і стремена розпаровані, і вудила погнуті, і гнуздечка з овечої шкіри порвана та позв’язувана вузлами, бо за неї доводиться раз у раз смикати, щоб шкапа не спотикалась, і попруга шість разів сточена, а підхвістя від дамського сідла, оксамитом укрите, і дві перші літери даминого імені гарно вицяцькувані на ньому мідними цвяшками, а позшиване валом.

А хто ж із ним?

Та хто ж, пане, — його лакей, вичепурений так самісінько, як і шкапа: на одній нозі лляна панчоха, на другій — сукняна камаша, підв’язана одна червоною крайкою, друга синьою, а на голові старий капелюх, і на ньому замість пір’їни щось накручене з сорока стрічок — одне слово, опудало, городнє опудало, та й годі, а не слуга порядного пана.

Ну, певно, це якась шалена примха,

Хоча він часто носить скромну одіж.

Та вже нехай там як, а він іде.

Е ні, пане, він не йде!

Хіба ти не казав, що він іде?

Хто? Петруччо йде?

Атож, що Петруччо йде.

Ні, пане, я сказав, що він їде — верхи на коняці.

Чи не все одно?

Тож-бо й воно,

Що не одно!

Як ти не кинь,

А чоловік і кінь —

Це більше ніж одно,

Хоча й не двоє.

Входять Петруччо і Грумйо.

Де ж наше пишне панство? Хто є в домі?

От гарно, що приїхали.

Негарний, правда?

Ну, принаймні точний.

От тільки вбратись ви могли б у краще.

І в кращому б я поспішав так само.

Та де ж це Кет?! Чарівна молода!

Як батько мій? Чом супитесь, панове?

На мене ваше славне товариство

Так витріщається, мов на комету,

На диво дивовижне, на знамення.

Адже сьогодні, пане, день весілля,

Було нам сумно, що немає вас,

Ще більш — тепер, бо я в такій подобі.

Фе! Геть це дрантя, недостойне вас,

Урочого нам свята не поганьте.

Та розкажіть, яке поважне діло

Вам не дало раніше повернутись

І змусило вас вирядитись так.

Розказувати довго, слухать нудно:

Вернувся я, дотримав слова — й квит,

Хоч, може, справді трошечки невлад.

Хай на дозвіллі поясню колись.

Та де ж це Кет? Давно її не бачив!

Уже не рано, нам пора до церкви.

Не йдіть до неї в цих ганебних лахах,

Ходім до мене, та перевдягніться.

Ні, ні, нізащо, я дійду, як є.

Але ж вінчатись будете не так?

Чому?! Адже вона бере мене,

А не мою одежу. От якби

Усе те, що потрачу я на неї,

Я обновляти міг, як це лахміття,

Було б то для обох велике щастя!

Та що це я базікаю, мов дурень,

А не біжу вітати молоду,

Свої права цілунком закріпить!

(Виходить. За ним — Грумйо)

Неспроста, мабуть, він убрався так.

Одначе треба вмовити його,

Щоб перевдягсь, коли до церкви йтиме.

Піду побачу, що там вийде в них.

(Виходить. За ним — Гремйо і Бйонделло)

Що ж, пане, до кохання треба нам

Додати згоду батька, а для цього

Когось потрібно підшукать. Кого —

То байдуже. Його ми навчимо,

Нехай зіграє роль Вінченцо з Пізи

І все, що я наобіцяв Баптісті,

Підтвердить. Отоді надія ваша

Здійсниться, й ви свою кохану Б’янку

Без перешкод поведете до шлюбу.

Якби ж отой музика, мій колега,

За кожним кроком Б’янчиним не стежив,

То з нею повінчався б я таємно,

А потім — хай весь світ нам каже «ні»,

Уже свого не випущу я з рук.

Нам треба пильно стежити за всім

І виглядати слушної нагоди.

Перехитруємо старого Гремйо,

I батька невсипущого — Мінолу,

Й закоханого музиканта Ліччо,

Все для мого хазяїна Люченцо.

Входить Гремйо.

Синьйоре Гремйо, ви уже із церкви?

Утік я звідти, мов школяр із школи.

А молодий із молодою йдуть?

Хто? Молодий? О, молодий, та ранній!

Ну, молода із ним скуштує перцю!

Клятіший, ніж вона? Не може бути!

О, то чортяка, справжній дідьчий син.

Але й вона — чортиця, дідьча доня.

Ягня, дитя, голубка проти нього.

Священик запитав його, чи він

Її узяти за дружину хоче,

А він як крикне: «Хочу, грім побий!»

Священик з ляку книгу упустив

І нахилився, щоб її підняти,

Так той шаленець стусонув його,

Аж сторчака звалився бідний дід,

А він кричить: «Не лапай, де не слід!»

А що ж на те сказала молода?

Вона лише трусилася, бо він

Ногами тупав і кричав, неначе

Священик одурить його хотів.

Ну, а коли скінчився весь обряд, —

Гукнув вина. «Ну, будьмо!» — заволав,

Мов у гурті матросів після бурі

На палубі пиячив, а тоді

Лигнув мускат і печиво на денці

Причетникові кинув у лице —

За те, мовляв, що в нього борода

Ріденька, а голодний погляд ніби

Просив те печиво йому зоставить.

Тоді обняв за шию молоду

І в губи цмокнув смачно так та гучно,

Що аж луна по церкві розляглася.

Мені зробилось соромно, я втік

І знаю, що за мною всі вже йдуть.

Такого навіженого весілля

Я ще не бачив. Чуєте, як грають?

Грає музика.

Входять Петруччо, Катеріна, Б’янка, Баптіста, Гортензіо, Грумйо та слуги.

Панове й друзі, дякую за труд.

Я знаю, ви за стіл хотіли сісти

Зі мною нині і приготували

Бенкет бучний. Але мені потрібно

Негайно їхати, тож прощавайте.

Невже ви зараз хочете від’їхать?

До вечора. Я мушу, не дивуйтесь.

Якби ви знали, у якій це справі,

То навіть квапили б, а не спиняли.

Я дякую вам, товариство, всім,

Що помогли мені добуть дружину

Таку ласкаву, милу й доброчесну.

Ви з батьком бенкетуйте, їжте, пийте,

Я ж мушу їхать, і прощайте всі.

Ми просимо: зостаньтесь на бенкет.

Ні, я не можу.

Я прошу вас.

Ні, неможливо.

Я прошу вас.

Радий з нами залишитись?

Ні, радий, що мене ви попросили,

Та не зостанусь, як ви не просіть.

Як любите, зостаньтесь.

Грумйо, коней!

Коні готові, пане: вже овес поїв їх.

Роби як хоч — я нині не поїду

І взавтра теж: я нагулятись хочу,

А вас ніхто не держить: онде двері,

І полотном дорога, пане мій.

Я ж не поїду, поки не натішусь.

Вже бачу: буде з вас пихатий деспот,

Бо зразу он як беретеся круто.

Вгамуйся, Кет, не гнівайся, прошу.

Я хочу гніватись, і що ти зробиш?

Спокійно, тату: не поїде він.

Здається, починається, їй-богу!

Панове, прошу за весільний стіл.

Я бачу, що дурепу з жінки зроблять,

Як їй не стане духу опиратись.

Нехай гуляють, Кет, як ти сказала,

А ви послухайтеся молодої,

Ідіть святкуйте, і гуляйте, й пийте.

Вшановуйте як слід її дівоцтво,

Шалійте й веселіться — чи повісьтесь,

Та славна Кет моя зі мною їде.

(Пригортає її до себе, немов захищаючи, і з викликом звертається до присутніх)

Не витріщайтеся на мене згорда,

Не суптеся, не тупайте ногами:

Що вже моє — тому господар я.

Вона — моє добро, мій скарб, мій дім,

Начиння хатнє, поле і комора,

Мій кінь, мій віл, віслюк мій — що завгодно,

І ось вона; займи-но, хто посміє!

По праву свойому вчиню я з кожним,

Хто зважиться дорогу заступити

Мені у Падуї. Мій вірний Грумйо,

Виймай меча! Опали нас злодії!

Ти чоловік! Рятуй же господиню!

Ти не страхайся, Кет, моя кохана,

Ніхто тебе зайняти не посміє.

Тебе я й від мільйона захищу.

Петруччо, Катеріна і Грумйо виходять.

Ну, хай ідуть. Оце смирненька пара!

Щоб не пішли, я луснув би зо сміху.

Таких шалених пар ще не бувало.

А ви що скажете, ласкава панно?

Шалений на шаленій оженився.

Еге ж, Петруччо, обкатерінився.

Сусіди й друзі, хай за цим столом

Бракує молодої з молодим,

Та на столі нічого не бракує.

Люченцо, сядьте замість молодого,

Ти, Б’янка, заступи свою сестру.

Це щоб вона до ролі навикала?

Атож, Люченцо.

Ну, ходім, панове. (Виходить)

Дія четверта

Входить Грумйо.

Тьху, тьху на всіх потомлених шкап, на всіх шалених панів і на всі погані шляхи. Чи ще когось отак періщено? Чи ще когось отак обляпувано багнюкою? Чи ще когось отак виморювано? Мене послали вперед розпалити вогонь, а самі приїдуть услід і будуть грітися. Добре, що маленьке горнятко — таке, як я, — швидко закипає, а то б у мене губи до зубів примерзли, язик до піднебіння, а серце до кишок, поки я дістався б до коминка, щоб відтанути. Та я, поки роздмухуватиму вогонь, уже й відігріюся. А то в таку погоду й більший за мене міг би промерзнути й застудитись. Агей! Кертісе!

Входить Кертіс.

Хто це гукає таким мерзлим голосом?

Крижина. Як не віриш, то спробуй по мені сковзатись — по голові та по шиї розженешся, то проїдеш по спині аж до п’ят. Розпали вогонь, Кертісе.

А пан із панею теж їдуть?

Їдуть, Кертісе, їдуть, тож розпалюй швидше вогонь, не лий слова, як воду.

А правда, що молода пані така клята та гарячкувата, як розказували?

Була, друже Кертісе, була — до оцих холодів. Адже ти знаєш, що зима і шлюб приборкують і людину, й звірину, отож вони приборкали і мого старого хазяїна, і мою молоду хазяйку, і мене самого, друзяко.

Іди к бісу, дурнику тридюймовий, чи я тобі звірина?

Невже в мені лишень три дюйми? Та в тебе самий ріг на цілий фут, а я ж таки не менший від нього! Але розпалюй швидше в каміні, а то як поскаржуся пані, то скуштуєш, яка легенька в неї ручка, — бо вона ж таки легка на руку! Будеш знати, як коло вогню з холодком ходити.

(розпалює в каміні)

Розкажи-но, друже Грумйо, що воно там у світі.

Холодно, Кертісе, холодно, тільки на твоїй грубницькій службі й тепло, отож розпалюй. Роби своє, то й дістанеш своє, бо наші пані й пан закоцюбли трохи не до смерті.

Уже розпалено, то розказуй швидше новини, друже Грумйо.

Еге, новини! Новини з половини, не задарма.

А йди ти! Все в тебе плутня та крутня.

Та от же й викрутив у тебе вогонь, а то замерз буз на кістку. А де кухар? Вечеря готова, в домі прибрано, лепехою потрушено, павутиння позмітано, вся челядь у новій одежі, в білих панчохах, а на кожному слузі весільне вбрання? Кухлі на селі, а чарки на столі? Скатерки постелено і все як слід?

Усе готове, розказуй швидше новини, будь ласкав.

Ось тобі перша новина: наші коні підбились, а пан із панею на дорогу звалились.

А так: із сідел у грязюку, і отут-то можна цілу байку доточити.

Ну, давай же, брате Грумйо.

Настав вухо.

Ось, давай.

Ось, на. (Б’є його по вуху)

Ну, це я твою байку не почув, а відчув.

Бо це така байка, що до всіх чуттів промовляє, а стукнув я тебе, аби постукатись у вухо, попросити уваги. А тепер почну. Imprimis[7], ми спускалися з одного паскудного пагорка, і пан їхав позаду пані.

Удвох на одному коні?

А тобі що до того?

Не мені, а коневі.

Ну, як ти краще за мене знаєш, то розказуй сам. Та якби ти не перебив мене, то почув би, як упав її кінь, і як придавив її, і в яку багнюку вона впала, і як її обляпало, і як пан, замість витягати пані з-під коня, кинувся мене лупцювати за те, що її кінь спіткнувся, і як вона брьохала по болоту, щоб відірвати його від мене, і як він лаявся, і як вона благала — мабуть, уперше зроду, — і як я кричав, і як коні повтікали, і як у неї вуздечка порвалась, і як я загубив підхвістя. І ще дуже багато дечого цікавого розказав би, а тепер воно так і забудеться на віки вічні, і ти ляжеш у могилу, не дізнавшись про все те.

Як тебе послухати, то він іще норовливіший за неї.

Атож, і ти та всі задаваки тут спізнаєте це на собі, коли він приїде. Та що я балакаю! Клич Натанієля, Джозефа, Ніколаса, Філіппа, Уолтера, Пундика й усіх. Нехай гарненько позачісуються, почистять свої сині лівреї та попідв’язують чепурненько панчохи. Нехай роблять реверанці лівою ногою, а пайовому коневі хай і до хвоста не доторкнуться, поки собі руку не поцілують. Вони всі напоготові?

Клич їх сюди.

Агей, ви там, чуєте? Ідіть стрічати пана та лицезріти пані.

Та вона вже й так лицем дозріла.

А я хіба що кажу?

А ти кажеш, що в неї має «лице зріти».

Та я ж про те, щоб прийшли поглядіти на неї.

Хіба вона дитина, щоб її глядіти?

Входять четверо чи п’ятеро слуг.

Здоров був, Грумйо!

Ну, живий-цілий, Грумйо?

О, та це ж Грумйо!

Добридень, Грумйо!

Ну як, старий?

Здоров був, ти! Живий-цілий, ти? О, та це ж ти! Добридень, ти! Гаразд, привіталися. А тепер, славні мої товариші, у вас усе готове, чин по чину?

Усе готове. А пан уже близько?

Ось-ось, уже з коня зсідає, отож ви не… Тихо, бодай вас курка вбрикнула! Я вже чую пана.

Входять Петруччо і Катеріна.

Де ж ті лакузи? Чи нема нікого,

Щоб стремено подержать, взять коня?

Де Грегорі, Натанієль, Філіпп?

Ми, пане, тут, ми тут, ми, пане, тут!

«Ми, пане, тут, ми тут, ми, пане, тут»!

Ви, неотеси, бовдури безмозкі!

Оце ви так хапаєтесь до служби?

Де ж дурень той, що я вперед послав?

Я, пане, тут — і дурень, як і був.

Селюче, ледацюго, клятий сину!

Чи не сказав я: «Стрінь мене в саду

І все це кодло приведи з собою»?

В Натанієля, пане мій, каптан

Ще недошитий; в Габрієля — капці.

А Пітерові капелюх чорнить

Уже пора, та сажі не знайшлося,

В Уолтера кинджал без піхов досі.

Лиш Рейф, Адам та Грегор молодці,

А решта всі — обшарпані старці.

Одначе всі ми вийшли вас вітати.

Гайда, поганці, принесіть вечерю.

Слуги виходять.

Де воля, воленька моя,

Де всі мої…

Сідай, Кет, будь як удома. їсти, їсти, їсти, їсти!

Слуги вносять вечерю.

Ну, скоро там? Не супся, люба Кет.

Стягніть із мене чоботи, паршивці!

Один чернець кудись там брів

І на шляху своїм зустрів…

Мармизо, легше! Не звихни ноги!

Ось, на! Із другим будеш бережніш.

(Б’є слугу)

Не супся, Кет. Несіть води! Агов!

Входить слуга з водою; Петруччо не звертає на нього уваги.

А де Троїл, мій пес? Ти, хлопче, йди

Поклич мого кузена Фердинанда.

Один слуга виходить.

Вас познайомити я хочу, Кет.

Де капці, я питаю? Де вода?

Йди, Кет, умийся. Будь як дома тут.

(Перекидає миску)

Навмисне, лобуряко, перекинув?

(Б’є слугу)

Не гарячіться: не навмисно ж він.

Ти, лобуряко, клаповухий пень!

Сядь, Кет. В кишках бурчить у тебе, знаю.

Молитву ти прокажеш, а чи я?

А хто приніс?

Печеня пригоріла геть.

Ну ж і собаки! Де поганець кухар?

Як ви посміли подавать мені

Таке паскудство? Ось, самі поїжте!

З мисками, з тарілками і з усім!

(Жбурляє в них страви й посуд)

Недбайла! Бовдуряки безголові!

Ще й супитесь? Ось я вам зараз дам!

Слуги квапливо виходять.

Мій муже, я прошу вас, не хвилюйтесь:

Всі страви добрі, якщо ваша ласка.

А я кажу, що все попригоряло,

І я й не доторкнуся ні до чого,

Бо від такого збурюється жовч,

Тож краще нам попостувать обом,

Адже ми й так обоє запальні, —

Не варто ще розпалювать себе,

Наївшись пересмаженого м’яса.

Потерп, а завтра буде все гаразд,

Сьогодні ж нумо постувать удвох.

Ходім до шлюбного твого покою.

Входить кілька слуг.

Пітере, ти коли бачив таке?

Він хоче її побити її ж таки зброєю.

Входить Кертіс.

У неї в шлюбному покої,

Читає їй казання про здержливість,

Кляне, лютує, лається, й вона

Не знає на яку ступити, бідна.

Сидить, немов розбуджена зі сну.

Тікаймо, хлопці! Він уже виходить.

Входить Петруччо.

Так хитро я почав порядкувати

І сподіваюсь, що допну свого.

Нехай поголодує соколиця,

І я не дам їй їсти ані крихти,

Аж поки не привчу сідать на руку:

Інакше не приборкаєш її.

Іще один є спосіб, як привчити,

Аби летіла на хазяйський клич:

Їй не давати спати, як то роблять

Із кречетами, що у клітці б’ються

І не хотять скоритися людині.

Не їла зранку — і не буде їсти,

Не спала ніч — не спатиме і цю.

Як я зумів присікатись до їжі,

Присікаюсь так само й до постелі,

Розкидаю на ліжку подушки,

І простирадла, й укривала — все,

А посеред того розгардіяшу

Вдаватиму, що я про неї дбаю,

І вийде, що всю ніч вона просидить,

А задрімає сидячи — я знову,

Зчинивши бешкет, розбуджу її.

Отак поб’ю я ласкою дружину,

Її шалену вдачу угамую.

Хто знає кращі способи для цього,

Нехай покаже: повчимось у нього.

(Виходить)

Входять Траньйо в подобі Люченцо і Гортензіо в подобі Ліччо.

Чи то можлива річ, щоб панна Б’янка

Любила іншого, а не Люченцо?

Вона ж так щиро ставиться до мене!

А я вам доведу, що не брехав.

Ось відійдімо вбік, і подивіться,

Як цей учитель панночку навчає.

Відходять убік.

Входять Б’янка й Люченцо в подобі Камбйо.

Ну, панно, ви засвоїли науку?

Яку науку, спершу нагадайте.

Ту, що найкраще знаю я. «Мистецтвом

Кохання» називається вона.

Так, ви мистецтво це опанували.

Як серце ви моє завоювали.

Милуються.

Які швидкі! Ну, що тепер мені

Ви скажете? Ви щойно запевняли,

Що ваша Б’янка любить тільки вас.

О кляті чари! О хистке жіноцтво!

Ти знаєш, Ліччо, це справдешнє диво.

То знайте ж правду: зовсім я не Ліччо.

І не музика, як усі гадають.

Я більш не хочу жити в цій личині

Заради тої, що вельможу кида

І божествить якогось неотесу.

Добродію, моє ім’я — Гортензіо.

Синьйор Гортензіо, не раз я чув

Про вашу віддану любов до Б’янки,

Відколи ж сам я став наочним свідком

Її легких звичаїв, теж навіки

Зречуся Б’янки та її кохання.

Погляньте, як милуються! Синьйоре,

Ось вам моя рука. Я присягаюсь

Не сватати вертихвістки цієї.

Вона негідна всіх тих знаків ласки,

Що досі я їй щедро виявляв.

Я теж складу присягу непохитну

Не брать її, хоч би вона благала.

Пхе! Гляньте, безсоромниця яка!

ГОРТЕНЗІО.

Нехай тепер ніхто її не візьме,

Нехай вона зостанеться при ньому,

А я, аби дотримати присяги,

За три дні одружуся з однією

Багатою вдовою, що мене

Так ревно любить, як і я любив

Оцю пихату дику соколицю.

Ну що ж, синьйор Люченцо, прощавайте.

Кохатиму віднині не за вроду —

За добре серце. А тепер піду

І те зроблю, на чому заприсягся.

(Виходить)

Траньйо підходить до Люченцо та Б’янки.

Синьйоро Б’янко, хай зичлива доля

Дасть вам обом щасливих днів доволі!

Ми ваші пестощі підгледіли невчас

І вдвох з Гортензіо зреклися вас.

Чи справді й він, і ви мене зреклись?

Так, панно.

Отже, позбулись ми Ліччо.

Зісватає він браву удовицю

І побереться з нею в той же день.

Хай Бог пошле їм щастя.

Так, і він

Її приборкає.

А це навряд.

Таж він тепера учиться у школі

Приборкувачів.

Де ж це є така?

У школі тій за вчителя Петруччо:

Він знає тридцять способів прехитрих,

Як норов виправлять лихим жінкам,

Щоб не давали волі язикам.

Входить Бйонделло.

Ой пане, я так довго чатував,

Що як собака виморивсь, та врешті

Дідусика нагледів на дорозі,

Для нас годящого.

Хто ж він такий?

Якийсь чи то купець, чи то учитель,

Не знаю; та й поставою, й ходою,

Й лицем — ну достеменно панів батько.

І що ж вам з нього, Траньйо?

Я наплету йому таких байок,

Що роль Вінченцо радо він зіграє

Й Баптісті дасть запевнення потрібні

Незгірш за справжнього Вінченцо, пане.

Ну, йдіть у дім, я все обладжу сам.

Люченцо й Б’янка виходять.

Входить мандрівний учитель.

Добридень, пане.

Й вам добридень, пане.

До нас, до Падуї, — чи може, далі?

Зостанусь тут на тиждень чи на два,

Тоді — до Рима, далі — до Мессіни,

Коли Господь мені продовжить віку.

А звідки родом, пане?

Мантуанець.

Ви з Мантуї! Нехай вас Бог боронить!

Чи зовсім вам життя не дороге?

Життя? А що? Якась загроза є?

Так, мантуанцю показатись тут —

Це смерть. Невже не знаєте причини?

Затримали в Венеції ваш флот,

І герцог наш, із вашим посварившись,

Про це оголосив на всю округу.

Як дивно, що не чули ви цього!

Мабуть, тому, що прибули недавно.

Ой лишенько, та це ж моя погибель!

Я ж гроші мав у Падуї одержать

На векселі, в Флоренції узяті.

Добродію, зроблю я вам прислугу

І порятую вас. Але скажіть,

Чи ви коли бували в місті Пізі?

Так, пане, в Пізі часто я бував,

Уславленій шановними людьми.

Знайомий вам такий собі Вінченцо?

Ні, я не знав його, але чував

Як про купця, багатого безмірно.

Я син його, добродію. До речі,

Обличчям ви на нього дуже схожі.

Як устриця на яблуко, не більше.

Щоб вам життя в цій скруті врятувати,

Заради батька ось що я зроблю:

Гадаю, це велике ваше щастя,

Що ви такі подібні до Вінченцо.

Назвіться ж ним і під його ім’ям

Живіть собі на втіху в мене в домі,

Та грайте роль його якнайпильніше.

Ви зрозуміли? Житимете в мене,

Аж поки справи скінчите свої.

Погоджуйтесь, коли вам це до мислі.

Так, я довіку буду вдячний вам

За порятоване життя і волю.

Ходімо ж, улаштуймо все як слід.

До речі, треба знати вам, що батько

Сюди прибути має з дня на день,

Щоб підтвердить вдовиний пай у шлюбі

Моєму із дочкою падуанця

Баптісти. Я усе вам поясню;

Ходім же, зодягніться, як вам личить.

Входять Катеріна і Грумйо.

Ні, ні, щоб я так жив був, не насмію.

Що гірш мені, то скаженіший він.

Чи він на те зі мною одружився,.

Щоб голодом морить мене? Жебрак,

Що стукався у Падуї в наш дім,

І той без милостині геть не йшов,

А як не в нас, то інде діставав.

А я ж не знала зроду, як просити,

Бо й не було потреби. А тепер

Від голоду й безсоння ледь жива,

Бо лайкою годує він мене,

А бешкетом заснути не дає.

Та найприкріше те мені, що він

Усе це робить нібито з любові:

Немовби, як посплю я чи поїм,

То це хвороба чи й готова смерть.

Ох, принеси мені щось їсти — будь-що,

Аби ситніше. Принеси, небоже.

Телячу ніжку вам подати, може?

Чудово! Принеси її скоріше!

Занадто гостре; вам би щось ніжніше.

Не хочете із фляків душенини?

Так, хочу, хочу, тільки швидше, Грумйо.

Боюся, й це розгарячить вас дуже.

А може, просто м’яса до гірчиці?

Я залюбки поїм цієї страви.

Але й гірчиця, мабуть, дуже гостра.

Ну, м’яса без гірчиці принеси.

Е ні, не можна. Я подам гірчицю,

А ні, то не дістанете і м’яса.

Неси і те, і те чи щось одне.

Тоді гірчицю я подам без м’яса.

Йди геть, лукавий і глумливий рабе!

(Б’є його)

Мене годуєш ти лише словами.

Будь проклятий з усім паскудним кодлом,

Що тішиться приниженням моїм.

Іди, кажу, іди!

Входять Петруччо з тарелем і Гортензіо.

Ну, як ти, Кет? Сумна чогось, любусю?

Як справи, пані?

Та куди вже гірше!

Ну, звеселись, на мене глянь ласкаво!

Ось бач, кохана, я про тебе дбаю:

Сам страву зготував і сам приніс.

(Ставить таріль на стіл)

Я певен, Кет, що дяку заслужив.

Чого мовчиш? Не догодив? Ну що ж,

Пропали марно всі мої труди.

Гей, заберіть таріль!

Ні, ні, нехай!

Найменша послуга подяки варта,

Отож подякуй, а тоді вже їж.

Мій пане, дякую.

Синьйор Петруччо, фе, чи вам не сором?

Сідаймо, пані. Їстимем удвох.

(стиха до Гортензіо)

Як ти мій друг, то впорай сам усе.

(До Катеріни)

Ну, призволяйся, люба, на здоров’я!

Та не барись! Ну, а тепер, кохана,

Поїдемо до батенька твого.

Та вберемось розкішно, ми ж не бідні:

Є оксамит, намиста, обручки,

Мережива і всякі торочки,

Серпанки, віяла, грезет, єдваб,

Усе, чим ти прикраситись могла б.

Що, попоїла? Там кравець чекає,

Що стан твій у шовки прибрати має.

Входить кравець.

Ну, майстре, покажіть свою роботу,

Виймайте сукню.

Входить галантерейник.

Що нового в тебе?

ГАЛАНТЕРЕЙНИК

Ось капелюшок — той, що ви бажали.

Оце ти називаєш капелюшок?

Це ж миска з оксамиту! Тьху, гидота!

Чи скойка, чи з горіха шкаралупка,

Дурничка, іграшка, ковпак ляльковий.

Геть, забери! І покажи щось краще.

Не треба! Це якраз новітня мода,

Так нині ходять всі шляхетні дами.

То стань шляхетною, тоді й одержиш,

Та не раніше.

ГОРТЕНЗІО (вбік)

Це не скоро буде.

Я також маю право говорити

І все скажу. Бо я вже не дитина.

Путніші люди слухали мене,

А як не хочеш — вуха затикай.

Свій гнів я хочу вилити словами,

Бо серце може луснути від нього.

Ні, краще дам я волю язику

І виповім, що в серці накипіло.

Так, правду кажеш — це якийсь ковпак,

Пампуха, папушник, пиріг із шовку.

Я радий, що не хочеш ти його.

Рад чи не рад, а я його візьму,

А як не цей — ніякого не хочу.

А сукня? Гей, кравчино, йди сюди!

Галантерейник виходить.

О Господи! Це що, для карнавалу?

А це рукав? Та це ж якась гармата!

Порізаний, як яблучний рулет:

Все в розпірках, у прорізах, у шліцах,

Неначе та курильниця в цирульні.

Та що це, в біса, га? Скажи, кравчино!

ГОРТЕНЗІО (вбік)

Я бачу, що не матиме вона

Ні капелюшка, ні нової сукні.

Ви ж так замовили, щоб я зробив

Усе як слід, за модою новою.

Авжеж, замовив, тільки не просив,

Щоб ти усе за модою спартачив.

Чухрай додому через пень-колоду,

Не діждеш ти замовлення від мене,

Ні, ні! А з сукнею роби що хочеш.

(Кидає сукню додолу)

Я кращої не бачила ніколи:

Така штудерна, чепурна, доладна!

Мабуть, ти з мене поторочу зробиш.

Так, так, він поторочу з тебе зробить.

Таж пані кажуть, що не я, а ви!

Ах ти ж нахаба! Не бреши, наперстку,

Нікчемний ґудзику, котушко, нитко,

Ти гнида, ти блоха, цвіркун запічний!

В моєму ж домі ти мені перечиш?

Геть, крейдо, викрійко, підшивко, клаптю!

Геть, поки я тебе не переміряв

Твоїм же ліктем так, аж ти навіки

Забудеш, як плескати що не слід!

Кажу тобі, сукенку ти спартачив.

Та ні ж бо, пане. Сукня так пошита,

Як сказано хазяїнові. Грумйо

Йому наказ докладний передав.

Який наказ? Я передав тканину!

А як же ти просив пошити сукню?

Як? Голкою і ниткою, звичайно!

А не казав, щоб викрійна була?

Чи ти багато за свій вік пошив?

Та мене в дурні не пошиєш. Ти багато людей убрав, та мене в шори не вбереш. Шкода праці. Я тобі кажу, що попросив твого хазяїна викроїти сукню, але не просив покраяти її на клапті. Ти брешеш.

Ось же на папірці записано, який має бути крій.

Ану, прочитай.

Брехня і в папірці, коли там написано, ніби я так сказав.

«Imprimis, сукня розпущена в стані».

Пане, коли я хоч слово сказав про якусь там розпусту, то хай мене зашиють у пелену й заб’ють до смерті клубком сирових ниток. Я сказав — сукню.

«З нешироким відкладним коміром».

За комір — правда.

«Із пишним рукавом».

Правда — навіть із двома рукавами.

«Рукави тонко викрійні».

А, ось де каверза!

Тут помилка в записі, пане, — тут помилка в записі! Я ж наказав, щоб рукави були спершу викроєні, а потім позшивані, і це я тобі доведу в чесному двобої, хоч би ти озброїв свій мізинець наперстком.

Ні, я сказав правду. Якби ти мені попався десь-інде, я б тобі показав!

А про мене, хоч і тут. Ти бери папірця, а я твого аршина, та й поміряємося силою.

Ну що ти, Грумйо, це буде нерівний бій.

Ну, хай там як, ця сукня не для мене.

Так, правду кажете: вона для пані.

Ну, годі. Можеш сукню цю піднять

Хазяїну своєму на потребу.

Спробуй-но, негіднику! Ти ще посмієш піднімати сукню моєї пані на потребу своєму хазяїнові?

Гей, хлопче, ти подумав, що кажеш?

Е, пане, це ви не подумали, що сказали! Щоб то він піднімав сукню моєї пані на потребу своєму хазяїнові! Фе, куди це годиться!

(Стиха до Гортензіо)

Гортензіо, нехай кравцю заплатять.

(До кравця)

Ну, забирай же сукню — й гайда звідси!

(Стиха до кравця)

Іди, я завтра заплачу за сукню.

Не ображайся на круті слова

Та кланяйся хазяїну своєму.

Кравець виходить.

Ну що ж, до батька ми поїдем, Кет,

У цих простих та скромних одежинах.

Хай бідна одіж, та гаман тугий,

Бо тільки дух збагачує нам тіло.

Як сонце чорні хмари прориває,

Так честь крізь найбіднішу одіж сяє.

Хіба від жайворона краща сойка

Тим, що у неї пір’ячко барвисте?

Або гадюка краща за вугра,

Бо спину має в гарних візерунках?

Ні, люба Кет, не станеш гірша ти

Від того, що одягнена не пишно.

А соромно тобі — вали на мене;

Сама ж весела будь, Ну, їдьмо зараз

Бенкетувати в Падую, до батька.

(До Грумйо)

Ну, клич людей та швидше у дорогу.

Хай коней подадуть в кінець алеї,

Туди ми пішки пройдемось. Тепер,

По-моєму, година сьома ранку,

Тож на обід поспіємо якраз.

Ні, пане мій, тепер вже скоро друга,

Поспіємо хіба що на вечерю.

Ні, буде сьома, поки я зберуся.

Та що б я не сказав, зробив, надумав —

Ти все перечиш. Гей, сідлать не треба!

Сьогодні не поїду. А надалі —

Година буде та, що я скажу.

Ого! Він сонцем хоче правувати.

Входять Траньйо в подобі Люченцо і вчитель — у дорожніх чоботях, простоволосий, убраний як Вінченцо.

Це дім його, добродію. Постукать?

Аякже. Тільки, як не помиляюсь,

Синьйор Баптіста може пригадати,

Що ми колись жили в однім заїзді

У Генуї — тому вже років двадцять.

То й добре. Ну, а ви держіться ролі

Поважної, як батькові годиться.

Входить Бйонделло.

Та не хвилюйтесь. Онде ваш слуга,

І слід би попередити його.

За нього не турбуйтесь. Гей, Бйонделло!

Гляди мені, щоб де не сплохував!

Не забувай, що цей ось пан — Вінченцо.

Не бійтеся!

Ти все, що слід, переказав Баптісті?

Сказав, що вже в Венеції ваш батько

І нині він до Падуї прибуде.

Ну, молодець. Ось на тобі на чарку.

Входять Баптіста й Люченцо в подобі Камбйо.

Ото Баптіста.

Споважнійте, пане.

Синьйор Баптісто, радий вас зустріти.

(До вчителя)

Панотче, це і є той пан Баптіста.

У вас прошу я батьківської ласки:

Для Б’янки виділіть мені мій спадок.

Не квапся, сину.

Добродію, до Падуї прибув я

Борги стягати — і почув від сина

Таку поважну новину, що він

Злюбився тут із вашою дочкою.

Про вас багато доброго я чув,

І вже коли він так її кохає,

Ну, а вона його — то згоден я.

Аби не мусив довго він чекати,

Щоб добрий батько одружив його.

Якщо і ви на це так само згодні,

То я їй ладен виділити пай,

Який лише захочете. З такою

Людиною, як ви, синьйор Баптісто,

Не буду дріб’язково торгуватись.

Пробачте все, що я скажу, синьйоре:

Відвертість ваша до душі мені.

Це щира правда, що ваш син Люченцо

Дочку мою кохає і вона

Його вподобала — якщо вони

Закоханих не удають прехитро.

А через те — як ви, без зайвих слів,

По-батьківському з ним поведетесь

І виділите для дочки моєї

Достатній пай, то згоден я на шлюб:

Нехай ваш син бере мою дочку.

Спасибі вам. Тоді скажіте, де

Зручніше нам заручини відбути

І підписати шлюбний наш контракт.

Не в мене в домі. Знаєте ж, Люченцо,

У стін є вуха, в домі повно слуг,

Та й Гремйо ще нюшить весь час довкола,

Тож перешкодить завше можуть нам.

Тоді у мене, коли ваша ласка.

Там батько мій живе, і ми сьогодні

Увечері все справимо тихенько.

Пошліть по доньку оцього слугу.

(Підморгує до Люченцо й усміхається до нього)

А мій слуга десь нотаря добуде.

От тільки шкода — часу в мене мало

Путящу наготовити вечерю.

Ну й добре. Камбйо, ти біжи додому

І скажеш Б’янці, щоб вона прибралась.

Та будь ласкав, перекажи їй зразу,

Що батько женихів уже приїхав

І що Люченцо побереться з нею.

Люченцо виходить.

Молю богів, щоб так воно й було.

Ти не патякай про богів, а йди.

Бйонделло виходить.

Входить Пітер — слуга з дому Траньйо.

Синьйор Баптісто, прошу до господи.

Даруйте — страва в мене лиш одна,

Та в Пізі надолужимо. Заходьте ж.

Входять Люченцо і Бйонделло.

Гей, Камбйо, гей!

Ну, що таке, Бйонделло?

Ти бачив, як мій пан моргав до тебе?

Ну то й що?

Та нічого, але він зоставив мене тут, щоб я тобі розтлумачив, що всі ці знаки мають означати.

Ну, розтлумач, будь ласка.

Тож слухай. Баптіста саме бесідує з удаваним батьком удаваного сина.

Ну то й що?

Ти маєш привести Баптістину дочку на вечерю.

А тоді старий священик із церкви Святого Луки в будь-яку хвилину до послуг вам.

Ну й що з усього цього?

А це вже я не знаю — може, вони там укладають фальшиву шлюбну угоду. А ви укладіть угоду з нею самою — cum privilegio ad imprimendum solum[8]. Мерщій до церкви! Та прихопіть із собою священика, причетника і якихось більш-менш поважних свідків.

Коли ви прагли не цього, не буду я втручатись,

Та з Б’янкою тоді навік вам треба попрощатись.

(Повертається, щоб іти)

Слухай-но, Бйонделло!

Ніколи мені слухати. Я знав одну служницю, що встигла повінчатися, поки бігала на город нарвати петрушки, щоб начинку для кроля приготувати. Отак і ви можете, пане; а поки що бувайте. Мій пан наказав мені бігти до церкви Святого Луки просити священика, щоб був напоготові, коли ви прийдете зі своєю додачею.

(Виходить)

Аби вона схотіла, ну, а я

Готовий завжди. Та чого вагатись!

Вона погодиться. Біжу по неї!

Хоч хай там що, без неї не вернусь.

(Виходить)

Входять Петруччо, Катеріна, Гортензіо й слуги.

Ну, швидше! Ми ж вертаємось до батька.

О Боже, як яскраво сяє місяць!

Який там місяць! День же, світить сонце.

А я кажу, що місяць сяє ясно.

Таж бачу я, що сонце ясно світить.

А я клянусь своєї мами сином,

Собою цебто: місяць, чи зоря,

Чи те, що я сказати забажаю,

А ні — то не поїдемо до батька.

Гей, завертайте коней! Я не їду.

Що не скажи — усе вона перечить!

Погоджуйтесь, а то він не поїде.

Ні, їдьмо далі, я тебе прошу!

Хай місяць, хай і сонце — що ти хочеш.

Хоч би його назвав те каганцем,

То я й на це погоджусь, обіцяю.

Кажу я — місяць.

Бачу я, що місяць.

Ні, брешеш ти, це сонце благодатне.

Авжеж, це сонце, Божа благодать,

А скажеш, що не сонце — то й не сонце.

Думки твої новляться так, як місяць.

Чим ти його назвеш, то тим і буде,

І що воно для тебе, те й для мене.

ГОРТЕНЗІО (вбік)

Давай, Петруччо! Ти вже виграв бій.

Вперед, вперед! Котитись має м’яч

Туди, куди його покотить грач.

Та помовчім: он хтось до нас прямує.

Входить Вінченцо.

(До Вінченцо)

Добридень, славна пані. Ви куди?

Скажи по щирості, кохана Кет,

Ти бачила коли гарнішу даму?

Воюють рожі з біллю на лиці!

Чи красять зорі небо так чудовно,

Як ці очиці личко неземне?

Красуне-діво, ще раз — добрий день!

Кохана Кет, ну, обніми її!

Він так старого зіб’є з пантелику,

Що той за жінку матиме себе.

О юна діво, свіжа й чарівна,

Куди прямуєш ти і де твій дім?

Щасливі люди, що таку дочку

Зростили, і щасливий буде той,

Кому зичливі зорі присудили

Тебе на шлюбне ложе привести!

Отямся, Кет! Чи ти не одуріла?

Таж це поважний літній чоловік,

У зморшках, сивий, не якесь дівча!

Пробачте, батьку, помилку мою:

Яскраве сонце очі так сліпить,

Що все мені зеленим видається.

Тепер я бачу: ви поважний дід,

Не гнівайтесь, що схибила я так.

Атож, шановний пане, і скажіть,

Куди йдете. Як по дорозі нам,

То нас розважить ваше товариство.

Добродію і ви, весела пані,

Що приголомшили мене вітанням!

Пізанець я, і звуть мене Вінченцо,

А їду я до Падуї — провідать

Свого давно не баченого сина.

Як звуть його?

Люченцо, любий пане.

Щаслива зустріч — а найбільш для нього.

Тепер я можу не лише з поваги,

А й по закону батьком вас назвати.

Сестру моєї жінки — ось цієї —

Ваш син узяв за себе нещодавно.

О, не дивуйтеся і не журіться:

Вона доброзвичайна і багата,

Значного роду, як не глянь — до пари

Найблагороднішому із мужів.

Дозвольте ж, батьку мій, обняти вас,

Та їдьмо швидше в Падую. Люченцо

Зрадіє дуже, коли вас побачить.

Та правда це чи знову жарти ваші?

Бо ви, здається, залюбки з усіх

Попутників жартуєте в дорозі.

Ні, ні, це правда — я вас запевняю.

Ну, їдьмо, пересвідчитесь самі,

Бо наші жарти вас насторожили.

Виходять усі, крім Гортензіо.

Ну, підбадьорив ти мене, Петруччо!

Коли моя вдова заноровиться —

Ти вже навчив, як повестись годиться.

(Виходить)

Входять Бйонделло, Люченцо і Б’янка.

Гремйо вийшов на сцену поперед них.

Тихенько, але хутенько, пане, бо священик уже напоготові.

Лечу, Бйонделло.

А ти, може, будеш потрібен дома, то йди.

Б’янка й Люченцо виходять.

Ні, я таки спершу припильную, щоб церква була в них уже позаду, а тоді побіжу скільки духу до свого хазяїна. (Виходить)

Чого це Камбйо все нема й нема?

Входять Петруччо, Катеріна, Вінченцо, Грумйо і слуги.

Ось, пане, двері — це Люченцо дім.

Мій тесть живе отам, до ринку ближче;

Туди я кваплюсь, тож покину вас.

Нї, перше в нас ми вип’ємо по чарці.

Я ж, мабуть, можу в сина вас прийняти,

А тут, видать, лаштується бенкет.

(Стукає в двері)

Вони там чимсь зайняті. Стукайте дужче.

Вінченцо стукає знову.

Учитель, що зображує собою Вінченцо, виглядає з вікна.

Хто там так гатить, ніби двері хоче вивалити?

Добродію, синьйор Люченцо вдома?

Удома, але зараз він не має часу для вас.

А що, коли я приніс йому сотню чи дві фунтів на потіху?

Зоставте свою сотню фунтів собі. Поки я живу на світі, вона йому не потрібна.

От бачте, я ж вам казав, як полюбили в Падуї вашого сина. Слухайте-но, добродію! Жарти жартами, але перекажіть, будьте ласкаві, синьйорові Люченцо, що приїхав з Пізи його батько і стоїть тут біля дверей, хоче з ним поговорити.

Брешеш. Його батько приїхав з Мантуї й дивиться на вас із вікна.

То це ти його батько?

Атож, добродію. Принаймні так його мати каже, коли можна їй вірити.

ПЕТРУЧЧО (до Вінченцо)

Що ж це ви, синьйоре! Куди таке годиться — чуже ім’я привласнювати!

Держіть цього плутягу! Він, мабуть, надумав когось тут у місті обшахрати, прикрившись моїм ім’ям!

Входить Бйонделло.

БЙОНДЕЛЛО (вбік)

Я бачив їх обох уже в церкві. Дай їм, Боже, щасливого плавання! Та хто це тут стоїть? Мій старий хазяїн, пан Вінченцо! Ну, вклепались ми, пропало все!

ВІНЧЕНЦО (побачивши Бйонделло)

А підійди-но сюди, шибенику!

Схочу — підійду, не схочу — не підійду, синьйоре.

Іди сюди, лобуряко! Ти що, вже забув мене?

Я забув вас, синьйоре? Як я міг вас забути, коли я вас оце вперше бачу?

Ах ти ж мерзотнику! Ти вперше бачиш батька твого пана, Вінченцо?

Мого вельмишановного старого хазяїна? Та його я й зараз бачу: онде він з вікна дивиться.

Та невже? (Б’є його)

Рятуйте! Тут якийсь божевільний хоче мене замордувати! (Втікає)

Сюди, сину! Сюди, синьйоре Баптісто! Поможіть! (Зникає у вікні)

Кет, люба, станьмо осторонь та подивімося, чим воно скінчиться.

Відходять убік.

Входять учитель, Баптіста, Траньйо та слуги.

Хто ви такий, пане, що здіймаєте руку на мого слугу?

Хто я такий? Ні, це ти скажи, хто ти такий! О безсмертні боги! Ти ба, як вичепурився, негідник! Шовковий камзол, оксамитові штани, кармазиновий плащ, шпичастий капелюх! О, зруйнували мене, геть обдерли! Я вдома ощаджую, як можу, а мій син та його слуга цвиндрять усе в університеті!

Та що таке, у чому річ?

Сказився він, чи що?

Синьйоре, як по одежі, то ви наче такий статечний літній чоловік, а послухати вас, то — божевільний Яке вам, пане, діло, хоч би я навіть начіпляв на себе перлин та золотих оздоб? Я маю доброго батька, і він дає мені таку змогу.

Твій батько? Шахраюго, та він шиє вітрила в Бергамо.

Ви помиляєтесь, синьйоре, помиляєтесь. Ану скажіть, будь ласка, як його звати.

Яй його звати? Ще б пак я не знав! Він із трьох років ріс при моїм домі, і звати його Траньйо.

Іди геть, дурню навіжений! Його звати Люченцо, і він мій єдиний син, спадкоємець усіх моїх, синьйора Вінченцо, ґрунтів.

Люченцо? О, він замордував свого пана! Держіть його, я вам наказую ім’ям герцога! О сину мій, сину! Скажи мені, негіднику, де мій син Люченцо?

Покличте варту.

Входить дозорчий.

Відведіть оцього божевільного до в’язниці. Пане Баптісто, батьку мій, подбайте, щоб його забрали.

Мене до в’язниці?

Стривай, дозорчий. Не веди його до в’язниці.

Замовкніть, синьйоре Гремйо. Я сказав, щоб його відвели до в’язниці.

Глядіть, синьйоре Баптісто, щоб вас не втягли в якесь непевне діло. Я ладен заприсягтися, що справжній Вінченцо — оце.

Ану ж заприсягнися, коли насмієш.

Ні, присягатися не насмію.

Ви ще, чого доброго, скажете, що я не Люченцо?

Ні, я знаю вас як синьйора Люченцо.

Забирайте цього старого блазня! До в’язниці його!

Отак кривдити та ображати чужинця! Потворо! Негіднику!

Входять Бйонделло з Люченцо і Б’янкою.

Ох, усе луснуло: він тут! Не признавайтеся до нього, відмовляйтеся, а то ми всі пропали.

ЛЮЧЕНЦО (стає навколішки)

Пробачте, тату.

Синку, ти живий?

Бйонделло, Траньйо і вчитель миттю вибігають.

Пробачте, любий тату.

І де Люченцо?

Ось він, ваш Люченцо,

Справдешній син справдешнього Вінченцо.

А поки ви усі тут сперечались,

Ми з Б’янкою гарненько повінчались.

А, змовились і в шори всіх убрали!

А де ж подівся той поганець Траньйо,

Що так нахабно говорив зі мною?

То що ж виходить? Це не вчитель Камбйо?

Перемінився Камбйо на Люченцо.

Кохання всі ці чудеса творило,

Бо я заради Б’янки помінявся

Ролями з Траньйо, зі своїм слугою:

Він жив у місті під моїм ім’ям,

А я тим часом прямував щасливо

В жадану гавань мрій своїх солодких.

Усе це він робив з мого наказу,

І ви простіть йому, мій любий тату.

Він хотів мене до в’язниці вкинути! Я йому носа розквашу!

БАПТІСТА (до Люченцо)

Слухайте, добродію! То ви одружилися з моєю дочкою, не спитавши моєї згоди?

Та не бійтеся, Баптісто, ми з вами домовимось, заспокойтеся. Але я хочу поквитатись за таку підлоту! (Виходить)

А я хочу розкопати до дна всю цю плутню. (Виходить)

Б’янко, чого ти так поблідла? Батько не гніватиметься.

Люченцо з Б’янкою виходять.

Не спікся мій пиріг, та звідси не піду;

Хоч на весіллі я зап’ю свою біду.

(Виходить)

Ходімо, чоловіченьку, подивимося, чим воно все скінчиться.

Спершу поцілуй мене, Кет, а тоді й підемо.

Як? Просто посеред вулиці?

А що? Чи ти мене соромишся?

Ні, боронь Боже. Я соромлюсь цілуватися.

Ну що ж, поїхали додому. (До Грумйо) Збирайся. Поїхали.

Ні, ні, стривай, я поцілую. (Цілує його) А тепер зоставаймось! Прошу тебе, милий.

Ну, от і славно, Кет. Гайда ж до столу,

Бо справді: краще пізно, ніж ніколи.

Входять Баптіста й Вінченцо, Гремйо і вчитель, Люченцо і Б’янка, Петруччо і Катеріна, Гортензіо і вдова; Траньйо, Бйонделло і Грумйо; слуги вносять частування.

Нарешті грають наші струни в лад,

Війна скінчилась, і тепер нам можна

Із небезпек минулих посміятись.

Ти, Б’янко, батька привітай мого,

А я твого уклінно привітаю.

Петруччо-брате, Катеріно-сестро,

І ти, Гортензьйо, з любою вдовою, —

Я дуже радий вас пошанувать.

Смачних наїдків зараз подадуть —

Ще закусити нам. Сідайте, прошу.

Тепер і їсти можна, й розмовляти.

Сиди та їж, одно сиди та їж.

Така гостинність в Падуї, мій сину.

Все з Падуї для мене наймиліше.

Дай Боже, щоб обом нам так було.

O! Жінка вже Гортензіо страхає.

Що? Я його страхаюся? Овва!

Хоч ви й розумна, а не зрозуміли:

Він вас боїться, хочу я сказати.

Як голова йде обертом у кого,

Йому здається — крутиться весь світ.

Ну, викрутилась!

Як вас розуміти?

Так я вловила.

Що? Мене вловила?

Гортензіо, й тобі це до вподоби?

Вона вловила зміст твоєї мови.

Поправив добре! Славна удовице,

Його за це поцілувати слід.

«Як голова йде обертом у кого,

Йому здається — крутиться весь світ».

То як же розуміти ці слова?

Натерпівшись від норову твого,

Твій чоловік остеріга мого.

Так розуміть слова мої годиться.

Це думка ница.

Бо така ти птиця.

Та я супроти тебе голубиця.

Ну, всип їй, Кет!

Ну, всип їй, удовице!

Ось закладімось: Кет її вкладе.

Це роль моя.

Й обов’язок. Ну, будьмо! (П’є до Гортензіо)

Дотепна молодь, правда, пане Гремйо?

Та звісно, буцаються непогано.

Так, буцаються, бо сверблять лоби,

Мов чують, де на них ростимуть роги.

О, вже збудилась наша молода?

Та не злякалась: зараз знов засну.

Е ні, пустила язиком стрілу —

То жди, що хтось устрелить і тебе.

Чи я вам качка? Ось перепурхну,

А ви влучайте, натягнувши луки.

Ні пуху ж ні пера!

(Виходить. За нею — Катеріна і вдова)

Втекла з-під пострілу. Так, пане Траньйо,

В цю пташку ти ціляв, та не попав,

Тож випиймо за всіх стрільців невлучних.

Пустив мене Люченцо, мов хорта,

Що спіймане мисливцеві приносить.

Цілке порівняння, хоч і собаче.

От ви для себе полювали, пане,

Та ваша лань не підпускає вас.

О, о Петруччо! Добре вцілив Траньйо!

Ну, Траньйо, дякую: ти добре тнеш.

Признайся, друже, влучив він у ціль?

Так, признаюся, трохи зачепив,

Але стріла, відскочивши від мене,

Навиліт пронизала вас обох.

Ну, сину мій, нема де правди діти:

Тобі найноровливіша дісталась.

Е, ні. А щоб упевнилися ви —

Пошлімо кожен по свою дружину,

І той, чия появить більший послух

І зразу прийде, тільки-но покличуть, —

Той весь заклад в кишеню покладе.

Гаразд. На скільки ж ми закладемося?

На двадцять крон.

Та й тільки? Я б поставив

Таке на сокола чи гончака,

Але моя дружина варта більше.

Гаразд, хай сто.

Ну, що ж, заклались.

Хто починає?

Я. Іди, Бйонделло,

Скажи, хай пані вийде знов до нас.

(Виходить)

За Б’янку ставлю половину.

Ні, ставлю сам. Ніяких половин.

Входить Бйонделло.

Переказала пані вам:

Їй ніколи, вона не може вийти.

Що? Ніколи? Вона не може вийти?

Ну й відповідь!

Та ще й яка ласкава!

Дай Боже вам ще гіршу не почути.

На кращу сподіваюсь.

Іди, Бйонделло, попроси мою

Негайно вийти.

Бйонделло виходить.

О, вже «попроси»!

Ну, коли так, то вийде.

Що ваша не послухає й прохання.

Входить Бйонделло.

Ну, де ж моя дружина?

Сказала — ви жартуєте. Тому

Вона не хоче, йдіть самі до неї.

Що раз, то гірше. Чуєте? Не хоче.

Негідниця! Ну як таке терпіти?

Гей, Грумйо, йди мерщій до господині,

Скажи, що я велю прийти сюди.

Грумйо виходить.

Я знаю відповідь.

«Не вийду».

Тим гірш для мене, і на тім кінець.

Входить Катеріна.

О, їй же богу, Катеріна йде.

Ви кликали мене, мій пане? Ось я.

Де ж Б’янка і Гортензіо дружина?

Сидять при коминку і гомонять.

Йди приведи їх. А коли не йтимуть,

То дай їм чосу й прижени сюди.

Іди, кажу, і приведи їх швидше.

Катеріна виходить.

Це чудо, як бувають чудеса.

Так, чудо. Тільки що воно віщує?

Воно віщує мир, любов і спокій,

Шанобу, в домі лад, розумний послух,

Коротше — все, що любе нам і миле.

Так будь щасливий, славний мій Петруччо!

Заклад ти виграв, я ж додам від себе

До посагу ще двадцять тисяч крон.

Для іншої дочки — інакший посаг,

Бо Катеріна геть перемінилась.

Ні, виграш свій іще я закріплю,

Іще ясніш вам покажу чесноту

І послух, що зродилися у ній.

Входить Катеріна з Б’янкою і вдовою.

Ось ваших непокірливих веде,

Зборовши їхній норов і в полон

Узявши їх жіночим мудрим словом.

(До Катеріни)

Ця шапочка тобі не до лиця,

Скинь геть її і потопчи ногами.

Катеріна виконує наказ.

Бодай же вік такого не діждать —

Такі безглузді примхи вдовольняти.

Дурний цей послух, хоч ви що кажіть.

Якби ж твій послух був такий дурний!

А то замудрий твій непослух, Б’янко,

За нього я аж сотню крон віддав.

Якби ти сам мудріший трохи був,

То не ручився б за мою покору.

Кет, поясни свавільним цим жінкам,

Як треба слухатись чоловіків.

Жартуєте! Не треба нам пояснень.

А ну-бо, Кет! І з неї починай.

Вона не буде.

Ні, буде, я кажу. І з вас почне.

Фе, сором! Не насуплюй грізно брів,

Не кидай поглядів гризьких та гострих,

Що ранять мужа й владаря твого.

Цей гнів твою ж таки вбиває вроду

Так, як мороз зелені луки б’є,

Руйнує добру славу, так, як буря

Зриває пуп’янки. Кому ж він любий?

Сердита жінка — мутне джерело,

Для ока непривабливе, нечисте,

І з нього жоден спраглий чоловік

Напитися нізащо не захоче.

Твій чоловік — твій пан, твоє життя,

Твій захисник, твій розум, твій король.

Про тебе дбає він, заради тебе

Працює тяжко на землі й на морі,

Він мерзне вдень, не спить ночами в бурю,

Тоді як ти в теплі й добрі сидиш,

І не жадає іншої віддяки,

Як щирий послух, ласка та любов:

Нещедра плата за такі дари.

Так, як своєму владарю підданець,

І жінка мужу має бути вірна.

Коли ж вона примхлива і квасна,

Уперта, зла, понура і свавільна,

А не покірна щирій волі мужа,

Тоді вона — зухвалий бунтівник,

Невдячний зрадник доброго владики.

Соромлюсь я за нерозумниць тих,

Що хтять війни, де слід благати миру,

Владарювати прагнуть, хоч повинні

Служити, і любити, і коритись.

Чому в нас тіло ніжне і слабке,

Нездатне зносить і труди, й знегоди,

Як не на те, щоб серце і душа

Були так само ніжні та ласкаві?

Свавільні й недолугі черв’яки!

І я колись була така пихата,

Незлагідна і розумом, і серцем,

Ніколи не лишалася в боргу

За слово зле чи за сердитий погляд,

Та вже я бачу, що списи у нас

Солом’яні і сила невелика.

А слабкість нашу ні з чим порівняти,

Ми здатні сильних тільки удавати.

Вгамуйте ж ви свій норов, покоріться,

До ніг чоловікам своїм схиліться.

Для прикладу, як мій того захоче,

Я перша поклонюсь йому охоче.

От жінка! Поцілуй же, Кет, мене.

Тебе, мій друже, щастя не мине.

Як любо нам, коли дитина чемна!

Зате дружина з норовом — нікчемна.

Ну, Кет, чи не пора лягати?

Женились троє — двох у шори взято.

(До Люченцо)

Ви вцілили, та виграв я заклад

І вам добраніч побажати рад.

Петруччо з Катеріною виходять.

Щасливцю, ти приборкав норовливу!

І це, повірте, превелике диво.

Сон літньої ночі

Дійові особи

Тезей, князь Афінський

Іпполіта, цариця амазонок, заручена з Тезеєм

Егей, батько Гермії

Гермія, дочка Егея, закохана в Лізандра

Лізандр, Деметрій, закохані в Гермію

Гелена, закохана в Деметрія

Філострат, розпорядник розваг при дворі Тезея

Пітер Клинець, тесля (Пролог в інтермедії)

Нік Навій, ткач (Пірам в інтермедії)

Френсіс Дудка, міхоправ (Тізба в інтермедії)

Том Носик, лудильник (Мур в інтермедії)

Робін Замірок, кравець (Місяць в інтермедії)

Гембель, столяр (Лев в інтермедії)

Оберон, король фей і ельфів

Тітанія, королева фей і ельфів

Пак, або Робін Паливода, Горошок, Павутинка, Метелик, Гірчичка ельфи, почет Тезея й Іпполіти

Інші феї та ельфи — слуги Оберона й Тітанії

Місце дії — Афіни і недалекий ліс.

Входять Тезей, Іпполіта, Філострат і почет.

Година шлюбу, красна Іпполіто,

Вже недалеко. Ще чотири дні,

Й новий настане місяць. Та старий

Минає так повільно. Він стоїть

Моїм палким жаданням на заваді,

Мов мачуха або стара вдова,

Що проїдає спадок юнака.

Чотири дні у ночі швидко кануть,

Чотири ночі проминуть у снах,

Тоді півмісяць, ніби срібний лук,

Нап’ятий знов у небесах, осяє

Весілля наше.

Філострате, йди —

Збуди афінську молодь до розваг,

Розбуркай жвавий і веселий дух,

На похорони смуток прожени:

Навіщо нам на святі гість блідий!

Філострат виходить.

Мечем тебе здобув я, Іпполіто,

І кривдою здобув твою любов,

Та шлюб я справлю на інакший лад:

З пишнотою, з тріумфом, із гульнею!

Входять Егей, Г е рмі я, його дочка, Л і з а н д р і Дем е т р і й.

Щасливий будь, преславний князю наш!

Спасибі. Ти чогось хотів, Егею?

Поскаржитись до тебе я прийшов

На Гермію, оцю свою дочку.

Ось підійди, Деметрію. Владарю,

Це той, кого обрав я їй на мужа.

І ти, Лізандре, підійди. О князю,

А цей моє дитя приворожив.

Ти, ти, Лізандре, вірші їй складав,

Обмінювався знаками любові,

При місяці співав їй під вікном

Облудним голосом пісень облудних,

Підступно закрадався в душу їй,

Обручки плів із кучерів своїх,

Усякі витребеньки дарував:

Сережки, персні, солодощі, квіти —

Усе, що юнь невинну спокушає.

Ти хитрощами серце їй обплів

І обернув дочірній щирий послух

В затятий норов. Славний князю наш,

Коли вона й перед твоїм лицем

Відмовиться з Деметрієм побратись,

То я прошу: дозволь мені вчинити,

Як давній наш закон повеліває!

Вона моя дочка, я пан над нею.

Нехай вона моїй скориться волі

Й за нього вийде, а як ні — помре.

Що скажеш, Герміє? Подумай добре.

Для тебе батько — все одно що Бог.

Це ж він тебе красою наділив,

Немовби виліпив чи вилив з воску,

І владен він тебе переліпити

Так, як захоче. Твій жених Деметрій —

Достойний і шановний чоловік.

Лізандр також.

Так, сам собою — справді,

Але твій батько не його обрав,

І через це — достойніший Деметрій.

Якби ж то батько захотів моїми

Очима глянуть!

Краще хай твої

Його судові мудрому скоряться.

Благаю, світлосте, простіть мене!

Сама не знаю, звідки ця відвага

І як мені це скромність дозволяє —

Так вільно говорити перед вами, —

Та я прошу вас, світлосте: скажіть,

Яка найтяжча може бути кара,

Коли я за Деметрія не вийду.

Померти мусиш чи зректись навіки

Усіх чоловіків. Подумай добре,

Спитай своєї крові молодої:

Пішовши проти батькової волі,

Чи зможеш ти вдягти убір черниці

І в тьмавій монастирській самотині

Серед сестер неплідних вік прожити,

Холодний місяць славлячи тужливо.

Блаженні ті, що можуть кров свою

Смирити для довічного дівоцтва,

Але стократ щасливіша троянда,

Котра нам пахощі свої віддасть,

Ніж та, котра на пагоні невиннім

Росте, живе і в самотині в ’яне.

Волію так рости, і жить, і в’януть,

Аніж тому віддать своє дівоцтво,

Кому душа не хоче підкоритись,

Чиє ярмо ненависне мені.

Подумай ще. Як місяць оновиться

І шлюб мій буде скріплений навіки, —

В той день готуйся смерть свою зустріти

За непокору батьковому слову,

Або Деметрія за мужа взяти,

Або при вівтарі Діани скласти

Обітницю самотності й дівоцтва.

Зласкався, Герміє! А ти, Лізандре,

За мною визнай безперечне право.

Коли тебе так щиро любить батько,

З ним одружись, дочку ж лиши мені.

Насмішнику! Так, я люблю його

І все моє йому віддати владен!

Дочка моя, й своє на неї право

Я передать Деметрієві хочу.

О князю! Я Деметрієві рівний

І родом, і багатством. А кохання

Моє палкіше; тим-то я не нижчий

Становищем за нього — як не вищий,

Але найбільше важить ось що тут:

Прекрасна Гермія мене кохає.

Чого ж мені зрікатись прав своїх?

Деметрій — це скажу йому я в вічі —

Недавно залицявся до Гелени,

Дочки Недара, й полонив її.

Тепер за ним Гелена красна в’яне,

Закохана у нього до нестями,

Обожнює зрадливця й вітрогона.

Авжеж, такі чутки дійшли й до мене,

І я поговорити з ним хотів,

Та, зайнятий поважними ділами,

Забув. Деметрію, іди зі мною

І ти, Егею, теж. На самоті

Я вам свою науку прочитаю;

Ти ж, Герміє прекрасна, забаганки

Відкинь і волі батьковій скорися,

Щоб не скарав тебе закон афінський,

Якого ми не владні скасувати,

Чи смертю, чи самітництвом довічним.

Ну, як тобі, кохана Іпполіто?

Ходімо! Й ви, Деметрію й Егею,

Ідіть зі мною. Я вам доручу

Щось для мого весілля влаштувати,

Та поговоримо й про ваші страви.

Обов’язок ми виконати раді.

Усі, крім Лізандра і Гермії, виходять.

Ну що, кохана? Ти така бліда!

Чому на щічках враз пов’яли рожі?

Мабуть, дощу немає, хоч могла б

Їх злива із очей моїх полити.

О леле. Ще ніколи я не чув

І не читав — в історії чи в казці, —

Щоб рівний був шлях щирого кохання:

Або ж нерівність роду завелика.

О лиха! Знатне — простому не пара!

Або в літах різниця надто прикра.

О глум! Старе із юним спарувати!

Або рідня чи ближні роблять вибір.

О мука! Як чужим дивитись оком?

Або ж, як вибір навіть обопільний,

Війна, хвороба, смерть грозять коханню,

Тому воно минуще, наче звук,

Швидке, як тінь, коротке, ніби сон,

Миттєве, мов та блискавка вночі,

Що, спалахнувши, вирве з чорноти

І нам на мить покаже небо й землю,

Та ми не встигнемо й сказати: «Глянь!» —

Як знов їх паща темряви поглине.

Так само швидко гасне все ясне.

Ну що ж — коли такий у долі звичай —

Коханцям вірним класти перепони, —

То треба нам навчитися терпіти,

Бо для кохання цей тягар звичайний,

Як мрії, і зітхання, і думки,

Й бажання, й сльози — почет невідступний.

Так, правда, Герміє. Отож послухай:

Я маю тітку, удову, бездітну,

Багату вельми. Дім її стоїть

Від міста нашого десь миль за сім,

І я для неї — мов єдиний син.

Отам, кохана, ми поберемося,

Й закон афінський там нас не дістане.

Отож, як любиш ти мене, втечи

Цієї ночі з батькового дому,

І в тім гаю за милю від Афін,

Де я тебе з Геленою зустрів,

Коли вітали ви травневий ранок,

Тебе я дожидатиму.

Клянусь Ерота луком найтугішим,

Його стрілою щиро-золотою,

Венериних голубок чистотою,

Всім, що коханців з’єднує до скону,

І тим вогнем, котрий спалив Дідону,

Коли вона від горя знавісніла,

Побачивши, що розпустив вітрила

Еней невірний; і всіма клятьбами,

Обіцянками, чесними словами,

Що будь-коли чоловіки ламали —

Жінки їх зроду стільки не давали, —

У тім гаю досвітньою добою

Узавтра я зустрінуся з тобою.

Гляди ж, кохана! Он іде Гелена.

Входить Г е л е н а.

Куди прямуєш ти, Гелено красна?

Я красна? Я не красна, я нещасна.

Ти красна, ти Деметрієві мила,

Очима-зорями його скорила.

А голос твій — мов жайворонка спів

Серед зелених весняних ланів.

Якби заразливі були принади,

То я б від тебе заразилась радо,

Перейняла б і чарівливі очі,

І переливи голосу співочі.

Увесь би світ тобі я віддала

Й лише Деметрія собі взяла.

Твоїх навчившись поглядів і зваб,

Його любов здобути я могла б.

Хоч суплюсь я — жагою він палає.

Усмішкою цього не досягла я.

Кляну його — йому так само мила.

А я й благаннями не зворушила.

Я з ним різкіш, а він — ніжніш зі мною.

Що я палкіш — то він крутіш зі мною.

Цей шал його — провина не моя.

Твоєї вроди. Чом не винна я!

Утішся. Вже мене він не зустріне,

Бо ми з Лізандром кидаєм Афіни.

Допоки тут Лізандра ще не знала,

За рай земний це місто я вважала.

Які ж чесноти мій коханий має,

Коли він рай у пекло обертає!

Гелено, ми звіряємось на тебе:

Цієї ночі, як угледить Феба

Свій срібний лик у люстрі темних вод

І заблищить росинка, мов клейнод, —

В ту пору, що сприяє втікачам,

Пропустить нас одна з афінських брам.

І в тім гаю, де ми з тобою часто

Удвох лягали на моріг квітчастий,

Звіряючи солодкі таємниці,

Ми зійдемось з Лізандром до зірниці

І до Афін свої повернем спини,

Шукаючи нової батьківщини.

Прощай, Гелено, і молись за нас.

Деметрія тобі хай верне час.

Прийди ж, Лізандре. Відтепер до ночі

Закохані поститись мають очі.

Прийду, кохана.

Гермія виходить.

(До Гелени)

Не втрачай надій.

Повір, Деметрій буде знову твій.

(Виходить)

Вона щаслива — ну, а я пропаща.

Нічим за мене Гермія не краща,

То що ж — Деметрій мій не так гадає:

Не хоче знать того, що кожен знає.

Засліплений він Гермії очима,

Я ж — ним, і в тім страждань моїх причина.

Нікчемну річ, яка ціни не має,

Чеснотами кохання наділяє.

Не оком — серцем дивиться воно:

Сліпим малюють Ероса давно.

Як те хлоп’я безоке і крилате,

Розважністю кохання не багате.

Квапливе й легковірне без пуття,

Тому-то й кажуть, що воно — дитя:

Заіграшки клянеться, наче діти,

Й заіграшки ламає всі обіти.

Як ще Деметрій Гермії не знав,

То градом клятв мене він обсипав,

Та ледве жар від Гермії війнув, —

Той град розтанув, клятви він забув.

Піду, йому розкрию те, що знаю,

Тоді вночі він побіжить до гаю.

Аби хоч крихту дяки заслужить,

Я найдорожче ладна заплатить.

Хоч трохи утамую тим свій біль,

Що йтиму з ним удвох туди й відтіль.

(Виходить)

Входять тесля Клинець, столяр Гембель, ткач Навій, міхоправ Дудка, лудильник Носик, кравець Замірок.

Чи все наше товариство тут?

А ти виклич кожного за списком.

Осьде список усіх, котрії знайшлися в Афінах, здатні до того, щоб зіграти нашу інтермедію перед князем і княгинею увечері в день їхнього шлюбу.

Насамперед, славний мій Пітере Клинцю, розкажи, про що та п’єса; потім, зачитай, як звуть акторів, а там дійдеш і до суті.

Отже, ми гратимемо «Прежалісну комедію про страхітну люту смерть Пірама і Тізби».

Знаменита п’єса, можу запевнити, і дуже весела. А тепер, славний Пітере Клинцю, виклич усіх акторів за списком. Хлопці, станьте рядочком.

Я викликатиму, а ви озивайтеся. Нік Навій, ткач?

Тут! Скажи, яка буде моя роль, і давай далі.

Тобі, Ніку Навію, припала роль Пірама.

А хто цей Пірам? Коханець чи тиран?

Коханець. Він сам себе вельми доблесно вбиває через кохання.

Ну, це така роль — коли зіграти її, як треба, без сліз не обійдеться! Коли її гратиму я, то хоч би глядачі очей не виплакали! Я цілу бурю здійму, я сам до певної міри тужитиму. Ну, давай далі. Та найдужче мені личить тиранів грати. Я б зіграв Ракла як ніхто — або ще якусь роль, таку, щоб землю гризти і щоб аж тріски летіли!

Скеля двигтить,

Камінь летить,

Гучно тріщить

Брама темниці.

Долі сліпій

Дасть вирок свій

Феб осяйний

На колісниці!

От де розмах! Ну, викликай решту акторів. Ще Раклів дух, це тиранський дух. А коханець куди жалісніший.

Френсіс Дудка, міхоправ?

Тут, Пітере Клинцю!

Дудко, тобі доведеться грати Тізбу.

А хто це — Тізба? Мандрівний лицар?

Це та дама, що в неї закохався Пірам.

Ні, ні, жіночої ролі мені не давайте. У мене вже борода сіється.

То дарма, ти однаково гратимеш у машкарі, тільки говорити мусиш так тоненько, як лишень зумієш.

Якщо можна машкару надягти, то я й Тізбу зіграю. Я хіба ж таким тоненьким голоском пищатиму! Отак-о: «Тізбо, Тізбочко! — О Піраме, мій любий, це я! Це Тізба кохана твоя!»

Ні, ні! Ти маєш грати Пірама, а ти, Дудко, Тізбу.

Ну, гаразд. Давай далі.

Робін Замірок, кравець?

Тут, Пітере Клинцю!

Робіне Замірку, ти маєш зіграти Тізбину матір. Том Носик, лудильник?

Тут, Пітере Клинцю.

Ти — Пірамового батька: сам я — Тізбиного батька. Столяре Гембелю, тобі припадає роль Лева, і, здається, все розподілено якнайкраще.

А роль Лева у вас переписана? Дайте її мені, дайте зразу, бо я дуже тугий, коли напам’ять учити.

Та що там її вчити, її прямо з голови зіграти можна. Треба тільки рикати, і квит.

Давайте, я й Лева зіграю. Я так рикатиму, що сам князь гукне: «Ану, хай рикне ще раз! Ану ще раз!»

Ні, як ти рикатимеш занадто страшно, то ще перелякаєш княгиню і дам так, що вони заверещать, а цього вистачить, щоб нас усіх повішали.

Еге ж, тоді нас перевішають усіх до одного!

Ваша правда, хлопці, як ми поперелякуємо тих дам до нестями, то їм нічого більше не зостанеться — тільки перевішати нас. Та я свій голос так розпрогресую, що рикатиму ніжно, мов голуб’яточко. Я вам так рикатиму, ніби соловейко.

Ні, тобі не можна більш ніякої ролі грати, тільки Пірама. Бо Пірам чоловік собою показний, такий красень, наче намальований, та ще й делікатний, одне слово, справжній кавалер. І тому тільки ти мусиш зіграти Пріама.

Ну гаразд, коли так, то зіграю. А яку бороду мені найкраще начепити?

Та яку хочеш.

Я можу або солом’яно-біляву, або рудувату, або кармазиново-червону, або жовту-жовтісіньку, як французька крона.

Ет, облиш ту Францію, вона ж геть облисіла від пранців, то щоб не грати тобі з голою пикою! Та ось вам ваші ролі, хлопці. Я прошу, благаю й наказую, щоб до завтрашнього вечора все вивчили напам’ять, і зійдемося в княжому гаю за милю від міста. Там ми при місяці влаштуємо репетицію, бо як зберемося в місті, то нас підглянуть та й розляпають скрізь про наш замір. А я тим часом складу список, яка бутахворія потрібна для нашої вистави. Та глядіть, не підведіть мене.

Прийдемо неодмінно й відрепетуємо п’єсу безпардонно, як по маслу. Та постарайтеся, щоб усе було як годиться. Бувайте здорові.

Сходитись до Князевого дуба.

Гаразд! Хоч луснемо, а прийдемо.

Входять Ельф з одного боку і Пак (Робін Паливода) з другого.

Ну, що там, духу, га? Куди біжиш?

Над горою і над долом

Через ліс і оболонь,

Над садком і частоколом

Через воду і вогонь

Швидше місяця шугаю.

Королеви фей слуга я.

Я зрошаю моріжки,

Де вона веде танки.

В неї варта — квіти рясту

В жовтих платтячках крапчастих.

Кожна крапка — то рубін,

Квітку пахом поїть він.

Росинок тут я маю назбирати —

Квіткам замість сережок почіпляти.

Прощай, вайло! Лечу, бо за хвилину

Із почтом королева вже прилине!

Король іде побавитись сюди.

Щоб з ним вона не стрілася, гляди!

Бо він на неї лютий до нестями

За те, що є поміж пажами

Украдене в індійського царя

Одне хлоп’я вродливе, мов зоря.

Ревнивий Оберон хотів малого

Забрати й ловчого зробити з нього,

Але вона хлоп’я не віддає:

Ним тішиться, йому віночки в’є,

І нині, як північною добою

В гаю чи в лісі стрінуться обоє, —

Так сваряться, що ельфів душить страх:

Ховаються усі по жолудях.

Стривай. Я впізнаю тебе! Мабуть,

Ти той, кого Паливодою звуть.

Ти Робін, дух збиточний і веселий,

Дівчат лякаєш часто ти по селах,

І злизуєш вершки, й ламаєш жорна,

Не раз тебе кленуть селянки чорно,

Бо ти їм масло збити не даєш

Чи сусло бражне в кадовбі псуєш.

Нічні від тебе терплять мандрівці:

Для кпин ти зводиш їх на манівці.

Та хто тебе ласкаво прозиває,

Від тебе поміч і удачу має.

Це справді ти?

Так, слушний здогад твій,

Я той веселий каверзник нічний.

За блазня в Оберона я служу.

То перед ситим огирем іржу,

Мов кобилиця; то залізу в кухоль

До п’яної старої пащекухи,

Печеним яблуком у губи скочу,

Коли вона пивця хильнути схоче,

Й на підборіддя вихлюпну їй пиво.

Кумася щось розказує слізливо;

Стільцем прикинусь. Жінці ж сісти де б —

Я вислизну, й вона додолу геп!

Кричить, кляне — ледь-ледь не захлинеться.

Те бачивши, за боки всяк береться,

Й регоче там до сліз людина кожна —

Не часто сміх такий почути можна!

Та ось і Оберон! Ну, ельфе, йди!

Вже й пані тут. Недовго й до біди!

Входить з одного боку Оберон, король фей і ельфів, зі своїм почтом, а з другого — Тітанія, королева, зі своїм.

Не в добрий час, Тітаніє пихата!

Що, Оберон-ревнивець? Нумо далі,

Летімо, феї, геть, бо я зреклася

І ложа, й товариства Оберона.

Зухвала, стій! Чи я тобі не пан?

А я тобі не пані? Але ж ти

З країни фей ушився тайкома

І цілий день в Коріновій подобі

Грав на сопілці й пісеньки складав

Зальотниці Філіді. А чого

Ти прилетів аж з Індії сюди?

Бо та твоя дебела амазонка,

Ота твоя кохана войовниця

Бере з Тезеєм шлюб, і ти прилинув

Їх ложе шлюбне щастям наділити.

Тітаніє, невже тобі не сором

Мені за Іпполіту дорікати,

Хоч ти чудово знаєш, що мені

Відомо, як Тезея любиш ти?

Хіба ж не ти його від Перігени

Зманила геть під зорями нічними?

Не ти його намовила покинуть

Еглею, Аріадну, Антіопу?

Це виплоди ревнивої уяви!

З кінця весни зійтись ми не могли

В долині, в горах, в лісі чи у лузі,

При джерелі, обкладенім камінням,

Чи над струмком в густих очеретах,

Чи на піску морського узбережжя,

Аби танки під вітру свист водити

Так, аби ти нам криком не завадив.

І вітер той, що марно нам свистів,

Розсердився і насмоктав із моря

Задушливих туманів, а вони

Дощами переповнили річки,

І ті свавільно вийшли з берегів.

Відтоді марно тягне плуга віл,

Спливає марно потом плугатар:

Хліба гниють, не викинувши вусів,

Затоплені, порожні всі обори

Й на падлі гайвороння бенкетує.

Майданчики багно позаливало,

Де грали поселяни у скраклі,

А стежечки нетоптані травою

Позаростали так, що не знайти їх.

Вже люди ждуть — не діждуться зими,

І вечорами не бринять пісні,

А місяць, владар вод, блідий від гніву,

Зволожує дощами все повітря,

І люд застуда мучить та гостець.

Перемішалися тепло, і холод,

І пори року. Іней сивочубий

Червоній ружі падає в обійми,

Старий Мороз корону крижану

Віночком із весінніх квіточок

Оздобив, як на глум. Весна, і літо,

І плідна осінь, і зима сердита

Міняються уборами, збивають

Із пантелику світ, і він не може

Їх розрізнить. І весь цей рій нещасть

Із нашої зродився суперечки.

Ми винні тут, ми їхні батько й мати.

То виправ це! Від тебе все залежить.

Чого ти йдеш мені наперекір?

Чи так багато в тебе я прошу?

Віддай оте мізерне підмінча

Мені за пажа.

Ні, про це й не думай.

Не викупиш його за весь свій край!

То син моєї відданої жриці.

Як часто ми вночі сиділи поряд

У пряному індійському повітрі

На золотих Нептунових пісках,

Дивилися на кораблі купецькі,

Сміялись, бачачи, як буйний вітер

Вітрила їхні туго надимає,

Мов животи жінок заваготілих.

Вона для сміху удавала з себе

Таке судно — ішла, немов пливла

(Тоді вона якраз носила в лоні

Мого улюбленця), й дрібнички всякі

Мені приносила, як той купець,

Що з-за морів привіз товар багатий.

Але вона померла у пологах.

Заради неї я плекаю хлопця

Й заради неї з ним не розлучусь.

Чи довго ти пробудеш тут, у гаї?

Аж поки князь весілля відгуляє.

Як хочеш мирно з нами танцювати

І бавитись при місяці — ходімо.

Як ні — йди геть, і я піду від тебе.

Віддай хлоп’я — і я піду з тобою.

Нізащо в світі! Ельфи, нум навтіки!

Як не втечу — посваримось навіки.

Тітанія з почтом виходить.

Іди! Та з гаю не пущу тебе,

Аж поки не помщусь за цю образу.

А підійди-но, Паку. Пам’ятаєш,

Як я сидів на скелі біля моря

І слухав спів русалки, що пливла,

Дельфіна осідлавши, і співала

Так дивовижно солодко та зграйно,

Аж море розхвильоване притихло

І зорі з неба стрімголов спадали

Ту пісню слухати.

О, пам’ятаю!

В ту мить угледів я (хоч ти не бачив),

Як між землею і нічним світилом

Летів Ерот із луком у руках.

Націлившися в осяйну весталку,

Яка на небі західнім царює,

Він золоту стрілу пустив у неї,

Що пронизала б тисячі сердець!

Але стріла вогненна враз погасла

У місячнім, невинному промінні,

А царствена весталка попливла

По небу далі, у цнотливі думи

Заглиблена. Одначе я помітив,

Куди упала золота стріла:

На західну маленьку білу квітку,

Й від рани квітка стала враз червона.

«Розбитим серцем» звуть її дівчата.

Знайди її! Яка вона, ти знаєш.

Лиш капни соком з неї на повіки

Людині сонній, і вона нестямно

У перше закохається створіння,

Яке побачить. Принеси мені

Ції трави. Та обернися швидше,

Ніж милю пропливе левіафан.

Та я за півгодини цілу землю

(Виходить)

Коли добуду сік,

Підстережу Тітанію заснулу

І бризну в очі їй. Тоді вона,

Прокинувшись, за першим, що побачить,

Нехай то лев, ведмідь, бугай, чи вовк,

Чи метушлива мавпа, чи віслюк, —

В любовному шаленстві побіжить.

І перше, ніж зніму я з неї чари —

А це я можу іншою травою, —

Вона таки віддасть мені хлоп’я.

Та хто це йде? Для них я невидимий.

Ану, підслухаю розмову їхню!

Входить Деметрій, за ним Гелена.

Я не люблю тебе. Не йди за мною.

Ну, де ж Лізандр і Гермія прекрасна?

Його я вб’ю — вона мене вбиває.

Сказала ти — вони втекли в цей гай, —

І я стою серед дерев як пень,

Бо Гермії своєї я не бачу.

Йди ж геть і більш за мною не ходи!

Ти, як магніт, притягуєш мене!

Хоч не залізна я, та маю серце

Надійне, ніби з криці. Погаси

Свою магнітну силу, і тоді

Мене до тебе більше не тягтиме.

Чи я манив тебе? Чи улещав?

Чи не казав по щирості тобі,

Що не люблю тебе й любить не можу?

За те ж бо я й люблю тебе ще дужче.

Твоя собачка я. Що більш мене

Ти б ’єш, то більше лащитимусь я.

До мене стався так, як до собаки:

Штурхай, шмагай, занедбуй, лиш дозволь

Мені, негідній, бігти за тобою.

Ще меншого просити неможливо,

Але для мене й це велика радість —

Терпіть собачу долю при тобі.

Не випробовуй нехоті моєї:

Як бачу я тебе, мене аж нудить.

Я ж нуджу світом, як тебе не бачу.

Ти наражаєш власну добру славу

І скарб свого дівоцтва на загрозу,

Лишивши місто і себе віддавши

Тому на ласку, хто тебе не любить.

Таж я вночі у цім відлюднім місці

Зробить з тобою можу, що захочу!

Мені зарука — честь твоя. Для мене

То ще не ніч, коли твоє обличчя

Я бачу, й не відлюддя там, де ти,

Бо ти для мене — мовби цілий світ.

Як можу я сказать, що я сама,

Коли весь світ тут дивиться на мене?

Ось я втечу, сховаюся у хащі

Й тебе на з ’їжу диким звірам кину.

З них найдикіший має м’якше серце,

Ніж ти. Тікай, перероби легенди:

За Аполлоном Дафна хай женеться,

Голубка за грифоном, лань за тигром.

Дурна погоня це, як полохливість

Женеться, а відвага утікає.

Не хочу більше слухати. Пусти

І не біжи за мною, бо тобі

Я тут, у лісі, лихо заподію.

Мені ти чиниш лихо в місті, в храмі,

У полі. Фе, Деметрію, ганьба!

В мені ти стид жіночий убиваєш:

Не нам, а вам годиться упадати,

А жінка може лиш себе віддати.

Деметрій виходить.

Піду за ним: буває пекло раєм,

Як від руки коханої вмираєм.

(Виходить)

Йди, німфо! Ніч не встигне відійти —

Вже ласки він благатиме, не ти!

Входить Пак.

Гонець мій любий! Квітку ти приніс?

Так, ось вона.

Давай сюди хутчіше!

Я знаю місце, де цвіте чебрець,

Фіалка никла й жовтий баранець

І, сплівшися з шипшиною, навис

Над ними запахущий козолист.

Не раз, як зморять королеву танці,

Вона до ранку спить на тій полянці.

М’яке, тонке линовище змії

Встилає ложе запашне її.

Сік чарівний пущу я в око їй —

Вона потоне в маячні бридкій.

Ти, Паку, теж зостав собі частинку

І в лісі розшукай одну афінку,

Закохану в пихатого хлопчину.

Йому помажеш очі в ту хвилину,

Коли її ось-ось побачить він.

По вбранню видно — той юнак з Афін.

Але гляди — з цим ділом так управся,

Щоб він палкіш за неї закохався,

Й до перших півнів повернись, як стій.

Усе зроблю, не бійтесь, пане мій! (Виходить)

Входить Тітанія, королева фей і ельфів, зі своїм почтом.

Ану, ставайте в коло й заспівайте!

Тоді — на півхвилини розбіжіться:

Хто — хробачків у пуп’янках давити,

Хто — добувати кажанячі крила

Для ельфів на плащі; хто — сов ганяти,

Що ухкають, угледівши котрогось

Із нас. Приспіте піснею мене

І — до роботи, поки я спочину.

Ельфи й феї співають.

Комарі, ґедзі та мухи,

Згиньте, щезніть, пропадіть!

Їжаки, вужі й ропухи,

Королеви не будіть!

Соловейку, на поляні

Щебечи в нічнім тумані:

Люлі-люлі-люлі-лю,

Люлі-люлі-люлі-лю,

Гетьте, чари

І примари,

Не тривожте нашу пані!

На добраніч, люлі-лю!

Довгоногі павуки,

Ми сюди не пустим вас!

Слимаки, черва, жуки,

Обминайте далі нас!

Соловейку, на поляні

Щебечи в нічнім тумані:

Люлі-люлі-люлі-лю,

Люлі-люлі-люлі-лю!

Гетьте, чари

І примари,

Не тривожте нашу пані!

На добраніч, люлі-лю!

Тітанія засинає.

Все тихо! Ну, летім мерщій!

Один лише на варті стій.

Ельфи зникають.

З ’являється Оберон і вичавлює сік із квітки на повіки Тітанії.

Що побачиш ти в ту мить,

Як зі сну проснешся,

Враз до серця прикипить,

І не схаменешся.

Чи ведмідь, чи вепр, чи рись —

До тії почвари

Ти коханням загорись.

Хай же діють чари.

Входять Лізандр і Гермія.

Кохана, ти зомлієш від знемоги.

Чи не спочить нам? Як гадаєш ти?

Скажу по правді — збився я з дороги.

А день настане — можна далі йти.

Шукай собі десь обіч ти місцину,

А я ось тут під деревом спочину.

Ні, ляжу я на цей же самий мох:

І серце, й ложе в нас одне на двох.

Лізандре, любий, я тебе благаю:

Ляж далі, а не тут, де я лягаю.

О, зрозумій невинність слів моїх!

Любов навчить тебе збагнути їх.

Вона, кажу я, нам серця єднає,

Тому й душа у нас на двох одна є.

Коли ж серця злилися, чом не може

Двох наших тіл одне вмістити ложе?

Що я кажу, не май того за лжу,

Бо серцем коло тебе я лежу.

Словами граєшся. Чи ж я кажу,

Що здатним на брехню тебе вважаю?

Чи гордості я й чемності не знаю?

І все ж — повагу та любов покажеш,

Коли, мій друже, трохи далі ляжеш.

Бо чесній дівчині та юнаку

Годиться відстань берегти таку.

То ляж отам, засни, мій друже, міцно,

І хай твоя любов живе довічно.

«Амінь, амінь!» — кажу на ці слова,

І, поки я живий, любов жива.

Я ляжу тут. Кохана, мирно сяй.

Спокійно, любий, очі й ти склепи.

Засинають. Входить Пак.

Цілий ліс я обійшов,

Та афінця не знайшов,

Що йому я маю око

Чарівним змочити соком.

Ніч і тиша… Хто це там?

То ж, мабуть, і є він сам!

Так, на нім афінське вбрання,

Діви юної кохання —

Каже пан мій Оберон —

Вік зневажив. Ну, а он

І її зміг сон міцний

Просто на землі сирій.

Не посміла, бідна, ти

При безсердому й лягти.

Цим чар-зіллям, сину вражий,

Очі я тобі помажу.

Збудишся — й тобі любов

Вже не дасть заснути знов.

(Вичавлює сік із квітки на повіки Лізандрові)

Прокидайся ж. Я тікаю:

Оберон мене чекає.

(Виходить)

Вбігають Деметрій і Гелена.

Убий мене, але не проганяй!

Геть відчепись, кажу тобі, і край!

Невже саму покинеш на біду?

Геть! Одчепись! Я далі сам піду. (Виходить)

Я в цій гонитві духу вже пускаюсь.

Що більш прошу, то менше досягаю.

От Гермія цього не знає горя,

У неї очі звабні, наче зорі.

Від чого? Не від сліз солоних, мабуть:

Я плакала частіш, але не вабить

Мій зір нікого. Певне, я бридка,

І звір лісний від мене утіка.

І дива тут ніякого немає,

Що вид мій так Деметрія жахає.

Десь дзеркала оманливого сила

До Гермії рівнятись спокусила.

Та хто це тут лежить? Лізандр неначе?

Він спить чи вбитий? Крові я не бачу.

Лізандре, пробудися! Ти живий?

(прокидаючись)

За тебе — хоч в огонь! Довіку твій!

Гелено, ти прозора! Сталось чудо?

Твоє серденько бачу я крізь груди.

А де ж Деметрій? Де твій лиходій?

Його ось зараз меч скарає мій!

За що, Лізандре? В чім його вина?

Що любить Гермію? Твоя вона!

Невже задовольнитись цим не можна?

Що, Гермія? Мені хвилина кожна,

Пробута з нею, марна і порожня!

Гелену я, не Гермію, кохаю

І ґаву на голубку заміняю.

В людині розум волею кермує,

І вище розум мій тебе цінує.

Повільно дозріває все на світі,

І я спромігся лиш тепер дозріти.

Над волею здобувши врешті владу,

Мій розум дав мені таку пораду:

В твоїх очах читати, ясна панно,

Найкращу повість книжки про кохання!

Ні, глум такий терпіть уже несила.

Чим я його у тебе заслужила?

Чи мало ще… Чи мало ще, юначе,

Що я ніколи, певно, не побачу

В Деметрія в очах жаги палкої,

То ще зневаги треба отакої?

Поганий жарт, Лізандре, далебі:

Не личить так поводитись тобі.

Бувай здоров! Але скажу я щиро:

В твоє лицарство мала більше віри.

Щоб то одним зневажену отак

За це ще й інший ображав юнак!

(Виходить)

А! Гермії не бачила вона!

Спи, Герміє, і зоставайсь одна.

Як мед, коли з’їси його в охоту,

Найгіршу потім виклика нудоту,

Як тих, хто в істинну вернувся віру,

Жахає потім єресь аж надміру,

Так і для мене мед і єресь ти,

Й тому тебе я мушу проклясти!

Всі сили, вся любов — лиш для Гелени,

Не буде іншої владарки в мене!

(Виходить)

(раптом прокидається)

Рятуй, Лізандре, Гермію свою,

Зірви з грудей моїх оцю змію!

О Боже! Що за сон! Я вся дрижу

Зі страху. Глянь! Я сон свій розкажу:

Неначе гад мені у серце впився,

А ти стояв і з усміхом дивився.

Лізандре! Що? Нема? Лізандре! Муже!

Не чуєш? Ти пішов? Озвись, мій друже!

О лихо! Де ти? Млість мене змагає.

Озвись, коханий, я тебе благаю!

Чи ти далеко? Треба йти шукати!

Знайти тебе чи смерть свою спіткати.

(Виходить)

Ліс. Тітанія спить.

Входять актори: Клинець, Навій, Гембель, Дудка, Носик і Замірок.

Усі зібралися?

Усі, всі. А осьде й місцина для нашої репетиції напрочуд зручна. Оця зелена галява буде нам за сцену, ті кущі глоду — за убиральню, і ми розіграємо все достоту, як перед самим князем.

Пітере Клинцю!

Що скажеш, друже Навою?

У цій комедії про Пірама і Тізбу є такі речі, що навряд чи кому сподобаються. По-перше, Пірам мусить вихопити меча і вбити себе, а це видовище не для дам. Що ти на це скажеш?

Так, так, справді страхіття!

Мабуть, доведеться нам кінець кінцем пропустити це самогубство.

Нізащо в світі! Я придумав штуку, як усе залагодити. Напишіть для мене пролог, і нехай цей пролог пояснить глядачам, що ми своїми мечами нікому шкоди не заподіємо і що Пірам не вбитий. А задля більшої певності ще треба сказати, що я, Пірам, насправді не Пірам, а ткач Навій. Тоді їм не буде чого й боятися.

Гаразд, буде тобі такий пролог, і ми його напишемо восьми- й шестискладовими рядками.

Ні, хай буде на два склади більше: напишімо самими восьмискладовими.

А лева дами не злякаються?

Боюся, що таки злякаються.

Люди добрі, це треба зважити як слід. Випустити лева до дам… хай Бог милує! Це страшне діло. Адже лютішої дичини, як той лев, і на світі нема, і цього нам не слід забувати.

А тому потрібен ще один пролог, де сказано буде, що це не лев.

Ні, треба оголосити, як його звуть насправді, і щоб половину його обличчя було видно з-під левової шкури, і хай він сам промовить до них отак якось: «Вельможні дами», — або: «Ласкаві дами», — або: «Я хотів би…», — або: «Я просив би вас», — або: «Я уклінно благав би вас не боятись і не труситись. Я вам своїм життям ручуся: коли ви подумаєте, ніби я справді лев, то прощай моя голівонько. Ні, який там я лев! Я така сама людина, як і всі». А тоді хай назве себе, хай так навпростець і скаже, що він, мовляв, столяр Гембель.

Ну, гаразд, так і зробимо. Та ось іще дві заковики. Як нам улаштувати на кону місячне світло? Адже, щоб ви знали, Пірам і Тізба зустрічаються при місяці.

А яка буде ніч, коли ми ставитимем свою виставу? Чи місячна?

Подивіться в календарі. Пошукайте календаря! Треба подивитися, чи ніч буде місячна!

Так, ніч буде місячна.

Ну, тоді попросімо, щоб у великій залі, де ми гратимем, відчинили одне вікно, і хай крізь те вікно світить місяць.

Еге ж. І хай котрийсь із вас вийде на сцену з в’язкою хмизу та ліхтарем і скаже, що він прийшов ображати — чи то пак зображати — роль Місячного сяйва. І ще одне. Треба, щоб у великій залі був мур, бо, за п’єсою, Пірам і Тізба розмовляють крізь шпарину в мурі.

Як же ти внесеш до зали мур? Що ти порадиш, Навою?

Нехай хтось зображує мур, і треба трохи обмазати його тиньком, чи глиною, чи вапном, щоб він був схожий на мур. І хай держить руку отак, розчепіривши пальці, а крізь оцю нібито шпаринку між пальцями й шепотітимуться Пірам із Тізбою.

Ну, коли так, то все гаразд. А тепер посідаймо гарненько та й розучуймо свої ролі. Піраме, тобі починати. А коли відтарабаниш свої слова, відійди в кущі. І так хай кожен робить згідно зі своєю роллю.

Входить Пак.

Це що за мужлаї тут галасують

Так близько біля ложа королеви?

А, п’єса? Буду їм за глядача,

А може, при потребі, й за актора.

Починай, Піраме! Тізбо, вийди наперед!

НАВІЙ У РОЛІ ПІРАМА

О Тізбо! Дух від квітки замашної…

Запашної! Запашної!

НАВІЙ У РОЛІ ПІРАМА

Квітки запашної —

Це віддих ніжний твій, моя кохана.

Та що це? Голос? Хвильку під стіною

Пожди: я зараз коло тебе стану.

Чуднішого Пірама я не бачив! (Зникає)

Тепер мені говорити?

Та вже ж не кому. Але не забувай, що він тільки пішов глянути, що там за шелест, і зараз повернеться.

ДУДКА В РОЛІ ТІЗБИ

Піраме осяйний, біліший від лілеї,

Рожевіший від рож на пагоні стрункому,

У цвіті юності розкішної твоєї,

Ти вірний, наче кінь, який не знає втоми.

Зустрінемося ми біля гробниці нині…

Гробниці Ніна! Та це тобі казати ще не зараз. Це ти вже на Пірамову репліку відповідатимеш. Ти хочеш усю свою роль підряд відтарабанити. Піраме, твоя черга, ти вже проґавив свою репліку. Після слів «не знає втоми».

А! (Повторює слова Тізби) Ти вірний, наче кінь, який не знає втоми.

Входить Навій з ослячою головою, за ним Пак.

НАВІЙ У РОЛІ ПІРАМА

Чи красень я, чи ні, о Тізбо, весь я твій!

Що за страхіття! Що за чортівня! Тут нечиста сила! Людоньки, що це? Людоньки, тікаймо! Рятуйте!

Клинець, Гембель, Носик, Дудка й Замірок вибігають.

Ну, зараз вас кругом поводить Пак!

Оббігаєте хащі всі вдогонь!

Я буду й кінь баский, і пес-гончак,

Кабан, ведмідь або сяйний вогонь.

Заржу, загавкаю, і рохкну, і ревну,

Мов кінь, пес, вепр, ведмідь, — і, як вогонь, сяйну.

Чого це вони повтікали? Якусь капость придумали, аби мене налякати.

Входить Носик.

Навію, що це з тобою зробилося? Що я бачу в тебе на в’язах?

Що ти бачиш у мене на в’язах? Що ж, як не свою ослячу голову!

Носик вибігає.

Входить Клинець.

Господи Боже! Навою, що це з тобою скоїлося? Ти перемінився. (Вибігає)

От збиточники! Це вони хочуть мене в дурні пошити й налякати. Та шкода! Я й з місця не зрушу — хай роблять, що хочуть. Буду отут ходити туди й сюди, буду співати — хай бачать, що я не злякався.

І жовтодзьобий чорний дрізд,

І промітна синичка,

І трясогузка — довгий хвіст,

І славка невеличка.

ТІТАНІЯ (прокидається)

Який це ангел розбудив мене?

Вівсянка, щиглик і кулик

І ти, зозуле сива,

Що нам віщуєш довгий вік, —

Лиш вірити несила.

Бо й правда, хто б це повірив такій дурній птасі? Вона собі «ку-ку» та й «ку-ку», накує бозна-скільки, а ти вір?

О милий смертний, заспівай іще.

Такий солодкий голос твій для слуху,

Твоя подоба так чарує зір,

Твої чесноти так мене хвилюють,

Що я тебе відразу покохала.

Не скажу, ласкава пані, що це ви зробили дуже розважно. А втім, як по правді сказати, ниньки кохання й розважність не часто у згоді бувають. І тим більше шкода, що ніхто з путящих людей не береться їх помирити. А що, зугарні й ми при нагоді пожартувати, правда ж?

Ти й мудрий, і прекрасний водночас.

Ні те, ні те. Та якби мені стало кебети якось вибратися з цього лісу, з мене б вистачило.

Що? Вийти з лісу? І не сподівайся!

Чи хочеш, чи не хочеш — тут лишайся.

Я — королева ельфів знаменита,

В моїм краю панує вічне літо,

Люблю тебе. Іди зі мною, милий.

Призначу слуг я, щоб тобі служили,

З морського дна дістали самоцвітів,

Приспали співом на постелі з квітів,

А смертну плоть твою я так очищу,

Що злинеш ти, як дух, від хмари вище.

Летіть мерщій до мене, Павутинко,

Метелику, Горошку і Гірчичко!

З ’являються Павутинка, Метелик, Горошок і Гірчичка.

Що нам зробити?

З цим паном будьте чемні і ласкаві,

Круг нього і стрибайте, і танцюйте,

Малиною й ожиною годуйте,

І сливи, й смокви, й виноград несіть,

І мед із нірок у джмелів крадіть,

А віск із лапок — замість нічників.

Засвічуйте ви їх від світлячків

І на спочинок милого вкладайте.

В метелика барвисті взявши крила,

Ви місячне проміння відганяйте,

Щоб сонному ув очі не світило.

Тепер його чемненько привітайте.

Привіт, о смертний!

Даруйте, ваша милосте, що я посмію спитати. Як звати вашу вельможність?

Павутинкою.

Дуже радий буду спізнатися з вами ближче, любий мій паничу Павутинко. Коли вріжу палець, то звернуся до вас: адже павутиння кров спиняє. А вас як звати, вельмишановний?

Будьте ласкаві, кланяйтесь від мене пані Горошинці, вашій матусі, і панові Стручкові, вашому татові. І з вами, любий паничу Горошку, радий буду познайомитися ближче. Перепрошую, а вас як звати, ласкавий добродію?

Гірчичкою.

Любий мій паничу Гірчичко, я добре знаю, який ви терплячий. Отой мерзенний велетень Ростбіф зжер уже не одного з ваших родичів. Повірте, через вашу рідню мені вже не раз сльози на очах виступали. Дуже радий буду познайомитися з вами ближче, любий паничу Гірчичко.

Тепер ведіть його в мої чертоги.

Он гляньте, місяць наче засльозивсь,

І кожна квітка плаче до знемоги

За цнотою, утраченою кимсь.

Уста йому закрийте — і в дорогу.

Входить Оберон, король фей і ельфів.

Цікаво, чи Тітанія збудилась

І що вона побачила найперше,

Що їй навіяло жагу нестямну.

Ось мій гонець.

Входить Пак.

Ну що, шалений духу?

Які у цім гаю пригоди стались?

В потвору королева закохалась!

Біля її таємної місцини,

Коли вона заснула на часину,

Зібрався гурт афінських тупаків —

Поденників, простих майстровиків, —

Щоб там якусь виставу розучити

І нею шлюб Тезеїв відзначити.

З них найтупіший, той, що грав Пірама,

Сказав свої слова — й подався прямо

В кущі. А там його я перестрів

І голову безмозку підмінив

Ослячою. Ось він виходить знову

На Тізбину відповідати мову —

І решта зразу врозтіч всі порснули,

Мов дикі гуси, що мисливця вчули,

Чи галич, що злітає аж під хмари,

Як постріл недалеко десь ударить.

Отак, його уздрівши, небораки

Пустилися тікати з переляку.

Той, спотикнувшись, падає, мов труп,

А той кричить: «Рятуйте!» — як на пуп.

Зі страху розум геть вони стеряли,

І речі неживі на них напали:

Терни їм рвуть і поли, й рукави,

Гілки збивають шапку з голови.

Так я прогнав їх, і зостався там

Лише ослоголовий той Пірам.

В ту мить якраз Тітанія збудилась

І в нього до нестями залюбилась.

Ще краще вийшло, ніж я сам хотів.

Але чи ти й афінцеві скропив,

Як я велів, любовним соком очі?

Так, сонного знайшов я серед ночі,

Й лежала поряд дівчина з Афін.

Прокинувшись, її побачить він.

Входять Деметрій і Гермія.

Сховайся. Це та сама пара, так?

Та сама діва, та не той юнак.

Люблю тебе, а ти мене хулиш.

Докори ці для ворога залиш.

Мої докори — це ще не хула.

Гляди, щоб я тебе не прокляла!

Якщо Лізандра справді ти убив

І по коліна в кров уже забрів,

Забродь ще глибше і мене убий!

Як сонце дню, мені він вірний був,

То щоб отут мене саму забув?

Утік від сонної? Повірить годі!

Скоріш повірю, що до антиподів

Крізь землю можна продовбать віконце

І місяць прошмигне туди — до сонця.

Ні, ти його зарізав, далебі!

Що ти убивця — видно по тобі.

Ні, я убитий — ти мене убила!

Твоя жорстокість серце простромила.

Та ти, убивце, чиста й осяйна,

Немов зоря Венерина ясна.

Де ж мій Лізандр? Чи він живий, чи ні?

Прошу тебе, верни його мені!

Волів би труп його віддати псам.

Геть! Геть з очей! Скажений пес ти сам!

То справді ти його замордував?

О, щоб тебе ніхто вже не назвав

Людиною! Признайся: ти не смів

Йому і в очі глянути? Убив

Його ти сонним? Ох, який-бо подвиг!

Достойний гадів, плазунів холодних!

Та ні — такого, як твоє, жала

Таїть гадюка жодна б не змогла.

Не в той бік лють спрямована твоя:

В Лізандра смерті неповинний я,

І він живий, наскільки можу знати.

То, може, скажеш, де його шукати?

А нагороду матиму велику?

Так: більш не бачити мене довіку.

Однаково, живий Лізандр чи ні.

Самий твій вид ненависний мені.

(Виходить)

Не варто бігти за такою злою,

Побуду тут на самоті з собою.

Печалі нашій додають ваги

Банкрута-сну несплачені борги.

Ану ж, підстережу я боржника,

Хоча давно від мене сон тіка.

(Лягає й засинає)

Що ти накоїв! Схибив ненароком

І не тому помазав очі соком.

Ти відданих коханців посварив,

Зате порізнених не помирив.

Такий у долі владної закон:

На вірного — зрадливих є мільйон.

Прудкіше вітру облети весь гай,

Афінянку Гелену розшукай.

Вона бліда від марного кохання:

Спивають кров зі щік гіркі зітхання.

Йому пущу я в очі сік, а ти

Її на той час мусиш привести.

Лечу, лечу! Й татарина стріла

Прудкіше полетіти б не змогла.

Ти, мій квіте, став багряним,

Бо Ерот тебе поранив.

Сік пролий на ці зіниці.

(Вичавлює сік із квітки Деметрієві на повіки)

Хай-но вгледить білолицю,

І вона йому засяє,

Ніби зірка з небокраю.

Від недуги від своєї

Хай благає ліку в неї.

Входить Пак.

Мій владарю, я привів

Діву ту, як ти велів.

А за нею ув’язався

Той, що в неї закохався.

Подивімося на них,

На людей оцих дурних.

Зараз гамір тут почнеться,

І Деметрій враз проснеться.

І тоді вже будуть двоє

Упадати за одною.

Від такої ось мороки

Справді можна рвати боки.

Входять Лізандр і Гелена.

Яка ж у цьому насмішка? Не знаю,

Чи глум коли родився у сльозах!

Ти ж бачиш — слізно я тебе благаю,

Брехні немає у моїх словах.

Як можна насмішку в тому вбачать,

Що носить правди чистої печать?

Дияволе, ти мною так не бався.

Щоб правда правду вбила? І не жди!

Ти ж Гермії у вірності поклявся:

Обидві клятви на вагу клади —

Не перетягне, певно, жодна шалька,

Бо й там, і там — пуста, брехлива байка.

Я клявся їй, бо розуму позбувся!

Він і тепер до тебе не вернувся.

Деметрій не тебе — її кохає.

(прокинувшись)

Гелено, німфо, осяйна богине!

З очей твоїх небесне світло плине!

Що проти них кришталь? А губи пишні

Червоні та звабливі, наче вишні!

А білі руки! В горах Тавра сніг,

Неначе сажа, чорний проти них!

О, дай же, дай поцілувати руку,

Цю квітку білу, щастя запоруку!

О лихо! О ганьба! Чи вам не гріх

Так піднімати дівчину на сміх?

Якби пристойність ви хоч трохи знали,

Ніколи б так мене не ображали!

Чи вам не досить мною гидувати,

Що треба ще мене на кпини брати?

Якби не тільки з вигляду були

Чоловіками, ви б не завдали

Такої кривди жінці: не впадали

Й не присягались би, не заклинали,

Красу мою не вихваляли дружно,

Бо знаю: я обом вам осоружна!

За Гермію змагаєтесь шалено,

Та разом ви кепкуєте з Гелени.

Оце геройство, нічого й казати:

У сльози бідну дівчину ввігнати

Жорстоким глумом. Юнаки путящі

Не стали б так поводитись нізащо

Для забавки, немов якесь ледащо.

Деметрію, негарно! Сам же знаєш:

Відомо, як ти Гермію кохаєш,

То самохіть, із щирою душею

Тепер тобі я поступаюсь нею,

Щоб ти мені Гелену відступив,

Бо я її навіки полюбив.

Не чула зроду я пустіших слів.

Навіщо Гермія мені твоя?

Її вже зовсім не кохаю я.

То серце тільки гостювало в неї,

Та до Гелени любої моєї

Вернулося.

Неправда це, Гелено!

Хіба ти знаєш, що на серці в мене?

Пильнуй свого, а то перепаде!

Дивись — он Гермія твоя іде.

Входить Гермія.

Хоч темна ніч зір в ока відбирає,

Та слухом нас гострішим наділяє.

Вона туман пускає нам у вічі,

Та вухо наше чує краще вдвічі.

Й тебе, Лізандре, я знайшла не оком —

Почула голос в мороці глибокім.

Чого покинув ти мене так нагло?

Не влежить той, кого жага потягне.

Яка жага тягла тебе від мене?

Моя любов до красної Гелени,

Тієї, що мені ясніше сяє,

Ніж всі оті зірки на небокраї.

Мене шукаєш? Ще не зрозуміла,

Що ти мені навік онавісніла?

Не вірю, не такі думки твої.

Підмовили, я бачу, і її.

Вони всі троє змовилися, видно,

Щоб з мене поглумитися негідно.

Підступна Герміє, і ти могла

Ввійти у змову з ними, щоб із мене

Отак безчесно й ницо глузувати?

Невже ж усі оті звіряння щирі,

Сестринські клятви, всі години любі,

Пробуті вдвох, коли ми нарікали

На легконогий час, що розлучити

Нас поспішає, — все це вже забуте?

Забута днів шкільних невинна дружба,

Коли, як дві майстерниці-богині,

Сиділи поряд ми і гаптували

Ту саму квітку по канві тій самій

В дві голки, і одну співали пісню,

І наші душі, руки й голоси

В одне зливались? Вкупі ми росли,

Немов двояшки-вишні, хоч окремі,

Та з’єднані, бо хвостики зрослися.

Дві ягідки на спільнім черешку,

Два тіла наче, та одна душа.

Два герби на єдиному щиті,

Увінчані коронкою одною.

І хочеш ти порвати давню приязнь,

З чоловіками глузувати з мене?

Не дружній вчинок це і не дівочий.

Вся наша стать, як я, тебе осудить,

Хоч я сама зазнала кривди тут.

Ці запальні слова мене дивують:

Я з тебе не глумлюсь — це ти глумишся.

Хіба ж не ти намовила Лізандра

За мною бігати і задля сміху

Моє обличчя й очі вихваляти?

А другого зальотника свого,

Що ледь мене ногою не стусав, —

Богинею ясною називати,

І німфою, і видивом небесним?

Ненависній навіщо він це каже?

І твій Лізандр чого це раптом зрікся

Тебе й почав за мною упадати,

Як не з твоєї згоди та намови?

Що не така щаслива я, як ти,

Що не впадають так усі за мною,

Що неподілене моє кохання, —

Це мало б жаль будити, а не глум.

Мені слова твої незрозумілі.

Авжеж. Засмучену вдавай із себе,

А відвернусь — перекривляй мене.

Переморгнувшися, глуміться далі:

Цей жарт колись прославить, може, вас.

Якби ви мали жалості хоч трохи,

Чи милості, чи доброго звичаю,

То посміху б із мене не робили.

Що ж, прощавайте. Винна тут і я,

Та все направить смерть або розлука.

Стривай, красуне! Вислухай мене,

Душе моя, життя моє, Гелено!

(до Лізандра)

Любий, не глузуй із неї.

Як ти не вмолиш, я його примушу.

Ти не примусиш, і вона не вмолить.

Твої погрози, як її мольба,

Не мають сили. О Гелено мила!

Тебе кохаю я! Життям клянуся,

Його віддам, щоб довести: той бреше,

Хто каже, що тебе я не люблю.

Не годен він любити так, як я!

Хай меч розсудить, правда тут чия.

Ну що ж, ходім.

(Вхопивши Лізандра)

Лізандре, що це значить?

Геть, ефіопко!

Ні, лишень погляньте,

Як він пручається!

(До Лізандра)

Немовби хочеш

Зі мною йти, а сам стоїш, тюхтію?

Геть, кішко, тпрусь! Кажу я — відчепись,

А то струсну із себе, мов гадюку.

Який ти злий! Що сталося з тобою,

Коханий мій?

Твій? Геть, кажу, від мене!

Татарко смагла! Геть, гіркуще зілля!

Так, жартує, як і ти.

Деметрію, я слова не зламаю.

Волів би діло бачити, а слову

Твоєму я чогось не дуже вірю.

Що ж діяти? Ударити? Убити?

Й ненависній я не завдам їй болю.

Який ще гірший може бути біль,

Ніж від ненависті твоєї, любий?

За що ж мене зненавидів ти враз?

Чи я не Гермія? Ти не Лізандр?

Чи раптом на лиці я споганіла?

Ще звечора кохав — вночі покинув.

Виходить, ти… — О, хай боги боронять! —

Мене покинув справді?

Так, їй-богу,

І більш не хочу бачити тебе.

Отож облиш і сумніви, й надії

І знай напевне, що не жарти це:

Тебе ненавиджу, люблю Гелену.

(До Гелени)

Ти, облуднице, єхидно,

Злодійко! Ти підкралася вночі

І викрала кохання в нього з серця?

Я бачу, ти ні скромності не маєш,

Ні сорому дівочого. Ти хочеш

Мене підбити на слова лайливі?

Ганьба, облудна і фальшива лялька!

Я — лялька? А, то ти на цьому граєш?

Ти зростом хизувалась перед ним,

Що ти, мовляв, висока та ставна!

Поставою його зачарувала

І виросла в очах його ще вище

Лиш через те, що я така мала?

Ах, я мала, мальована жердина?

Мала, та не така, щоб не сягнути

Твоїх очей, не видряпати їх!

Хоч з мене ви глузуєте, панове,

Та я прошу: не дайте їй покривдить

Мене. До сварок я не маю хисту,

Я дівчина плоха і несмілива.

Не дайте битись їй. І не гадайте,

Що я, як вища зростом, можу дати

Їй відкоша.

О, знову! «Вища зростом!»

Ой, Герміє, не злися так на мене!

Згадай, що я тебе любила завше,

Твої секрети берегла, ніколи

Не скривдила тебе — хіба що нині,

Закохана в Деметрія, відкрила

Йому, що ви тікаєте в цей гай.

Подався він за вами, а мене

Кохання потягло за ним. Та він

Мене прогнав, погрожував набити,

Убити навіть. Відпустіть мене,

І я вернуся, навісна, в Афіни

І більше не ходитиму за вами.

Ти ж бачиш — я нехитра і сумирна.

Та йди собі! І хто тебе тримає?

Шалене серце, що зоставлю тут.

З Лізандром?

Ні, з Деметрієм.

Вона тебе покривдить не посміє.

Авжеж — хоч би і ти їй помагав.

О, з нею не жартуй, як розізлиться:

Вона була ще в школі забіяка,

Хоча й мала, але несамовита.

І знов «мала»? Ти інших слів не знаєш?

Не дозволяйте їй шпильки пускати!

Пустіть мене до неї!

Геть, курдупко!

Недоростку, недоноску плюгавий!

Ти, намистинко!

Ба який завзятий!

Але тебе ніхто за це не просить.

Облиш, не смій Гелену захищати

І їй своє показувать кохання,

Бо пошкодуєш.

Вже ніхто не держить

Мене. Як не боїшся — йди за мною, —

Побачимо, хто більше має права

На осяйну Гелену — ти чи я.

Я — за тобою? Ні, йдемо пліч-о-пліч!

Лізандр і Деметрій виходять.

Це через тебе все, небого, сталось.

Куди? Стривай!

Тобі не вірю я,

Тебе жахається душа моя.

Хай битися твоя рука меткіша,

Та в мене ноги довші, я прудкіша.

Що далі, то пригода ця чудніша. (Виходить)

Оберон і Пак виступають наперед.

Це все твоя вина. Ти знов наплутав —

Чи, може, вмисне каверзу підстроїв?

Повірте, Князю тіней, схибив я.

Чи ж не сказали ви самі, що маю

Його впізнати по вбранні афінськім?

Отож усе як треба я зробив:

Афінцю очі соком закропив

І думаю, що вийшло все на славу,

Бо з цього добру маємо забаву.

Вони шукають місця для двобою.

Йди, Робіне, і огорни їх млою,

Чорнішою, ніж Ахерон самий,

І небо й зорі чорнотою вкрий,

А забіяк заплутай серед мли

Так, щоб вони зійтися не змогли.

Лізандрів голос часом удавай —

І ним Деметрія дражни та лай,

А потім під Деметрія підшийся.

Води, ганяй їх — і того добийся,

Щоб олово влилось до їхніх ніг

І там їх сон, брат смерті, переміг.

А потім сонному Лізандру очі

Ти чудодійним соком спритно змочиш,

Щоб квітки нашої предивна сила

Зір стуманілий знову прояснила.

Прокинувшись, усю оцю ману

Він матиме за марний виплід сну.

Хай до Афін вертаються коханці,

Поєднані до скону наостанці.

А поки справа скінчиться твоя,

Я випрошу в Тітанії хлоп’я,

Їй очі відчарую від полуди,

І знову запанує мир повсюди.

Спішімо ж, пане: мало в нас хвилин.

Дракони ночі вже беруть розгін,

І світить онде вісниця Аврори.

Вона позаганяє духів скоро

На цвинтарі. А ті, чий вічний дім

На роздоріжжі чи на дні річнім,

Уже вернулися в свої постелі —

Свою ганьбу ховать в сирій оселі:

Вони жахаються ясного дня,

І темна ніч їм подруга й рідня.

Ми духи зовсім іншої породи:

Як часто я на ловах супроводив

Саму Аврору і блукав гаями,

Аж поки сходу відчинялись брами

На обрії, й проміння золотило

Нептунові зелено-сині хвилі.

Проте не гайся: треба любо-мило

Скінчити до світанку наше діло.

(Виходить)

Туди й сюди, туди й сюди,

Водитиму туди й сюди.

Попоходи, попоходи:

Водитиму туди й сюди.

Ось уже один іде.

Входить Лізандр.

Деметрію! Де ти, чванько, чаїшся?

ПАК (Деметрієвим голосом)

Я тут! Виходь, поганцю! Чи боїшся?

ПАК (Деметрієвим голосом)

Гайда сюди, бо тут рівніше!

Лізандр виходить. Входить Деметрій.

Озвись, Лізандре! Йди сюди скоріше!

Мовчиш? Утік, нещасний страхопуде?

Ти де? В кущах? Виходь, бо гірше буде!

ПАК (Деметрієвим голосом)

Ти, зайцю, хвалишся перед зірками,

А битися збираєшся з кущами?

Виходь, хлопчиську! Виломлю лозину,

Бо ти меча не гідний, сучий сину!

А, ось де ти?

ПАК (Деметрієвим голосом)

Мерщій іди за мною,

Це місце не годиться для двобою.

Входить Лізандр.

Біжить попереду і викликає,

Іду на голос — знову він тікає.

У злидня ноги легші від моїх:

Хоч біг я, та догнать його не міг.

А під ногами — й корч, і яма, й пень.

Спочину тут.

Нехай настане день,

Тоді, із першим променем ясним,

Знайду Деметрія й зітнуся з ним.

Входять Пак і Деметрій.

ПАК (Лізандровим голосом)

Гей, боягузе! Ти чого не йдеш?

А ти чого мене не підождеш?

Усе поперед мене сновигаєш,

Віч-на-віч стати мужності не маєш?

Де ти тепер?

ПАК (Лізандровим голосом)

Іди сюди. Я ось.

Все дражнишся? Гляди, щоб не прийшлось

Уранці засміятися на кутні.

Ну, йди. Мене змагає сон могутній,

Я долі зараз ляжу, ось сюди,

А вранці — начувайся, гостя жди.

(Лягає й засинає)

Входить Гелена.

О довга, млява ніч! Прискор свій плин,

Зі сходу світло швидше хай сяйне,

Щоб я могла вернутись до Афін

Від тих, хто так ненавидить мене.

А сон, що смутку очі закриває,

Мене від мене поки що сховає.

(Лягає й засинає)

Троє? Де ж іще одна?

Дві хай буде пари!

Он іде! Яка сумна.

Це Ерота чари.

Часто шибеників лук

Завдає дівчатам мук.

Входить Гермія.

Такої муки ще не знала ти:

Зарошена, пошарпана тернами,

Повзти не можеш, а не те що йти

Безсилими, замлілими ногами.

Лягай же тут. Як станеться двобій —

Оборони Лізандра, Боже мій!

(Лягає й засинає)

В тьму повиті,

Міцно спіте.

Зніме чари невблаганні.

(Видушує сік із зілля на очі Лізандрові)

Як проснешся —

Схаменешся.

В мить одну

Давне вернеться кохання.

Мудре справдиться прислів’я:

«Який їхав, таку стрів я».

Всяк юнак свою знай милу,

Всяк їздець — свою кобилу,

А кінець вінчає діло.

Дія четверта

Входять Тітанія, королева фей та ельфів, ткач — блазень Навій і ельфи: Горошок, Павутинка, Метелик, Гірчичка та інші; а позаду — Оберон, король фей та ельфів.

Сядь поруч мене, любий мій, благаю, —

Погладжу щічки я тобі пухнаті,

Трояндами голівку заквітчаю

І довгі вушка буду цілувати.

А де Горошок?

Почухайте-но мені голову, Горошку. А де мусью Павутинка?

Мусью Павутинко, славний мій мусью Павутинко, візьміть-но в руки свою зброю та вбийте отого червононогого джмеля, що сидить на будяку. І принесіть мені, мусью, його міхурець із медом. Та глядіть, любий мусью, не кваптеся й будьте обережні, щоб міхурець не прорвався. А то мені дуже прикро буде, як ви обіллєтеся медом, синьйоре. А де мусью Гірчичка?

Дайте-но мені вашу лапку, мусью Гірчичко. Та не треба оцих реверанців, любий мій мусью!

Що ви накажете?

Нічого, любий мусью, тільки допоможіть паничеві Павутинці чухати мені голову. Треба мені сходити до голяра, мій мусью, бо я, здається, заріс на виду, аж дивно. А моя осляча мордяка така ніжна, що заріст мене лоскоче і я мушу чухатись.

Ти б, може, музику послухав, любий?

О, в мене на музику вуха добрі. Заграйте-но щось рублем по качалці.

А може, ти, коханий, щось би з’їв?

А чого ж! З півмірки доброго сухого вівса залюбки зжував би. Та й від жмутика сіна не відмовився б. Нема краще, як запашне солодке сінце.

Я можу ельфа вмілого послати —

Горішків із дупла у білки взяти.

Та я б волів пригорщу-другу сухого гороху. Тільки, прошу вас, хай ваші слуги дадуть мені спокій. Бо мене чогось сон бере.

Засни! Тебе я міцно обніму.

Розсиптесь, ельфи, розійдіться геть!

Ельфи зникають.

Отак повійка обвиває ніжно

Пахучий козолист — або хмелина

Стискає так коряві пальці в’яза.

О, як тебе люблю я! Як жадаю!

Навій і Тітанія засинають.

(виступає наперед)

Зворушлива картина, правда, Паку?

Мені вже шкода, що вона отак

Збезуміла. Ось щойно на узліссі

Квітки збирала для цього страшидла,

А я її докорами обсипав:

Адже вона довбешку волохату

Оздобила вінком з квіток духмяних.

І та роса, що тільки-но блищала

Перлинами на пуп’янках, тепер

В очах квіток яскріє, наче сльози

Над власною неславою й ганьбою.

Коли ж наглузувався вдосталь я,

Вона пробачення просити стала,

А я сказав — нехай хлоп’я віддасть.

Вона ту ж мить своїх послала ельфів,

Щоб віднесли його в мої чертоги

В країні чарів. Я вже маю хлопця

Й гидку ману зніму з її очей.

А ти зніми ослячу машкару

Геть з голови афінця-вахлая,

Щоб він, проснувшись разом з усіма,

Міг повернутись, як вони, в Афіни

І думав би, що вся нічна пригода

Йому наснилась у чудному сні.

Та спершу відчарую королеву.

(До Тітанії)

Стань, такою, як колись,

Як дивилась, так дивись.

Прожене цей квіт Діани

Всі Еротові омани.

(Видушує сік із зілля на повіки Тітанії)

Прокинься, королево, скарбе мій!

(прокидаючись)

Ох, Обероне, що за сон чудний!

Неначе в віслюка я закохалась.

Он він лежить.

Та як усе це сталось?

Який огидний він тепер мені!

Тсс. Робіне, зніми личину з нього.

Дай музики, Тітаніє, і влий

В усіх їх сон глибокий і міцний.

Входить Пак.

Гей, музики снодійної, скоріше!

(до Навоя, знімаючи з нього ослячу голову)

Прокинешся таким, як був раніше!

Грай, музико!

Музика грає.

Нум, люба, танцювати,

Щоб зовсім цих сплюхів заколисати.

Коли вже ми зуміли помиритись,

То взавтра спільно будем веселитись,

В Тезея на весіллі танцювати,

І дім, і шлюб його благословляти.

Туди ж і ці прибудуть молодята —

І їх нам треба шлюбом поєднати.

Мій владарю, вже світає,

Перший жайворон співає.

Що ж, кохана, — в безгомінні

Здоганяймо ночі тіні.

Швидше місяця круг світу

До снаги нам облетіти.

Ну, летімо ж, і в дорозі

Поясни мені по змозі,

Як між смертних я попала

В час, коли на квітах спала.

Оберон, Тітанія й Пак виходять.

Сурмлять роги. Входять Тезей з Іпполітою, Егей і весь почет.

Підіть котрийсь лісничого знайдіть.

Обряди всі травневі ми скінчили

І стоїмо вже на порозі дня.

Послухай, люба, пісню гончаків.

Пустіть усіх їх в західну долину!

Покваптесь! Та лісничого знайдіть.

Один із слуг виходить.

А ми, княгине, зійдемо на гору

Послухати дзвінкий собачий грай,

Що котиться луною через гай.

Колись на Кріті з Кадмом і Гераклом

У лісі зацькували ми ведмедя

Спартанськими собаками. Ніколи

Ще я такої музики не чула:

І гори, і ліси, й джерела, й небо —

Усе лунало, все лящало. Зроду

Не чула я приємнішого гуку.

І в мене пси спартанського заводу:

Руді та вислогубі. Довгі вуха

Аж обмітають із трави росу.

Воласті, як з Фессалії бики,

Хоч кривоногі і прудкі не дуже,

Та голосом один в один, як дзвони.

Ніколи краще дібраної зграї

На Кріті, ні в Фессалії, ні в Спарті

Вперед мисливський ріг не посилав.

Сама почуєш. О! Це що за духи?

Ото, владарю, спить моя дочка,

А це Лізандр, а це лежить Деметрій,

А то Недарова дочка Гелена.

Чого зійшлись усі вони сюди?

Напевне, встали рано — вшанувати

Травневий ранок; а оскільки знали,

Що й ми сюди збираємось прийти,

Зостались наш побачити обряд.

Але скажи, Егею: це ж сьогодні

Дочка твоя зробити має вибір?

Так, мій владарю.

Хай ловчі засурмлять і їх побудять.

Один слуга виходить.

Галас за сценою. Сурмлять роги. Коханці прокидаються і схоплюються.

Добридень, друзі. Валентинів день

Давно минув, а ви оце лишень

Тепер злетілися мостити гнізда?

Пробачте, князю мій.

Коханці стають навколішки.

Устаньте, встаньте!

Я знаю — ви суперники в коханні.

Чи нині світ дійшов такої згоди,

Що вже суперники лягають поряд

І засинають без підозри й страху?

Мій князю, я не знаю, що й казати.

Не відаю, чи сплю я, чи не сплю,

І як сюди попав, не знаю теж.

Але, здається, все скажу по правді.

Так, так, згадав, ось як воно було:

Із Гермією я прийшов сюди,

Хотіли ми втекти з Афін кудись,

Де нас закон афінський не дістане.

Ви чуєте, мій князю? Чи не досить?

Судіть злочинця, як велить закон!

Вони втекли! Деметрію, ти чуєш?

Мене й тебе хотіли ошукати:

Дружину вкрасти в тебе, в мене ж — право

Тобі дочку віддати за дружину.

Мій князю, а мені Гелена гожа

Розкрила їхні заміри, і я,

Розлючений, сюди прибіг за ними,

Ну, а Гелена подалась за мною.

Але, мій добрий князю, сам не знаю,

Яка подіяла на мене сила:

Моя любов до Гермії розтала,

Неначе сніг. Зостався тільки спогад

Про марну забаганку літ дитячих.

Всім серцем іншій відданий тепер я.

Єдина втіха для моїх очей —

Гелена. Був я, князю мій, із нею

Заручений, як Гермії не знав ще.

Та, як в недузі їжа обридає,

А потім смак вертається до вас,

Коли одужаєте, — так я знову

Лише її люблю, її жадаю

І вже до скону вірний буду їй.

У добрий час, коханці, ми зустрілись

І зараз поговоримо про це.

Егею, мусиш ти скоритись долі,

Бо нині, як і ми, ці вірні пари

У храмі поєднаються навіки.

Та полювання треба нам відкласти,

Бо сонце он як високо підбилось.

Вертаймось до Афін! Три пари нас,

Тож разом пишне справимо весілля.

Ходімо, Іпполіто.

Тезей, Іпполіта, Егей та весь почет виходять.

Все це дрібним здається та далеким,

Немов вершини гір, сповиті в хмари.

А в мене наче все в очах двоїться,

Мов бачу — і не бачу.

Деметрія знайшла, мов самоцвіт:

І мій він, і не мій.

А певні ви,

Що це не сон? Мені здається, ніби

Ми ще снимо. Чи справді князь тут був

І нам сказав негайно йти за ним?

І батько мій також.

Та й Іпполіта.

І князь велів іти за ним до храму.

То все ж ми не снимо. Ходімо швидше

І наші сни дорогою розкажем.

Лізандр, Гермія, Деметрій і Гелена виходять.

(прокидаючись)

Коли надійде моя черга, тільки гукніть мене, і я зразу вийду. Це після слів: «Піраме найпрекрасніший». Агей! Пітере Клинцю! Дудко, міхоправе! Носику, лудильнику! Замірку! На бога, що це таке! Повтікали, а мене, сонного, покинули? А мені приснився такий чудовий сон! Наснилося таке, що людським розумом і збагнути годі. Осел ослом станеш, як почнеш цей сон тлумачити. Мені примарилось, наче я був… ну, хтозна й чим. Приснилось, наче я був… наче я мав… та це треба дурнем заплішеним бути, щоб сказати, що я мав у тому сні. Ще людські очі такого не чули, людські вуха такого не бачили, людські руки такого не торкалися, людський язик не може збагнути і людський розум не може вимовити того, що мені приверзлося. Ось намовлю Пітера Клинця, хай складе баладу про мій сон. І хай балада так і називається: «Навоїв сон», бо в ньому все наче на навій намотане. А я ту баладу після вистави сам проспіваю перед князем. Може, навіть, щоб воно дехвектніше прозвучало, проспіваю зразу після Тізбиної смерті.

(Виходить)

Входять Клинець, Дудка, Носик і Замірок.

Ти посилав кого додому до Навоя? Він уже вернувся?

Нема ні слуху ні духу. Його, напевне, забрала нечиста сила.

Як він не вернеться, пропала наша вистава. Як же ми гратимем без нього?

Ну, звісно, нічого не вийде. В усіх Афінах не знайдеш другого такого актора на роль Пірама.

Так, він серед усіх афінських ремісників найрозумніший.

Атож, і найпоказніший, а голос у нього просто хвантоменальний.

Треба казати «хвеномальний», бо хвантом — це, пробач на слові, пуста мара.

Входить тесля Гембель.

Хлопці, князь виходить із храму, і там повінчалися ще дві чи три пари панів та паній. Якби наша вистава пройшла, то ми всі б розбагатіли.

Ох, бідний наш Навій! Це ж він нікуди б не дівся від шести пенсів щоденно, поки й віку його. Не я буду, коли князь не призначив би йому тих шести пенсів за те, що він зіграв Пірама. І він таки заробив би їх. Шість пенсів щодня за Пірама, і квит!

Входить Навій.

Де ж мої хлопці? Де ж мої молодці?

Навій! О благословенний день! О щаслива хвилина!

Майстри, я вам можу такі дива розказати! Тільки не допитуйтесь які, бо як я вам розкажу, то пропала моя добра слава в усіх Афінах. Але я вам неодмінно все розкажу, достоту все, як воно було.

Ну що ж, ми слухаємо, брате Навою!

Ані слова! Я тільки хочу сказати вам, що князь уже пообідав. Збирайте своє причандалля та поприв’язуйте міцні шворки до своїх борід і нові банти до черевиків. І не гаймося, зійдімося всі коло палацу. Хай кожен перегляне свою роль. Одне слово, вибрали саме нашу п’єсу. Та глядіть, щоб Тізба мала на собі чисту білизну, а той, хто гратиме Лева, щоб не обрізав нігтів: хай виглядають, наче левині пазури. І ще, любі мої актори, не їжте ні часнику, ні цибулі, щоб віддих наш пахнув приємно, і я не маю сумніву, що глядачі скажуть: от приємна вистава! Ну, годі балачок! Ходімо! Чуєте, ходімо!

Афіни. Зала в Тезеєвім палаці.

Входять Тезей, Іпполіта, Філострат, вельможі й слуги.

Чудна, Тезею, розповідь коханців!

Така чудна — аж віри щось не йметься.

В байки про фей ніколи я не вірив.

У всіх коханців, як у божевільних,

Кипить у голові: уява їхня

Таке витворює, що й не збагне

Його холодний розум. Навіженець,

Коханець і поет — бредня суцільна.

Шаленець бачить більше чортівні,

Ніж є у цілім пеклі. А коханці

Вбачають Ледину дочку в циганці.

Поетів зір в високому безумстві

Блукає поміж небом і землею,

І, як уява створює подобу

Речей незнаних, так перо поета

І плоть, і назву, й місце надає

Тому, що є лише пустим повітрям.

Таку уява буйна має силу,

Що, тільки-но якусь зачувши втіху,

Вже й бачить, хто ту втіху принесе.

А страх її посяде — то вночі

Ведмедя вгледить в кожному кущі.

Е ні: все те, що сталося за ніч

І почуття їм так перемінило,

Не про саму лиш гру уяви свідчить:

Якась правдива суть у ньому є.

І все ж — яке воно чудесне й дивне!

Входять Лізандр, Деметрій, Гермія й Гелена.

Ну, ось вони, щасливі та веселі.

Вітаю вас; нехай любов і радість

Вас супроводять.

Хай же й вас, наш князю,

Вони ведуть і до стола, й до ложа.

Що ж нас розважить — маскарад чи танці?

Як збавити ці довгі три години,

Що від вечері і до сну лишились?

Де наш постійний розпорядник свят?

Що нас потішить? Чи нема вистави,

Щоб розігнать нудьгу годин повільних?

Покличте Філострата.

ФІЛОСТРАТ (виходить наперед)

Тут я, князю.

Що нам приготував ти на сьогодні?

Чи маскарад? Чи танці? Чим заповнить

Нудні години? Чим розвеселитись?

(подає йому папір)

Ось список підготованих розваг.

Високосте, я вам лишаю вибір.

А! «Бій з кентаврами». «Афінський євнух

Співатиме у супроводі арфи».

Не треба. Це я вже читав коханій

На честь Геракла, родича мого.

«Як п’яні жриці Вакха в дикій люті

Фракійського співця живцем роздерли».

Це давня п’єса — грали ще тоді,

Як я з-під Фів вернувся переможцем.

«Як дев’ять муз оплакують Науку,

Що в злиднях Богу душу віддала».

Це, певно, гостра, в’їдлива сатира,

Непідходяща для весільних свят.

«Коротка п’єса про Пірама й Тізбу,

Трагедія весела і тривала».

Трагедія — і водночас весела?

Коротка і тривала воднораз?

Так це ж гарячий лід і чорний сніг!

Ну як знайти у цім безглузді глузд?

У п’єсі, князю, лиш десяток слів,

І я коротшої не чув ніколи,

Але й того десятка забагато,

Тому вона тривала. В ній немає

Ні слова до ладу, немов навмисне.

Трагедія вона лише тому,

Що в ній герой Пірам себе вбиває.

Я плакав, репетицію дивившись,

Але, признаюсь, плакав я зі сміху.

А хто ж актори?

Все афінські люди,

Ремісники звичайні, що навикли

Руками працювать, не головою,

І ось тепер свою невправну пам’ять

Заради вас обтяжить захотіли.

Ну, коли так, подивимось виставу.

Не варто, князю! Я її дивився.

Немає в ній цікавого ні крихти,

Хіба що вас побавить їхня щирість

У тих незграбних і тяжких зусиллях

Вам догодити.

Хочу цю виставу

Побачити, бо простосердя й ревність

Чогось поганого створить не можуть.

Сідайте, дами. Приведи акторів.

Філострат виходить.

Я не люблю, коли надмірна ревність

Бере на себе ношу затяжку.

Такого ти, кохана, й не побачиш.

Ти ж чув — вони не здатні ні до чого.

Ми тим щедріші будемо, коли

Подякуємо їм за те «ніщо».

Те, що вони наплутають, ми будем

Розплутувать — і хай це нас потішить.

Ми будемо поблажливі до них —

Оцінимо не успіх, а зусилля.

Коли мене в якому-небудь місті

Вітальними промовами стрічають

Учені люди, часом бачу я,

Як затинаються вони від страху

Чи від збентеження, тремтять, і бліднуть,

І, не дійшовши ще до слів вітання,

Нарешті уривають ту промову,

Укладену й розучену давно;

Я в скромнім та збентеженім мовчанні

Гостинність чую більшу та щирішу,

Ніж у речах улесливо-сміливих

Майстерного й пустого красномовця.

Любов і простота небалакучі

В небагатьох словах багато скажуть.

Входить Філострат.

Пресвітлий князю, вже Пролог чекає.

Нехай увійде.

Сурми. Входить Клинець у ролі Пролога.

Не думайте. Що мало в нас бажання

Вам догодити — вірте. Думка в нас

В усіх одна — і перша, і остання:

Наш хист малий. Розважить, може, вас,

Як ви подумаєте, ніби нами

Керує капость. Лихо буде нам,

Як вам догодимо цими словами.

Ми будемо щасливі. Вірте нам —

Актори тут. І хочуть показати

Вам те, що ви самі хотіли знати.

Цей чолов’яга не зважає на такі дрібниці, як крапки та коми.

Він погнав свій пролог, як невиїждженого лошака, що не вміє зупинятись, коли треба. Добра наука, мій князю: мало тільки говорити, треба говорити вміючи.

Справді, він зіграв свій пролог, як дитина грає на флейті: звук є, та нот нема.

Його мова — як заплутаний ланцюг: усі ланки цілі, але без ніякого порядку. Що ж далі?

Входить Навій у ролі Пірама, Дудка в ролі Тізби, Носик у ролі Муру, Замірок у ролі Місячного сяйва і Гембель у ролі Лева; перед ними — сурмач.

Чудна, панове, ця картина вам?

Стривайте, зараз все вам стане ясно.

Цей чоловік, щоб знали ви, — Пірам,

І Тізба зветься дама ця прекрасна.

Цей чоловік у тиньку та вапні —

То мур, що цих коханців розділяє.

Лише ота шпарина у стіні

Поговорити бідним дозволяє.

Оцей, із хмизом, псом та ліхтарем, —

То місяць. Він стоїть тут недаремно:

При місяці між диким чагарем

Коханці пробиралися таємно.

Цей хижий звір, що лев йому ім’я,

Побачив Тізбу, що в кущах скрадалась.

Вона його на смерть перелякалась.

Тікаючи, плаща згубила там.

Його скривавила левина паща.

Враз нагодився красень наш — Пірам.

Побачив кров і думає: «Пропаща

Моя кохана!» Вихопив кинджал —

І заколовся ним. А діва мила

Мерця угледіла, запала в шал

І віку теж собі укоротила.

Хай місяць, лев і мур, та й молодята

Докажуть те, що можна ще сказати.

Клинець, Навій, Дудка, Гембель і Замірок виходять.

Цікаво, чи й лев говоритиме?

Що ж тут за диво, вельможний князю: скільки ослів уміють говорити, то чом лев не зможе?

Лудильник я, мене Том Носик звати,

І в цій виставі мур я маю грати.

Цей мур такий, що в ньому є шпарина,

Розколина, чи дірка, чи щілина.

Пірам і Тізба, наші молодята,

Крізь неї прихитрялись розмовляти.

Я справді мур, змурований руками:

Показують це й тиньк, і глина, й камінь.

А це щілина, і крізь неї знову

Пірам і Тізба поведуть розмову.

Чи можна сподіватися, щоб камінь і тиньк говорили краще?

Справді, такого дотепного муру я ще не зустрічав, вельможний князю.

Входить Навій у ролі Пірама.

Тихо! Пірам підходить до муру.

О темна ніч! Не світла ти, о ні!

Ти настаєш тоді, як день минає.

О ніч, о ніч! Біда, біда мені!

Свою присягу Тізба забуває!

А ти, о мур, прегарний, славний мур,

Що розгороджуєш мене й кохану!

Скажи, о мур, прегарний, славний мур,

Де шпарка? Дай-но, я крізь неї гляну!

Носик піднімає розчепірені пальці.

Нехай за це віддасть тобі Зевес!

Та що я бачу? Тізби я не бачу!

Проклятий мур, бодай пропав ти ввесь!

Хай долю він пошле тобі собачу!

Я гадаю, що цей мур, коли вже він має живу душу, мав би теж відповісти лайкою.

Ні, високосте, нізащо в світі. Бо після слів «пошле тобі собачу» — Тізбина репліка. Вона має зараз вийти, а я виглядатиму її крізь шпарку. Ось побачите, все буде точнісінько, як я сказав. Он вона вже йде.

Входить Д у д к а в ролі Тізби.

О муру, часто нарікала я,

Що розлучаєш ти мене з Пірамом.

Твій камінь, тиньк і глина вся твоя

Моїми обціловані вустами.

Чийсь голос, бачу. Треба підійти

До шпарки — може, Тізбин вид почую.

Ти? Це справді, любий, ти?

А хто ж? Чи, може, думаєш — брешу я?

Як Олеандр, я відданий тобі.

А я — твоя Мегеро, далебі?

Пехвал Прокрусту не кохав так вірно!

Як він її — тебе люблю безмірно.

О, поцілуй мене крізь цю шпарину!

Цілую, тільки не тебе, а глину!

Ти прийдеш до гробниці нині, мила?

Прийду, хоч би чигала там могила!

Навій і Дудка виходять.

На цьому вся моя скінчилась роль.

О князю наш, піти мені дозволь.

(Виходить)

Ну що ж, тепер цей мур уже не розгороджує сусідів.

Що вдієш, високосте, коли він із тих мурів, котрі мають вуха.

Такої дурної вистави я ще зроду не бачила.

Таж актори, хай навіть найкращі, — лише тіні. А найгірші не дуже їм поступаються, коли їм підсобляє уява.

Але наша уява, не їхня.

Коли ми уявлятимем їх не гіршими, ніж вони самі себе уявляють, то вони можуть здатися чудовими людьми. Та ось ідуть двоє благородних створінь: людина й лев.

Входять Гембель у ролі Лева і 3амірок у ролі Місячного сяйва.

О дами! Знаю, серцем ви м’які —

Малої мишки боїтесь, як діти.

Які ж то вас ухоплять дрижаки,

Коли прегрізний лев почне ревіти!

То знайте: я не лев і не левиця,

Я — столяр Гембель, невелика птиця.

Який би справжній лев прийшов сюди

Собі шукати халепи й біди!

Який-бо ввічливий і совісний звір!

Я такого славного звіра ще й не бачив, високосте.

Відвагою цей лев — чисто лисиця.

Правда; а розважністю — чисто гусак.

Не зовсім так, мій князю: його відвага не подужає його розважності, а лисиця завше подужає гусака.

А я певен, що його розважність не подужає його відваги, бо гусак не подужає лисиці. Отож полишімо все це на його розважність, а самі послухаймо, що скаже місяць.

Оцей ліхтар — то сам дворогий місяць.

То слід би йому начепити на голову роги.

Це ж повний місяць, а не молодик, тому рогів не видно.

Оцей ліхтар — то сам дворогий місяць,

А я — той дядько, що живе у ньому.

Оце найбільша хиба в усьому: цьому акторові слід би залізти в ліхтар. А так — який же з нього «дядько, що живе в місяці»?

Він боїться туди залізти, бо на свічці, бачте, вже нагоріло.

Мені обрид цей місяць. Хоч би вже він обновився!

Та він, певне, вже повернув на ущерб. Адже розум у нього не дуже світлий. Та заради ввічливості нам доведеться досидіти до кінця.

Ну ж бо далі, місяцю!

Та я тільки маю вам сказати, що цей ліхтар — місяць, я — той чоловік, що живе в ньому, оця в’язка хмизу — моя в’язка, а оцей собака — мій собака.

Ну, то все це повинне бути в ліхтарі, бо ж воно все в місячному кружалі. Але тихо: он іде Тізба.

Входить Носик у ролі Тізби.

Це Нінова гробниця. Де ж мій милий?

Тізба втікає.

Добре рикнув, леве!

Добре чкурнула, Тізбо!

Добре посвітив, місяцю! Справді, місяць світить дуже гарно.

Лев роздирає Тізбин плащ і вибігає.

Добре шарпонув, леве!

А тоді з’являється Пірам.

І лев зникає.

Входить Навій у ролі Пірама.

О, дякую тобі, нічне світило,

За сонячне твоє проміння ясне.

Адже воно мені покаже милу,

Осяявши лице її прекрасне!

Та що це? Стій!

О Боже мій,

Яка жахлива рана!

Що бачу я?

Це кров твоя,

О люба, о кохана!

Хто плащ порвав,

Життя відняв

У тебе, найрідніша?

О фурій лють!

Хай парки йдуть

Урвати нить скоріше!

Така розпука та ще смерть близької людини справді можуть засмутити нас.

Їй же богу, мені його шкода.

Природо, нащо левів ти створила?

Щоб нищила людей левина паща?

Щоб смерть у ній спіткала Тізба мила,

У світі найлюбіша і найкраща?

Сльоза, течи!

Ти, меч, січи!

Удар Пірама в груди!

У лівий бік!

У серце штрик!

Хай і мене не буде!

(Заколюється)

І ось тепер

Уже я вмер,

Душе, лети до раю!

Язик, змовкай!

Місяць, тікай!

Місяць виходить.

Вмираю, умираю!

Склав кості, бідолаха.

Та ні, не склав, а скоріше кинув кості.

Такі кості кидай не кидай, багато очок однаково не випаде.

А чого це місяць пішов зі сцени перше, ніж Тізба вернулась і знайшла коханого?

Вона знайде його при світлі зірок. Та ось і вона: словами її відчаю і скінчиться вистава.

Входить Тізба.

Мені здається, за таким Пірамом довго тужити не варт. Сподіваюся, що ті слова відчаю не дуже затягнуться.

Вони одне одного варті: покладіть на одну шальку Пірама, а на другу Тізбу, то досить буде порошинки, щоб перетягло будь-яку шальку. Пірам такий, що хай Бог боронить, а Тізба така, що хай Бог милує.

О, вона вже нагледіла його своїми чарівними очицями.

І зараз почне голосити.

Піраме, спиш?

Чи так лежиш?

Озвись — прибігла мила!

Чи ти німий?

Ні — неживий,

І жде тебе могила!

Лілеї губ,

Вишневий чуб

І щік зелена м’ята —

Де ви? Нема!

В душі пітьма!

Забрала смерть проклята!

Ти, парко зла,

Життя шовкову нитку!

Берись за ніж,

Мене заріж,

Умерти хочу швидко!

Язик мовчить,

А меч стирчить —

І серце вже пробите!

(Заколюється)

Не хочу жить.

Хай кров біжить!

Прощай же, білий світе!

Входять Лев, Місяць і Мур.

Зосталися місяць і лев, щоб поховати мертвих.

Так, і мур теж.

(Підхоплюється)

Ні, запевняю вас, ні: той мур, що розгороджував садиби їхніх батьків, завалився. Зволите додивитись епілог чи, може, волієте послухати бергамський танець у виконанні двох акторів нашої трупи?

Не треба епілогу, прошу вас, бо ваша вистава ніяких виправдань не потребує. Нащо ж виправдовуватись: коли актори всі мертві, то нема кого й ганити. Їй-богу, якби той, хто склав цю п’єсу, сам грав Пірама та повісився на Тізбиній підв’язці, ото була б чудова трагедія. Але вона й так чудова і виконана дуже гарно. Тож давайте ваш бергамський танець. Обійдемось без епілогу.

Навій, Дудка, Гембель, Замірок і Носик виходять.

Вже північ язиком своїм залізним

Дванадцять вибила. Пора до ложа!

Бо скоро вже запіють півні. Як би

Уранці не заспати нам, бо ми

Засиділися звечора. Вистава,

Хоч недоладна, збавила нам час.

На ложе, друзі! Ще два тижні цілих

Нічних розваг веселих нас чекають.

(Виходить)

З’являється Пак із мітлою.

Леви рикають вночі,

Десь на місяць виє вовк.

Сплять по праці орачі,

День скінчився, гамір змовк.

Дотліва червоний жар,

Ухкає на стрісі сич —

Вісник саванів та мар.

У таку пречорну ніч,

У години пізні ці

Розкриваються гроби,

І виходять з них мерці —

Духи страху та журби.

Й ми, поклонники Гекати,

Ночі дочки і сини,

Що від сонця утікати

Теж повинні, ніби сни, —

В цю годину жваві стали:

Маєм щастя в дім внести.

Щоб усі тут мирно спали,

Мишко, й ти не шелести!

А мене вперед послали —

За дверима замести.

Входять Оберон і Тітан і з усім своїм почтом.

Всю оселю освітіте

Сонним мертвенним вогнем.

Всі покої облетіте,

Ельфи й феї! Розпочнем

Заклинальні танці й співи.

Підхопіть за мною всі ви!

Спершу пісню розучіть —

Нота в ноту щебечіть,

Потім весело й грайливо

Освятім палати співом.

Співають і танцюють.

Нумо, феї, обійдім

До світанку весь цей дім

Та благословімо нині

Ложе князя і княгині,

Щоб зачатий в ньому рід

Щасно жив багато літ.

Хай ні зради, ані чвари

Вік не знають всі три пари,

Хай ніякий ґандж природи

Не позначить їх породи:

Близни, родимки, рубці

І на тілі, й на лиці

Їхніх діток не спотворять,

А недуги не заморять.

Польову росу зберіть,

Всі покої окропіть.

Мир і щастя в цих палатах

Мають вічно панувати.

І, такий діставши дар,

Хай спокійно спить владар.

Поспішіться, не баріться,

Вдосвіта сюди верніться.

Оберон, Тітанія і їхній почет виходять.

(до глядачів)

А як ми вам не вгодили,

Все направим любо-мило:

Думайте, що ви заснули

Й перед вами сни майнули.

За виставу, хоч погану,

Не висловлюйте догану:

Це ж бо сон лише, вважайте,

І за це нам попуск дайте.

Як обійдеться без свисту

Й совість матимемо чисту,

Це всім нам додасть охоти

Вади наші побороти,

Й дальша п’єса краща буде.

На добраніч всім вам, люди,

Трохи оплесків, будь ласка, —

І скінчилась наша казка.

(Виходить)

Віндзорські жартівниці

Дійові особи

Фентон, молодий дворянин

М’ялоу, мировий суддя

Нікчем, небіж судді

Форд, Пейдж віндзорські міщани

Вільям Пейдж, малий син пана Пейджа

Г’ю Еванс, пастор, валлієць

Доктор Каюс, лікар, француз

Бардольф, Пістоль, Нім Фальстафові челядинці

Господар заїзду «Підв’язка»

Робін, Фальстафів паж

Бевз, служник пана Нікчема

Довбен, служник доктора Каюса

Пані Пейдж

Анна Пейдж, її дочка, закохана у Фентона

Спритлі, ключниця доктора Каюса

Челядь Пейджа, Форда та інші

Дія відбувається у Віндзорі та його околиці.

Віндзор. Перед домом Пейджа.

Входять суддя М’ялоу, Нікчем і Г’ю Еванс.

Не вмовляйте мене, велебний отче. Я неодмінно подам скаргу до Зоряної палати. Хай він буде стонадцять разів сер Джон Фальстаф, а однаково не сміє ображати Роберта М’ялоу, есквайра.

Мирового суддю Глостерського графства і coram[9].

Атож, небоже, і custalorum[10].

Так, і ratolorum[11], і шляхтича з діда-прадіда, велебний отче, який підписується «armigero»[12]. На всіх рахунках, наказах, квитанціях і зобов’язаннях підписується «armigero».

Атож, небоже, саме так я підписуюсь уже триста років.

Усі нащадки, що були до нього, і всі предки, що будуть після нього, мали й матимуть право носити чотири вежки на своєму гербі.

Атож, це старий герб.

Воно так, штарому горбові личать вошки. Комашки як комашки, люди жвикли до них і навіть вважають, що де вони плодяться, там любов не переводиться.

Головне — старий герб, а що на ньому — байдуже.

Дядьку, а до мене перейде четвертина вашого герба?

Перейде, якщо одружишся.

Та воно ж горбом не так швидко одружишся. Кожде такого чоловіка треба.

Кожна леді поцінує герб.

Може, й почілує, та не кожна. На мою прошту думку, рівний жавжди кращий жа горбатого. Але не в тім річ. Якщо шер Джон Фальштаф ображив ваш, то я, шлуга Черкви, жобов’яжаний жробити вше, щоб між вами жапанували мир і жлагода.

Нехай цю справу розгляне королівська рада. Це бунт!

Королівська рада жбирається не для того, щоб шлухати про бунти. В бунті нема штраху Божого. Королівська рада, щоб ви жнали, любить шлухати про штрах Божий, а не про бунт. Урахуйте це.

Ох, якби я був молодший, то цю справу залагодив би меч.

Краще хай її жалагодять дружі жамішть меча. До того ж у мене є інша думка, яка, може, жарадить нашій шправі. Є така Анна Пейдж, дочка Джона Пейджа, прегарна дівчина.

Анна Пейдж? Така руденька, що говорить тоненьким жіночим голоском?

Так, че найкраща в швіті дівчина, другої такої ви ніде не жнайдете. Її дідусь, хай Гошподь дарує йому радішне вошкрешіння, жаповів їй на шмертній поштелі шімшот фунтів грошима, а ще багато жолота й шрібла. Тим штатком вона шможе порядкувати, коли їй шповниться шімнадцять років. Моя думка така: облишмо чвари й шуперечки і краще одружімо пана Нікчема з панною Пейдж.

Невже я вам брехатиму? Я жневажаю брехунів, як жневажаю облудників або нещирих людей. Так, ричар шер Джон Фальстаф там, і я благаю ваш, шлухайтесь людей, що бажають вам добра. Я поштукаю до пана Пейджа. (Стукає) Гей, люди добрі! Нехай Гошподь благошловить ваш дім!

ПЕЙДЖ (за лаштунками)

Благошловення Боже і я, ваш приятель, а жі мною шуддя М’ялоу і ще пан Нікчем, який, ждається мені, хоче вам щось шкажати, коли ви поштавитесь до нього лашкаво.

Входить Пейдж.

Радий бачити вас при здоров’ї, шановні панове. І дякую вам за оленину, пане М’ялоу.

І я радий вас бачити, пане Пейдже. Споживайте її на здоров’я. Я хотів би послати вам кращої, але такого вже оленя вполювали. Як мається пані Пейдж? І я дякую вам, дякую від щирого серця.

Сер, це я маю вам дякувати.

Дякую вам, сер. Хочете ви чи ні, а я вам дякую.

Радий бачити вас, пане Нікчеме.

Що поробляє ваш рудий гончак, сер? Я чув, що його випередили на змаганнях у Котселі?

Ні, сер, судді не дійшли згоди.

Ага, ви не хочете признатись! Не хочете признатись!

Йому нема в чому признаватися. Це ти щось наплутав, небоже, ти щось наплутав! Пес у нього добрий.

Нікчемний псисько, сер.

Ні, сер, він добрий пес. І гарний. Що можна ще сказати? Добрий, гарний пес. А сер Джон Фальстаф у вас?

У мене, і я хотів би вас помирити.

Вашими уштами промовляє щирий хриштиянин.

Він образив мене, пане Пейдже.

Він почасти й сам це визнає, сер.

Визнати образу — ще не означає загладити її, хіба ні, пане Пейдже? Він образив мне, справді образив, іншого слова й не добереш, повірте мені. Роберт М’ялоу, есквайр, каже вам, що його ображено!

А ось і сер Джон!

Входять сер Джон Фальстаф, Бардольф, Нім і Пістоль.

Що, пане М’ялоу, ви хочете скаржитись на мене королю?

Рицарю, ви налупцювали мою челядь, убили мого оленя і непрохані вдерлися до хати мого лісника.

Але ж не цілував лісникової дочки?

Не верзіть дурниць! Ви за це відповісте.

Певне, і не загаюся. Так, я все це зробив. От вам і відповідь.

Я подам скаргу до королівської ради.

Тим краще. Радники матимуть нагоду посміятися з вас.

О, жабагато шлів. Шер Джоне, pauca verba![13]

Ваша правда, таки забагато ослів. Нікчеме, я розвалив вам голову, що ви маєте проти мене?

Отакої, сер! Я багато що маю проти вас і протии ваших шахраюватих підлабузників Бардольфа, Німа й Пістоля. Вони затягли мене до шинку, впоїли, а тоді витрусили мій гаманець.

Ох ти ж, хирляче!

Цим ви мені не дошкулите.

Ох ти, Мефістофелю сухоребрий!

І цим ви мені не дошкулите.

Стули писок, чуєш! Пака, чи як там. Оце буде по-моєму!

Де мій служник Бевз? Ви, дядьку, часом не знаєте, де він?

Тихо, прошу ваш! Ж’яшуймо вше шпокійно. Як я рожумію, у чій шправі троє третейських шуддів: пан Пейдж, fitelicet[14], пан Пейдж, тоді я, fitelicet, і нарешті третій і оштанній, вітшутній тут гошподар жаїжду «Підв’яжка».

Так, ми троє повинні вислухати все і якось вас розсудити.

Дуже добре. Я коротенько жанотую ваші шлова, а потім ми якнайретельніше уше рожглянемо.

Слухай, Пістолю!

Я весь обертаюся в слух.

Отуди к бішу, хай мене Бог проштить! «Я весь обертаюся в шлух»? Що де за вишлів? Чого ви маніжитесь?

Пістолю, це ти витрусив гаманець Нікчема?

Так, він, присягаюся своїми рукавицями, що він! Щоб я ніколи не вернувся до своєї затишної кімнати, коли не він! У гаманці було сім разів по чотири пенси новими срібними шестипенсовиками і два едвардівські срібняки, я заплатив Едові Міллерові по два шилінги й два пенси за кожен, присягаюся своїми рукавицями.

Це правда, Пістолю?

Хіба може бути крадіжка правдою?

Мовчи, чужинцю з гір Валлійських!

Пане і патроне мій, сер Джоне,

Цьому пройді з мечем бляшаним кидаю я виклик.

Ти брешеш, піно на шинкарськім пиві!

Ну, то це був он той. (Показує на Німа) Присягаюся своїми рукавицями, це він!

Обережніше, сер, тримайте себе в шорах! Будете чіплятися до мене, то самі втрапите на гачок. Я словами не розкидаюся!

Коли так, то мене обчистив оцей червонопикий. Присягаюся своїм капелюхом, що він. Правда, я не можу згадати, що зі мною було, коли ви мене впоїли, але ж я не зовсім осел!

А ти що скажеш, Скарлете і Джоне в одній особі?

А те скажу: цей добродій так налигався, що втратив усі свої десять чуттів.

П’ять чуттів. Тьху, який невіглаш!

І, бувши п’яним, сер, він, як то кажуть, посіяв свої гроші, а тому й опинився в такій пертурбації.

Так, ви й тоді говорили латиною. Але не в тім річ. Надалі я питиму тільки в товаристві чесних, увічливих, богобоящих людей. Бо якщо вп’юся, то буду серед тих, хто знає страх Божий, а не серед п’яних шахраїв.

Тй-богу, доброчешний намір!

Входить Анна Пейдж із вином, а за нею пані Форд і пані Пейдж.

Ні, дочко, неси вино назад. Ми вип’ємо його не тут, а в хаті.

Анна Пейдж виходить.

О небо, це панна Пейдж!

Як ся маєте, пані Форд?

Пані Форд, який я радий бачити вас, слово честі! З вашого дозволу, добродійко. (Цілує її)

Жінко, проси гостей до столу. У нас сьогодні на обід гарячий паштет з оленини. Ходімо, панове, я сподіваюся, що ми втопимо у вині вашу суперечку.

Усі виходять, крім М’ялоу, Нікчема й Еванса.

Ох, чом я не прихопив із собою книжку пісень і сонетів! Вона тепер мені потрібніша, ніж сорок шилінгів.

Входить Бевз.

Це що таке, Бевзе? Де ти завіявся? Ти гадаєш, я маю сам собі прислужувати? А мою книжку загадок ти не взяв із собою, га?

Книжку загадок? Та ви ж самі позичили її Алісі Пампух на всіх святих.

Ходи, небоже, ходи, ми ж чекаємо. Але спершу скажу тобі кілька слів. Ось що, небоже, тут є одна пропозиція, чи то пак натяк велебного отця. Ти мене розумієш?

Розумію, сер. Ви побачите, який я розважний. Я зроблю так, як ви розважите.

Не в тім річ, ти мене зрозумій.

Я розумію, сер.

Чуєте, що шкажав дядько? Я ішяшню, що вам треба жробити, коли тільки у ваш виштачить уміння.

Hі, ви мені вибачте, але я зроблю те, що скаже дядько М’ялоу. Він суддя у своїй окрузі, це така сама правда, як те, що я стою перед вами.

Не в тім річ. Ідеться про ваше одруження.

Авжеж, про твоє одруження, небоже.

Отож-бо, з Анною Пейдж.

Оце й усе? Ну, то я одружуся з нею на будь-яких розумних умовах.

Але чи ви жможете прихилити її до шебе? Ми хочемо почути це ж ваших ушт чи ж ваших губ, бо деякі філошофи вважають, що ушта й губи те шаме. Отож кажіть, чи ждатні ви прихилитись до тієї дівчини?

Небоже, Абрагаме Нікчеме, чи ти здатен покохати її?

Гадаю, що здатен. Я зроблю все, що повинен зробити розважний чоловік.

О небешні швяті обох штатей! Ви повинні шкажати твердо, чи жможете вишловити швої почуття до тієї дівчини.

Авжеж, твердо сказати, чи ти одружився б із тією дівчиною, якби дістав за нею добрий посаг?

Я зроблю навіть більше, якщо ви захочете, дядьку. Зроблю геть усе в розумних межах.

Та ні, зрозумій же мене, любий небоже. Я хочу тебе одружити з тією дівчиною задля твоєї втіхи. Але питаю, чи ти здатен покохати її?

Принаймні я одружуся з нею, сер, якщо ваша воля. І коли спершу наше з нею кохання не йтиме по висхідній, то потім, як ми станемо чоловіком і жінкою і ближче приглянемось одне до одного, воно, з Божою допомогою, піде по нисхідній. Бо як когось уже ближче знаєш, то нащо дуріти від кохання? Але як ви кажете мені одружитись, то я одружуся. Я вирішив уперто і ригорично.

Добра відповідь. Тобто не жовшім, ви, мабуть, хотіли, шкажати «твердо і категорично». Але ваш намір добрий.

Авжеж, мені також здається, що в мого небожа є намір.

Так, є, хай мене повісять, коли нема!

Входить Анна Пейдж.

А ось і чарівна панна. (Кланяється) Задля вас я хотів би бути молодим, панночко!

Обід подано. Батько просить вас до столу.

Я до його послуг, чарівна панно.

Хвалити Бога! Я не можу пропуштити передобідньої молитви.

М’ялоу і Еванс виходять.

Прошу ласкаво, заходьте, сер.

Ні, щиро вам дякую. Мені й тут добре.

Але ж на вас чекають з обідом, сер.

Я не голодний, дякую вам від щирого серця. (До Бевза) Хоч ти й мій служник, але піди прислужи за обідом моєму дядькові М’ялоу.

Бевз виходить.

Атож, інколи й мирові судді вдаються до послуг чужої челяді. В мене тільки троє служників та ще один паж. Що вдієш! Поки мати жива, доводиться обмежувати себе, жити, як усі бідні аристократи.

Я не піду без вас, сер. Ніхто не сяде до столу, поки вас не буде.

Слово честі, мені не хочеться їсти. Але дякую вам так, наче я вже пообідав.

Благаю вас, сер, заходьте.

Дякую вам, я краще погуляю тут. Я недавно забив собі ногу, коли змагався шпагою і кинджалом з одним учителем фехтування. Хто програє, мав з ’їсти цілу миску тушкованих слив. І, слово честі, відтоді я не витримую навіть духу гарячої їжі. Де це так собаки валують? Може, в місто привели ведмедів?

АННА Мабуть, привели, сер. Я десь чула таке.

Мені подобається ця розвага. Ій-богу, ніхто в цілій Англії стільки не закладався на цькуванні ведмедів, як я. А ви? Мабуть, вам страшно, як ведмедя спускають з ланцюга?

АННА Страшно, звичайно.

А мені їсти не давай, аби тільки поглянути, як цькують ведмедя. Я разів із двадцять бачив, як спускали з ланцюга славетного Секерсона, навіть смикав за ланцюг. А жінки репетували й верещали як скажені. Жінки справді-таки не зносять ведмедів, бо то гидкі, неоковирні тварини.

Входять Г’ю, Еванс і Бевз.

Мерщій біжи й рожпитайся, де дім доктора Каюша. Там ти жнайдеш таку шобі пані Шпритлі, що в нього жа няньку, чи жа доглядачку, чи жа куховарку, чи жа пралю, чи жа підмітачку.

Добре, пане.

А далі буде ще краще. Віддати їй чього лишта, бо та жінка ближька жнайома панни Пейдж, і я пишу їй, щоб вона жамовила шлово жа твого пана. Ну біжи, а я ж божою лашкою іду дообідувати. Жараж подадуть шир і яблука.

Кімната в заїзді «Підв’язка».

Входять Фальстаф, Бардольф, Нім, Пістоль, Робін і господар заїзду.

Слухай-но, шановний господарю!

Що так, голубе? Скажи своє вчене, мудре слово!

Не жартуй, шановний господарю. Я мушу розпустити трохи свого почту.

Розпускай, прекрасний Геркулесе! Жени їх до біса, хай розбігаються, мов пацюки.

Адже я маю всього десять фунтів на тиждень.

Ох ти кесарю Цезарю, царю-злидарю! Ну гаразд, я заберу в тебе Бардольфа, він буде в мене наливати пиво й затикати барило. Це тебе влаштує, хоробрий Гекторе?

Зроби таку ласку, шановний господарю.

Сказано, як зав’язано. Нехай іде зі мною. (До Бардольфа) Побачимо, чи вмієш ти наливати так, щоб піни було більше, а пива менше. Я свого слова не беру назад. Ходімо. (Виходить)

Іди з ним, Бардольфе. Торгувати пивом — чудове ремесло. Зі старого плаща може вийти новий фартух, а з підупалого челядинця — бравий шинкар. Іди з богом!

Про таке життя я й мріяв. Воно мені до шмиги. (Виходить)

Ох ти, циганська душе, та невже

Меча на чіп ти ладен поміняти?

Його зачато на п’яну голову, тому він такий ласий до чарки. Нема в ньому геройського духу, ось у чім річ.

Я радий, що спекався цього червонопикого. Він надто нахабно крав. Не мав ні міри, ні такту, мов поганий співак.

Порядний злодій украде, та й перепочине.

Здобуде — ось як скаже нам мудрець.

Украде? Пхе, яке негарне слово!

Справді, панове, я став бідний, як церковна миша.

Церковна миша з черевом ведмежим.

І мушу вдаватись до хитрощів чи, сказати б навпростець, шахрувати, іншої ради немає.

І вороняті теж поживи треба.

Хто з вас знає Форда, що мешкає в нашому місті?

Я знаю — то заможний чоловік.

Я скажу вам, мої чесні друзі, що в мене лежить на серці.

Два пуди сала або, може, й більше.

Облиш свої жарти, Пістолю. Сала на мені таки чималенько, але річ не в ньому. До сала треба ще й хліба чи, пак, грошей. І я знайшов добре джерельце. Одне слово, надумав по-залицятися до Фордової дружини. Я відчуваю, що вона до мого залицяння буде прихильна. Вона солодко озивається до мене, пускає очима бісики, підморгує мені. Я бачу її наскрізь. Якщо перекласти все з голосу почуттів на просту людську мову, воно означатиме: «Фальстафе, я твоя».

Її він вивчив, потім переклав

Із мови честі на звичайну людську.

НІМ Глибоко закинуто гачок! Та чи вловиться рибка?

Подейкують, ніби вона користується чоловіковим гаманцем, як своїм власним, а в тому гаманці легіон золотих ангелів.

Гукни на поміч легіон чортів і сміливо берись до неї, друже!

О, то ти любиш ангелів, а не рибку! Добре! Якби ти прихилив їх і до мене, бо я теж люблю золотих ангелів.

Я ось написав їй листа. І такого самого Пейджевій дружині, що теж сьогодні виявляла до мене велику увагу і прискіпливо вивчала кожну часточку мого тіла. Її променистий погляд то осявав мою ногу, то золотив мій показний живіт.

То сонце золотило купу гною.

Оце дотепно сказано! Спасибі!

О, вона так пожадливо роздивлялася на мою статуру, що погляд її пік мене, мов промінь сонця крізь запалювальне скло. Ось і для неї лист. Ця жінка також порядкує гаманцем свого чоловіка. Вона, мов та Гвіана, сповнена золота і всякого добра. Я буду в них скарбником, а вони — моїми скарбницями. Одна стане для мене Ост-Індією, а друга Вест-Індією, і я торгуватиму з обома. (До Пістоля) Ось на, віднеси цього листа пані Пейдж. (До Німа) А ти оцього — пані Форд. Ми ще поживемо, хлопці, ще поживемо!

Щоб я став Пандаром, зганьбив свій меч?

Цьому не бути! Геть листи до біса!

Я теж не хочу робити такого паскудства. Не така в мене вдача. Я дбаю про свою добру славу.

(Робінові)

Бери, небоже, ти мої листи

Й спрямуй вітрило в золоті краї.

Це ж бидло хай шукає інший хлів.

Навчиться Фальстаф хитрощів новітніх

І збагатіє сам на штиб французів.

Крім пажа, він не має більше друзів.

Фальстаф і Робін виходять.

Хай кібець розклює твою печінку!

Я проживу й без тебе грою в кості.

Ще дурнів вистачить на мій гаман.

Ти ж підеш у старці, фрігійський турку.

А я мізкую, як йому помститись.

Ти хочеш мститись?

Небо в свідки — так!

Мечем чи хитрістю?

І тим, і тим.

Відкрию Пейджеві, що дідько той намислив.

Ну, а від мене взнає Форд,

Що жде його обман:

На честь його чига той чорт

І на його гаман.

Я такої вдачі, що не вгамуюсь, поки свого не доможуся. Я доведу Пейджа до того, що він сягне по отруту. Він оскаженів з ревнощів, бо я у гніві страшний. Такої вже я вдачі.

Ти справжній бог відплати. Я тобі

Стаю на поміч. Ну, тепер не гаймось!

Кімната в домі доктора Каюса. Входять Спритлі, Бевз і Довбен.

Ось що, Джоне Довбене! Іди до вікна й дивись, чи не повертається додому мій господар, доктор Каюс. Бо коли він застане тут сторонніх, то перепаде і Господові Богу, і нашій рідній мові.

Гаразд, дивитимусь.

Іди. А я за те ввечері, коли вже догасатиме жар у каміні, почастую тебе склянкою гарячого молока з вином.

Довбен виходить.

Який слухняний, лагідний хлопець! Такі чесні служники рідко трапляються. Я певна, що він ані пліткар, ані розбишака. Одне зле — забагато молиться, є в нього така вада. Але хто з нас без вад! Не гудьмо його. То, кажеш, твоє ім’я — Пітер Бевз?

Таки воно, оскільки немає кращого.

І твій господар — пан Нікчем?

Це, бува, не той, що має велику заокруглену бороду, таку як ніж у кушніра?

Та де там! У нього дрібненьке бліде лице й ріденька русява борідка. Таки руда, мов у Каїна.

А вдачі твій Нікчем плохої?

Таки плохої. Але при нагоді може й показати свій норов комусь нижчому за себе. Раз він навіть з лісником побився.

Та невже? О, то я його знаю! Це той, що ходить, задерши голову, ніби кілка проковтнув, і колін не згинає?

Еге, таки він.

Що ж, аби Господь не послав Анні Пейдж гіршої долі. Скажи велебному отцеві Евансу, що я зроблю все можливе для твого господаря. Анна добра дівчина, і я бажаю…

Повертається Довбен.

Лишенько! Йде господар.

Ой, перепаде нам усім! Ходи мерщій сюди, голубе, посидь у цій комірчині. (Ховає Бевза в комірчину) Він довго не затримається вдома. Агов, Джоне Довбене! Джоне, чуєш? Піди поглянь, де наш господар. Може, він захворїв, що так довго не повертається додому? (Наспівує) А вниз по стежечці, а вниз…

Входить Каюс.

Що ти співай? Я не люблю такий дурниць. Будь ласка, принеси мені з моя комірчина un boitier, коробочка пігулок, такий зелененький. Чув, що я казав? Зелененький.

Чую, чую. Зараз принесу. (Вбік) Ще добре, що він сам не пішов туди. Бо якби знайшов того хлопця, то осатанів би з люті.

Ох-ох-ох, який спек! А мені треба ходив до королівський двір — важливий справа.

Оця коробочка, сер?

Так. Клади її в мій кишень. Depeche, мерщій. Де той шельм Довбен?

Гей, Джоне Довбене! Джоне!

Я тут, сер.

Ти не Джон Довбен, а Шельм Довбен! Бери моя рапір і ходи зі мною до королівський двір.

Вона вже наготована, он стоїть у передпокої, Каюсе. Слово честь, я дуже барився! Ох шорт! Qu’aі joublie?[15] Там у комірчина лежав зілля, без нього я не обійтися.

СПРИТЛІ (вбік)

Ох лишенько! Він оскаженіє, як знайде там хлопця.

О диябль, диябль! Хто це в мій комірчина? Злодій, шельми! (Витягає Бевза) Довбен, давай моя рапір!

Що з вами? Заспокойтеся!

Чого я маю покоїтись?

Це чесний хлопець, їй-богу!

А що робив чесний хлопець у моя комірчина? Чесний хлопець не ходить по чужий комірчина!

Благаю вас, не будьте таким флегматичним! Я вам скажу всю правду. Цей хлопець прийшов з дорученням до мене від велебного отця Еванса.

Таки з дорученням. Він просить її, щоб…

Ні, ти сам цить-бо! А він хай казав!

Просить, щоб ця добродійка, ваша служниця, замовила добре слово Анні Пейдж за мого пана. Тобто щодо його сватання.

Так чи так, а я зроблю для твого пана все, що зможу. Біда тільки, що цей французький доктор, мій господар. Я маю право називати його своїм господарем, бо порядкую в його домі, перу, прасую, варю пиво, печу, мию, накриваю на стіл, стелю постіль, геть усе сама роблю…

Багато роботи на одні руки.

От бачиш. Справді, багато роботи, рано вставай, пізно лягай. Та я скажу тобі на вухо, але гляди, нікому й не писни: мій господар сам закоханий у панну Пейдж. Та дарма, я знаю, що Аннине серце належить іншому.

КАЮС (Бевзеві)

Гей ти, мавп, віддавай цей лист велебному отцеві Г’ю. Я викликай його на дуель. Буду колоти йому горло у Віндзорський парк. Я навчу той велебний мавп, як утрутитись у чужий справ. Можеш ішов геть, нічого тобі тут стовбич. Диябль! Я його вивалашу! Так, вивалашу! Робив з нього мокрий курка!

Бевз виходить.

Бог з вами, та ж він дбає не про себе, а про свого приятеля!

Однаково, про кого він дбай. Ти сам казав мені, що Анна Пейдж буде мій. Диябль! Я хочу вбивай той велебний шахрай! Я буду брати секундант господар заїзду «Підв’язка». Диябль! Анна Пейдж буде мій.

Пане, таж дівчина любить вас. Усе буде гаразд. А люди нехай собі кажуть, що хочуть.

Довбен, ходи за мною до королівський двір. Диябль! Якщо я не буду мати панна Пейдж, ти будеш летів звідси у двері голова вперед. Ходи за мною!

Каюс і Довбен виходять.

Дулю ти матимеш, а не панну Пейдж. Я знаю, кому віддане її серце. Жодна жінка у Віндзорі не знає Анни так, як я, і вона, слава Богу, нікого так не слухається, як мене.

ФЕНТОН (за лаштунками) Агов, є хтось удома?

Хто там? Заходьте, будь ласка!

Входить Фентон.

Добрий день, тітонько Спритлі! Як почуваєте себе?

Дякую, сер, добре. Де ж би я погано почувала себе, коли моїм здоров’ям цікавиться ваша милість.

Що нового? Як мається прекрасна панна Анна?

Ваша правда, сер, вона і прекрасна, і чесна, і ласкава дівчина. І, скажу щиро, прихильна до вас, слава Богу.

То ви гадаєте, що мої справи непогані? Не марні мої залицяння?

Що ж, сер, усе в руках Господніх. Та однаково можу заприсягтись на Біблії, що вона вас кохає. У вашої милості є родимка над оком?

Ну, є, то й що?

Та багато чого. Анна дуже весела дівчина, такої світ не бачив. Але голову даю на відруб, що чесна. Ми якось цілу годину гомоніли з нею про ту родимку. Ох, ні з ким так не насмієшся, як із Анною! Хоч сама вона більше сумна й малахолічна. Може, й за вами, сер, тужить.

Я сьогодні ж таки побачуся з нею. Ось вам гроші. Тільки помагайте мені. Якщо побачите її раніше, то не забудьте нагадати про мене.

Нагадати про вас? Неодмінно нагадаю, будьте певні! А коли ми знов зустрінемося, то я ще більше розповім вашій милості, і про вашу родимку, і про решту залицяльників нашої любої Анни.

Ну добре, прощавайте, я тепер дуже поспішаю. (Виходить)

Прощавайте, ваша милість. Ось хто справжній джентльмен! Та Анна його не любить. Я ж бо не згірше за інших знаю, що в неї на серці. А хай їм усім! Що я мала зробити? Геть забула! (Виходить)

Перед домом Пейджа.

Входить пані Пейдж із листом.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Ти диви! Я не отримувала любовних листів, коли була в розповні молодості й краси, а тепер мені їх шлють! Ану, що тут написано?! (Читає) «Не питайте в розуму, чому я вас кохаю, бо хоч розум добрий лікар для кохання, воно не бере його собі в порадники. Ви вже не молоді, та й я не молодий — оце й підстава для взаємного почуття. Ви веселі, і я веселий, ха-ха! Це ще більше притягає нас взаємно. Ви любите винце, і я люблю — чого ще треба для взаємності? Хай це буде, пані Пейдж, запорукою того, що я кохаю вас, якщо не досить слова вояка. Я не прошу: зглянься наді мною, бо така мова не личить воякові, я прошу: кохай мене.

Я рицар твій,

Що в будь-якій

Пригоді злій

Помчить як стій

За тебе в бій.

Джон Фальстаф».

Ох ти ж, Іроде іудейський! Ох безбожний, розпусний світе! Старе луб’я, що от-от розсиплеться в порох, а корчить із себе молодого джигуна! Що я, в біса, такого нерозважного вчинила, що цей фламандський п’янюга насмів так писати мені? Таж він і трьох разів не був у моєму товаристві. Що він такого міг від мене почути? Господи, та я ж не була при ньому ні надто грайлива, ні надто весела. Ій-богу, я подам у парламент петицію, щоб витруїли весь чоловічий рід! Яку б йому придумати помсту? Не я буду, коли не помщуся, присягаюся тим пудингом, що ним він напхав своє черево за моїм столом!

Входить пані Форд.

Пані Пейдж! А я оце саме йду до вас.

ПАНІ ПЕЙДЖ

А я, пані Форд, збиралася йти до вас. Ви часом не хворі? Бо у вас такий вигляд, наче вам погано.

Ні, в мене вигляд гарний, я маю доказ цьому.

ПАНІ ПЕЙДЖ

А мені здалося, що поганий.

Може, й здалося, але ж, кажу, я маю доказ, що вигляд у мене квітучий. Ох, пані Пейдж, мені потрібна ваша порада.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Що сталося, голубко?

Ох, люба моя, якби не одна дрібничка, я могла б доскочити великої честі!

ПАНІ ПЕЙДЖ

Не зважайте на дрібнички й доскакуйте честі. Та цур їм, тим дрібничкам, — у чім річ?

Якби я хоч на часину перестала боятись гріха, то могла б попасти в рицарський стан.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Що за безглуздя! Аліса Форд — і рицарський стан? Який із вас рицар? Мечем махатимете, чи що? Ким були, тим і лишайтеся, голубко.

Ми тільки гаємо час. Нате ось, читайте, самі побачите, як я могла попасти в рицарі. Поки очі мої будуть здатні дивитись на чоловіків, я на жодного товстуна навіть не гляну. А він же так пристойно поводився, так вихваляв жіночу скромність і ганив розпусту! Я ладна була заприсягтися, що в нього слова не розбігаються з ділом. Насправді вони так ліпляться докупи, як сотий псалом із пісенькою про зелені рукавчики. І що за буря викинула на наш віндзорський берег цього череватого кита, з якого можна було б натопити кілька діжок лою? Як мені провчити його? Найкраще, мабуть, буде — подавати йому надію, нехай смажиться у власному салі на жару своєї хіті. Ви коли бачили таке?

ПАНІ ПЕЙДЖ

Слово в слово, тільки замість «Пейдж» написано «Форд»! Оце й уся різниця. Щоб ви не журилися, буцімто ненароком не так повелися й чимось дали привід до залицяння, ось вам такий самий лист, близнюк вашого. Але синівськими правами хай користується ваш, мій на них не претендує. Я певна, що той розпусник заготував з тисячу таких листів, тільки лишив порожнє місце на ім’я, і ці наші, либонь, не перші. Він їх, мабуть, скоро друкуватиме, бо йому байдуже, що класти під прес, коли вже він замахнувся на нас. Та я радше стала б велеткою і лягла б під гору Пеліон. Їй-богу, легше знайти двадцять розпусних голубок, ніж одного цнотливого чоловіка!

Той самий лист, та сама рука і однакові слова. Якої він про нас думки?

ПАНІ ПЕЙДЖ

Не знаю. Я вже ладна засумніватися у своїх власних чеснотах. Видно, я сама себе досі не знала. Бо якби він не помітив якихось моїх вад, що про них я не мала й гадки, то не зважився б так зухвало брати мене на абордаж.

Ви називаєте це «брати на абордаж»? Тоді на мою палубу він не попаде.

ПАНІ ПЕЙДЖ

І на мою також. Якби він закрався до мене в трюм, мій корабель миттю пішов би на дно. Треба йому за це помститися. Призначмо йому побачення, втішмо його надією, а потім будемо зволікати й дурити його, доки він не позакладає всіх своїх шкап господареві «Підв’язки».

Щоб провчити того нахабу, я готова на хоч би яку витівку, аби тільки вона не заплямила нашої честі. Ох, якби мій чоловік побачив цього листа! Він потім довіку ревнував би мене.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Гляньте, он він іде! А з ним і мій старенький. Він такий далекий від ревнощів, як я від думки зрадити його. Думаю, що ця відстань безмежна.

Ви щасливіші за мене, пані Пейдж.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Нам треба порадитись, як провчити того гладкого рицаря. Ходіть-но сюди.

Відходять у глибину сцени.

Входять Форд із Пістолем і Пейдж із Німом.

Я все-таки маю надію, що це помилка.

Надія в справах цих — як куций пес. Сер Джон закоханий у вашу жінку.

Але ж, сер, моя жінка вже не молода.

Він влещує шляхетних і простих,

Багатих, бідних, молодих і літніх.

Він любить мішанку — глядіть же, Форде!

Любить мою дружину?

Усім гарячим серцем. Заступіть

Йому ви стежку, бо, мов Актеон,

Здобудете страхітливу оздобу!

Яку оздобу, сер?

Та роги, що ж бо ще. Прощайте, Форде.

Пильнуйте, бо злодії люблять пітьму

Й зозулі навесні шукають гнізд.

Ходімо, Німе.

(Пейджеві)

Він вам правду каже.

(Виходить)

Треба тільки терпіння, і я все з ’ясую.

НІМ (Пейджеві)

І це правда, не в моїй натурі брехати. Він натурально образив мене. Надумав послати мене до вашої жінки з любовним листом. Але в мене є шпага, і вона такої натури, що, як треба, вміє вжалити. А Фальстаф закоханий у вашу жінку, та й годі. Мене звати капрал Нім, я вам кажу й ручуся, що це правда: мене звати Нім, а Фальстаф любить вашу жінку. Прощавайте. Доволі з мене його хліба й сиру, не в моїй це натурі. Прощавайте! (Виходить)

Натурально, в натурі, не в натурі. Цей бовдур хоч кого заморочить своїми теревенями.

ФОРД (убік)

Я доберуся до того Фальстафа.

ПЕЙДЖ (убік)

Зроду не чув такого недорікуватого шахрая.

ФОРД (убік)

А як виявиться, що це правда? Що тоді?

ПЕЙДЖ (убік)

Я не повірю цьому пролазі, навіть якби за нього поручився сам єпископ.

ФОРД (убік)

Пістоль, здається, розважний хлопець. Що ж робити?

Пані Пейдж і пані Форд підходять до них.

Як справи, Мег?

ПАНІ ПЕЙДЖ

Куди ти йдеш, Джордже? Стривай.

Пошепки розмовляють.

Що з тобою, любий Френку? Ти чогось невеселий?

ФОРД Я невеселий? Навпаки, веселий. Іди собі додому, йди.

Ох, знов убгав собі щось у голову. Ви йдете, пані Пейдж?

ПАНІ ПЕЙДЖ

Іду. Гляди, не спізнися на обід, Джордже! (Тихо пані Форд) Дивіться, хто сюди йде! Ось кого ми пошлемо до того мерзенного рицаря.

Їй-богу, я й сама вже думала про неї. Це якраз та людина, що нам потрібна.

Входить Спритлі.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Ви йдете в гості до моєї дочки Анни?

До неї, авжеж. Як мається люба Анна?

ПАНІ ПЕЙДЖ

Заходьте до нас і самі побачите. До речі, нам треба про дещо поговорити з вами.

Пані Пейдж, пані Форд і Спритлі виходять.

Ну що, пане Форде?

Ви чули, що мені сказав той мерзотник?

Так. А ви чули, що мені сказав другий мерзотник?

Як ви гадаєте, їм можна вірити?

Хай їм біс! Я нізащо не повірю, щоб той рицар міг чіплятися до наших жінок. Та ще ці негідники, що наклепали на нього, — колишні його челядинці, яких він прогнав геть, і тепер вони залишились без місця.

То це його колишні челядинці?

Від цього мені не легше. Він живе в заїзді «Підв’язка»?

Так, у заїзді. Якщо він справді хоче підбити клинці до моєї дружини, я ладен відчинити йому всі двері і ручуся головою, що йому від неї, крім добірної лайки, нічого не перепаде.

Я також вірю своїй жінці, але не залишив би їх на самоті. Часом чоловіки бувають занадто довірливі. Я б за свою головою не ручився. Я не можу так легко заспокоїтись.

Гляньте, он суне той базіка, господар «Підв’язки». Щось він нині вельми веселий. Не інакше, як у голові дурман або в кишені повний гаман.

Входить господар заїзду.

Як маєшся, господарю?

Дякую. А ти як маєшся, голубе? Ти справжній джентльмен! (Обертається) Де ж ви там, пане суддя?

Входить М’ялоу.

Іду, добродію, іду. Моє шанування, низенько кланяюсь вам, любий пане Пейдже. Може, підете з нами? Є нагода розважитись.

Розкажіть йому, в чім річ, пане суддя, розкажіть, голубе.

Сьогодні має відбутися двобій, сер. Г’ю Еванс, валлійський піп, битиметься з Каюсом, французьким лікарем.

Можна вас на двоє слів, дорогий господарю?

Що таке, голубе? (Відходить убік)

М’ЯЛОУ (Пейджеві)

Підете з нами подивитись на двобій? Наш веселий господар буде секундантом. Він, здається, призначив уже коленному інше місце для зустрічі. Кажуть, той піп жартувати не любить. Послухайте, я вам розповім, що там буде найсмішніше.

Відходять убік.

Чи ти, бува, не збираєшся позивати мого рицаря, мого шляхетного пожильця?

Ні, що ви! Я пришлю тобі сулію доброго вина, якщо ти відрекомендуєш мене йому і скажеш, що моє прізвище Хорт. Так, задля жарту.

Ось тобі моя рука, голубе. Ти матимеш до нього і доступ, і відступ — добре я кажу? І зватимешся Хортом. Наш рицар також любить пожартувати. Може, ходімо вже, шановні?

Ми готові, добродію.

Кажуть, той француз добре орудує рапірою.

Пусте, сер, я про це міг би вам багато чого розповісти. Це тепер відмірюють відстань, дотримуються всіляких там пасадів та естокадів. А найважливіше — серце, пане Пейдже, мужнє серце. Колись я своєю шпагою міг розігнати чотирьох заводіяк, вони розбігалися, мов пацюки.

Пора, хлопці, пора! Ходімо!

Я йду, хоч, по правді, бійок не люблю. Краще сварися скільки влізе, а битися зась.

Господар, М’ялоу і Пейдж виходять.

Дурний той Пейдж. Такий легковір, покладається на жіночу вірність! А я не можу так легко збутися підозри. Моя дружина була в Пейджа разом із тим рицарем, і, що вони там робили, я не знаю. Але довідаюся. Під прізвищем Хорт, ніби під маскою, я все вивідаю в самого Фальстафа. Якщо вона чесна, мої зусилля будуть не марні, якщо ні — правда виплатиться. (Виходить)

Кімната в заїзді «Підв’язка».

Входять Фальстаф і Пістоль.

Не дам жодного пенса!

Як так, то буде світ мені за мушлю,

Її мечем розкрию я негайно

І зразу поверну собі всю суму.

Жодного пенса! Тобі мало того, що ти стільки разів віддавав у заставу моє добре ім’я? Я тричі ручився за тебе й за твого горілчаного брата Німа. Без мене ви б давно вже дивилися на світ крізь ґрати, мов двоє павіанів. Через вас я попаду в пекло, бо присягався своїм друзям джентльменам, що ви добрі вояки й хоробрі хлопці. А коли пані Бріджет згубила ручку від віяла, я дав слово честі, що в тебе її немає.

Чи ж я не поділивсь? Не дав п’ятнадцять пенсів?

А ти подумай, дурисвіте, невже я важив би своєю душею задарма? Ну, годі, не висни на мені, я тобі не шибениця. Щезни! Кишені вирізувати в натовпі — ось де ти мастак. Гайда в свій родовий маєток, що зветься роздоріжжям! Іч яка цяця — не хотів віднести мого листа, поганець, бо йому, бачите, честь не дозволяє! Ох ти, мерзото! Навіть мені, хоч як я силкуюся втримуватись у межах честі, часом доводиться забувати про страх Божий, ставити потребу понад честь і шахрувати, викручуватись, дурити. А ти, бовдуре, хочеш честю прикрити своє лахміття, свій хижий, підступний норов, свою шинкарську мову і базарну лайку? Ото велике цабе — не схотів прислужитись мені!

Я каюся, чого ж тобі ще треба?

Входить Робін.

Сер, з вами хоче поговорити якась жінка.

Нехай заходить.

Входить Спритлі.

Доброго ранку, ваша милосте.

Доброго ранку, шановна пані.

Ні, ваша милосте, з вашого дозволу я не зовсім пані.

Ну, то шановна панно.

Така, як матінка моя була

В той день, коли мене вже привела.

Я вам вірю. А що ви хочете від мене?

Дозвольте, ваша милосте, сказати вам двоє слів.

Хоч дві тисячі слів, красуне. Я уважно слухаю.

Сер, тут у Віндзорі є така собі пані Форд. Тільки відійдімо трохи далі, коли ваша ласка. Сама я живу в доктора.

Он як. То що там із пані Форд?

Правда, ваша милосте, мова про неї. Тільки відійдімо трохи далі.

Запевняю вас, ніхто нас не чує. Це мої люди. Мої власні слуги.

Ага! Хай Господь їх благословить і зробить ще й своїми слугами.

Відходять убік.

То що там із пані Форд?

Вона така добра жінка. Боже праведний, який же з вас шалапут, нехай Господь простить вам і всім нам грішним!

Що там із пані Форд? Ну, кажіть!

Не буду довго розводитись. Ви їй так закрутили голову, що вона аж нетямиться. Найкращому з двірських дженджиків, коли до Віндзора наїздив двір, не вдавалось так її розтривожити. А там же які рицарі і лорди, пани хоч куди, і всі в каретах. Їй-богу, карета за каретою, лист за листом, дарунок за дарунком, і все таке пахуче, самий мускус, і шурхотить шовками та грезетом. А слова які галантерейні, а вина, а цукри, все найкраще, найсмачніше! Жодна жінка не встояла б, а вона, їй-богу, ні на кого навіть не поглянула. Мені самій нині вранці давали двадцять золотих ангелів, та мене, як то кажуть, не обкрутять ніякі ангели, я беру їх тільки за чесні послуги, а не за таке. А вже її, присягаюсь вам, не могли вмовити бодай пригубити вина найзначніші особи, а то ж були графи, не хтось. Та що там графи — весь королівський почет! Але для неї всі вони, їй-богу, були як трава при дорозі.

А що вона веліла мені передати? Швидше-бо кажи, мій Меркурію в спідниці!

Скажу: вона дістала вашого листа, тисячу разів дякує за нього і просить передати вам, що її чоловіка не буде вдома від десятої до одинадцятої.

Від десятої до одинадцятої?

От-от. І тоді ви можете прийти подивитися на картину, вона каже, що ви знаєте, на яку. Її чоловіка, пана Форда, не буде вдома. Ох, як вона, сердешна, мучиться з ним! Він страх який ревнивий, у неї, бідолашної, не життя, а пекло.

Отже, від десятої до одинадцятої. Кланяйтесь їй від мене, голубко, я неодмінно прийду.

Оце по-моєму. Та в мене є ще одне ділечко до вашої милості: пані Пейдж також вітає вас від щирого серця. І дозвольте сказати вам на вухо, що вона теж цнотлива, вихована й скромна, другої такої не знайдеться у Віндзорі, не пропустить жодної молитви, ні вранішньої, ні вечірньої. Вона попросила мене передати вашій милості, що, хоч її чоловік рідко виходить з дому, вона все-таки сподівається знайти колись таку хвилину. Зроду я ще не бачила, щоб жінка так закохалася! Мабуть, ви знаєте якісь чари, їй-богу, знаєте!

Ні, запевняю вас. Усі чари — в моїй показній постаті, інших я не знаю.

Хай Бог вас благословить!

Але скажіть мені, голубко, ось що: чи пані Форд і пані Пейдж не признавались одна одній, що закохані в мене?

Ото була б кумедія! Ні, не такі вже вони дурні. Але була б кумедія! Пані Пейдж ласкаво просить вас прислати їй свого малого пажа, її чоловік відчуває до нього велику психопатію, а він, повірте мені, порядна людина. Жодній жінці у Віндзорі не ведеться так добре, як їй, вона робить, що хоче, каже, що хоче, купує, що хоче, тринькає гроші, лягає і встає коли заманеться, має геть усе. І, правду сказати, вона й варта цього, бо в цілому Віндзорі немає більше такої ласкавої жінки, як вона. Нічого не вдієш, доведеться вам послати їй свого пажа.

Ну що ж, пошлю.

Неодмінно пошліть, він може стати вашим посередником, ось побачите. Тільки придумайте якесь умовне слово, коли передаватимете щось одне одному, щоб хлопчина не зміг нічого збагнути. Молодим та зеленим не годиться знати всіляку гидоту. Нам, старим, інакше, ми всього набачилися й уміємо мовчати.

Прощавайте, голубко, і кланяйтесь їм обом. Ось вам гаманець. І я ще лишаюся вашим боржником. Робіне, іди з цією жінкою.

Робін і Спритлі виходять.

Такі новини я люблю!

ПІСТОЛЬ (убік)

Ця відьма — Купідонова вістунка.

Напни вітрила і гайда за нею!

Здобудь її! А ні — хай тоне все.

(Виходить)

Що ти скажеш на це, сердего Джоне? Так і далі роби. Твоє старе тіло ще послужить тобі, краще, ніж служило. Виходить, жінки ще й досі накидають на тебе оком. Здається, стільки вже витрачено, а є ще чим орудувати. Дякую тобі, моє добре тіло! Нехай собі кажуть, що ти неоковирно, абияк зліплене, байдуже — зате міцно.

Входить Бардольф.

Сер Джоне, там унизу на вас чекає якийсь пан Хорт, хоче побалакати з вами. Це він уранці послав вам пляшку вина.

Кажеш, пан Хорт?

Проси його.

Бардольф виходить.

Такі пани Хорти, що можуть уполювати не тільки зайця, а й пляшку вина, мені до вподоби. Ага, пані Форд і пані Пейдж, спіймались ви на мій гачок! За ваше здоров’я! (П’є)

Повертається Бардольф з перевдягненим Фордом.

Дай вам, Боже, здоров’я, сер.

І вам також, сер. Ви хотіли побалакати зі мною?

Я насмілився з’явитись до вас без попередження.

Нічого, прошу. І що ж вам треба? (До Бардольфа) Іди вже собі, небоже.

Бардольф виходить.

Сер, я людина, що за свій вік витратила багато грошей. Прізвище моє Хорт.

Любий пане Хорте, я радий познайомитися з вами ближче.

Любий сер Джоне, і я шукаю нагоди для такого знайомства. Не для того, щоб обтяжувати вас, бо скажу відверто: мені здається, я маю більше змоги труснути кишенею, ніж ви. Тому я й насмілився прийти сюди непроханий. Як то кажуть: пусти поперед гроші, то всі діла твої будуть хороші.

Так, гроші — добрі вояки, скрізь собі проб’ють стежку.

Ваша правда. Ось у мене капшук грошей, який мені вже набридло носити. Поможіть мені, сер Джоне, візьміть собі частку цієї ноші. Половину або й усю.

Дякую, сер. Але я не знаю, чим заслужив право бути вашим носієм.

Я скажу, чим, сер, якщо ви захочете мене вислухати.

Кажіть, любий пане Хорте. Я радий слугувати вам.

Сер, я чув, що ви людина вчена, тому зрозумієте мене з двох слів. Я багато наслухався про вас і давно вже хотів відрекомендуватись вам, та все не випадало. Тож дозвольте відкрити вам одну таємницю, що виявить деякі мої вади. Але, любий сер Джоне, зважуючи мої дурощі, про які ви почуєте від мене, не забувайте й про свої власні витівки. Може, ви будете поблажливіші до мене, коли пам’ятатимете, як легко впасти саме в такий гріх.

Добре, сер, кажіть.

У цьому місті мешкає одна дама, прізвище якої по чоловікові Форд.

Он як! І що?

Я давно її люблю і, присягаюсь вам, багато чого віддав би задля неї. Я слідкував за нею шанобливо й закохано, ніколи не минав нагоди зустріти її, платив за кожну щасливу можливість бодай глянути на неї, не тільки їй купував подарунки, але й ще більше роздаровував їх іншим, аби лише довідатись, чого вона бажала б. Одне слово, я так її переслідував, як мене переслідувало кохання, переслідував, де тільки була змога. Та всі мої зусилля й гроші нічого не дали мені, крім, хіба, гіркого досвіду, який виявився дорожчим за найбільший діамант і який переконав мене, що поет казав правду:

Любов, як тінь: женись — вона втікає,

Втікай від неї — гнатись починає.

І ви не отримали від неї жодної втішної обіцянки?

Жодної не отримав.

А домагалися її?

Ніколи не домагався.

То що ж то було за кохання?

Воно було, мов казковий замок, побудований на чужій землі. Я втратив свою прегарну будівлю, бо спорудив її не там, де треба.

І навіщо ви розповідаєте мені про це?

Дослухайте мене до кінця, і все довідаєтесь. Бачте, хоч дама ця здається мені бездоганно чесною, я чув, що з іншими вона буває надто грайлива, навіть накликаючи на себе підозру. Я ось чого хотів би, сер Джоне. Ви джентльмен, прегарно вихований, красномовний, усюди бажаний гість, вас поважають за становище й особисті чесноти — за мужність рицаря, за галантність придворця й мудрість ученого.

Ну що ви, сер!

Повірте мені! Та ви й самі це добре знаєте. Ось вам гроші. Витрачайте їх, будь ласка, витрачайте! Як треба — візьміть ще. До ваших послуг усе моє майно. І я за це нічого не хочу, тільки не пошкодуйте часу й візьміть ту пані Форд в облогу, перевірте її чесність. Пустіть у діло все своє зальотницьке мистецтво, здобудьте її, бо якщо справді хтось міг її здобути, то вам домогтися цього буде ще легше, ніж йому.

Стривайте, сер, який же вам сенс намовляти мене здобути те, про що ви самі палко мрієте? По-моєму, ви знайшли дуже дивний лік на свою хворобу.

О, та ви зрозумійте, що я цим хочу досягти! Вона так надійно обмурувалася своїми чеснотами, що я боюся показати їй шал свого серця. Її чистота сяє так, що на неї страшно глянути. А маючи в руках якісь докази, я міг би сміливіше підступитись до неї зі своїми жаданнями. Тоді б її так не боронила чистота, добра слава, подружня вірність і тисяча інших укріплень, через які тепер мені важко пробитися. Що ви на це скажете, сер Джоне?

Пане Хорте, найперше я згоден узяти ваші гроші. Потім — дайте мені свою руку. І, нарешті, слово джентльмена, що, коли ви того бажаєте, Фордова дружина буде ваша!

О, які ви добрі!

Обіцяю вам, пане Хорте, вона буде ваша.

А про гроші не турбуйтесь, сер Джоне, скільки вам треба, ви їх матимете.

А ви, пане Хорте, матимете пані Форд, неодмінно матимете. Можу вам сказати, що сьогодні я буду в неї. Вона сама призначила мені побачення. Якраз перед вами сюди приходила її повірниця чи помічниця. Я маю зустрітися з пані Форд між десятою й одинадцятою годиною, бо саме тоді її чоловіка, того шолудивого ревнивця, не буде вдома. Навідайтесь до мене ввечері, і я вам розповім, чого домігся.

Я щасливий, що познайомився з вами. А ви знаєте пана Форда?

На біса мені той бідний рогоносець! Ні, я його не знаю. Але дарма я зву його бідним, кажуть, що той ревнивий бовдур, якому дружина наставляє роги, має купу грошви. Тим-то я й уподобав його жінку. Вона мені стане ключем до скрині свого рогатого сторожа. Ось де буде нагода поживитися!

Вам, пане, слід би його знати. Тоді ви могли б уникати зустрічі з ним.

Хай він провалиться, крамар нікчемний! Від одного мого погляду в нього жижки затрусяться. Моя палиця, як метеор, заблисне над його рогатою головою, і він заніміє з жаху. Ось побачите, пане Хорте, я візьму гору над тим селюком, а ви візьмете його жінку. Не забудьте ж прийти ввечері. Форд — поганець, а я додам йому ще один титул. Ви переконаєтесь, пане Хорте, що він і поганець, і рогоносець. Приходьте ввечері, не забаріться. (Виходить)

От клятий ласій! Падлюка! В мене серце лусне з нетерплячки. Хто тепер скаже, що мої ревнощі безпідставні? Моя дружина послала до нього повірницю, час побачення визначено. Це ж змова! Хто б міг таке подумати? О, яка мука мати невірну дружину! Мою постіль хочуть споганити, скриню пограбувати, а чесне ім’я зганьбити! І я повинен мало що терпіти страшну кривду, а ще й вислухувати образи від свого майбутнього кривдника! Які образи, які прізвиська! Що проти них імена чортів і всякої пекельної нечисті! Сатана, Люцифер, Вельзевул — усе це звучить прегарно. А рогоносець, тюхтій-рогоносець! Навіть чорта не прозивають рогоносцем! Пейдж — дурень, заплішений дурень. Довіряє своїй дружині, не ревнує її. Та я швидше довірю фламандцеві масло, валлійському попові сир, ірландцеві пляшку горілки чи конокрадові коня, ніж свою дружину їй самій. Вона снує якісь плани, хитрує, вигадує, а коли вже жінка щось надумає зробити, то й зробить, серце надвередить, а свого доможеться. Хвалити Бога, що я ревнивий! Об одинадцятій годині. Я переб’ю їм побачення, викрию свою дружину, помщуся Фальстафові і поглузую з Пейджа. А тепер гайда додому. Краще прийти на три години раніше, ніж на хвилину спізнитися. Тьху, рогоносець! Рогоносець! (Виходить)

Вигін поблизу Віндзора.

Входять доктор Каюс і Довбен.

Жак Довбен!

Що бажаєте, сер?

Котра є годин, Жак?

Минула година відтоді, коли велебний отець Г’ю мав зустрітися з вами.

Шорт! Він рятував своя голова тим, що не прийшов. Мабуть, молиться по своїй Бібль і забувай. Диябль! Жак Довбен, він був би мертвий людина, якби прийшов!

Він хитрий, сер, добре знає, що ваша милість уб’є його, коли він прийде.

Шорт, він буде дужче мертвий, як солоний оселедець, коли я його вбивай. Бери рапір, Жак, я тобі показуй, як я його вбивай!

Даруйте, сер, я не вмію фехтувати.

Бери рапір, шелихвіст!

Стривайте, сюди йдуть люди.

Входять Пейдж, М’ялоу, Нікчем і господар заїзду.

Вітаю тебе, невгамовний докторе!

Хай вас Бог благословить, пане Каюсе!

Моє шанування, любий докторе!

Шого це ви — одна, дві, три, шотири — прийшов сюди?

Подивитись, як ти б’єшся, як нападаєш і як відбиваєшся, як ти робиш усі ті пунто, стокадо, реверси, вольти і монтани, як заходиш із того боку, а як із цього. То що, він уже вбитий, мій ефіопе? Вбитий, мій Франціску? Га, молодче? Що скажеш, мій Ескулапе, мій Галене, моє бузинове серце? То він убитий, голубе, так?

Шорт! Той піп — найбільший боягуз на весь світ. Не показав сюди свій ніс!

Зате вже ти, голубе, — кастільський король Сечогін, хоробрий Гектор Грецький!

Прошю вас бути свідок, що я чекав його шість, сім, два, три година, а він не прийшов.

І добре зробив, любий докторе. Він лікар душі, а ви лікар тіла, обидва повинні лікувати, а не битися, така вже ваша робота. Правда ж, пане Пейдже?

Пане М’ялоу, хоч ви тепер суддя і мирите людей, а й самі колись були завзятим фехтувальником.

Хай йому грець, пане Пейдже, хоч я тепер старий і справді мирю людей, а як побачу шпагу, в мене аж руки сверблять, так хочеться схопити її. Ми стали суддями, лікарями чи священиками, а проте й досі зберегли в собі трохи молодечого запалу. Всі ми люди, пане Пейдже.

Це правда, пане М’ялоу.

Так і має бути, пане Пейдже. Я прийшов, щоб забрати вас додому, пане Каюсе. Я мировий суддя. Ви показали себе добрим лікарем, а велебний отець Г’ю — добрим і терплячим пастором. Ходімо зі мною, пане Каюсе.

Вибачте, пане Осломире. На два слова, мосьє Людоморе.

Людоморе? А що це такий?

Людомор по-нашому означає герой, голубе.

Шорт! То я великий людомор, більший за кожний англієць. Той піп — паршивий собак! Шорт, я йому буду відрізай вуха!

Він тебе добре надухопелить, голубе.

Надахупелить? А що це такий?

Це означає, що він тобі дасть сатисфакцію.

Шорт, я вимагай, щоб він мене надахупелить. Диябль! Я хочу цього!

Я вже подбаю, щоб він задовольнив твоє бажання, а ні, то хай іде до біса.

Я вам дуже дякуй!

Нема за що, голубе. (Тихо до своїх супутників) Пане М’ялоу, пане Пейдже і ви, кавалере Нікчеме, йдіть містом до Жаб’ячого ставу.

Хіба велебний отець там?

Там. Подивитесь, у якому він гуморі. А я тим часом поведу доктора полем. Гаразд?

Гаразд, ідемо.

ПЕЙДЖ, М’ЯЛОУ, НІКЧЕМ

Прощавайте, пане Каюсе!

Шорт! Я вбивай той піп, бо він улаштовуй шлюб якийсь нахаб з Анна Пейдж.

Убий, так йому й треба. А поки що вклади в піхви своє нетерпіння, облий холодною водою свою лють і ходімо полем до Жаб’ячого ставу. Я тебе поведу на ферму, де тепер гостює Анна Пейдж, і ти зможеш позалицятися до неї. Що, потеплішало на серці? Добре я кажу?

Шорт! Я вам дякуй за це! Шорт! Я люблю вас і буду посилай вам добрий гість, мій пацієнт. Самий графи, рицарі, лорди, джентльмени.

А я за це поможу Анні Пейдж спекатись тебе. Добре я кажу?

Шорт! Добре, дуже добре!

Ну, то ходімо,

Іди слід мене, Жак Довбен!

Вигін біля Жаб’ячого ставу.

Входять Г’ю Еванс і Бевз.

Шкажи мені, друже Бевже; шлужнику шановного пана Нікчема, де ти шукав пана Каюша, що жве шебе доктором медичини?

Та скрізь шукав, велебний отче, і під лісом, і на давньому Віндзорському шляху, не шукав тільки на тій дорозі, що веде з міста.

Я тебе дуже прошу, пошукай його ще й там.

Добре, велебний отче. (Виходить)

Хай мене Бог проштить! Гнів мене опошів великий, і душа моя в тривожі. Я буду радий, якщо він обдурив мене. Яка меланхолія налягає мені на шерче. Якби мені оче нагода, я порожбивав би об голову того дуришвіта вші його пляшечки з шечею, прошти Гошподи!

На лужі, де ми квіти рвали,

Пташки шпівали мадригали.

Ми ліжко вштелемо квітками,

Хай жорі мерехтять над нами.

О Гошподи милошердний, аж плакати хочеться!

Пташки шпівали мадригали.

Ми в Вавілоні квіти рвали.

Хай жорі хлюпотять над нами.

Входить Бевз.

Он він іде звідти, велебний отче.

Хай іде, я йому радий!

На лужі, де ми квіти рвали.

Господи, поможи тому, хто штає жа правду! А яка в нього жброя?

Нема ніякої, велебний отче. А он від Жаб’ячого ставу надходять мій господар, пан М’ялоу і ще якийсь пан. Бачите, лізуть через перелаз.

Подай мені плаща. Або ні, краще тримай його напоготові. (Розгортає книжку й читає)

Входять Пейдж, М’ялоу і Нікчем.

А ось і велебний Г’ю. Доброто ранку, панотче! Відірвати справжнього гравця від костей, а справжнього вченого від книжки — все одно що спинити сонце.

НІКЧЕМ (убік)

О люба Анна Пейдж!

Моє шанування, велебний отче.

Хай ваш ушіх береже Гошподь!

Що я бачу: і словом печем, і мечем січем? Ви вмієте і те, й те, велебний отче?

І тримаєтесь, як молодик, — у самому камзолі й коротких штанях у таку мряку!

На че є швої причини й підштави.

Ми прийшли до вас, бо хочемо зробити добре діло, велебний отче.

Чудово. Яке?

Один добродій, якого начебто хтось образив, геть забув про свою гідність і так розходився, що ви собі й не уявляєте.

Я дожив до глибокої старості, а ніколи не чув, щоб солідна вчена людина, з таким становищем, і так ганьбила свою честь.

Ви його, мабуть, знаєте — доктор Каюс, славетний лікар- француз.

Краще говоріть мені, прошти Гошподи, он про той пеньок, ніж про нього.

Бо той пеньок більше рожуміється в науці Гіппократа й Галена, ніж він. А крім того, ваш доктор ще й негідник. Таких боягужів і негідників швіт не бачив!

Ручуся, що це він мав битися з доктором.

НІКЧЕМ (убік)

О люба Анна Пейдж!

Мабуть, так, — видно з його зброї. А он іде й доктор.

Не підпускайте їх одного до одного!

Входять господар заїзду, доктор Каюс і Довбен.

Сховайте свою зброю, велебний отче!

І ви також, любий докторе!

Відберіть у них зброю, і хай з’ясовують свої стосунки словами. Краще вже хай калічать нашу мову, ніж руки й ноги один одному!

КАЮС (тихо Евансові)

Прошу вас одне слово на мій вуха: чому ви не хотів зі мною бився?

ЕВАНС (тихо докторові Каюсу)

Благаю ваш, майте терпіння! (Голосно) Почекаймо кращої нагоди.

Шорт! Ви боягуз, ви собак, ви мерзенний мавп!

ЕВАНС (тихо докторові Каюсу)

Благаю ваш, не виштавляйте наш обох на пошміховишько перед шторонніми! По-дружньому прошу, я так чи інакше дам вам шатишфакчію! (Голосно) Я потрощу вші ваші пляшки ж шечею об вашу баранячу голову жа те, що ви не прийшли в домовлене мішче!

Диябль! Жак Довбен і ви, господар «Підв’язка»! Хіба я не чекав, щоб убити його? Хіба не приходив у домовлене місце?

Пришягаюся швоєю хриштияншькою душею, що домовлене мішче тут! Ось мій швідок — гошподар жаїжду «Підв’яжка»!

Цитьте, ви, Галліє і Валліє, французе і валлійцю, лікарю душі й лікарю тіла!

Ви дуже добре мовив! Прекрасно мовив!

Цитьте, кажу! Послухайте мене, господаря «Підв’язки»! Ну, хіба я не хитрий політик? Не Макіавеллі? Хіба я хочу втратити свого лікаря? Ні, він дає мені всяке зілля на хворобу й нa похмілля. Хіба я хочу втратити свого пастора, свого духовного отця, велебного Г’ю? Ні, він плекає мій дух і не жаліє вух. Подайте мені руки обидва — і ти, лікарю тілесний, і ти, лікарю небесний. Отак! Я обдурив вас, учені голови, обох, назвав кожному інше місце. Зате ваші величні серця б’ються, шкіра ціла, і нехай ця справа скінчиться пляшкою підігрітого вина. Заберіть у них шпаги в заставу. За мною, миролюбці! За мною, всі за мною!

Ну й вигадько цей господар заїзду! Ходімо за ним, панове, ходімо!

О люба Анна Пейдж!

Ага, я розумій! Він зробив з нас des sots[16]? Ха-ха-ха!

Нічого шобі! Виштавити наш людям на шміх! Помирімошь і поміжкуймо ражом, як помштитися негідному грішникові, мерженному гошподареві «Підв’яжки»!

Шорт! Я з цілий душа! Він обіцяв провести мене на той місце, де Анна Пейдж. Шорт! Він і тут мене обдурив!

Нічого, я жа че роштрощу йому довбешку! Ходіть жі мною!

Вулиця у Віндзорі. Входять пані Пейдж і Робін.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Ну, показуй дорогу, юний кавалере. Ти звик іти за своїм паном, а тепер тобі доведеться бути провідником. Що тобі приємніше, бути моїми очима чи не зводити очей із п’ят свого пана?

Певне, що я волію йти попереду вас, як личить чоловікові, а не плентатись за ним, як пес.

ПАНІ ПЕЙДЖ

О, ти вмієш лестити! Бачу, що з тебе вийде придворець.

Входить Форд.

Радий вас бачити, пані Пейдж. Куди ви йдете?

ПАНІ ПЕЙДЖ

Як казати щиро, сер, то в гості до вашої дружини. Вона вдома?

Так, і нудиться, бо нема товариства. Думаю, що коли б ваші чоловіки повмирали, ви б із нею одружилися.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Неодмінно. З двома іншими чоловіками.

Де ви знайшли такого гарного півника?

ПАНІ ПЕЙДЖ

Це мій чоловік узяв його в… А хай йому біс, ніяк не згадаю його ім’я. Як звати твого пана, хлопче?

Сер Джон Фальстаф.

Сер Джон Фальстаф?

ПАНІ ПЕЙДЖ

От-от! А я не можу запам’ятати. Вони з моїм чоловіком так заприязнилися! То ваша дружина, кажете, вдома?

Так, удома.

ПАНІ ПЕЙДЖ

То я піду, сер. Мені кортить її швидше побачити.

Пані Пейдж і Робін виходять.

Що той Пейдж думає? Де його глузд? Де його очі? Не інакше, як сплять, і йому нема з них ніякої користі. Адже цей хлопчисько може віднести будь-якого листа за двадцять миль так само легко, як гарматне ядро — влучити в ціль за двісті сорок кроків. Пейдж потурає всім забаганкам дружини, дозволяє їй робити, що вона хоче. Ось вона йде до моєї дружини, і з нею — Фальстафів паж. Це ще тільки вітерець, а вже чути бурю. З нею Фальcтaфiв пaж! Справжня змова! Все спритно влаштовано, і наші непокірні дружини разом занепащають себе. Ну стривай же, гладкий джигуне, я тебе спіймаю, провчу свою дружину, стягну серпанок скромності з лицемірної пані Пейдж і доведу її чоловікові, що він — самовпевнений і впертий Актеон. І сусіди тільки схвалять мою рішучість.

Б’є годинник.

Годинник подає мені знак, а впевненість спонукає починати. Я знайду там Фальстафа. За це з мене ніхто не поглузує, всі похвалять, бо Фальстаф справді там, це так само певне, як те, що земля стоїть на місці. Іду, негайно йду!

Входять Пейдж, М’ялоу, Нікчем, господар заїзду, Г‘ю Еванс, Каюс і Довбен.

Добрий день, пане Форде!

Добрий день! Слово честі, гарне товариство! В мене сьогодні смачний обід, запрошую всіх до себе.

Пробачте, але я не можу, пане Форде.

І я також, сер. Ми запрошені обідати з панною Пейдж, а я ні за які скарби на світі не хочу порушувати свою обіцянку.

Ми ладнаємо заручини Анни Пейдж із моїм небожем Нікчемом і сьогодні маємо дістати відповідь.

Сподіваюся, ви не відмовите мені, батечку Пейдже?

Ні, пане Нікчеме, я цілком на вашому боці. Але моя дружина, докторе Каюсе, тягне за вами.

Шорт, я знай! І дівчина любив мене, так казав моя ключниця Спритлі.

А що ви скажете про молодого Фентона? Він і погуляти, й потанцювати мастак, очі в нього сяють по-молодечому, він віршує і красно говорить, а пахне, як квітень із травнем разом. Цей свого доможеться, ось побачите, ось побачите! В нього на лобі написано, що він свого доможеться!

Але не з моєї згоди, за це я ручуся. Той молодик не має ніякого майна, водиться з розпусним принцом і Пойнсом, надто високо літає і надто багато знає. Ні, моїми грішми він не вимостить дороги до свого добробуту. Коли він хоче взяти мою дочку, то нехай бере її так, як є, без посагу. Гроші дістануться тому, хто матиме мою згоду на шлюб. А тут моєї згоди не буде.

Щиро вас прошу, ходімо до мене! Якщо не всі, то хоч дехто з вас. Крім доброго обіду, я ще обіцяю вам і гарну розвагу — покажу одне диво. Ходімо, пане докторе, і ви, пане Пейдже, і ви, велебний отче!

Ну, то прощавайте. Нам буде зручніше побалакати про свою справу в домі пана Пейджа.

М’ялоу і Нікчем виходять.

Пішов додому, Довбен! Я також скоро прийду.

Довбен виходить.

Бувайте здорові, мої любі. Я піду до свого чесного рицаря і лигну з ним пляшку канарського. (Виходить)

ФОРД (убік)

Може, я його самого так лигну, що він без вина затанцює. Ходімо, панове!

Ходімо, глянемо на ваше диво.

Кімната в домі Форда.

Входять пані Форд і пані Пейдж.

Ну де ви, Джоне, Роберте?!

ПАНІ ПЕЙДЖ

Швидше, швидше! Є кіш для білизни?

Є, вже наготовлений. Ну де ви там, Роберте!

Входять служники з кошем.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Сюди, сюди!

Поставте його тут!

ПАНІ ПЕЙДЖ

Скажіть їм, що треба буде зробити. Не гаймо часу.

То от, як я вже казала, Джоне й Роберте, чекайте в броварні, а коли я вас погукаю, мчіть сюди, відразу хапайте цього коша на плечі і, не гаючись, чимдуж несіть на луг до пральні. Як прибіжите, то висипте все, що в ньому є, в брудний рівчак біля самої Темзи.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Зрозуміло, що треба зробити?

Та я їм пояснювала вже кілька разів, вони все зроблять. Ідіть і прийдете, як я вас погукаю.

Служники виходять. Входить Робін.

ПАНІ ПЕЙДЖ

А ось і Робін!

Ну, соколику, які новини?

Мій пан, сер Джон, стоїть біля задніх дверей, пані Форд, і просить дозволу зайти.

ПАНІ ПЕЙДЖ

А ти, малий шельмо, не зрадив нас?

Ні, присягаюсь честю! Мій пан не знає, що ви тут, пані Пейдж. Він погрожував, що коли я розповім вам про його побачення з пані Форд, то дасть мені довічну волю, тобто прожене геть.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Ти гарний хлопчик. Своєю мовчанкою ти заробив собі нову куртку й штани. Ну, я піду сховаюся.

Так, ідіть. А ти, хлопче, скажи своєму панові, що я сама. Пані Пейдж, не забудьте своєї ролі.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Не бійтесь. Якщо я погано гратиму свою роль, можете освистати мене. (Виходить)

Ну, берімося до діла. Начувайся ж, гниле барило, начувайся, надутий дурню, ми тебе навчимо відрізняти голубку від курки!

Входить Фальстаф.

«Невже ти мій, клейноде райський?» Тепер мені можна й померти! Я вже багато прожив на світі і ось досяг вершини бажань. О хвилино блаженства!

О любий сер Джоне!

Пані Форд, я не вмію лестити і не маю хисту до солодких слів, але скажу, що я грішу в думках своїх — бажаю смерті вашому чоловікові. Всевишній не дасть мені збрехати, я хотів би зробити тебе своєю леді.

Мене своєю леді, сер Джоне? Бог з вами, яка з мене леді!

Нехай би французький двір показав мені ще хоч одну таку жінку, як ти! Я вже бачу, як твої очі в своєму сяйві змагатимуться з діамантами. Твої брови так гарно вигнуті, що тобі личитиме будь-який капелюшок — і корабликом, і карнавальний, і венеційський.

Моїм бровам личить тільки звичайна хустка, та й то вже, мабуть, не дуже.

Їй-богу, ти жорстока до себе! З тебе вийде справжня придворна дама, твої пружні ноги ніби для того й створені, щоб ти ходила в пишних напівкруглих фіжмах. Я уявляю собі, якою б ти стала, коли б до тебе прихилилась не тільки природа, а й доля! І не відмагайся, однаково своїх чарів не сховаєш!

Повірте, нічого такого в мені немає.

А за що ж я покохав тебе? Хіба це не доказ, шо в тобі є щось особливе? Я не вмію лестити й казати, що ти і така, і он яка, мов ті шепеляві облудники, схожі на жінок у чоловічому вбранні, від яких тхне, ніби в аптеці, коли там сушать лікарські трави, але я кохаю тебе, кохаю тільки тебе, і ти варта мого кохання!

Не дуріть мене, сер! Я боюся, що ви любите пані Пейдж.

То вже краще скажи, що я люблю прогулюватися повз боргову в’язницю, яка для мене наче той дим від паленого вапна.

Один Бог знає, як я вас кохаю, і ви колись пересвідчитеся в цьому.

Будь вірна своєму коханню. Я виправдаю його.

Ні, я таки мушу вилити вам своє серце, як оце ви вилили своє, бо що ж то за кохання, коли про нього не знає коханий.

Вбігає Робін.

Пані Форд, пані Форд! Там перед дверима стоїть пані Пейдж, спітніла, засапана, схвильована, й каже, що їй конче треба поговорити з вами.

Не можна, щоб вона мене побачила! Я сховаюся за завісу.

Сховайтеся, прошу вас! Вона не вміє тримати язика на припоні.

Фальстаф ховається. Входить пані Пейдж.

ПАНІ ПЕЙДЖ

О пані Форд, що ви накоїли! Ви зганьблені, ви пропащі, ви загинули навіки!

Та що сталося, люба моя?

ПАНІ ПЕЙДЖ

Гарно ж ви повелися, пані Форд! Мавши такого чесного чоловіка, дали йому привід до підозри!

Який привід?

ПАНІ ПЕЙДЖ

Який? І не сором питати? Я була про вас кращої думки.

Ради Бога, що сталося?

ПАНІ ПЕЙДЖ

Сюди йде ваш чоловік, голубонько, з усіма віндзорськими урядниками. Каже, що, коли його не було вдома, ви, забувши про свою честь та гідність, домовилися з якимось облесником і впустили його до себе. Вони хочуть перетрусити весь дім. Ви пропали!

Та це неправда!

ПАНІ ПЕЙДЖ

Дай Боже, щоб це була неправда і тут не виявилось ніякого чоловіка. Проте пан Форд іде сюди з гуртом віндзорців шукати його. Я прибігла попередити вас. Якщо ви невинні, я, звичайно, рада, але якщо тут десь причаївся ваш приятель, швидше спровадьте його, не гайтесь ані хвилини! Не треба метушитися, опануйте себе й прикиньте, як урятувати свою честь, а ні, то прощай навіки щасливе життя.

Що ж мені робити? До мене й справді завітав один добродій, мій близький приятель, і я боюся не так своєї ганьби, як небезпеки, що нависла над ним. Я б не пошкодувала й тисячі фунтів, аби тільки його тут не було!

ПАНІ ПЕЙДЖ

Ох, яка ганьба! Але тепер уже пізно бідкатися, треба щось робити. В домі його не можна сховати. О, якої ж я про вас була хибної думки! Дивіться, ось тут стоїть кіш. Коли ваш приятель не дуже високий і не гладкий, то він міг би залізти сюди, а зверху б його прикрили брудною білизною, ніби наготували її прати. Тепер саме на лузі перуть білизну, то нехай двоє ваших служників і віднесуть кіш туди.

Ні, він надто тілистий і не влізе в кіш. Що ж мені робити?

Фальстаф виходить з-за завіси.

Ану, хай я гляну на той кіш! О, я влізу в нього! Ще й як улізу. Послухайтесь поради своєї приятельки. Я влізу!

ПАНІ ПЕЙДЖ

Що? Сер Джон Фальстаф? (Тихо) А як же розуміти вашого листа, рицарю?

ФАЛЬСТАФ (тихо)

Я люблю тебе. Тільки допоможи мені вибратися звідси! Допоможи залізти в кіш! Я ніколи більше. (Залазить у кіш, і його прикривають брудною білизною)

ПАНІ ПЕЙДЖ

Поможи прикрити свого пана, хлопче! Кличте мерщій служників, пані Форд! (Тихо) О, зрадливий рицарю!

Робін виходить.

Джоне, Роберте, де ви!

Входять служники.

Забирайте швидше цю білизну. Де коромисло? Які ж ви неповороткі! Віднесіть коша до пралі на луг. Швидше, не гайтесь!

Входять Форд, Пейдж, Каюс і Еванс.

Прошу, заходьте! Якщо виявиться, що підозра не має підстав, смійтеся з мене, глузуйте, скільки влізе, я буду вартий того. Стривайте, куди ви несете цього коша?

До пралі, куди ж іще.

А тобі навіщо знати, куди вони несуть коша? Ото ще — почнеш утручатися в моє прання!

У прання? Хотів би я відіпрати бруд, що налип до мого чесного ім’я. Так, відіпрати, поки не пізно!

Служники з кошем виходять.

Панове, цієї ночі мені приснився сон. Я вам розповім його. Але спершу нате ключі, підійміться в горішні покої і перетрусіть усе, загляньте в кожен куток! Запевняю вас, що ми виженемо лиса. А найперше перекриймо йому шлях до втечі. (Замикає двері) Тепер починаймо лови.

Пане Форде, голубе, заспокойтесь! Ви тільки собі шкодите.

Правда, пане Пейдже, не треба хвилюватися. Ходімо, панове. Зараз ми розважимось. Ходімо зі мною. (Виходить)

Ну й шкаженої вдачі чей Форд, ревнивий до нештями!

Шорт! У Франції нема така мода, у Франції не ревнував!

Що ж, ходімо за ним, панове, глянемо, кого він знайде.

Пейдж, Каюс і Еванс виходять.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Маємо подвійну втіху, правда?

Я сама не знаю, що для мене приємніше: чи що мій чоловік пошився в дурні, чи що ми провчили сера Джона.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Уявляю, що з ним було, коли ваш чоловік спитав про кіш!

Я майже певна, що йому не завадить викупатись, і ми зробимо йому добру послугу, кинувши його в рівчак.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Повісити б його, мерзенного гріховоду! Всіх таких, як він, слід би викупати в брудній воді, хай би його чорти взяли.

Мабуть, мій чоловік якимось чином дізнався, що Фальстаф буде тут, бо я ще ніколи не бачила, щоб він так казився з ревнощів.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Я спробую випитати, що там сталося. А з тим ситим розпусником ми ще пожартуємо, бо для його хіті цих ліків замало.

Може, пошлемо до нього ту пройду Спритлі? Хай вибачиться від нашого імені за те, що його вкинули у воду, і поманить новою надією. А ми придумаємо, як його ще раз провчити.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Так і зробімо. Покличмо його на завтра годину на восьму, ніби для того, щоб спокутувати свою провину.

Вертаються Форд, Пейдж, Каюс і Еванс.

Ніяк не можу знайти його. Невже той негідник тільки хвалився тим, чого не міг досягти?

ПАНІ ПЕЙДЖ (тихо до пані Форд) Ви чули?

Гарно ж ви повелися зі мною, пане Форде, нічого не скажеш!

ФОРД Та бачу вже, що повівся не так як слід.

Дай Боже, щоб хоч ваші вчинки були кращі, ніж ваші думки!

ФОРД Амінь!

ПАНІ ПЕЙДЖ Ви самі собі ворог, пане Форде.

ФОРД Так, і через це мушу каратися.

Хай Гошподь не проштить моїх гріхів у шудний день, коли в чьому домі, в чих шкринях і в чих шафах хтошь ховається.

КАЮС Шорт, я теж так гадай. Тут нема ніхто.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Ох, пане Форде, і вам не соромно? Який злий дух, який дідько навіює вам ці химери? Ревнощі — тяжкий хрест, я б не схотів його нести за всі скарби Віндзорського замку.

Це моя вада, пане Пейдже, і я через неї караюся.

Ви караєтешь череж твоє нечиште шумління. Шкличте шюди п’ять тишяч жінок чи й ще п’ятшот, і ваша дружина буде шеред них найчешніша.

Шорт, вона справді чесний жінка!

Ну добре, але ж я покликав вас на обід. Ходім, поки що погуляємо в парку. І прошу вас, вибачте мені. Я вам потім поясню, чому я так повівся. Ходімо, дружино моя, і ви, пані Пейдж. Вибачте вже мені, від щирого серця прошу вас, вибачте!

Ходімо, панове. Але ми ще посміємося з нього, згадайте моє слово. А на завтра я вас запрошую до себе на сніданок. Потім ми влаштуємо полювання, в мене в добрий сокіл. Згодні?

Я на все згоден.

Коли вже є один, то я буду другий, для товриштва.

А коли вже є два, то я буду три.

Прошу, ходімо, пане Пейдже.

А я ваш прошу, не жабудьте жавтра про того лукавого негідника гошподаря жаїжду!

Добре, я цілий душа згоден з вами! Хай би його шорт брав!

Мерженний крутій, отак поглужувати й пожнущатися ж нас!

Усі виходять.

Перед домом Пейджа.

Входять Фентон і Анна Пейдж.

Я в твого батька ласки не здобуду.

Не посилай мене до нього, мила!

А що робити?

Будь сама собою.

Він каже, що мій рід високий надто

Й що я, майно прогайнувавши, хочу

Гаман дірявий посагом латати.

Багато що на карб мені він ставить:

Розваги давні, п’яне товариство.

І ще він каже, що в тобі люблю я

Не вроду й серце, а майбутні гроші.

А може, й правда те, що він гадає?

Ні, присягаюсь сподіванням раю!

Хоч визнаю — через його багатство

Я залицятися почав до тебе.

Та потім я збагнув, що ти сама

Вартніша, ніж усі клейноди в світі.

Тепер мене єдиний вабить скарб:

Фентоне, коханий мій,

Все ж намагайтесь прихилити батька.

А як обставини й благання скромні

Не допоможуть, то… Стривайте, йде хтось!

Відступають убік і тихо розмовляють далі.

Входять М’ялоу, Нікчем і Спритлі.

Перебийте їм розмову, пані Спритлі. Нехай мій небіж зараз сам освідчиться їй.

Спробую. Купив, не купив, а поторгуватись можна.

Тільки не бійся!

Ні, я її не боюся, що вона мені! Але таки страшнувато.

Панночко, послухайте-но, ось пан Нікчем хоче поговорити з вами.

(Фентонові)

Оце то батько вибрав —

Букет смердючий щонайгірших вад,

Зате на рік прибутку триста фунтів!

А ви як поживаєте, дорогий пане Фентоне? Можна вас на одне слово?

Ось вона йде. Сміливіше, хлопче! Згадай, який у тебе був батько!

Так, у мене був батько, панно, дядько знає про нього багато кумедних історій. Розкажіть, будь ласка, дядьку, панні, як він раз украв із пташника дві гуски, прошу вас!

Панно, мій небіж любить вас.

Авжеж, люблю, як кожну жінку в цьому графстві.

Ви будете з ним жити, як вельможна леді.

Его ж, як леді, не вельможна, а так собі, середня.

Він запише на вас сто п’ятдесят фунтів прибутку.

Дорогий пане М’ялоу, дайте своєму небожеві освідчитись самому.

Залюбки! Дякую вам, дякую за таку підтримку! (Нікчемові) Панна хоче поговорити з тобою. Я вас залишу самих.

Ну, пане Нікчеме?

Ну, люба панно?

Яка ваша остання воля?

Остання воля? Отакої, нічого собі жарт! Я ще не склав своєї останньої волі, хвалити Бога, я не такий хирляк.

Я не те мала на думці, пане Нікчеме. Я питаю, чого ви хочете від мене?

Щиро казати, я сам хочу від вас дуже мало або й зовсім нічого не хочу. Це ваш батько й мій дядько надумали одружити нас. Якщо ви згодні, то нехай, а як ні, то комусь іншому пощастить. Дядько з вашим батьком краще за мене все вам пояснять. Спитайте он свого батька, він якраз іде.

Входять Пейдж і пані Пейдж.

О, тут пан Нікчем! Будь з ним ґречна, доню.

А що шукає біля нас пан Фентон?

Негоже вам тепер сюди вчащати.

Я ж бо сказав, що вже дочку засватав.

Благаю вас, не гнівайтесь на мене!

ПАНІ ПЕЙДЖ

Забудьте, голубе, про нашу Анну.

Вона не пара вам, ви це вже чули.

Але ж, послухайте…

Ні, годі, сер.

Присутність ваша тут — для нас образа.

А вас, панове, прошу до світлиці.

Пейдж, М’ялоу й Нікчем виходять.

Спритлі (Фентонові)

Поговорили б ви ще з пані Пейдж.

О пані Пейдж, моя любов до Анни

Така велика, щира й безоглядна,

Що хоч би хто мене картав і ганив,

Кохання прапора не опущу я

Й не відступлю. Підтримайте мене!

Той дурень світ мені зав’яже, мамо!

ПАНІ ПЕЙДЖ

Ні, в мене кращий є жених для тебе!

СПРИТЛІ (вбік)

Це, безперечно, мій господар, доктор.

То вже в могилу ліпше закопайте

Мене живцем, ніж з нелюбом єднати.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Не побивайсь так, доню. Вам же, сер,

Не стану я ні ворогом, ні другом,

А взнаю спершу, що на серці в Анни,

І діятиму далі з нею в згоді.

Прощайте поки що, нехай іде,

Щоб не розгнівала даремне батька.

Прощайте, пані Пейдж.

Прощай, кохана.

Пані Пейдж і Анна виходять.

Це все я! Все я! Невже ви, сказала я їй, захочете віддати свою дитину якомусь дурневі чи знахареві? Погляньте краще на пана Фентона. Це все я!

Спасибі, ось тобі платня. А перстень

Сьогодні ж передай коханій Анні.

(Дає їй перстень і гроші)

Хай вам Бог пошле щастя!

Фентон виходить.

Яке в нього добре серце! За такого чоловіка жінка піде у вогонь і в воду. Хоча все-таки хай би краще Анну взяв мій господар. Чи, може, пан Нікчем? Чи справді пан Фентон? Я зроблю все, що зможу, для кожного з них, бо я їм обіцяла і дотримаю слова, але найбільше поклопочусь про пана Фентона. Ох, та мені ж мої дві дами дали доручення до сера Джона Фальстафа. А я, дурепа, замість бігти до нього гаю час. (Виходить)

Кімната в за їзд і «Підв’язка».

Входять Фальстаф і Бардольф.

Агов, Бардольфе!

Слухаю, сер.

Принеси мені кварту вина. Та поклади в нього сухарів.

Йти до такого, щоб тебе винесли в коші, мов купу тельбухів з різниці, й вивернули в Темзу! Ну, коли я дам себе ще раз так обдурити, то хай із мене витрусять мозок, підсмажать і віддадуть собаці під Новий рік! Ті мерзотники вкинули мене в рівчак і навіть не скривилися, наче топили сліпих цуценят, яких не шкода, бо сука привела їх півтора десятка. А могли б же зметикувати, що зі своєю вагою я враз піду на дно. І хоч би воно було й таке завглибшки, як пекло, я однаково миттю б його досяг. Добре, що місце там виявилось мілке і берег положистий. А для мене така смерть страшна, бо потопельник набрякає у воді, а що з мене стало б, якби я ще й набряк? Був би як гора!

Входить Бардольф з вином.

Там, сер, прийшла пані Спритлі, хоче побалакати з вами.

Стривай, нехай я спершу домішаю вина до води з Темзи, а то в мене в животі такий холод, ніби я наковтався бурульок замість пігулок. А тепер клич її.

Заходьте, жінко!

Входить Спритлі.

З вашого дозволу. Вибачте ласкаво. Доброго ранку, ваша милосте.

ФАЛЬСТАФ (Бардольфові)

Забери келихи. І завари мені кварту вина, як належить.

З яйцями, сер?

Ні, самого. Я не хочу курячих зародків у вині.

Бардольф виходить.

Ну, що скажеш?

Та я прийшла до вашої милості від пані Форд.

Від пані Форд? Доволі з мене твоєї пані Форді Вона мені вже в печінках сидить!

Ох лишенько моє! Та це ж не її вина. Вона, сердешна, так лаяла служників! Вони помилилися й пішли не в тому керунку.

Я також помилився, повіривши обіцянкам дурної баби.

Вона, бідолашна, так побивається, що якби ви її побачили, то й самі пожаліли б. Її чоловік сьогодні зранку йде на соколині лови, от вона й просить вас прийти до неї ще раз між восьмою і дев’ятою. Мені наказано хутенько принести відповідь. Пані Форд винагородить вас за все, повірте мені.

Ну гаразд, скажи їй, що я прийду. Але спершу нехай подумає, що таке чоловіча стать, нехай зважить, яка вона слабка від природи, і належно поцінує мою мужність і вірність.

Я все, все скажу.

Неодмінно! Отже, між дев’ятою і десятою?

Між восьмою і дев’ятою, сер.

Гаразд, іди, я не забуду.

Бувайте здорові, сер. (Виходить)

Дивно, чого це й досі немає пана Хорта, адже він прислав мені сказати, щоб я чекав на нього. Грошики його мені подобаються.

Входить Форд.

Здорові були, сер.

Ну що, пане Хорте, ви хочете довідатись, як мені повелось у Фордової дружини?

Саме того я й прийшов, сер Джоне.

Я не брехатиму вам, пане Хорте. В призначену годину я був у неї.

І пощастило вам, сер?

Зовсім не пощастило, пане Хорте!

Чому, сер? Вона передумала?

Ні, пане Хорте, не передумала, але тільки-но ми встигли обнятися, поцілуватись, присягнутись одне одному у вічному коханні, словом, зіграти пролог до своєї любовної комедії, як до хати вдерся той підлий рогоносець, її чоловік, вічно гнаний демонами ревнощів, а слідом за ним — ціла гурма його приятелів, таких самих шаленців, як і він. Уявіть собі, він запросив їх обшукати дім, щоб знайти коханця своєї дружини!

Як, саме тоді, коли ви там були?

Так, саме тоді.

Ну й що, він шукав вас і не знайшов?

Зараз почуєте. На щастя, прибігла така собі пані Пейдж, попередила нас, що Форд от-от з ’явиться зі своєю ватагою, і на її пораду стривожена й розгублена пані Форд сховала мене в кіш із брудною білизною.

Слово честі, в кіш! Запакували мене в просяклі потом сорочки й шкарпетки, у брудні панчохи й заляпані серветки. Запевняю вас, пане Хорте, ніколи ще людських ніздрів не вражала така жахлива суміш смородів.

І довго ви там пролежали?

Ви тільки послухайте, пане Хорте, яку муку я витерпів, щоб підбити пані Форд на гріх задля вашого добра. Отак убгавши мене в кіш, вона гукнула двох служників, Фордових лакуз, і звеліла їм віднести брудну білизну, тобто мене, на луг до пральні. Вони взяли кіш на плечі, проте в дверях зустрілися з тим ревнивим негідником, своїм господарем, і він почав допитуватись, що вони несуть. Я затремтів зі страху: ану ж той навіжений загляне в кіш! Але доля, видно, призначила Фордові бути рогоносцем, бо відвернула його руку. Він поквапився далі шукати мене, а я, нібито брудна білизна, рушив на плечах у своїх носіїв до пральні. Ви тільки подумайте, пане Хорте: за одну годину я пережив три види смертельних мук. По-перше, мало не помер зі страху, що мене знайде той ревнивий баран. По-друге, мало не переломився надвоє, коли мене зігнули в кільце, головою до п’ят, як загинають добре загартовану іспанську шпагу вістрям до руків’я. І, нарешті, мало не задихнувся, заткнутий, наче міцний спирт у сулії, брудним ганчір’ям, що пріло від поту й сала. Подумайте лишень: людина моєї статури, що від спеки тане, як масло, мліє і сходить потом, — ця людина раптом опиняється в тісному коші під купою брудної білизни! Просто диво, що я не задушився. І до всього, коли я, мов голландська печеня, наполовину всмажився у своєму власному салі, мене вкинули просто в Темзу й остудили у воді, наче розпечену підкову. Подумайте лишень, пане Хорте, я був такий гарячий, що аж засичав у річці!

Щиро каюся, сер, мені дуже прикро, що вам довелося все це витерпіти через мене. Отже, моя справа безнадійна. Ви ж більше не візьметесь за неї?

Пане Хорте, хай мене вкинуть в Етну, як уже вкидали в Темзу, коли я відступлюся від пані Форд! Сьогодні вранці її чоловік подався на соколині лови, і вона знов запросила мене на побачення. Між восьмою і дев’ятою годиною, пане Хорте.

Восьма минула, сер.

Справді? Ну, то я біжу до неї. Прийдіть до мене, коли вам буде зручно, пане Хорте, й довідаєтесь, як мені повелося. Ось побачите, що все скінчиться добре і ви її здобудете. Бувайте здорові. Вона буде ваша, пане Хорте, ви наставите роги тому клятому Фордові! (Виходить)

Що? Чи це мені причулося? Чи приснилося? Може, я справді сплю? Прокиньтесь, пане Форде, прокиньтесь! У найкращому вашому камзолі — дірка! Ось що означає бути одруженому! Ось що означає мати білизну й коша на неї! Ну добре ж, я їм покажу, хто я такий, я спіймаю того розпусника на гарячому. Він тепер у моєму домі й уже не сховається, нема такого місця, де б я його не знайшов. Не залізе ж він у гаманець чи в коробочку з перцем. Та щоб той дідько, який опікується ним, і цього разу не допоміг йому, я шукатиму навіть там, де ніхто не сховається. Хоч я й не зміг уникнути своєї ганьби, але вона не примусить мене змиритися. І коли вже я дістав оздобу, що доводить мене до сказу, то я виправдаю давню приказку: не дражни бугая, коли не хочеш скуштувати його рогів. (Виходить)

Д ія четверта

Вулиця у Віндзорі. Входять пані Пейдж, Спритлі й Вільям.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Як ви гадаєте, він уже у Фордів?

Напевне вже там або ось-ось надійде. Але він страх який лютий, що його вкинули у воду. Пані Форд просить, щоб ви негайно йшли до неї.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Я скоро буду, тільки проведу свого хлопця до школи. О! А ось і його вчитель іде, видно, в них сьогодні вільний день.

Входить Еванс.

Що, велебний отче, сьогодні не буде навчання?

Не буде, пан Нікчем попрошив мене відпуштити хлопчів погуляти.

Хай Бог благословить його добре серце.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Велебний отче, мій чоловік каже, що книжки не додали нашому синові ні крихти розуму. Будь ласка, попитайте його трохи з граматики.

Ходи шюди, Вільяме. Підійми голову, ну!

ПАНІ ПЕЙДЖ

Ходи, синку, ходи. Підійми голову й відповідай. Не бійся.

Вільяме, шкажи, шкільки чишел має іменник?

Як, тільки двоє імен? Та в самому Віндзорі їх сила-силенна!

Тихо, не жаважайте! Як буде по-латиншькому «гарний»?

Пухлий? Хіба пухлий гарний? Це хтось дурний вигадав таке!

Ох же й темна жінка! Читьте, прошу ваш. Що ожначає lapis, Вільяме?

А як буде камінь?

Ні, камінь буде lapis, добре жапам’ятай шобі.

Гаражд, Вільяме. А тепер шкажи, від якої чаштини мови походять артиклі?

Артиклі походять від займенників і відмінюються так: singulariter nominativo — hie, haec, hoc.

Правильно, наживний — hie, haec, hoc. А родовий, genitivo — hujus, жатям шобі. Ну, а як буде жнахідний?

Accusativo — hinc.

Прошу тебе, шинку, жапам’ятай: accusativo буде hunc, hanc, hone.

Гунг, ганг! Це вже, мабуть, по-собачому, а не по-латинському.

Годі вам патякати, жінко! А як буде кличний відмінок, Вільяме? Агов, vocativo, агов! Жапам’ятай, шинку, кличний відшутній, caret.

І справді кара, хтозна-тільки за віщо.

Годі вам, кажу!

ПАНІ ПЕЙДЖ

А як буде родовий у множині, Вільяме?

Родовий буде horum, harum, horum.

Тю-тю, вимагати від дитини, щоб вона казала про те, як родять з горем!

Пошоромтешь, жінко!

Самі посоромилися б. Учити дитину таких слів! Казати, щоб вона гикала, а тоді ще й «родити з горем». Агій на таку науку!

Чи ви ждуріли? Чи й шправді нічогішінько не тямите у відмінках, чишлах і родах? Дурнішої жінки я жроду не бачив шеред хрещеного люду!

ПАНІ ПЕЙДЖ

Прошу вас, цитьте.

А тепер, Вільяме, провідміняй мені кілька жайменників.

Та я їх забув.

А ти жгадай: qui, quae, quot, який, яка, яке. Бо коли жабудеш qui, quae, quot, то діштанеш прочуханки. Ну, годі на шьогодні, можеш іти гуляти.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Я бачу, він більше знає, ніж я сподівалася.

У нього добра пам’ять. Прощавайте, пані Пейдж.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Прощавайте, велебний отче. Іди, синку, додому. Я теж іду, бо й так уже забарилася. (Виходять)

Кімната в домі Форда.

Входять Фальстаф і пані Форд; згодом пані Пейдж.

Пані Форд, ваш смуток переважив усі мої муки. Я бачу, яке вірне ваше кохання, і заплачу за нього сповна, як і звик платити, — не тільки любов’ю, а й усім, що належить у таких випадках. Але чи ви певні, що вашого чоловіка немає тут?

Він подався на лови, любий сер Джоне. (Побачивши пані Пейдж) Сховайтесь у цю кімнатку, сер Джоне!

ПАНІ ПЕЙДЖ

Серце моє, ваш чоловік знову здурів. Аж піниться, так свариться з моїм чоловіком, лає всіх одружених… І присягається, що коли він обшукував будинок, рицаря винесли в коші з брудною білизною. Запевняє, що той і тепер тут… і хоче знов перевірити свою підозру. Як добре, що рицаря тут немає!

Я пропала! Рицар у мене.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Коли так, то ви зганьбили себе навіки, а він, вважайте, вже мертвий. Що ви за жінка! Мерщій спровадьте його, не гайтесь ані хвилини, вже краще ганьба, ніж убивство!

Як же мені його спровадити? Куди діти? Може, знов сховати в кіш?

Входить Фальстаф.

Ні, в кіш я більше не залізу. Може, я встигну втекти, поки він надійде?

ПАНІ ПЕЙДЖ

На жаль, троє Фордових братів пильнують біля дверей з пістолями, щоб ніхто не вийшов із дому. Якби не вони, то ви, може, й утекли б. Чого ви стоїте?

А що ж мені робити? Я залізу в димар.

Ні, вони, як повертаються з ловів, то завжди розладовують свої мисливські рушниці в димар.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Залізьте в піч.

А де вона?

Ні, він і там вас знайде. Тут нема жодної шафи, скрині, валізи, жодного коша, темного кутка чи льоху, якого б він не пам’ятав, і він неодмінно шукатиме скрізь. У цьому домі ви від нього не сховаєтесь.

Ну, то я вийду в двері, хай буде, що буде.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Коли ви з’явитесь надворі в такому вигляді, як є, вас чекає смерть, сер Джоне. Хіба що вийдете перевдягненим.

Як же ми його перевдягнемо?

ПАНІ ПЕЙДЖ

Сама не знаю. Лихо, та й годі! Наше жіноче вбрання на нього не налізе. А то ми могли б надягти йому на голову капелюшок, зверху запнути хусткою, на плечі накинути шаль і так випровадити з дому.

Придумайте щось, любі мої! Що завгодно, все буде краще, ніж видиме вбивство!

Там нагорі є одяг тітки моєї служниці, гладкої брейнфордської знахарки.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Їй-богу, той одяг буде якраз па нього, знахарка така сама огрядна, як і він. А ось її капелюшок і шаль. Біжіть нагору, сер Джоне!

Мерщій, любий сер Джоне! А ми з пані Пейдж пошукаємо якоїсь хустки вам на голову.

Фальстаф виходить.

Я б хотіла, щоб мій чоловік зустрів його в такому вбранні. Він терпіти не може старої брейнфордської знахарки, запевняє, що вона відьма, й заборонив їй приходити до нас. Нахвалявся навіть, що налупцює її, як побачить у нашому домі.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Нехай Господь підведе Фальстафа під палицю вашого чоловіка, а вже палицею нехай водить чорт.

А мій чоловік справді йде сюди?

ПАНІ ПЕЙДЖ

Так, з твердим наміром знов скрізь шукати. І розповідає про ту пригоду з кошем. Звідки він міг про неї дізнатися?

Ми це з ’ясуємо. Я загадаю служникам знов винести йому назустріч коша з брудною білизною, як того разу.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Але ж він зараз буде тут. Треба швидше перебрати рицаря на брейнфордську знахарку.

Добре, я тільки скажу служникам, що їм робити з кошем. Ідіть нагору, а хустку для нього я принесу. (Виходить)

ПАНІ ПЕЙДЖ

Хай би його чорти вхопили, клятого розпусника. Нашої кари для нього замало.

Ми ж хоч і відчайдушні жартівниці,

Чужа розпуста нам і вчинки ниці.

А бруд віддавна ходить в позолоті,

І чорт живе у тихому болоті.

(Виходить)

Входить пані Форд із двома служниками.

Беріть-но, хлопці, знов цього коша на плечі. Ваш господар уже заходить у двері, і коли він загадає вам поставити коша додолу, ви так і зробіть. Ну, швиденько!

1-Й СЛУЖНИК

Ану, берімо.

2-Й СЛУЖНИК

Дай Боже, щоб у ньому знов не сидів рицар.

1-Й СЛУЖНИК

Ох, правда! Краще вже носити каміння, ніж його.

Входять Форд, Пейдж, Каюс, Еванс і М’ялоу.

Добре, а коли виявиться, що це правда, пане Пейдже, ви й тоді будете кепкувати з мене? Поставте коша, негідники! Нехай хтось погукає сюди мою дружину. Я знаю, кого ви несете в коші! Ох ви ж, мерзотники! Вас тут ціла зграя, ватага, банда! Ви всі змовились проти мене! Ось де самому чортові стане соромно! Жінко, де ти там? Ходи сюди! Побачимо, яку білизну ти посилаєш прати!

Це вже казна-що, пане Форде! Вам не можна давати волі, вас треба зв’язати!

Че божевілля! Він шікаєтьшя, як шкажений шобака!

Негарно, пане Форде, справді негарно!

Отож-бо й воно, що негарно!

Входить пані Форд.

Ходіть ближче, пані Форд. Ось вона — чесна, порядна, вірна жінка, яку замучив її чоловік, ревнивий дурень! Адже мої підозри безпідставні, шановна моя дружино, правда?

Бог мені свідок, що правда, коли ти підозрюєш мене в чомусь нечесному.

Гарно брешеш, безсоромна, бреши й далі. Ану, вилазь, іроде! (Витягає з кошика білизну)

Це вже гірше за божевілля!

І тобі не соромно? Облиш білизну!

Тепер я вже тебе спіймаю!

Так рожумні люди не роблять. Невже ви трушитимете білижну швоєї дружини? Годі вам!

Спорожніть коша, чули?

Ну навіщо тобі ця білизна, навіщо?

Пане Пейдже, я можу заприсягтися вам своїм чесним ім’ям, що вчора в цьому коші з мого дому винесли одного баламута. То чом би йому й сьогодні не сховатися там? Він тепер знов у моєму домі, я певен. Я знаю це з надійного джерела, мої ревнощі мають підставу. Витягайте білизну!

Коли ти знайдеш там якогось чоловіка, то вбий його, як блоху.

Тут нема ніякого чоловіка.

Скажу вам по-дружньому, пане Форде, так не годиться робити. Ви самі собі шкодите.

Пане Форде, вам треба молитишя, а не потурати швоїй уяві. Че пушті ревнощі.

Ну що ж, тут його нема, я вже бачу.

І ніде нема, ви його вигадали.

Допоможіть мені ще цього разу обшукати дім. Коли ми нікого не знайдемо, збиткуйтеся з мене як хочете, нехай я назавжди стану для вас посміховиськом. Хай кажуть: «Ревнивий, як Форд, що шукав коханця своєї дружини в горіховій шкаралупці». Але послухайте мене ще сьогодні, ходімо обшукати дім.

Агов, пані Пейдж! Спускайтеся сюди зі старою, бо мій чоловік хоче обшукати кімнату нагорі!

Зі старою? Яка ще там стара?

Та прийшла тітка нашої служниці. Ота, з Брейнфорда.

Як? Та відьма, та шльондра, та стара облудниця! Я ж заборонив їй показуватися в нас. Мабуть, прийшла з якимось дорученням, еге ж? Ходить, заклинає, заговорює, виливає віск, ще якось морочить людям голову, а ми, дурні, не знаємо, що за тим ворожінням ховається. Ану, спускайся, відьмо, спускайся, чаклунко, я тобі полатаю боки!

Ой ні, чоловіче, любий мій, не треба! Панове, не давайте йому бити стару жінку!

Входять Фальстаф у жіночому вбранні й пані Пейдж.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Ходімо, тітонько Ліз, дайте мені руку.

Ах, Ліз! А не лізь сюди, не лізь! (Б’є Фальстафа палицею) Геть із мого дому, відьмо, чаклунко, пронозо, шльондро, стара помийнице! Геть! Я тебе наворожу, я тебе начаклую!

Фальстаф вибігає.

ПАНІ ПЕЙДЖ

І не соромно вам? Ви мало не вбили бідолашну жінку.

І справді мало не вбив! Гарно ж ти дбаєш про мою честь!

Хай її дідько вхопить, ту відьму!

ЕВАНС (убік)

Мені ждаеться, що вона таки відьма. Я не люблю, коли в жінки роште борода, а в неї я помітив під хушткою гушту бороду.

Ходімо, панове, прошу вас, ходімо! Зараз ви побачите, що мої ревнощі мали підставу. Якщо я своїм гавкотом не наведу вас на слід, не вірте більше моєму мисливському чуттю!

Ну що ж, задовольнімо ще раз його примху. Ходімо, панове.

Форд, Пейдж, Каюс і Еванс виходять.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Добре він його намолотив.

Так, думаю, що чимало полови з нього вимолотив.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Я освячу ту його палицю й повішу в церкві над вівтарем. Вона прислужилася доброму ділу.

Як ви гадаєте, чи не провчити нам його ще раз? Так, щоб і не зрадити своєї жіночої скромності і щоб сумління було чисте.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Я певна, що на розпусту його вже не потягне, ми з нього цей дух вигнали. Якщо тільки сатана не опанував навіки його душу, він більше не пробуватиме спокусити нас.

А може, розповімо своїм чоловікам, як ми його провчили?

ПАНІ ПЕЙДЖ

Неодмінно розповімо, хоч би для того, щоб вигнати з голови вашого чоловіка химери, що його посіли. І коли він разом з моїм чоловіком вирішить, що той гладкий розпусник заслуговує ще більшої кари, ми знову візьмемось до нього.

Я певна, що вони захочуть осоромити його прилюдно. Та й мені здається, що наша гра не буде завершена, коли ми не виставимо його всім на посміховисько.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Ну, то вигадаймо ще щось. Куймо залізо, поки гаряче.

Кімната в заїзді «Підв’язка». Входять господар заїзду й Бардольф.

Пане, німці просять трьох коней. Завтра до двору має прибути сам герцог, і вони хочуть виїхати йому назустріч.

Що це за такий таємничий герцог? При дворі я нічого не чув про нього. Я сам побалакаю з тими німцями. Вони розмовляють по-нашому?

Так, пане. Я їх покличу до вас.

Коней я їм дам, але хай заплатять. Я з них здеру добрі гроші. Вони вже цілий тиждень порядкують у моєму заїзді, як у себе вдома, я через них відмовив іншим гостям, то нехай платять. Я їм спорожню кишені. Ходімо.

Кімната в домі Форда.

Входять Пейдж, Форд, пані Пейдж, пані Форд і Еванс.

Че найкраща з ушіх жіночих витівок, про які мені доводилошь чути!

І він обом вам прислав листи одночасно?

ПАНІ ПЕЙДЖ

Ми отримали їх десь хвилин за п’ятнадцять одна після одної.

Пробач, дружино. Відтепер ти вільна

Робити все, що хочеш. Швидше я

Подумаю, що сонце охололо,

Аніж що ти зрадлива. Єретик

Навернений — твердий подвійно в вірі.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Це добре, але, може, забагато?

Погані й ревнощі, й надмірне каяття.

Вернімсь до наших планів. Хай жінки

Призначать знову зустріч товстунові,

А ми його, спіймавши, провчимо.

Ну, то погодьмося на їхній задум.

Як? Призначити йому побачення опівночі в лісі? Та що ви! Туди він нізащо не прийде!

Ви кажете, що його вже були вкинули в річку, а потім добре набили, нібито як брейнфордшьку відьму? Ну, то він шмертельно наляканий і не прийде на побачення. Думаю, що плоть його шуворо покарана і хтиві жадання покинули його нажавжди.

І я так гадаю.

Прикиньмо краще, що йому зробити,

А заманити ми його зумієм.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Я пригадаю вам переказ давній.

Мисливець Герн, що був колись лісничим

У Віндзорському лісі, й після смерті

Навідує його в зимові ночі.

Страшний, рогатий, коло дуба ходить,

Бряжчить важким залізним ланцюгом,

На пні дерева сушить, вівці краде,

На кров худобі зводить молоко.

Ми від дитинства знаємо цю казку,

Старовина, що в кожне диво вірить,

Її як правду нам передала.

Це так, і нині дехто ще боїться

У глупу ніч повз того дуба йти.

Але до чого це?

ПАНІ ПЕЙДЖ

А ось до чого.

Ми Фальстафа намовимо з’явитись

В той ліс до нас у Терновій подобі.

Ну добре, хай він саме так і зробить —

Рогатим Герном з’явиться до вас.

А далі що? Як поведемось ми?

ПАНІ ПЕЙДЖ

А ось послухайте, що далі буде.

Ми нашу Анну та малого сина

І ще кількох таких дітей одягнем

Як фей і ельфів у зелене й біле,

Голівки їм свічками увінчаєм

І в руки калатальця всім дамо.

Коли ми з Фальстафом почнем розмову,

Хай вибіжать вони із-за кущів,

Співаючи. А ми, як їх побачим,

То, ніби з ляку, зразу втечемо.

А діти хай розпусника оточать,

Мов духи, і почнуть його щипати

Й допитуватись, як посмів він, смертний,

На їхні грища потаємні в лісі

З ’явитися.

І, поки він не скаже

Їм правди, хай печуть його свічками

Й щипають.

ПАНІ ПЕЙДЖ

А як все він розповість,

Ми вийдем, стягнемо із нього роги

І з глумом поведем його у Віндзор.

Це буде для дітей важке завдання.

Дарма, я навчу їх, що вони мають робити, та й шам ладен перебратися хоч і на мавпу, аби тільки припекти штарого грішника швічкою.

Ну, то чудово. Я іду по маски.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Хай Анна буде королева фей.

Її ми вдягнемо у сукню білу.

Я шовку сам куплю.

В уборі тому

Із лісу Нікчем викраде її

Та й до вінця.

Ну, шліть по товстуна!

А я піду до нього як пан Хорт.

Мені він скаже все й на все пристане.

За це не бійтесь. Нумо готувати

Для наших фей та ельфів їхні строї.

Ходімо швиденько. Це буде найкраща в світі рожвага, найчешніше ошуканство!

Пейдж, Форд і Еванс виходять.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Ви, пані Форд, пошліть іще раз Спритлі

Дізнатися, що думає сер Джон.

Пані Форд виходить.

Я ж з доктором домовитись біжу.

Сьогодні викрасти він має Анну.

Той Нікчем — дурень дурнем, хоч багатий.

Мій чоловік в зяті його обрав,

Я ж за Каюса. Він-бо грошовитий

І має руку при дворі. Тому,

Хоч би там що, я Нен віддам йому.

Кімната в заїзді «Підв’язка».

Входять господар заїзду і Бевз.

Тобі чого, одоробало? Чого, товстошкура пико? Відповідай, кажи, шпар, коротко, швидко, одним духом, чув?

Та я, сер, прийшов від свого господаря, пана Нікчема, до сера Джона Фальстафа.

Он там його покій, його дім, його замок, його ліжко і його лавка. На стінах свіжими фарбами намальована давня повість про блудного сина. Підійди, постукай, погукай його! Він зареве до тебе голосом людожера. Постукай, кажу!

До нього саме зайшла жінка, гладка стара жінка. Я краще почекаю, сер, поки вона вийде. Бо насправді мені треба до неї.

Що, гладка жінка? Ще обкрадуть рицаря! Ану, я сам погукаю його. Гей, відважний рицарю, мужній сер Джоне, відгукнись на всю потугу своїх вояцьких легенів: ти там? Це я, твій господар, твій горілчаний брат!

ФАЛЬСТАФ (за лаштунками)

Що сталося, господарю?

Тут якийсь варвар чекає на твою гладку стару жінку. Випровадь її, шалапуте, негайно випровадь! У мене пристойний заїзд, а ти тут улаштовуєш потаємні побачення, тьху!

Входить Фальстаф.

Годі тобі, господарю, не репетуй. До мене справді щойно приходила гладка стара жінка, то й що з того? Вона вже пішла.

Вибачте, сер, то була не брейнфордська ворожка?

Вона, роззяво. А навіщо вона тобі?

Мій господар, пан Нікчем, сер, побачив, що вона йде вулицею, і послав мене спитати в неї, сер, про того Німа, що поцупив у нього ланцюжок, сер, чи то він-таки поцупив його, чи ні.

Я говорив про це з ворожкою.

І що, з вашого дозволу, вона сказала, сер?

Сказала, що ланцюжок поцупив той самий чоловік, який його й свиснув у пана Нікчема.

Ти ба! Шкода, що я сам не встиг побалакати з тією жінкою. Мій господар хотів, щоб я спитав у неї ще про одне.

Про що? Кажи!

Ну, розповідай, швидше!

Мені наказано не розповідати, а мовчати, сер.

Якщо будеш мовчати, то гляди, щоб ти не замовк у нас навіки.

Та що ви, сер! Тут нічого такого немає. Я тільки мав спитати про панну Пейдж: одружиться мій господар із нею чи не одружиться? Як йому судилось?

Отак і судилось.

БЕВЗ Як, сер?

Одружитись або не одружитись. Іди й скажеш йому, що стара мені так наворожила.

Отак можна й сказати, сер?

Певне, що можна, страхопуде. Отак і скажи!

Дякую, ваша милосте, піду втішу свого пана. (Виходить)

Ну й дурисвіт ти, сер Джоне, ну й дурисвіт! А ворожка справді була в тебе?

Була, господарю, і за один раз навчила мене більше, ніж я навчився за ціле своє життя. І плати не взяла, ще й мені заплатила за науку.

Входить Бардольф.

Ох, лишенько, пане, злодійство! Чисте злодійство.

Де мої коні? Кажи до пуття, шельмо!

Втекли разом зі злодіями. Тільки-но ми доїхали до Ітона, той шахрай, що позад нього я сидів, скинув мене в ковбаню, а самі вони підострожили коней і зникли, мов три німецькі чорти, три доктори Фаусти!

Вони поїхали зустрічати герцога, бовдуре! Як ти смієш казати, що вони втекли? Німці — чесні люди!

Входить Еванс.

Де гошподар жаїжду?

Що сталося, велебний отче?

Накидайте оком на швоїх гоштей. До мішта приїхав один мій приятель і рожповів мені, що в наших краях об’явилишь якішь троє німчів-жлодіїв, обікрали вшіх гошподарів жаїждів у Ретінжі, Мейтенгеті і Колпруці, жабрали в них коней і гроші. Я бажаю вам добра, тому прийшов попередити ваш. Ви людина рожумна й дотепна, шамі можете хоч кого обдурити, не личить вам бути обдуреному. Прощавайте. (Виходить)

Входить Каюс.

Де господар «Підв’язка»?

Тут, пане докторе, розгублений і спантеличений.

Я не знаю, чи це правда, але мені казав, що ви готуєтеся з парад зустрічати німецький Герцог. Я давав вам слово честі, що при дворі не чекають ніякий Герцог. Я бажаю вам добра, тому попереджай вас. Бувайте. (Виходить)

Кричи пробі, негіднику, чуєш! Допоможи мені, рицарю! Я пропав! Біжи, мчи, гукай, клич, мерзотнику! Я пропав!

Господар і Бардольф виходять.

Про мене, то нехай би весь світ ошукали. Бо мене он не тільки ошукали, а ще й добре помолотили. Коли докотиться до двору, в яку я попав катавасію і як у тій катавасії мене купали й лупцювали, мене засміють, із мене по краплі витоплять усе сало і зроблять із нього рибалкам мастило для чобіт. Їй-богу, дотепники при дворі доти шпигатимуть мене своїми дошкульними, в’їдливими жартами, доки я не зморщуся, мов висушена груша. Ох, не щастить мені відтоді, як я змахлював, граючи в картиі Якби в мене вистачило терпцю помолитись, я б неодмінно покаявся.

Входить Спритлі.

Отакої! Ти від кого прийшла?

Звісно, від обох.

Хай одна йде до чорта, а друга до чортової матері! Отам їм обом місце! Через них я витерпів більші муки, ніж може взагалі витримати квола людська натура.

А вони, гадаєте, не натерпілися? Ще й як! А надто одна з них. Пан Форд так налупцював свою бідолашну дружину, що вона вся в синцях, живого місця на ній не лишив.

Що ти базікаєш про синці? Аби ти побачила, як мене розмалювали з ніг до голови. В усі барви веселки, та ще й мало не схопили як брейнфордську відьму! Якби я не був такий мастак прикидатись і не вдав, що я звичайна собі стара баба, то сидів би вже у в’язниців колодках, як справжня відьма!

Сер, дозвольте мені побалакати з вами у вашій кімнаті. Ви почуєте, як ідуть наші справи, і, я певна, будете задоволені. Оцей лист вам також дещо скаже. Ох, бідолахи мої, скільки треба зусиль, щоб звести вас докупи. Видно, котресь із вас чимось прогнівило Господа, що вам так не щастить.

Ну гаразд, ходімо до моєї кімнати.

Кімната в заїзді «Підв’язка».

Входять Фентон і господар заїзду.

Шкода й починати розмову, пане Фентоне. На душі в мене камінь лежить. Хоч би що ви запропонували, я однаково відмовлюсь.

А все ж послухай. І як допоможеш,

Дістанеш золотом на сотню більше,

Ніж варті твої коні, слово честі.

Ну, добре, кажіть, пане Фентоне, принаймні я вас не зраджу.

Ти, певне, чув від мене вже не раз,

Що я чарівну Анну Пейдж кохаю.

Тепер вона мене обрала також,

Наскільки має волю обирати

Для себе пару. Це ось лист від неї,

Такого змісту, що й тебе здивує.

В нім жарт так тісно переплівся з ділом,

Що нарізно їх просто не збагнути.

Велику роль в тім жарті грає Фальстаф,

Твій пожилець гладкий. Про це з листа

Дізнаєшся. (Показує листа)

Тепер про нашу справу.

Під дубом Терновим вночі сьогодні

Нен зображатиме царицю фей.

Тут сказано в листі чому. В тих шатах

У розпал грища за наказом батька

Вона повинна тихо відійти

І з Нікчемом негайно мчати в Ітон

Вінчатися. Нен згодилась, сердешна,

Та слухай далі. Мати, навпаки,

Ладнає Нен за доктора Каюса.

Він має викрасти її тихцем,

Коли у метушні про них забудуть,

І повезти до церкви, де вікарій

Їх повінчає. Нен, покірну вдавши,

Й на це погодилась. Стривай, не все ще.

На батькове бажання Нен повинна

Вдягтися в біле, щоб не помилився,

Як випаде хвилина слушна, Нікчем,

А взяв її за руку й вивів з гурту.

Інакші вказівки дала їй мати:

Щоб доктор упізнав її під дубом,

Де всі перебрані і в масках будуть,

Нен має одягтися у зелене

І голову оздобити стрічками.

Каюс її по цих прикметах знайде

Й щипне за руку, щоб ішла за ним.

І батько, й мати мають згоду Анни.

То хто із двох зав’язує їй світ?

Кого з них Анна хоче обдурити?

Обох, мій друже, і втекти зі мною.

Ти нам повинен пастора знайти,

Щоб після півночі у церкві ждав нас

І, як ми й прагнемо, законним шлюбом

З ’єднав і руки наші, і серця.

Що ж, мудрий задум. Я про все подбаю,

Аби лиш дівчина, а пастор буде.

Навіки станеш ти мені як брат.

А збитки я верну тобі стократ.

Кімната в заїзді «Підв’язка». Входять Фальстаф і Спритлі.

Ну все, годі базікати. Іди вже. Я слова дотримаю. Зроблю ще одну, третю, спробу. Може, непарне число виявиться щасливим. Довго ти ще стовбичитимеш тут? Кажуть, що непарні числа завжди приносять щастя — і коли людина народжується, і коли шукає своєї долі, і навіть коли помирає. Ну, гайда!

Ланцюг я вам принесу і зроблю все, що тільки зможу, аби роздобути для вас роги.

Іди, кажу, не гай часу. Голову вгору і шмаляй.

Спритлі виходить.

Входить Форд.

О, пан Хорт! Добрий день. Слухайте, цього разу я можу сказати вам напевне: сьогодні або ніколи. Приходьте опівночі в ліс до Тернового дуба й побачите там дива.

А хіба вчора ви не ходили до неї? Ви ж самі казали мені, що вона призначила вам побачення.

Ходив, пане Хорте. Тільки пішов до неї підстаркуватим чоловіком, таким, як ви мене оце бачите, а повернувся старою бабою. Того паскуду Форда точать пекельні ревнощі, і він буває часом як божевільний. Скажу вам щиро, пане Хорте: він мене збив на капусту, бо я був у подобі жінки. Адже в подобі чоловіка я б не злякався й Голіафа з навоєм від ткацького верстата в руках, бо знаю, що життя — як човник у тому ж таки ткацькому верстаті: ковзне туди, ковзне сюди. Але я поспішаю, пане Хорте, ходіть зі мною, і я дорогою все розповім. Від самого малку, як я вискубував пір’я в гусей, тікав з уроків і збивав дубцем квітки на грядці, і до вчора я не знав, що таке бути битому. Ходімо, я розкажу вам про того розбійника Форда таке, що ви за голову вхопитесь. Але сю ніч я помщуся йому за все й передам його дружину вам у руки. Ходімо. Нас чекають дива, пане Хорте! Ходімо.

Віндзорський ліс.

Входять Пейдж, М’ ялоу і Нікчем.

Сюди, сюди! Сховаймось у замковий рів і почекаймо там, поки побачимо свічки наших фей. Не проґав, сину, моєї дочки!

Отакої! Я балакав з нею, і ми домовились, як упізнати одне одного. Я підійду до феї в білому і скажу: «Цить!», а вона відповість: «Тс-с!» Отак ми й дізнаємось, що це ми.

Це добре, але навіщо ті «цить» і «тс-с»? Досить і білої сукні, щоб її впізнати. Чуєте, годинник уже б’є десяту.

Яка темна ніч випала! До такої ночі якраз пасують і свічки, і лісові духи. Дай Боже, щоб наша витівка вдалася. Ніхто з нас не хоче ніякого зла, крім чорта, а його ми впізнаємо по рогах. Ходімо, щоб ми були готові.

Те саме місце.

Входять пані Пейдж, пані Форді, доктор Каюс.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Пане Каюсе, моя дочка буде в зеленій сукні. Коли ви побачите, що настав час, беріть її за руку, ведіть до церкви і швиденько вінчайтесь. Тепер рушайте до лісу поперед нас. Ми з пані Форд повинні йти самі.

Я знаю, що треба робив. Адью.

ПАНІ ПЕЙДЖ

До побачення, голубе.

Каюс виходить.

Мій чоловік не так зрадіє, що Фальстаф дістане по заслузі, як розсердиться, коли почує, що з нашою дочкою одружився доктор. Та нічого, краще ненадовго посваритися з чоловіком, ніж навіки розбити серце дочці.

Де ж Нен зі своїми феями і той бісів валлієць Г’ю?

ПАНІ ПЕЙДЖ

Вони поховалися в канаві біля Тернового дуба і прикрили свої свічки. Та тільки-но ми зустрінемось із Фальстафом, вони вибіжать із темряви.

Ото ми його налякаємо!

ПАНІ ПЕЙДЖ

Якщо й не налякаємо, то принаймні висмієм, а як ще й налякаємо, то буде вдвічі смішніше.

Добре ми його пошиємо в дурні.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Розпусників таких за вчинки їх

Пошити в дурні аж ніяк не гріх.

Уже скоро північ. Швиденько ходімо до дуба!

Те саме місце. Входять Еванс, перебраний на сатира, Анна Пейдж та інші, перебрані на фей.

Швидше, феї, підбігом! Нежабудьте швоїх ролей. І, не дай Боже, не рожгубітьшя. Шпушкайтешя жа мною в канаву, а коли я дам умовний жнак, робіть так, як я ваш навчив. Ну, швидше, підбігом!

Інше місце в лісі. Входить Фальстаф у подобі Горна, з оленячими рогами на голові.

Віндзорські дзиґарі вибили дванадцяту. Наближається вирішальна мить. Хай мені поможуть ті боги, що в їхніх жилах тече гаряча кров! Згадай, Юпітере, задля Європи ти став биком, кохання оздобило тебе рогами. О всемогутнє кохання, інколи ти обертаєш звірів на людей, а інколи людей на звірів! Ти, Юпітере, з кохання до Леди ставав і лебедем. О всевладне кохання, ти довело до того, що бог став мало не гусаком! Перший гріх зробив із тебе бидло — о Юпітере, який тваринний, брудний гріх! — а другий зрівняв тебе з гусьми й курми — ти тільки подумай, Юпітере, який це дурний гріх! Коли вже кохання спонукає богів на такі витівки, то що казати про нас, бідолашних людей? Ось і я став віндзорським оленем, мабуть, найгладшим у цьому лісі. О Юпітере, остуди мою пристрасть, а то я не винен буду, коли з мене витопиться все моє сало. Хтось сюди йде. Може, моя олениця?

Входять пані Пейдж і пані Форд.

Сер Джоне? Ти тут, мій оленю, мій лісовий красеню?

О моя чорнохвоста оленице! Нехай з неба ллється дощ із солодкої картоплі, нехай грім гримить на голос «Зелених рукавчиків», нехай сиплеться град із пахучих цукерок і мете цукрова хурделиця, нехай шаленіє буря пристрастей, я не боюся, бо знайду тут сховок! (Обнімає пані Форд)

Коханий, зі мною прийшла пані Пейдж.

Ну, то поділіть мене, мов украденого оленя, кожна беріть по стегнові. Собі я залишу порібрину, лопатки віддам лісникові, а роги подарую вашим чоловікам. Схожий я на лісового духа? Чи так я говорю, як мисливець Герн? Ну, цього разу Купідон виявився чесним хлопцем, надумав винагородити мене за все. Хай я не буду лісовим духом, коли я не радий вам усім серцем!

З-за лаштунків чути гомін.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Що там за гомін?

Господи, прости нас грішних!

Що це може бути?

ПАНІ ФОРД І ПАНІ ПЕЙДЖ

Тікаймо! Тікаймо! (Втікають.)

Мабуть, сам чорт не хоче, щоб я вчинив гріх, боїться, щоб на моєму салі не спеклося все пекло. А то б нізащо не ставав мені на заваді!

Входять Еванс, перебраний на сатира, феї та ельфи зі свічками на голові, серед них Анна Пейдж, одягнена як цариця фей, і Пістоль, одягнений як домовик.

Феї зелені, білі і чорні,

Вийдіть із пітьми, духи моторні,

Місяця доньки, пасерби долі,

Нині роботи для вас є доволі.

Хай домовик вам накази за мене дає.

З ельфів почну я. Виконуйте кожен своє!

В комин цвіркун хай залазить до віндзорських

І, як побачить де бруд чи невимитий кухоль,

То хай служниць там нещадно щипає і чубить.

Наша цариця такого нехлюйства не любить!

Це феї! Хто до них озветься, той пропав.

Хоч ляжу й відвернусь від їх страшних забав.

(Лягає долілиць на землю)

А де Перлинка? Є? Лети, небого,

Й дівчатам тим, що помолилишь Богу,

Навій невинні тихомирні шни,

Хай шплять, як діти, шолодко вони.

А тих, хто помолитишя жабуде,

Щипай жа руки, шпину, боки, груди!

Не гайтесь, ельфи! До роботи шпарко!

У замок Віндзорський полиньте парком,

Наповніть щастям всі його покої.

Хай радість в нього потече рікою,

Хай він стоїть віки в красі погідній,

Господаря уславленого гідний.

Натріть бальзамом орденські стільці,

Щоб тлін не зачепив святині ці.

Щоб на щиті, нагруднику й шоломі

Не стерся герб ніколи в тому домі.

Ви ж, феї лугові, кружка ставайте,

Як в ордені Підв’язки, і співайте

Пісень веселих. А в кружку трава

Хай вруном зеленіє. І слова

Ноnі soit qui mal у pense[17] по ній

Квітками випишіть у барві весняній,

Як їх виписують сапфіром і рубіном

У рицарів Підв’язки під коліном.

Адже квітки для вас — всього основа,

І їхня мова — це і ваша мова.

Але спочатку інша настанова:

До першої танцюймо коло дуба.

У коло, феї! Вшім, котрим ж ваш люба

Рожвага ця, натішитишь я дам.

Хай швітляки до танчю швітять нам.

Та що че? Людським духом чути! Пробі!

Боже, врятуй мене від цього валлійського духа,

а то він зробить із мене скибку сиру!

Де той хробак, проклятий ще в утробі?

Ми іспит зробимо йому вогнем:

Як серцем чистий він, то омине

Його все полум’я. А грішне тіло

Впече, щоб більш грішити не кортіло.

Чи жапалиться колода?

Печуть Фальстафа свічками.

Ой, ой, ой!

Його пече! Спіймався, гріховода!

У коло, феї! Пісню починайте

Й скубіть його, штовхайте і щипайте!

Сором хтивому гульвісі,

Що гріха шукає в лісі,

Своє серце блудом гріє,

Від бажань нечистих мліє.

Хіть у ньому колобродить,

На ганебний шлях заводить

Тіло й душу. Тож за кару

Даймо грішникові жару!

Будем торсати його, пекти й щипати,

Поки місяць і зірки почнуть згасати.

Співаючи, феї щипають Фальстафа.

Тим часом доктор Каюс підходить з одного боку й забирає фею в зеленому.

Нікчем підходить з другого боку й забирає фею в білому.

Підходить Фентон і забирає Анну Пейдж.

З-за лаштунків долинає голос мисливського рога, феї розбігаються.

Фальстаф підводиться і хоче втекти.

Входять Пейдж, Форд, пані Пейдж і пані Форд.

Дарма втікаєте, застукали ми вас.

Що, перебралися мисливцем Герном?

ПАНІ ПЕЙДЖ

Пора кінчати жарт наш. Ну, сер Джоне,

Як віндзорські жінки вам? До вподоби?

І чи не краще роги ці носити

У лісі, ніж у місті, у родині?

То як, сер, хто з нас виявився рогоносцем? Га? Помилуйтесь, пане Хорте: перед вами крутій Фальстаф, гидотний рогоносець! Ось його роги, пане Хорте! Він зазіхав на Фордову жінку й гроші, а скористався лише його кошем на білизну, палицею та ще двадцятьма фунтами золотом, які, проте, він змушений буде повернути, бо в заставу за них, пане Хорте, в нього забрано коней.

Нам з вами не щастило, сер Джоне, жодне наше побачення не вдалося. Я ніколи більше не візьму вас у коханці, але завжди вважатиму своїм оленем.

Я починаю здогадуватися, що з мене зробили осла.

Не тільки осла, а й вола. Он у вас на голові доказ цьому.

То це були не феї? Я кілька разів ловив себе на думці, що це таки не вони, та нечисте сумління потьмарило мені розум, і я, всупереч здоровому глуздові, повірив у цей нікчемний балаган, у цих удаваних фей! Ось як розумна людина може пошитися в дурні, коли на думці в неї не те, що треба!

Шер Джоне, молітьшя Гошподу Богу і киньте швої гріховні думки, тоді феї не нападатимуть на ваш.

Добре сказано, велебний сатире!

А вам би я порадив кинути швої ревнощі.

Я ніколи більше не ревнуватиму своєї дружини, хіба що як ви освідчитесь їй у коханні поправною мовою.

Невже мій мозок так висох на сонці, що не здатен відрізнити правди від такої незугарної вигадки? Щоб мене загнуздав валлійський цап! Щоб мене вкоронувзли ковпаком блазня валлійського! Ще трохи, і я вдавлюся шматком валлійського сиру!

Ширу ж шалом не їдять, а у вашому череві — шаме шало.

Дочекатися, щоб тебе ображала людина, яка так калічить твою рідну мову! Вже цього самого досить, щоб відбити охоту до гульок і нічних походеньок у цілому королівстві.

ПАНІ ПЕЙДЖ

А тепер скажіть, сер Джоне, невже ви думали, що якби ми навіть забули про сором і подружню честь, якби навіть здалися на підступи диявола, то віддали б свої серця такому, як ви?

Такому начиненому салом кендюхові! Такому лантухові з клоччям!

ПАНІ ПЕЙДЖ

Такому надутому капшукові!

Старому, холодному, геть струхлявілому!

Злісному, як сатана, обмовникові!

Убогому, як Йов!

І лихому, як його жінка!

Рабові рожпушти й обжерливошті, шлижькому на яжик блюжнірові, що кишне у вині й тоне в меду!

Що ж, смійтеся з мене, знущайтеся. Ваша взяла. Мене покладено на лопатки. Я навіть не можу втерти носа цій валлійській ганчірці. Сама глупота ставить мені хрест. Робіть зі мною, що вам заманеться.

Я скажу, що ми з вами зробимо. Поведемо вас, сер, у Віндзор до такого собі пана Хорта, в якого ви видурили чимало грошей, обіцяючи за те звести його з дружиною пана Форда. Доведеться вам віддати йому гроші. Ви багато чого витерпіли останім часом, але це для вас буде найтяжча кара.

Не журіться, рицарю. Я вас запрошую до себе на вечерю, і там ви матимете нагоду посміятися з моєї дружини так, як тепер вона сміється з вас. Скажіть їй, що пан Нікчем щойно одружився з її дочкою!

ПАНІ ПЕЙДЖ (убік)

Доктор з дружиною сумніваються в цьому. Якщо Анна Пейдж — моя дочка, то тепер вона дружина доктора Каюса.

Входить Нікчем.

Де ви, татусю Пейдже? Ой-ой-ой!

Що таке, синку? Що сталося? Ти все владнав?

Ще б пак! Я роздзвоню на цілий Глостершір, як я все владнав! Хай мене повісять, коли не роздзвоню.

Та що сталося, синку?

Я подався в Ітон вінчатися з Анною Пейдж, а виявилося, що то незграбний лобуряка. Якби це було не в церкві, то або я налупцював би його, або він мене. Я гадав, що везу Анну Пейдж, щоб мені з цього місця не зійти, а виявилося, що то син листоноші!

Отуди к бісу! Виходить, ти помилився?

А ви як гадали? Мабуть, помилився, коли на хлопця подумав, що то дівчина. Навіть якби нас повінчали, він мені не потрібен, хоч і нап’яв на себе жіноче вбрання.

Ти сам винен. Я ж казав тобі, що Анна буде в білій сукні!

А я й підійшов до тієї, що була в білій сукні. Гукнув їй: «Цить!», і вона відповіла мені: «Тс-с!», як ми й домовилися з Анною. Та однаково виявилось, що то не Анна, а син листоноші.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Любий Джордже, я тобі скажу правду, тільки не гнівайся на мене. Я дізналася про твій намір і вбрала Анну в зелене. Тепер вона в церкві, вінчається з доктором Каюсом.

Входить Каюс.

Де пані Пейдж? Шорт, мене обдурили! Я одружився з garson, з хлопцем, un paysan! Із селюком! Шорт! То був не Анна, шорт! Мене обдурили!

ПАНІ ПЕЙДЖ

Як? Хіба ви забрали не ту, що була в зеленому?

Ту, але то був хлопець, шорт! Я переверну догори нога весь Віндзор, шорт! (Виходить)

Дивно! Кому ж припала справжня Анна?

Чує моє серце, що це добром не скінчиться. Гляньте, он іде пан Фентон!

Входять Фентон і Анна.

Що це означає, пане Фентоне?

Пробачте, тату, й ви пробачте, мамо!

Чому не з Нікчемом пішла ти, дочко?

ПАНІ ПЕЙДЖ

Чом не з Каюсом, так, як я веліла?

Дозвольте, я за неї відповім.

Ви вразили дочку, скажу вам щиро,

Штовхаючи її на шлюб ганебний,

Де не було взаємного кохання.

Ми ж з Анною заручені давно.

Тепер ніяка сила вже не зможе

Нас роз’єднати. Наш зв’язок — священний.

І не кажіть, що це обман, непослух,

Бо гірше всім було б, якби вона,

Із нелюбом вікуючи свій вік,

І вас, і чоловіка проклинала.

Не гнівайтесь, бо гнів не допоможе,

Коханням Бог і доля порядкують.

Купують землю, жінки не купують.

Я радий: стріли, що летіли в мене,

Дорогою обрали іншу ціль.

Ну що ж, бажаю, Фентоне, вам щастя.

Миритись треба з тим, чого не зміниш.

Вночі полюєш — всякого наловиш.

ПАНІ ПЕЙДЖ

Так, годі гніватися. Любий зятю,

Хай Бог вам дасть багато днів ясних.

Тепер же всіх я прошу до господи,

Посміємося з себе при каміні.

І ви ходіть, сер Джоне.

Так, ходіть.

Вам нині помогли і Бог, і чорт:

Звели таки ви Хорта з пані Форд.

Венеціанський купець

Дійові особи

Дож Венеції

Принц Марокканський, Принц Арагонський, поклонники Порції

Антоніо, венеціанський купець

Бассаніо, його друг

Граціано, Салеріо, Соланіо, друзі Антоніо й Бассаніо

Лоренцо, закоханий в Джессіку

Шейлок, багатий єврей

Тубал, єврей, його друг

Ланчелот Гоббоблазень, слуга Шейлока

Старий Гоббо, батько Ланчелота

Ленардо, слуга Бассаніо

Балтазар, Стефано, слуги Порції

Порція, багата спадкоємиця

Нерісса, її служниця

Джессіка, дочка Шейлока

Венеціанські сенатори, члени суду, тюремник, слуги, почет та інші

Дія відбувається почасти в Венеції, почасти в Бельмонті — маєтку Порції на суходолі.

Венеція. Вулиця.

Входять Антоніо, Салеріо й Соланіо.

Ох, далебі, я й сам не розумію,

Чому мені так сумно! Сум і вас

Бентежить, ви сказали; але як

Той сум піймав я, чи знайшов, чи стрінув,

Я не збагну…

Я наче зовсім загубив свій розум

І сам собі немов зробивсь чужий!

Ваш дух тепер літа по океанах,

Ширяє там, де ваші кораблі,

Могутні владарі стихій зрадливих,

Немов синьйори пишні і заможні,

Напнувши всі вітрила полотняні,

З презирством, згорда дивляться униз

На ті нікчемні торговельні судна,

Що перед ними голови схиляють,

Коли вони, бува, на тканих крилах

Проносяться повз них.

Повірте, друже:

Якби і я ризикував так само,

Як ви, то навздогін моїм надіям,

Мабуть, летіли б і мої чуття!

Раз по раз рвав би й підкидав травичку,

Аби довідатися, звідки вітер;

Шукав би пристаней, портів на картах

І рейдів. Кожна річ, яка могла б

Моїм ділам загрозу вістувати,

Мені б у серце смуток заронила.

Ба навіть дмухаючи раз у раз,

Щоб страву гаряченну остудити,

Від жаху б сам здригнувся, пригадавши

Оту біду, що нам накоїть може

В безкраїм морі надто дужий вітер.

Не зміг би я і разу подивитись

На пісковий годинник, не згадавши

Про коси та мілизни, і про те

Не думати, що, може, корабель мій

Захряс в піску, і нижче від боків

Схилився головою, і цілує

Свою могилу. Увійшовши в церкву

І на каміння глянувши святе,

Невже ж би я відразу не згадав

Про скелі небезпечні: та якби

Мій корабель бортом черкнувся їх,

У нього з трюмів прянощі пішли б

Морському вітровію на поталу,

А хвилі огорнулися б шовками.

Чи міг би я, все лихо уявивши,

Не думати, що весь набуток мій

Нараз обернеться в ніщо? О ні!

Хіба я можу думать, не відчувши,

Що це нещастя може засмутити?

Не треба слів: Антоніо, я певен,

Сумує через те, що він думками

У справах торговельних.

Ні, повірте:

Я щиро дякую моїй фортуні,

Що не довірив усього майна

Одному кораблеві й не в одне

Його відправив місце. Окрім того,

Не все моє майно залежить тільки

Від того, чи щасливий буде рік.

Мене смутять не торговельні справи.

Тоді ви закохалися.

Ну, що ви?!

Не закохалися? Тоді, скажімо,

Від того ви смутні, що невеселі.

Так само ви сміятися могли б,

Стрибати і казать: веселий я,

Тому що не сумую. Присягаюсь

Дволиким Янусом, синьйор, природа

Кумедних творить іноді людей:

В одного — радощі в очах, і він

Регоче, як папуга, що почув

Козиці звук; а інший виглядає,

Як оцет — хай хоч Нестор запевняє,

Що річ кумедна, — не покаже він

Своїх зубів у посмішці веселій.

Входять Бассаніо, Лоренцо й Граціано.

Іде шановний родич ваш — Бассаньйо,

А також Граціано та Лоренцо.

Тож прощавайте! Залишаєм вас

У кращім товаристві.

З вами б я

Зостався, доки б ви не звеселились,

Однак прийшли достойніші за мене.

Я вашу дружбу високо ціную,

Та бачу — справи в вас, і цю причину

Знайшли ви, щоб мерщій податись звідси.

Вітаю вас, синьйори дорогі!

Коли ж ми з вами знов посміємося?

Якісь відлюдні стали ви, синьйори.

У вільний час — ми завжди вам до послуг!

Салеріо й Соланіо виходять.

(до Бассаніо)

Синьйоре, ну, Антоніо знайшли ви, —

Тепер бувайте. Прошу пам’ятати,

Де маєм стрітись ми в обідній час.

Прийду напевно.

Ах, синьйор Антоніо,

Вас непокоїть щось: ви забагато

Піклуєтесь про справи світові.

Життя своє втрачає той, хто хоче.

Його набути клопотом надмірним.

Повірте, ви змінилися занадто.

Та ні, на світ дивлюся, як на світ.

Це ж тільки сцена, Граціано, де

Всі люди мають грати певні ролі;

Мені ж, на жаль, припала роль сумна.

Тоді хай блазня роль зіграю я.

Нехай мені веселий, втішний сміх

Покриє зморшками усе обличчя;

Хай краще розпалю вином печінку,

Ніж серце голосінням остуджу.

Чи може хто, у кого тепла кров,

Сидіти, мов той предок мармуровий?

Спать наяву? І злитись, і бурчати,

Щоб розлилася жовч? Що ж, знай, Антоньйо,

Це промовля моя любов до тебе;

Є люди, що обличчя в них застигли,

Немов стоячі води, і мовчать.

Мовчать уперто, прагнучи тим самим

Собі здобути славу дуже мудрих.

Немов нам кажуть: «Гляньте, я — оракул,

Коли віщаю, хай не гавкне й пес!»

Антоніо, я знаю їх багато,

Кого звуть мудрецями лиш тому,

Що зроду не промовлять ані слова;

Проте я переконаний цілком:

Якби хоч раз наважились вони

Розкрити рота, всі їх слухачі

Набрались би гріха, потребу мавши

Назвати дурнями своїх братів,

Я згодом побалакаю з тобою

Докладніше про це, та кинь лише

Ловити на гачок сумного виду

Привіт юрби, що править за принаду

Всім йолопам. Ну що ж, ходім, Лоренцо!

Тим часом прощавайте. Я скінчу

Своє повчання тільки по обіді.

Ми залишаємо вас до обіду.

Я, певно, й сам такий мовчун, бо слова.

Не дасть мені промовить Граціано.

Та й поживи зі мною років зо два,

То й голосу свого забудеш звук.

А я базікою зроблюсь для тебе!

Чудово! Хай щастить! В речах лиш двох

Цінуємо найбільше ми мовчання:

В копчених язиках та в тих жінках,

Які іще не звідали кохання.

Граціано й Лоренцо виходять.

Що він мав на думці?

Граціано говорить неймовірну безліч порожніх слів — другого такого на цілу Венецію не знайдеш. Розважлива думка у нього — це дві зернини пшениці в двох мішках полови: треба шукати цілий день, щоб їх знайти, а знайдеш — виявляється, що їх не варто було й шукати.

Гаразд. Тепер скажіть, хто дама та,

Що присяглися ви до неї потай

Піти з поклонами? Ви ж обіцяли.

Ви знаєте, Антоніо, напевне,

Що дуже розладнав я власні справи,

Бо жив пишніш, ніж право мав на те,

Зважаючи на незначні достатки.

Я нині не жалкую, що не можу

І далі жити весело та пишно.

Одне мене найбільше непокоїть:

Як вибитись мені з боргів великих,

Що наробив я марнотратством. Вам,

Антоніо, найбільш заборгував я

І дружбою, і грішми. Дружба ця

Мені є запорукою, що зможу

Відкрити вам всі наміри і плани,

Які я нині сам собі намітив.

Щоб від боргів звільнитися скоріш.

Прошу, Бассаніо, мій друже добрий,

Скажіть про все: якщо ті плани ваші

Не відхиляються, як і самі ви,

Від чесного шляху, то, запевняю,

Мій гаманець, себе й мої достатки —

Все до кінця для вашої потреби

Відкрию я.

Коли хлоп’ям стрілу,

Бувало, я губив свою зненацька,

Пускав одразу ж другу їй услід

У тому ж напрямку й таку ж, як перша,

І за цією пильно слідкував.

Щоб відшукати першу; обома

Так важачи, я часом їх обидві

Знаходив. Приклад цей з невинних

Дитячих літ я лиш тому навів,

Що і слова, які сказати хочу,

Цілком невинні. Я напозичався

Багато в вас і все розтринькав, ніби

Хлопчисько легковажний. Та, якщо

Стрілу ви зважитесь пустити другу

В той бік, куди упала й ваша перша,

То певен я цілком, що, як уважно

Я подивлюсь в той бік, знайду обидві

Або вам другу принесу назад,

І вдячним я зостанусь боржником

Знаєте мене ви добре

І гаєте лиш зайвий час, мій друже;

Повірте, що, під сумнів беручи

Мою любов, завдаєте ви більше

Мені жалю, аніж тоді, якби

Прогайнували все моє майно:

Кажіть, що саме маю я зробити

І що, на вашу думку, зможу я.

На все я ладен, мовте слово, друже!

Одна заможна панна проживає

В маєтку Бельмонті. З лиця прекрасна.

Та ще цінніші за її красу

Її чесноти пречудові. Вже

З тих чарівних її очей не раз

Я діставав німі, принадні вісті,

Її звать Порція.

Катона донька,

Вродлива Порція — дружина Брута —

Не переважила б її нічим.

На цілий світ вже слава пролунала

Про гідності її; з усіх країн

Усі чотири вітри мчать до неї

Вельможних женихів. Неначе сонце,

Шовкові сяють кучері у неї,

І руном золотим зі скронь збігають,

І обертають той маєток Бельмонт

В Колхіду, що до неї не один

Герой Язон у пошуках звитяги

Вже припливав. Антоніо, мій друже!

Якби я мав всі засоби для того,

Щоб серед них суперником з’явитись!

Мені дає таку надію серце,

Що там чека на мене перемога!

Ти знаєш сам — усе моє майно

На морі. А готівки я не маю,

Не маю й засобів, щоб роздобути

Відразу капітал; іди розвідай,

Яку кредит мій зараз має силу

В Венеції. Зберу все до останку,

Щоб вирядить тебе туди як слід, —

До Бельмонта, до Порції-красуні.

Іди ж шукай, я пошукаю теж.

Де гроші є; якщо не помилюся,

То нам дадуть, коли я поручуся!

Бельмонт. Кімната в домі Порції.

Входять Порція й Нерісса.

Щиро кажучи, Неріссо, моїй маленькій особі вже над силу цей великий світ.

Так воно й було б, люба синьйоро, якби фортуна послала вам стільки ж турбот, скільки дала втіхи. А проте бачу я, що ті, котрі їдять надто багато, хворіють так само, як і ті, що їх мордує голод. Отже, середні достатки — неабияке щастя. Зайвина швидко доживає до сивого волосся, а помірність живе довго.

Хороші слова і добре сказані.

Вони були б ще кращі, коли б їх дотримувались як слід.

Коли б робити було так само легко, як і знати, що саме треба робити, то каплички стали б церквами, а халупи бідарів — королівськими палацами. Добрий проповідник той, хто сам діє так, як повчає; а мені легше навчити двадцятьох, що вони повинні робити, ніж бути однією з тих двадцяти і виконувати свої власні повчання. Мозок може винаходити закони для крові, але палка вдача перестрибує через холодний розум. Шалена молодість — це заєць, що плигає через пастки, які ставить йому каліка-розсудливість. А проте зараз, коли я маю обрати собі чоловіка, такі балачки зовсім не до речі. Ах, яке це слово — «обрати»! Я ж не можу ні обрати того, кого сама бажала б, ані відмовити тому, хто мені не до вподоби; так воля живої дочки мусить схилитись перед волею небіжчика батька. Чи ж не жорстоко це, Неріссо, що я не можу ні обрати когось, ані комусь відмовити?

Ваш батько був завжди доброчесною людиною, а святим людям перед смертю приходять спасенні думки. Отже, в тій лотереї, що він її придумав з трьома скриньками — золотою, срібною і свинцевою (якщо хтось вибере вас так, як замислив ваш батько), справдяться його надії, і виграє тільки той, хто щиро вас полюбить. А втім, чи почуваєте ви прихильність до когось із вельможних наречених, що вже вас навідували?

Будь ласка, перерахуй поіменно їх; коли називатимеш, я їх описуватиму по черзі; а знаючи мою думку про них, зробиш висновок, наскільки я до них прихильна.

По-перше, принц Неаполітанський.

Годі! То справжній жеребець, бо в нього тільки й мови, що про свого коня; він вихваляється, що сам уміє добре його підкувати. Боюся: чи не согрішила його найясніша матуся з якимось ковалем?

Далі — пфальцграф.

О, цей тільки те й робить, що хмуриться, немов сказати хоче: «Якщо ви не бажаєте мене, то й не треба». Він слухає веселі історії, а й разу не всміхнеться. Коли вже замолоду він такий безнадійно похмурий, боюсь, що з нього вийде плаксивий філософ під старість. Волію одружитися з мертвою головою, що має кістку в роті, ніж з одним із цих двох синьйорів. Хай Бог мене від них обох боронить!

Що скажете ви про французького вельможу, мосьє Ле Бона?

Бог створив його, то нехай уже він вважається людиною. Далебі, я знаю, що глузувати гріх, але ж він! Правда, він має кращого коня, ніж той неаполітанець; він уміє ще бридкіше хмуритись, аніж пфальцграф; у нього прикмети всіх і нікого. Тільки-но заспіває дрізд, він уже ладен стрибати. Свою власну тінь він ладен проткнути шпагою. Якби я за нього вийшла — я б вийшла за двадцятьох чоловіків воднораз. Коли б він схотів зневажити мене, я б йому простила, бо як би шалено він мене кохав, я б не відповідала на його кохання.

А що ви скажете про Фолконбріджа, молодого англійського барона?

Ти ж знаєш, що я з ним не розмовляю зовсім, бо ні він мене не розуміє, ні я його: він не знає ні латини, ні французької, ані італійської мови; а ти сміливо можеш заприсягнути на суді, що я й на пенні не знаю англійської мови. Він — утілення порядної людини; проте — горенько! — хто може розмовляти з німим манекеном? А як дивно він одягається! Мені здається, що свого камзола купив він в Італії, штани — у Франції, капелюха — у Німеччині, а свої манери — в усіх країнах світу.

А якої ви думки про шотландського лорда, його сусіда?

Гадаю, що він надто зичливий до своїх сусідів: позичив ляпаса в англійця і заприсягнувся, що поверне його, тільки-но здужає. Здається, француз поручився за нього і навіть дав підписку.

Чи до вподоби вам молодий німець, небіж герцога Саксонського?

Він огидний ранком, коли тверезий, і ще огидніший опівдні, коли нап’ється. В найкращому стані — він трохи гірший за людину, а в найгіршому — трохи кращий за тварину. Яке б не скоїлось нещастя, сподіваюся, мені, проте, пощастить позбутись його.

Але якщо він схоче спробувати щастя й вибере саме ту скриньку, що треба, то невже ж ви не виконаєте волі вашого батька, відмовитесь узяти його собі за чоловіка?

А щоб не сталось такого нещастя, будь ласка, постав велику склянку рейнвейну на ту скриньку, яка не повинна виграти: тоді хай сидить у тій скриньці хоч сам диявол, а поверх неї ця спокуса, я певна, що він вибере саме її. Я ладна швидше відмовитись від усього на світі, Неріссо, ніж віддатися за губку, що ніколи не просихає.

Не бійтеся, синьйоро, вам не дістанеться жоден із цих добродіїв. Вони вже сповістили мене про своє рішення: нині лаштуються повернутись додому й не турбуватимуть вас більше своїм сватанням — хіба що знайдеться якийсь інший засіб здобути вас, крім засобу вашого батька, який залежить від скриньок.

Навіть доживши до Сивілиного віку, я помру цнотливою, мов Діана, коли нікому не пощастить здобути мене так, як того бажав мій батько. Я рада, що ця партія наречених така розважлива, бо серед них немає жодного, кому б я не бажала бути далеко звідси; я благаю в Бога щасливої для них дороги.

Чи пригадуєте ви, синьйоро, одного венеціанця, вченого й вояка, що приїздив сюди ще за життя вашого батька разом з маркізом Монферратським?

Так, так, то був Бассаніо. Здається, так його звати?

Саме так, синьйоро. З усіх чоловіків, що їх бачили мої дурні очі, він більше за всіх вартий прекрасної синьйори.

Я пригадую його добре; пригадую, що він гідний твоєї хвали.

Входить слуга.

Що сталося? Якісь новини?

Четверо чужинців шукають вас, синьйоро, щоб попрощатися з вами. Крім того, прибув посланець від п’ятого — принца Марокканського; він подає звістку, що принц, його володар, сьогодні ввечері буде тут.

Якби могла я цьому п’ятому сказати від щирого серця «ласкаво просимо», як кажу тим чотирьом «щасливої дороги», — приїзд його потішив би мене. Якщо він має вдачу святого, а обличчя чорта, я воліла б, щоб він відпускав гріхи, а не був мені за чоловіка. Ходім, Неріссо.

Йди, хлопче, уперед. Оце так штука!

Зачиним за одним, вже другий стука!

Венеція. Майдан.

Входять Бассаніо та Шейлок.

Три тисячі дукатів? Гаразд.

Так, синьйоре, на три місяці.

На три місяці? Гаразд.

За сплату, як я вже сказав, поручиться Антоніо.

Антоніо поручиться? Гаразд.

Чи можете ви мені допомогти? Чи зробите ласку? Чи дасте відповідь?

Три тисячі дукатів на три місяці і за порукою Антоніо.

Ваша відповідь?

Антоніо — гідна людина.

Хіба ви чули коли-небудь щось протилежне?

Е, ні, ні, ні, ні! Розумієте, коли я кажу, що він «гідна людина», то я маю на увазі, що вінкмає. чим заплатити. Проте весь капітал його — в надіях. Один з його кораблів пливе до Тріполі, другий — до Індії; а ще довідався я на Ріальто, що третій корабель його простує до Мексіки, четвертий — до Англії, і решту суден теж розкидано по всіх світах. Та кораблі — це ж усього-на-всього дошки, а матроси — тільки люди; але ж є ще суходільні пацюки і водяні пацюки, водяні злодії і земні злодії, — я маю на думці піратів; крім того, загрожують ще й хвилі, вітри та скелі. І все-таки ця людина має чим заплатити. Три тисячі дукатів. Я гадаю, що можу прийняти його боргове зобов’язання.

Будьте певні, що можете.

Я хочу бути певним, що можу; щоб упевнитися, я мушу обміркувати. Чи можу я поговорити з Антоніо?

Якщо зробите нам ласку й пообідаєте з нами.

Авжеж, щоб нанюхатися свинини? Щоб їсти те добро, що в нього ваш пророк назаретський загнав диявола своїм закляттям? Я ладен у вас купувати, вам продавати, з вами розмовляти, з вами гуляти тощо, але не хочу ні їсти з вами, ні пити з вами, ані молитися з вами. Які новини на Ріальто? Хто це йде сюди?

Входить Антоніо.

Ось і синьйор Антоніо.

ШЕЙЛОК (убік)

Він виглядає як фальшивий митар!

Ненавиджу його я через те,

Що він християнин; але ще більше

За те, що він в огидній простоті

Всім гроші без відсотків позичає,

І наших зисків убива зростання

В Венеції. Якщо мені хоч раз

Йому помацать боки пощастить,

Втамую давню я свою ненависть.

Він зневажає наш народ святий,

Знущається, і навіть в тих місцях,

Де крамарі збираються докупи,

Він кидає мені лихі слова,

Мої він справи ганить, бариші

Законні зве лихвою. Хай мій рід

Загине, коли я йому пробачу!

То як же, Шейлок?

Га? Мою готівку

Рахую я напам’ять; з обрахунку

Виходить так, що вам зібрать відразу

Три тисячі дукатів я не зможу.

Проте дарма! Є багатій єврей —

Мій друг Тубал, і він мені поможе.

Стривайте! На який же строк потрібні

(до Антоніо)

Дукати вам? Хай вам щастить, синьйоре!

Ми саме розмовляли тут про вас.

Хоч і не маю я такої звички —

Давати гроші на відсотки й брати,

Проте на цей раз виняток зроблю,

Щоб друга вивести із скрути. Ви

Назвали вже йому потрібну суму?

Так, так, три тисячі дукатів

Три місяці він строку.

Я й забув, —

Авжеж, три місяці, сказали ви,

І ваша запорука. Поміркуєм…

Проте стривайте, мовили ви ніби,

Що звички ви не маєте ні брати,

Ні в позику давати на відсотки?

Так, я того ніколи не роблю.

Коли Лавана вівці Яків пас —

Святого Авраама був той Яків

(По волі мудрій матері своєї)

Наступник третій. Третій, так.

Він правив теж відсотки?

Ні, відсотків

Не брав він; ні, там не було того,

Що ви звете відсотками звичайно.

Ось слухайте, що він зробив. Лаван

З ним склав таку умову, що ягнята

Самі строкаті та усі рябі

Віддасть він Якову у нагороду.

За труд його. Коли ж пора осіння

Настала врешті, й подались овечки

До тонкорунних баранів в жадобі,

Й почався у тварин отих кошлатив

Труд творення, тоді чабан-хитрун

Гілок нарізав, наздирав кори,

І ті гілки в хвилину парування

Встромляв він перед кожною з овець.

І вівці зачинали, і по тому

Родилися рябенькі всі ягнята

Й дістались Якову. Такий обрав

Він шлях, щоб мати зиск; його за це

Благословило небо: хоч і зиск,

Проте благословенний він, коли

Нема крадіжки!

Випадок щасливий,

І не від Якова залежав зиск:

Божественна рука те все здійснила.

Та чи можливо ж прикладом таким

Виправдувать відсотки всі лихварські?

Чи срібло й щире золото для вас —

Однаково, що барани та вівці?

Не знаю. Множити я вмію їх

Не гірше. Слухайте, синьйоре.

Зверніть увагу, як уміє чорт

І на Письмо Святеє посилатись.

Коли гидка душа бере собі

Святі слова, щоб ними захищатись,

Це лиходій, хоч усміх на устах;

Рум’яне яблуко, хоч в серцевині

Воно й гниле. О, цей огидний фальш!

Чому ти чарівний такий на вигляд?

Три тисячі дукатів — кругла сума!

Три місяці. На рік — збагнути треба —

Які тут можна взять відсотки?

Скажіть, чи можете зарадить нам?

Синьйор Антоніо, траплялось часто,

Що ви в Ріальто з мене глузували —

З моїх відсотків і з мого багатства;

Я все терпів і знизував плечима:

Терпіть — така вже доля всіх євреїв.

Не раз мене ви обзивали псом,

Невірою й плювали на каптан

Святковий мій єврейський — все за те,

Що користуюсь я із власних грошей.

А нині я потрібен вам, вельможні?

Ну що ж! Тепер до мене ви йдете

І кажете: «Нам треба грошей, Шейлок!»

Ви просите у мене грошей! Ви,

Що тільки в бороду мені плювали

І копняками гнали, ніби пса,

Од вашого порога. А сьогодні

Вам треба грошей! Що ж сказати вам?

Чи не сказати часом: «О синьйоре,

Хіба ж собака може мати гроші?

Де ж чувано, щоб шолудивий пес

Позичить зміг три тисячі дукатів»?

Чи я, повинен, низько уклонившись,

Затамувати подих і сказать

Несміливо, немов той раб покірний:

«О найшановніший синьйор! На мене

Ви середи минулої плювали,

А в інший день дали ви стусана

І часто псом огидним називали;

І ось тепер за ласки ваші всі

Я вам позичу певну суму грошей?»

Ладен я лаяти тебе й тепер,

І плюнути на тебе, й пхнуть ногою.

Якщо не відмовляєш нам у грошах,

Ну, то й давай, та тільки не як друзям

(Чи чувано, щоб друг коли платив

Відсотки другу за метал нікчемний?), —

Як ворогові грошей ти позич;

Якщо у строк не зможе він віддати,

Щоб міг ти править з нього без жалю

Ти диви, як ви скипіли!

Здобути хтів би вашу я любов

І дружбу щиру; ту ганьбу забути,

Що ви мене так часто плямували.

Допомогти вам хочу у біді,

Не вимагаючи за це відсотків;

А ви, проте, і вислухать мене

Не маєте бажання. Зичу вам

І справді ти добра бажаєш.

Я довести це хочу. Ось ходімо

Усі до нотаря, й дасте підписку

На зобов’язанні, ну, так, для жарту,

Допишемо, що як не вдасться вам

Сплатити в певний день і в місці певнім

Мені ту суму, згадану в розписці,

То як відшкодування зможу я

У вас на тілі взяти м’яса фунт —

І то в якому тільки схочу місці.

Гаразд, я підпишу і всім скажу,

Що жид ласкавий вельми!

Я не згоден!

Такого зобов’язання ніколи

Тобі я не дозволю підписати;

Ладен скоріш зостатися в нужді!

Не бійся! Терміну додержу я.

Ще за два місяці — до строку місяць —

Утроє більше я дістати маю

За борг отой.

О, Аврааме-батьку!

Які ж ці християни! Їх жорстокість

Навчає їх підозрювати всіх.

Ну посудіть самі: якщо вже він

У строк мені свого не сплатить боргу,

Який же зиск мені? Фунт м’яса лиш?

Таж людське м’ясо варт багато менше,

Аніж бараняче або козине.

Я помагаю з тим, щоб заслужити

Його прихильність. Згодиться Антоньйо,

Тоді — гаразд! Не схоче — то прощайте!

І кривдою за ласку не платіть.

Так, Шейлоку, папір я підпишу.

Ідіть до нотаря, а незабаром

І я прийду. Ви розкажіть йому,

Як цей контракт кумедний краще скласти,

А я дукатів назбирать піду

І гляну, як там в мене у господі:

Чи все гаразд? Адже глядить її

Слуга мій непутящий. Повернусь

Іди мерщій, шляхетний жиде!

Шейлок виходить.

Ще вихриститься він: бач, став сердечний.

Шахрай страшний тоді, коли він ґречний.

Ходімо, друже! Не турбуйсь! Нівроку —

Прибудуть кораблі мої до строку.

Бельмонт. Кімната в домі Порції. Фанфари. Входять принц Марокканський та його почет, Порція, Нерісса та інші її слуги.

ПРИНЦ МАРОККАНСЬКИЙ

Не зневажай мене за чорну шкіру,

Адже ліврея чорна ця — з вини

Мого найближчого сусіда — сонця,

В чиїм промінні я зростав. Нехай

За всіх людей, що їх родила північ

У тих країнах, де прозору кригу

І Феба жар не може розтопити,

Один з найкращих з’явиться сюди.

З любові хай до тебе — я і він

Розріжемо собі ми власне тіло —

Побачиш, в кого червоніша кров!

Повір мені, мого обличчя, панно,

Боялись і відважні, а проте —

Коханням присягаюся своїм —

В країні рідній на моє лице

Дивилася з любов’ю не одна

Красуня. Чорний колір свій міняти

Не хочу я, хіба лише тоді,

Коли б мені украсти пощастило

Твої чуття, ласкава королево!

У виборі я маю керуватись

Не тільки радою очей дівочих.

В руках у лотереї мій талан,

І вибирати я не маю права.

Якби лиш воля батькова суворо

Мені віддать себе не наказала,

Тому, хто сам собі мене здобуде,

Обравши влучно скриньку, запевняю,

Мій славний принце, для моїх очей

Ви б не здавалися від тих чорнішим,

Кого я тут раніше зустрічала.

ПРИНЦ МАРОККАНСЬКИЙ

Спасибі і на тім. Тепер же я

Прошу вас провести мене до скриньок:

Побачимо, що доля скаже нам.

Я шаблею цією присягаюсь,

Що Софі ранила на смерть, і принца

Убила перського, і здобула

Три славні перемоги Сулейману!

Я поглядом щонайгрізніші очі

Здолав би вмить і серце найпалкіше

З усіх на світі подолать готовий;

І ведмежат від матерніх грудей

Геть відірвати, глузувати навіть

Із лева, що ричить, голодний, лютий.

Лише б тебе здобуть. Але тим часом,

Як Геркулес і Ліхас грають в кості,

Щоб вирішить, хто дужчий з них обох, —

Враз може трапитись таке нещастя,

Що слабшого рука влучніше кине

Ті кості, й вийде так, що паж нікчемний

Алкіда подолає! Так і я:

Керований фортуною сліпою,

Утратить можу все, чим інший хтось,

Достойний менш, ніж я, заволодіє,

А я помру від горя!

Ви повинні

Скоритися умові! Чи відмовтесь

Від вибору назавжди, чи, раніш

Ніж починати, присягніться тут,

Що ви ніколи з жодною з дівчат

Не будете про шлюб вести розмови.

Подумайте раніш.

ПРИНЦ МАРОККАНСЬКИЙ

Я йду на все —

Ведіть, я хочу спробувати щастя!

Спочатку в храм, а потім, по обіді,

Попробуєте щастя.

ПРИНЦ МАРОККАНСЬКИЙ

Хай і так!

Доле приязна, веди за руку

У вічний рай або на вічну муку.

Венеція. Вулиця. Входить Ланчелот.

Безперечно, моє сумління дозволить мені втекти від цього єврея, мого господаря. Нечистий так і смикає мене за лікоть, так і спокушає; каже: «Гоббо, Ланчелоте Гоббо, добрий Ланчелоте», або: «Добрий Гоббо», або «Добрий Ланчелоте Гоббо, скористайсь своїми ногами, накивай п’ятами, тікай геть». А сумління каже: «Ні, стережися, чесний Ланчелоте, стережися, чесний Гоббо»; або як зазначено вище: «Чесний Ланчелоте Гоббо, не тікай, дай спокій своїм п’ятам». Гаразд; проте нечистий чіпляється й наказує мені пакуватися. «Уіа!»[18] — каже нечистий; «Забирайся!» — каже нечистий; «Заради неба, наберися відваги, — каже нечистий, — і тікай!» Гаразд; а моє сумління кидається моєму серцю на шию і мудро промовляє до мене: «Мій чесний друже Ланчелоте, через те, що ти син чесного чоловіка» — або, краще сказати, — син чесної жінки, бо, правду кажучи, батько мій любив іноді огуляти, мав до того неабиякий смак. Гаразд; сумління каже мені: «Ланчелоте, стій!» — «Тікай!» — каже нечистий. «Стій!» — твердить моє сумління. «Сумління, — кажу я, — твоя порада хороша! Нечистий, — кажу я, — твоя порада хороша!» Якщо я послухаюся свого сумління, мені доведеться залишатися в єврея, мого господаря, а він (хай Бог мені простить!) теж з диявольського кодла; коли ж я втечу від єврея, то послухаюся нечистого, а той, пробачте на слові, вже справжнісінький диявол. Безперечно, цей єврей — утілений диявол, і, відверто кажучи, моє сумління — то жорстоке сумління, коли радить мені залишитися в цього єврея. Нечистий подає мені більш дружню пораду; я таки втечу, нечистий! Мої п’яти до твоїх послуг; я втечу!

Входить старий Гоббо з кошиком.

Молодий синьйоре! Будьте ласкаві, скажіть мені, як тут пройти до пана єврея?

ЛАНЧЕЛОТ (убік)

О небо, це ж мій ріднесенький батько! що підсліпуватий, він просто зовсім сліпий і тому не впізнає мене. Ану, я пожартую з нього.

Шляхетний паничику, будьте ласкаві, скажіть мені, як тут пройти до пана єврея?

На першому розі беріть праворуч, а на другому поверніть ліворуч; та глядіть, на дальшому розі не беріть ні ліворуч, ані праворуч, а поверніть просто вниз, до будинку єврея.

Боже милостивий, таку дорогу знайти нелегко. Чи не можете ви мені сказати: Ланчелот, що живе в нього, живе він у нього чи ні?

Ви говорите про молодого синьйора Ланчелота? (Убік) Увага! Ось зараз я задам! (До старого) Ви говорите про молодого синьйора Ланчелота?

Про якого там синьйора, синьйоре, про сина бідної людини. Його батько, хоч це й кажу я, — чесна й дуже бідна людина, проте, хвала Богові, живе собі на здоров’я.

То й добре! Хай його батько буде собі хто хоче, ми розмовляємо про молодого синьйора Ланчелота.

Про Ланчелота, синьйоре, якщо ваша ласка.

Прошу вас, старий чоловіче, благаю вас; ви говорите про молодого синьйора Ланчелота?

Про Ланчелота, якщо дозволить ваша милість.

Ага, виходить, про синьйора Ланчелота? Не говоріть про синьйора Ланчелота, батьку, бо цей молодий синьйор (з ласки фатуму й долі і, кажучи іншими такими мудрими словами, — долею трьох сестер та інших галузей науки) справді й безперечно помер, або, як би ви сказали без зайвої балаканини, чкурнув на небо.

Ой, хай Бог боронить! Адже хлопець був єдиний костур мого похилого віку, єдина підпора моя.

Та хіба ж я подібний до дрючка, чи до колоди, чи до посоха, а чи до підпірки? Чи знаєте ви мене, батеньку?

Ой, ні! Я не знаю вас, молодий синьйоре. Але, прошу вас, скажіть мені: хлопець мій (царство йому небесне!) живий чи помер?

Ви не впізнаєте мене, батьку?

Біда мені, синьйоре! Миготить мені перед очима, я вас не знаю.

А й справді! Хоч би ви й не були сліпі, ви, мабуть, і тоді мене не впізнали. То мудрий батько, що впізнає свою власну дитину. Гаразд, старий чоловіче, я розкажу вам новини про вашого сина. (Падає навколішки) Благословіть мене! Правди не сховаєш: убивства не можна довго таїти. Хто чий син — це сховати можна, але правда мусить нарешті виявитись.

Прошу вас, синьйоре, підведіться; я переконаний, що ви не Ланчелот, не мій хлопець.

Прошу вас, киньте жарти й дайте мені ваше благословення! Я — Ланчелот, ваш маленький хлопчик колись, ваш дорослий син тепер і ваше дитя навіки.

Я не можу собі уявити, що ви — мій син.

Не знаю, що я маю собі уявляти; але я — Ланчелот, служу в єврея, і я певен, що Марджері, ваша дружина, це моя мати.

А й справді, її звати Марджері. І я ладен заприсягтися, що коли ти Ланчелот — то ти моя плоть і кров. Хвала тобі, Боже! Ну й бородище відпустив! У тебе на підборідді більше волосся, ніж у мого корінника Доббіна в хвості.

Виходить, що хвіст Доббіна росте всередину: коли я бачив його востаннє, у нього в хвості було більше волосся, ніж у мене на обличчі.

Боже, як же ти змінився! То як же ти живеш? Чи ладнаєш зі своїм хазяїном? Я приніс йому гостинця. Як ви тепер з ним, чи у добрій злагоді живете?

Нічого, добре. Але я твердо вирішив від нього втікати, а через те й не зупинюся доти, доки не втечу якнайдалі. Мій хазяїн — справжнісінький єврей. Гостинця? Подаруйте йому краще мотузку! Я гину з голоду на службі; я так схуд, що ви можете кожен палець моїми ребрами порахувати. Батьку, я радий, що ви приїхали. Віддайте ваш гостинець Бассаніо — той справді дає чудові нові лівреї своїм слугам. Якщо мені не пощастить стати до нього на службу, то я забіжу десь аж на край світу Божого. О, небувале щастя! Він сам іде сюди. Мерщій до нього, батьку, бо зроблюсь євреєм, якщо в єврея служитиму довше.

Входить Бассаніо з Леонардо та іншими слугами.

Ви можете зробити и так, але поспішайте: вечеря — найпізніше о п’ятій годині. Порозсилайте ці листи за адресами; замовте лівреї й перекажіть Граціано, що я прошу його зараз же прийти до мене.

Один із слуг виходить.

До нього, батьку!

Хай Бог благословить вашу милість!

Спасибі. Тобі чогось від мене треба?

Ось мій син, синьйоре, бідний хлопець.

Не бідний хлопець, синьйоре, а багатого єврея наймит, що хотів би, синьйоре, як вам пояснить мій батько.

Синьйоре, він має палке бажання, як то кажуть, вам служити.

Авжеж; одне слово, я служу євреєві і маю бажання, як вам пояснить мій батько…

Його хазяїн і він, не у гнів вашій милості сказати, живуть, як кицька з собакою…

Коротше кажучи, справа, бачте, така, що немає мені життя в того єврея; саме це й змушує мене, як зараз батько мій, стара вже людина, докладно розповість вам.

Ось тут у мене страва з голубів, що нею бажав би я вашу милість ушанувати; а прохання моє таке…

Щоб не витрачати даремно слів, прохання моє дуже мене цікавить: як ваша милість довідаються про це від цього чесного старого чоловіка. бо. хоч я сам це кажу, хоч він і стара людина, проте він бідна людина і мій батько.

Хай хтось один говорить. Чого вам треба?

Служити вам, синьйоре.

Так, саме це і мали ми сказати.

Тебе я знаю добре. Що ти хтів —

Здійснилося, бо твій господар Шейлок

Зі мною ще сьогодні розмовляв

І на твоє підвищення дав згоду.

Як можна це підвищенням назвати —

В багатого єврея службу кинуть

І стати до роботи в бідняка.

Стару приказку добре поділено між моїм хазяїном Шейлоком і вами, синьйоре: ви маєте ласку Божу, а він має достатки.

Дотепно сказано. Ну, йдіть обидва,

З господарем колишнім попрощавшись,

Приходь до мене.

(До своїх слуг)

Видайте ліврею

Йому ошатнішу, ніж в інших слуг.

Глядіть же, щоб усе було як слід!

Рушаймо, батьку! То я незугарний стати до роботи? То я не маю язика? Гаразд! (Дивиться на свою долоню) Чи є в Італії людина, яка б змогла, приносячи присягу, покласти на Біблію долоню кращу, ніж оця? О, я знаю, мені всміхнеться доля! Гляньте на цю просту лінію життя! Скільки ж воно жінок визначено для мене? На жаль, усього п’ятнадцять! Це ж на один зуб! Одинадцять удовиць і ще дев’ятеро дівчат — ледь-ледь вистачить на одного! А ось троїста лінія! Тричі пощастить мені врятуватися від небезпеки потонути. А ось знак, що вказує на смертельну небезпеку, яка загрожує мені на краєчку пухової перини. Ну, якщо фортуна — жінка, то вона — хороше дівча, коли обдаровує мене такими хорошими речами. Ходімо, батьку; мені попрощатися з євреєм, як оком змигнути.

Ланчелот і старий Гоббо виходять.

Прошу тебе, мій добрий Леонардо,

Купи усе, зроби усе як слід;

Коли ж ти покінчиш нагальні справи,

Вертайсь мерщій додому, бо надвечір

Почастувати хочу я найближчих,

Найкращих друзів. Не барись!

Я докладу, шановний мій синьйоре.

Входить Граціано.

Де твій господар?

Ось він, синьйоре, прогулюється. (Виходить)

Синьйоре Бассаніо…

Я маю до вас прохання…

Я вже виконав його.

Ви не повинні мені відмовити: я мушу їхати з вами до Бельмонта.

Якщо ти мусиш — їдьмо. Тільки слухай:

Ти грубий і зухвалий на язик.

І надто запальний. Проте ці риси

Хоч і пристали до твоєї вдачі

І хоч вони не вадять, як на мене,

Але для тих, кому ще не знайомий,

Ти можеш здатися занадто смілим.

А через те, прошу, себе присилуй

І в свій розбурханий, гарячий дух

Додай помірності холодних крапель,

Бо тим поводженням несамовитим

Ти там мені нашкодиш, і мої

Зруйнуєш всі найкращі сподівання.

Якщо, Бассаніо, не приберу я

Подоби найскромнішої, не втраплю

Поштиво розмовлять, вдаватись рідко

До лайки, з молитовником ходити,

Дивитися сумирно, при столі ж

Під час молитви потай позіхати

І промовлять «амінь», триматись пильно

Всіх приписів пристойності й звичаю,

Як ті, хто на догоду власній бабці,

Весь час вдають святенників із себе, —

Тоді ніколи більш мені не вірте.

Побачимо, чи стане вам терпіння.

Зроблю я виняток на цю лиш ніч;

Сьогодні ввечері мене судить

Ні, було б то дуже шкода!

Просив би я, щоб, навпаки, були ви

Веселі, сміливі й дотепні нині,

Бо всі ми зберемось лише для того,

Щоб добре погуляти й посміятись.

Однак прощайте! Маю пильні справи.

А я подамся до Лоренцо й інших —

І ввечері ми знову ваші гості.

Там само. Кімната в домі Шейлока. Входять Джессіка й Ланчелот.

Мені так шкода, що ти йдеш від батька.

Наш дім — це пекло, ти ж — веселий чорт,

Що намагавсь у нас нудьгу розвіять.

Ну що ж, прощай! Ось маєш золотого!

Ох, Ланчелот, побачиш скоро ти

Лоренцо на вечері. Там він буде,

Бо твій господар запросив його

До столу. Дай йому цього листа —

Та тільки щоб того ніхто не бачив.

Прощай же. Я не хочу, щоб мій батько

Застав мене отут з тобою разом.

Аdieu! Сльози заміняють мені язик. О найчарівніша язичнице! О найсолодша жидівочко! Коли якийсь християнин не пуститься на шахрайство й не заволодіє тобою — то я дуже помилюся. Проте бувайте здорові! Ці дурні сльози поволі затоплюють мій мужній дух. Адью! (Виходить)

Прощай, прощай, мій добрий Ланчелоте!

О Боже мій, які думки пекельні,

Який то гріх, що я соромлюсь бути

Дитям свойого батька. Я дочка

Йому по крові лиш, а не душею.

Обітницю, Лоренцо мій, дотримай, —

А християнською жоною ставши,

Тобі я буду вірною назавше.

(Виходить)

Там само. Вулиця.

Входять Граціано, Лоренцо, Салеріо й Соланіо.

Ми підемо з вечері тайкома

До мене в дім, щоб там надіти маски

І за годину повернутись.

До цього ми ще зовсім не готові.

І смолоскипників не найняли.

Коли цього не зробимо як слід,

По-моєму, вже краще і не братись.

Тепер четверта тільки — нам лишилось

Ще дві години, щоб приготуватись.

Входить Ланчелот з листом.

Які новини, друже Ланчелоте?

Якщо ви зробите ласку й розпечатаєте цього листа, то, мабуть, він вам розповість новини.

Рука знайома — і, признаюсь вам,

Чудова рученька; вона біліша,

Ніж цей папір, який вона списала.

Іду в заклад, що лист отой — любовний.

Так, синьйоре, з вашої ласки.

Куди ти йдеш?

Іду, синьйоре, запрошувати свого колишнього господаря єврея на вечерю до мого нового господаря християнина.

На ось, візьми! І Джессіці шляхетній

Скажи тихенько: слова я додержу.

Ланчелот виходить.

Бажаєте приготуватись

На маскарад? Вже й смолоскипник є.

Гаразд, знайду і я.

Я теж знайду.

Мене і Граціано за годину

Застанете ви в нього. Ми на вас

Не будемо баритись.

Салеріо й Соланіо виходять.

Від Джессіки чарівної той лист?

Тобі відкриюсь я. Еге ж, від неї.

Вона тут пише, як мені найкраще

Забрать її із батьківського дому

Та скільки має золота вона

Й коштовних самоцвітів — і про те,

Що здобула собі убрання пажа.

Якщо єврею, батькові її,

Потрапити на небо пощастить,

То певен будь, що в рай його спровадить

Рука дочки. Година нещаслива

Не стане їй на життьовім шляху

Повік — хіба що тільки через те,

Що батько в неї — той єврей невірний.

Ходім зі мною; по дорозі сам

Листа читатимеш. Мій смолоскип

Моя кохана Джессіка нестиме.

Там само. Перед домом Шейлока.

Входять Шейлок та Ланчелот.

Авжеж! Побачиш ти на власні очі

Різницю поміж Шейлоком й Бассаньйо.

Гов, Джессіко! Не будеш обжиратись.

Гов, Джессіко! Як обжирався в мене.

І не хроптимеш на весь дім ночами.

Не будеш переводити одежі.

Гов, Джессіко! Та де ж вона поділась?

Гов, Джессіко!

А ти чого кричиш?

Адже тобі я не велів гукати!

Ваша милість завжди гримали на мене за те, що я нічого не вмію зробити сам, доки мені не звелять.

Входить Джессіка.

Ви кликали? Чого вам треба, тату?

Ось, Джессіко, мої ключі. Я йду —

Запрошений я нині на вечерю.

Хоча навіщо йти? Вони лукаві;

Звичайно, не з любові запросили.

А я піду і їстиму на зло.

Хай витрачається цей марнотрат.

Християнин цей! Джессіко, дитино,

Доглянь господи. Десь якесь нещастя

Порушить має нагло спокій мій.

У сні мішки я бачив, повні грошей…

Благаю вас, синьйоре, ходімо; мій молодий господар чекає на вас.

Так, як і я чекаю на побачення з ним.

Вони всі там щось затівають: я не кажу прямо, що ви побачите маскарад; проте якщо це трапиться, виходить, недарма останнього чорного понеділка о шостій годині ранку мені йшла носом кров; а перед тим останнього разу вона йшла рівно чотири роки тому, в середу на першому тижні посту, по обіді.

Що? Маскарад там буде, кажеш ти?

Дитино, двері всі позамикай!

Якщо почуєш гуркіт барабана

Чи, може, флейти скигління огидне,

Не зважуйся вилазити на вікна,

На вулицю виходити не смій, —

Ти чуєш? Милуватися не смій

На християн фарбованих, безумних!

Позатикай скрізь вуха у будинку, —

Я, звісно, вікна маю на увазі, —

Щоб у мою шановану домівку

Гармидер легковажний не проник.

Священним Якова жезлом клянуся!

Бенкетувати нині поза домом

Не маю я бажання. А проте

Піду. Гей, ти, мерщій біжи вперед

І сповісти, що я прибуду.

Я вже лечу вперед. Синьйоро мила!

Ви все-таки в віконце подивіться:

Християнин прийде — не жарти:

Євреєчки він ока вартий!

(Виходить)

Що блазень цей із племені Агарі

Сказав тобі?

«Синьйоро, прощавайте», —

А більш нічого.

Добре він хлоп’я!

Але він їсть надміру і в роботі

Все бариться, немов отой слимак,

І цілоденно спить, мов кіт ледачий,

До вулика свого впускати трутнів

Не хочеться, того-бо й відпустив

Його я до Бассаніо охоче.

Хай допоможе він йому гаман

Позичений спустошить якнайкраще.

Тож, Джессіко, вертай мерщій додому!

Можливо, незабаром я вернусь.

Зроби все так, як я сказав. Замкни

Всі двері. Як ощадні люди кажуть:

«В’яжи міцніше, то знайдеш певніше!»

Ту мудру приказку ти пам’ятай

І всі замки дбайливо замикай!

(Виходить)

Прощай! Як щастя ухоплю в долоню,

Я батька втрачу, ти ж — єдину доню!

(Виходить)

Там само. Входять Граціано й Салеріо в масках.

Ось те піддашшя, що під ним Лоренцо

Призначив нам побачення.

Година вже ось-ось минає.

Що він спізнився; швидше, ніж годинник,

Біжать коханці.

О, разів у десять

Прудкіш літають голуби Венери,

Коли любовну спілку укладуть,

Аніж тоді, коли додержать мусять

Присяги, що дали вони колись!

Це завжди так: бо хто з нас на бенкеті

З-за столу підведеться з апетитом

Тим, що спочатку був? Нема ніде

Коня, який би носпішав назад

З таким вогнем, як рвався він вперед.

Ми лиш тоді полюємо завзято

За всім на світі, як іще до дна

Не випили всієї насолоди.

На панича або на марнотрата

Скидається той корабель ошатний,

Що з рідної затоки випливає,

Коли його цілує і голубить

Солодкий, похітливий вітерець!

І як скидається на марнотрата

Той корабель, коли уже додому

З пом’ятими вертається боками,

З пошарпаним вітрилом, помарнілий,

Обірваний, знесилений украй

Своїм зальотником несталим, вітром!

Входить Лоренцо.

Ось і Лоренцо. Потім поговорим.

Ласкаві друзі, я прошу, даруйте

Мені таке запізнення. Не я,

А справи в тому винні. Як і вам

Спаде на думку викрадать дружину,

Ладен я стільки ж зачекати й вас.

Наблизьтесь. Тут живе єврей, мій тесть.

Гей, хто там є?

У вікні з’являється Джессіка в хлопчачій одежі.

А ви хто? Озовіться,

Щоб краще я упевнились могла,

Хоч я готова присягнуть, що ваш

Впізнала голос.

Я це, твій Лоренцо

І твій коханий.

Так, Лоренцо! Він

Коханий мій і справді. Більш за все

Люблю Лоренцо я! Чи ж, окрім вас,

Ще знає хтось про те, що й ви мене

Кохаєте так само?

Та й ти сама, любов мою посвідчать!

Ловіть цю скриньку! Скринька того варта.

Я рада, що вже ніч, мене не видно.

А я соромлюся свого убрання.

Аде любов сліпа, і той, хто любить,

Не бачить жартів чарівних своїх,

Бо з сорому згорів би Купідон,

Мене побачивши в хлоп’ячім вбранні.

Зійди униз — ти візьмеш смолоскип

І понесеш вперед.

Як! Мушу я

Сама освітлювать свій власний сором?

Адже і так занадто він ясний!

Таж ця умова викаже мене,

А я ховатись мушу…

Твоє убрання чарівне хлопчаче

Й без того вже твою ховає вроду.

Скоріш іди сюди! Бо ніч коротка

Так швидко пролетить, а нас чекає

Бассаніо на бенкет.

Позамикаю я й озолочу

Себе дукатами: тоді — до вас.

(Зникає з вікна)

Клянуся каптуром, що не єврейка

Вона, а чарівне дівчатко!

Господь мене поб’є, коли її

Я не люблю. Якщо судити можу, —

Розумна Джессіка і чарівна,

Коли мене не дурять власні очі;

І віддана — це щойно довела

Вона сама. І через те назавжди

Зостанеться вона в моїй душі,

Бо віддана, розумна і прекрасна!

Джессіка сходить униз.

Ти вже прийшла? Ходімо ж, саме час.

Давно чекають маски вже на нас!

(Виходить разом з Джессікою та Салеріо.)

Входить Антоніо.

Синьйор Антоніо?

А де ж поділась решта, Граціано?

Минуло дев’ять, вас чекають друзі.

Не буде маскараду, бо дмухнув

Погожий вітер, тож Бассаньйо нині

Лаштується в дорогу. Посланців

Я двадцять розіслав, щоб вас найти.

Гаразд! Мене по-справжньому втішає,

Що нині корабель наш відпливає!

Бельмонт. Кімната в домі Порції.

Фанфари. Входять Порція, принц Марокканський та їхній почет.

Ну ж, розгорніть завісу, всі скриньки

Шляхетному ви принцові одкрийте.

Тепер ви можете почати вибір.

ПРИНЦ МАРОККАНСЬКИЙ

Ось перша, золота, і напис тут:

«Хто вибере мене, той все здобуде,

Чого бажає більшість із людей».

А друга — срібна. Друга обіцяє:

«Хто вибере мене, той буде мати

Все те, на що він заслужив». А третя

Свинцева вся, похмура і тяжка,

Як напис той, що я на ній читаю:

«Хто вибере мене, повинен той

Віддати все й рискнути всім, що має».

Як я довідаюсь, чи вибрав ту,

Що саме треба?

Мій портрет лежить

В одній з тих скриньок, і коли її

Ви відгадаєте, я буду ваша.

ПРИНЦ МАРОККАНСЬКИЙ

Хай вибір мій скеровують боги!

Побачимо. Проте я хочу ще раз

Всі написи удруге прочитати.

Що каже нам оця свинцева скринька?

«Хто вибере мене, повинен той

Віддати все й рискнути всім, що має».

Віддати все. За що? За той свинець?

Задля нікчемного свинцю рискнути?

Загрожує ця скринька! Чоловік,

Що віддає на риск своє останнє,

Надію має на значний бариш,

Та глузду золотого не спокусить

Метал нікчемний; отже, за свинець

Я не рискну і не віддам нічого.

Що срібло це сказати нам бажає

Своїм цнотливим відтінком шляхетним?

«Хто вибере мене, той буде мати

Все те, на що він заслужив». Стривай!

Шляхетний марокканцю, безсторонньо

Спочатку зваж, чого ти вартий сам.

Якщо я маю сам себе цінити,

То вартий я багато. А проте,

Можливо, ще не стільки, щоб дістати

Цю дівчину. Але свою достойність

Принижувати перед нею теж

Не маю я причини. Це була б

Ганебна малодушність. То чого ж

Я вартий? Ах, та Порції ж, звичайно!

Я заслужив походженням її,

Багатством, вродою і вихованням,

А більш за все — моїм палким коханням!

То чи не взяти скриньку цю відразу?

Ні, гляну я раніш на золоту:

«Хто вибере мене, той все здобуде,

Чого бажає більшість із людей».

Це — Порція! Її бажають; рветься

До неї цілий світ! Із чотирьох

Кінців землі до неї лине кожен —

Припасти, мов до образа святого.

Гірканії пустелі й аравійські

Піщані простори відлюдні стали

Шляхами проїзними для вельможців,

Що квапляться до Порцїї-красуні!

І царство хвиль, що згорда так плюють

Своїм верхів’ям небесам в обличчя,

Не може зупинити чужоземців;

О ні, безстрашно всі сюди пливуть,

Немов через струмок, щоб подивитись

На Порцію! В одній з оцих трьох скриньок —

Портрет її небесний! Та невже

В свинцевій він? Ні, то ганебна думка

Нікчемний і похмурий цей метал

Негідний навіть савана її

Вміщати! Може, я повинен думать —

Портрет її лежить у сріблі? Ні!

Адже у десять раз метал оцей

За золото бідніший! Це жорстоко!

Це грішна думка! Самоцвіт такий

Оправи гідний тільки золотої.

Є в Англії монета золота —

Лик ангела зображено на ній,

Та викарбувано його лиш зовні.

А тут — лежить всередині цей ангел,

Немов на золотому ложі. Дайте

Мені ключа; я вибираю цю —

Хай буде те, що буде!

Ось він, принце.

Якщо портрет мій там — тоді я ваша.

ПРИНЦ МАРОККАНСЬКИЙ

(відмикає золоту скриньку)

О пекло! Що це? Голий череп! Щось

Устромлено йому в порожнє око!

Якась записка. Що в ній? Прочитаю:

«Не все те злото, що блищить, —

Не забувай того й на мить!

На думці в багатьох одне —

Щоб лиш побачити мене.

У домовині золотій

Лиш хробаки, огидний гній.

Коли б ти розум мав старий,

Хоч ти ще й тілом молодий,

Ти б марно часу не губив

І влучно б вибір свій зробив!

Тебе б не ждав такий привіт,

Щасливий був би на весь світ.

Прощай, твій запал молодий, —

Його поб’є мороз лихий!»

Який же це привіт холодний, —

Прощай, мій запал молодий!

Скорився дух мій благородний,

Привіт тобі, мороз лихий!

Прощайте, йду! Мене мороз скував.

Так від’їздить лиш той, хто все програв!

(Виходить)

Чудово! Приберіть! Того ж без краю

Всім женихам таким, як він, бажаю!

(Виходить)

Венеція. Вулиця. Входять Салеріо й Соланіо.

Бассаніо, — я, друже, бачив сам —

Вітрила розгорнув, і Граціано

Одчалив з ним; але там не було

Той єврей-шахрай зняв гамір,

І дож пішов на корабель з ним разом,

Щоб там усе оглянуть.

Запізнивсь він,

Бо розпустив уже той корабель

Вітрила. Дожеві, проте, сказали,

Що бачили і Джессіку, й Лоренцо

В гондолі разом. Слово честі дав

Антоніо у тому, що напевне

Їх не було на кораблі Бассаньйо.

Я пристрасті такої ще не бачив,

Не чув, щоб хто так лютував скажено,

Щоб хто по вулицях так голосив,

Як той єврей, собака: «О дочка!

Мої дукати! О моя дочка!

Втекла з християнином! О дукати!

У християн я їх здобув! О право!

Закон! Закон! Моя дочка й дукати!

Один мішок. Ні, два мішки зашитих!

На них моя печатка, — то подвійні

Дукати там! Дочка моя украла!

Там самоцвіти! Камені коштовні!

Два камені моя дочка украла!

Знайди мені дочку, о правосуддя!

Каміння в неї і мої дукати!»

Хлопчиська із Венеції всієї,

Старого доганяючи, кричали:

«Де самоцвіти, де дочка, дукатй?»

Хоча б віддав Антоніо завчасно

Йому свій борг — інакше за усе

Поплатиться він дорого.

Я вчора бачив одного француза,

Який мені сказав, що у протоці

Між Англією й Францією ніби

Втонув венеціанський корабель

З багатим вантажем. Почув про це,

І думка про Антоніо майнула:

Хоча б той корабель був не його!

Про новину Антоніо сказати,б

Лиш натяком, щоб тим його не вбить.

Добрішої нема людини в світі.

Я бачив, як прощався він з Бассаньйо.

Той обіцяв йому не гаять часу

І швидко повернутись. «Ні! — сказав

Антоніо. — Не квапся і спокійно

Свою закінчуй справу. Дочекайся,

Коли вона сама дозріє з часом.

Що ж до єврея і мойого боргу,

То не турбуйся, друже мій, про це

І клопоту не завдавай своєму

Закоханому серцю. Будь привітний,

Веселий, чемний; думай лиш про те,

Щоб якнайкраще — гідно і пристойно —

Ти досягнув мети». А потім він

Потиснув міцно на прощання руку

І відвернув лице своє, щоб сліз

Бассаніо не бачив; так вони

Розстались.

Думаю, що цілий світ

Лиш для свого Бассаніо він любить.

Ходімо ж пошукаєм, де він. Треба

Веселим чимсь розвіять йому тугу.

Авжеж, ходім.

Бельмонт. Кімната в домі Порції. Входить Нерісса зі слугою.

Мерщій, мерщій завісу відхили.

Принц Арагонський вже присягу склав

І йде сюди, щоб розпочати вибір.

Входять принц Арагонський, Порція та їхній почет.

Шляхетний принце, ось стоять три скриньки.

Якщо ви виберете ту, з портретом, —

Відразу ж відсвяткуємо весілля.

Коли ж вам вибрати не пощастить —

Повинні виїхати звідси ви

ПРИНЦ АРАГОНСЬКИЙ

Виконати я поклявсь

Важливі три умови: перша з них —

Мовчать про те, яку я вибрав скриньку;

А друга: як невдалий вибір буде,

Не свататися більше ні до кого

І, зрештою, якщо фортуна зрадить,

Вас залишити й відси геть податись.

Клянеться в цьому кожен, хто рискує

Для мене, для нікчемної особи.

ПРИНЦ АРАГОНСЬКИЙ

Я йду на це. Фортуно, поможи,

Нехай мої здійсняться сподівання!

Тут — злото, срібло і свинець нікчемний:

«Хто вибере мене, повинен той

Віддати все й рискнути всім, що має».

Зробися спершу ти принадним сам,

Щоб зваживсь я за тебе все віддати.

Ще каже скринька золота? Ну, що там?

«Хто вибере мене, той все здобуде,

Чого бажає більшість із людей».

Чого бажає більшість? Більшість! Може,

Це кожного тут мають на увазі

З юрби дурної? Вибира вона

Лиш те, що зовні має гарний вигляд

І те лиш знає, що їй каже око:

Засліплене; так, це ота юрба,

Яка не дивиться ніколи вглиб,

Але, мов ластівка, своє гніздо

Будує зовні на поверхні мурів.

Не думає про те, що злі стихії

Її гніздечко зруйнувати можуть.

О, я того не виберу, чого

Бажає більшість! Ні, не хочу я

З юрбою неуків таких змішатись

І стати поруч дурнів та нікчем!

До тебе, срібний охоронцю скарбу,

Я знов звертаю погляд! Повтори,

Що обіцяє напис твій обранцю:

«Хто вибере мене, той буде мати

Все те, на що він заслужив». Чудові

Твої слова! Не можемо ми й справді

Чекати від фортуни нагороди,

Якщо самі її не заслужили!

Ні, ні! Не слід нікому з нас себе

Звеличувать не по заслузі! О,

Коли б посади всі почесні, всі

Звання і титули не роздавались

Шляхом нечесним! Щоб це все змогли

Ми справжніми заслугами здобути!

О, скільки б серед нас тоді людей,

Які стоять тепер, зігнувши спини,

Покрили б голови простоволосі!

О, скільки тих, що віддають накази,

Самі виконували б їх! О, скільки

Негідного змогли б ми стрінуть там,

Де сподіваємось лиш честь зустріти,

І скільки б честі світлої знайшлося

У смітті часу й заблищало б нині!

Гаразд! Я хочу розпочати вибір!

«Хто вибере мене, той буде мати

Все те, на що він заслужив». Отож

І я собі бажаю лиш того,

На що я заслужив. Прошу ключа,

І хай мені відкриється удача!

(Відмикає срібну скриньку)

Аж надто слів для знахідки такої.

ПРИНЦ АРАГОНСЬКИЙ

Що тут? Мені якась потворна пика,

З гримасою, дає оцю записку?

Дозволь, я прочитаю. Не подібна

До Порції ти зовсім! І так само

Ця пика осоружна не подібна

До сподівань моїх і до заслуг!

«Хто вибере мене, той буде мати

Все те, на що він заслужив». Невже

Не заслужив я кращого нічого,

Як тільки голову оцю потворну?

Невже така мені ціна? Невже

Мої заслуги більшого не варті?

Судить суддю засуджений не може —

І функції, й права в них різні.

ПРИНЦ АРАГОНСЬКИЙ

«Пройшло я через сім вогнів;

Ти ж мусиш зважить сім разів,,

Як щось обрати захотів.

Не піддавайся й поготів

Хисткому впливу почуттів.

За щастям марно б ти летів.

Тобі час скроні посріблив.

У постіль жінку покладеш,

Мою личину прибереш.

Покінчено з тобою теж!»

Я голову свою дурну

Приніс сюди лише одну,

А дві нестиму, далебі,

Такі ж, як і була, тупі.

Пробач, обранице моя.

Прощай! Скоряюсь клятві я.

Принц Арагонський і його почет виходять.

Міль крильця на вогні собі спалила.

Мудрують бевзі з усієї сили!

Коли вже вибирать вони візьмуться,

То потім помилок не обберуться!

Прислів’я є: «Від долі не втечеш —

В петлі загинеш чи жону знайдеш».

ПОРЦІЯ (до Нерісси)

Запни завісу і ходім, Неріссо.

Входить посланець.

Синьйора тут?

Що скажете, синьйоре?

До брами нашої, синьйоро, щойно

Якийсь венеціанець прискакав,

І каже він, що вслід за ним сюди

Його господар поспішає. Він

Привіз, окрім солодких привітань,

І силу подарунків вам коштовних.

Я й разу ще не бачив чарівних

Таких послів кохання, як оцей.

Квітневий день ніколи ще не був

Такий погожий, несучи з собою

Про літо втішну вість, мов той юнак,

Котрий оповістив про те, що їде

Сюди його хазяїн.

Годі, годі!

Боюсь, що скажеш — родич він тобі,

Бо по-святковому, занадто щедро

Ум розсипаєш, щоб хвалить чужинця!

Ходім. Побачить хочу я, на кого ж

Отой гінець від Купідона схожий.

Хай буде то Бассаньйо, милий Боже!

Венеція. Вулиця.

Входять Соланіо й Салеріо.

То які там новини на Ріальто?

Та все не припиняються чутки, що той корабель з багатим вантажем, котрий розбився у вузькій протоці, належав справді Антоніо. Гудвінські піски — так, здається, звуть те місце — дуже небезпечна мілина; на ній поховано вже багато кораблів. Такі-то новини, якщо кумася-чутка справді жінка чесна і не бреше.

Я волів би, щоб на цей раз вона збрехала так само, як бреше кожна кумася-плетуха, коли, напхавши рота медяниками, хоче запевнити своїх сусідів, що ніяк не може втішитись після смерті свого третього чоловіка Але, як видно, це правда — коли казати без зайвої балаканини, нічим не загороджуючи прямого шляху розповіді, — правда, що добрий Антоніо, чесний Антоніо… О, коли б я зміг знайти титул, гідний того, щоб перебувати з його чесним ім’ям в одній компанії!

Та кінчай уже швидше!

Га? Що ти кажеш? Ну, то кінець такий, що він і справді втратив свого корабля.

Дай Боже, щоб це був кінець його втратам!

Скажу мерщій «амінь», щоб чорт не встиг стати мені впоперек молитви, бо ось він сам іде в образі єврея.

Входить Шейлок.

Як ся маєш, Шейлоку? Які новини серед купців?

Ви знаєте й самі краще за кожного, краще за кожного іншого, що дочка моя втекла.

Авжеж, знаємо! Я, зі свого боку, знаю навіть того кравця, що пошив їй крила, на яких вона спурхнула.

А Шейлок, зі свого боку, знав добре, що пташка вже вбилася в пір’ячко, а на тій порі всі пташки вилітають із кубелець — така вже в них вдача.

За те її проклято.

Звичайно, якщо диявол може бути їй суддею.

Моя власна плоть і кров збунтувалася!

Фу ти, старе падла! Збунтувалася в твої роки?!

Я кажу, що моя дочка — то моя плоть і кров!

Ну, між твоєю плоттю і її більша різниця, ніж між гагатом і слоновою кісткою; між твоєю кров’ю і її кров’ю більша різниця, ніж між простим червоним вином і рейнвейном. Скажи нам краще, чи ти не чув про те, що Антоніо втратив щось на морі?

Ото ще мені друга рахуба! Банкрут і марнотрат, що ледве наважується показувати свою голову на Ріальто; жебрак, що так гордо походжав собі площею, хай пам’ятає про своє зобов’язання! Він завжди називав мене лихварем — хай же пам’ятає про своє зобов’язання! Він завжди давав у позику гроші з християнської доброзичливості, то хай же пам’ятає про своє зобов’язання!

Е! Я певен, якщо він не зможе заплатити в строк, ти ж не вимагатимеш його м’яса; навіщо воно тобі здалося?

Для наживки на рибу! Якщо воно нікого не нагодує, то нагодує мою помсту! Він мене облаяв; він став мені на заваді, коли я міг заробити півмільйона; він брав мене на посміх, коли я зазнавав збитків; знущався з моїх заробітків, ганив мій народ, заважав моїм торговельним справам, розхолоджував моїх друзів і розпалював ворогів, — і за що? За те, що я єврей! Хіба єврей не має очей? Хіба єврей не має рук, частин тіла, почуттів, прихильностей, пристрастей? Хіба не живить його та сама їжа,що й християнина? Хіба не ранить його така сама зброя? Хіба не страждає він від таких самих хвороб, хіба не тими самими ліками його лікують? Хіба не відчуває він холоднечі взимку і спеки влітку, як і кожен християнин? Коли ви раните нас, хіба ми не спливаємо кров’ю? Коли ви нас лоскочете, хіба ми не сміємося? Коли ви нас труїте, хіба ми не помираємо? І коли ви нас кривдите, хібами не повинні мститися? Якщо ми подібні до вас у всьому, то хочем обути подібними до вас також і в цьому. Коли єврей скривдить християнина, до чого вдається його християнське смирення? До помсти! Коли християнин скривдить єврея, до чого має вдатися, за вашим прикладом, його терпеливість? Ага! До помсти! Я вживу тих самих паскудств, яких ви мене навчили, і горе мені, якщо я не перевершу своїх учителів!

Входить слуга.

Синьйори, мій господар Антоніо зараз удома й бажає з вами обома поговорити.

Ми самі його скрізь шукали.

Входить Тубал.

Глянь, ось іде ще один з їхнього племені; третього такого й не добереш, хіба що сам чорт обернеться на єврея.

Соланіо, Салеріо й слуга виходять.

Що чувати, Тубале? Які новини з Генуї? Чи ти розшукав мою дочку?

Я чув про неї в багатьох місцях, а проте не зміг її розшукати.

Ай, так, так, так, так! Пропав діамант, що обійшовся мені в дві тисячі дукатів; у Франкфурті його купив я! Прокляття досі ще ніколи не спадало нашому народові на голову; я ще не відчував його ніколи досі! Дві тисячі дукатів пропало в цьому діаманті! Пропало ще багато коштовних речей! Я хотів би, щоб дочка моя впала мертвою мені до ніг і щоб у її вухах сяяли діаманти! Хотів би, щоб вона лежала в домовині коло ніг моїх і разом з нею в домовині лежали дукати! Жодних звісток про них? Ой-ой-ой! А ще ж не знаю, у що мені обійдуться ті розшуки! А, бодай тебе! Втрата за втратою! Злодій забрав з собою багато, і багато коштуватиме, щоб того злодія розшукати! І ніякого відшкодування, ніякої помсти! Ні, немає на землі іншого нещастя, крім того, що звалилось мені на плечі; немає зойків, крім тих, що вилітають із моїх грудей; немає сліз, крім тих, що я їх проливаю!

Ні, з іншими теж трапляється біда. Антоніо, чув я в Генуї.

Що, що, що? Нещастя, нещастя?!

Втратив свій корабель, що плив з Тріполі.

Хвала Богові! Хвала Богові! Чи то ж правда? Чи то ж правда?

Я розмовляв з кількома матросами того корабля, вони врятувались від загибелі.

Спасибі тобі, добрий Тубале! Хороша звістка! Хороша звістка! Ха-ха! Де? В Генуї?

Ваша дочка, чув я, витратила в Генуї за один вечір вісімдесят дукатів.

Ти встромляєш мені кинджал у серце! Ніколи більше не бачити мені мого золота! Вісімдесят дукатів за одним махом! Вісімдесят дукатів!

Зі мною прибуло до Венеції кілька кредиторів Антоніо; вони присягалися, що він неминуче збанкрутує.

О, яка радість! Я буду мучити його! Я буду мордувати його! Яка ж радість!

Один з них показав мені персня, якого ваша дочка віддала йому за мавпу.

Бодай вона пропала! Ти шматуєш мені серце, Тубале! То була моя бірюза; мені подарувала її Лія, коли я ще був не одружений. Я не віддав би того персня й за цілий ліс, повний мавп!

А щодо Антоніо, то йому кінець: він пропащий.

Так, так, це правда, щира правда! Іди, Тубале, найми мені урядовця, домовся з ним за два тижні наперед. Якщо Антоніо не поверне мені в строк свого боргу, я виріжу його серце. Коли його в Венеції не буде, я зможу вести мої торговельні справи так, як схочу. Іди, йди, Тубале, ми зустрінемось в синагозі. Йди, добрий Тубале. Приходь до нашої синагоги, Тубале!

Бельмонт. Кімната в домі Порції.

Входять Бассаніо, Порція, Граціано, Нерісса та почет.

День-два заждіть, прошу вас, не хапайтесь.

Невдало зробите ви вибір — я

Не зможу бачитися з вами більше.

Тож почекайте! Каже щось мені

(Хоч не любов, звичайно), що нізащо

Вас втратити я б зараз не хотіла.

Самі-бо знаєте, що нам ненависть

Ніколи не подасть такої думки.

Проте щоб хибно ви не зрозуміли

Того, що хочу я сказать (хоча

Дівчатам личить думка, а не слово),

То я просила б вас пробути місяць,

А може, й два в моєму товаристві,

Раніш ніж зважитеся ви нарешті

Зробити вибір. Я б навчила вас.

Але тоді порушила б я клятву.

Не можу! Хоч і гірко пожалкую, —

Чому я, грішна, слова не зламала,

Якщо ви візьмете не ту, що слід.

О, як мене чарують ваші очі!

Вони мене надвоє поділили.

Одна моя частина вам належить,

А друга також вам чи то — мені,

Сказати я хотіла. А проте —

Все, що моє, — те ваше, зовсім ваше.

О час недобрий, о, чому стаєш ти

Між власником і між його добром!

Я стала ваша і проте — не ваша.

Якщо так буде — хай до пекла йде

Фортуна! Говорю я так багато

Для того лиш, щоб час тут протягти

І вибір ваш відкласти!

О, дозволь

Зробити вибір мій відразу. Я

Стою, як на тортурах.

На тортурах,

Бассаніо? Признайтеся ж, яку

Ви зраду приєднали до кохання?

Єдина зрада — тільки сумнів мій,

Що я мети не зможу досягнути

Жаданої і вас назавжди втрачу!

Скоріш подружиться вогонь зі снігом,

Аніж зі зрадою моє кохання.

Боюсь, що все оце сказали тут

Ви під тортурами, — адже так само

Сказати можна і неправду…

Життя мені даруйте — я признаюсь!

Гаразд, признайтесь — і живіть!

Словах усе моє признання: отже —

«Признайтесь і любіть»! Назвати міг би

Я ці тортури швидше раюванням,

Коли мене мій милий кат сам учить

Того, що маю я відповісти,

Щоб врятувать себе! Ведіть мерщій

Мене до щастя і до скриньок тих!

Ходім! Я замкнена в одній із них.

Згадаєте, як любите мене.

Неріссо й інші всі, геть відійдіть!

Нехай весела музика лунає.

Коли він схибить, хай іде, мов лебідь,

Що з піснею конає. Щоб знайти

Ще краще порівняння, — хай струмок

З очей моїх смутних тоді, йому

За смертне ложе буде! А коли

Він виграє? Що музика тоді?

Тоді ця музика для нього буде

Святковим тушем, що підданців всіх

Схиляє перед королем, або

Солодким ніжним співом на світанку,

Що, відриваючи від мрій рожевих,

Його до шлюбу кличе. Ось іде він!

Не менше він величний, тільки з більшим

Коханням в серці, ніж Алкід, коли

Прийшов урятувать троянську діву

Із хижих лап страховища морського.

Я — жертва, ви ж — смутні жінки-дарданкн,

Що дивляться, чим подвиг закінчиться.

Живи, Алкіде, житиму і я!

Ти сміливіше йдеш в жорстокий бій,

Ніж я дивлюсь на подвиг твій тяжкий!

Поки Бассаніо роздивляється скриньки, лунає пісня:

Де буя, скажи, любов,

Що хвилює нашу кров?

Чи у серці, чи в умі?

Розкажіть про це самі!

В оці родиться вона,

Погляд ніжний п’є до дна!

Мов у сні, зникає знов,

Помирає так любов!

Ходиш, ходиш, мов не свій, —

Тож у дзвони, друже, бийі

Починаю: дінь-дінь-дон!

Дінь-дінь-дон!

Блискуча зовнішність в собі ховає

Брехню нерідко, і в оману тільки

Окраси зовнішні нас вводять! Так,

Чи знайдеться хоча б єдина справа,

Ганебна і паскудна, у суді,

Якої виправдати не змогли б

Солодкими словами? І хіба

В релігії не знайдеться хоча б

Одної думки хибної, якої

Не зміг би проповідник освятить,

І текстами прикрасити її,

Й поверх оздобами дурницю ту

Прикрити? Жодної нема розпусти,

Яка б наївною була настільки

Й не крилася під маскою чесноти!

Чимало є між нами боягузів

З фальшивими серцями і невірних,

Немов піщані східці, хоч вони

Обличчя бородою прикрашають,

Як Геркулес або суворий Марс, —

Всередині ж у них печінка біла

Як молоко, а на щоках окрасу —

Оту ознаку мужності і сили —

Вони викохують лише для того,

Щоб мати грізний вигляд! Подивіться

На вроду. І її сьогодні легко

Купити на вагу. В природі чудо:

Зі всіх жінок завжди найлегша та,

Яка окрас найбільше має зовні.

Ті золотаві кучері, що нині

Виблискують в промінні яснім сонця,

Мов довгі змії, із плечей спадають

І бавляться із вітерцем веселим,

Колись належали голівці іншій:

Той череп, що зростив їх, вже давно

Лежить у домовині. Отже, всі

Окраси пречудові ці — неначе

Пісок той позолочений, який

На березі підступному лежить

Лихого моря; ті окраси — лиш

Розкішний шарф, що прикрива собою

Принади індіанки. Одне слово,

Омана і брехня, якою ловлять

У вік наш мудрих навіть! Через те, —

О золото, о Мідаса поживо,

Тебе не хочу я! Ти, срібло тьмяне,

Облудний посередник між Людей,

Тебе я теж не хочу! Але ти,

Свинець убогий, простий, у тобі —

Загрози більше, аніж сподівання!

Ти полонив мене, я не вагаюсь,

Беру тебе і щастя сподіваюсь!

Всі сумніви мої, геть відлетіть!

Відчай безумний, кинь мене умить.

Блідий полинув в безконечність страх,

І ревнощі погасли ув очах!

Прошу тебе, о, стримайся, любов!

О, хоч на хвильку угамуйся, кров!

Спинися втіх солодких дощ рясний!

Блаженство, спокоєм мене повий!

Не дай загинути мені, любове!

(відмикаючи свинцеву скриньку)

Що бачу? Порції тут чарівної

Портрет? Де той знайшовся напівбог,

Що зміг так відтворити цю натуру?

Чи то ж і справді очі ці живуть,

Чи то мені здається через те,

Що погляд їх прекрасний у мої

Потрапив очі й рухає моїми?

О ці вуста! То подих їх розкрив.

Лиш дихання цих друзів чарівних

Спроможне їх привабно розтулити!

Волосся їй неначе ткав павук!

Зробив його майстерно той художник,

Зоткавши сітку золоту, що в неї

Скоріш потрапить може людське серце,

Аніж комар у павутиння! Ці

Розкішні очі! Як же зміг митець

Обидва ока змалювать відразу?

Гадаю я, одне намалювавши,

Осліпнути б він мусив, не скінчивши

Цього портрета! Почуваю я —

Моїх замало слів, аби достойно

Звеличити цю тінь; проте й вона

Поволі шкутильгає, щоб догнати

Оригінал чудовий! Ось сувій!

Які він радості мені віщує?

Ти на оздоби не зважав —

Чудово й вірно ти обрав!

Ти щастя взяв — лишайся з ним

І не женися за новим.

Якщо блаженством будеш звать

Те, що зумів ти легко взять, —

До панни сміливо рушай

І поцілунку вимагай!

Солодкий цей наказ. Тому негайно

Мені дозвольте виконать його!

(Цілує Порцію)

Як два бійці, що кинулись у бій,

Враз оплесків почують грім гучний, —

Хвалу юрби, що оточила їх, —

Але не розберуть, для кого з них

Той захват і хвала ота гримить,

Отак і я — не знаю, що робить!

Чи правда це, ніяк не можу взнати

Без вашого потвердження й печаті.

Ви бачите, синьйоре, я така,

Як перед вами ось. Сама для себе

Бажання бути кращою не мала.

Але для вас хотілося б мені

Ще двадцять раз потроїть власну вартість,

Вродливішою бути в сто разів

І в тисячу — примножити багатство,

Щоб всі мої чесноти, друзі, статки

Не знали меж. І все лиш для того,

Аби звеличитись у вашій думці,

Ба те, чого я варта, все — ніщо.

Адже ж я проста дівчина, без знань.

Без досвіду — і тільки тим щаслива,

Що вчитися ще досі не стара;

А ще щасливіша, що я кмітлива

І здатна до науки; а найбільше

Щаслива я того, що свій покірний

Дівочий розум нині вам ввіряю,

Королю мій, володарю і муже!

І я, і все моє віднині — ваше!

Адже донині я тут панувала

В розкішнім замку й челяді своїй

Була за господиню, а собі —

За справжню королеву. А віднині

Мій замок, служники і я сама —

Все ваше, пане мій! Із перснем цим

Я все вам віддаю! Та стережіться

Його згубити чи комусь віддати.

Страшним мені це буде передвістям,

Що розлюбить ви можете мене!

Вчинивши так, дасте мені ви привід

По тому нарікать на вас.

Ви слів позбавили мене, і тільки

Моя бентежна кров струмує в жилах, —

Відповідає вам! Усе ж єство

Перейняте страшенним хвилюванням,

Подібним до захоплення юрби,

Коли, почувши лагіднеє слово

Улюбленця володаря, вона

Таким свій захват виявляє шумом,

Де звуки всі зливаються докупи

І тільки гомін радісний, безладний,

З словами й без виразних слів летить

У далечінь! Коли я хоч на мить

З цим перснем розлучуся, о, тоді,

Тоді мене покине і життя!

Тоді кажіть ви сміливо: помер

Синьйоре і синьйоро!

Тепер і нам, що свідками були

Жаданого кінця, гукнути можна:

Дай, Боже, щастя! Щастя, Боже, дай

Синьйорові й синьйорі!

Бассаніо, і ви, синьйоро мила,

Бажаю вам такого раювання,

Якого ви бажаєте собі

Самі! Я сподіваюсь, що й мені

Бажаєте ви щастя, й через те

Схиляюсь перед вами і прошу

Ласкаво вас у той же самий день,

Як будете союз ваш святкувати,

Дозвольте одружитися й мені!

Всім серцем згоду я даю, якщо

Собі дружину знайдеш.

Щира дяка!

Знайшли її мені, синьйоре, — ви;

Швидкі у мене очі, як і в вас:

Ви господиню бачили, а я —

Помітив камеристку. Ви кохали —

І я теж закохався. Я, як ви,

Синьйоре, завше проти зволікань!

Надію мали ви на скриньки ці,

А в них також лежала і моя

Зла доля! Аж знемігся, так хотів

Її причарувати, — аж упрів!

Так присягав, що в горлі пересохло!

Нарешті ця красуня обіцяла

(Якщо тривкі ті обіцянки), що

Любов свою вона віддасть мені,

Коли і вам здобути синьйорину

Сьогодні пощастить.

Чи правда ж то,

Так, синьйоро, якщо ви

Дасте нам свою згоду.

Хіба це все не жарт?

Ба ні, синьйоре!

Не жарт це, слово честі.

То шлюбом вашим зробите ви честь

І святу нашому!

Ми поб’ємося з ним об заклад на тисячу дукатів, у кого з нас раніше народиться хлоп’я.

Гаразд, якщо ви.

Цього не бійтеся. ганьбою я себе не вкрию.

А хто це йде сюди? Лоренцо? З ним

Його язичниця? Як? З ними ще

Салеріо, мій давній друг венецький.

Входять Лоренцо, Джессіка і Салеріо.

Лоренцо і Салеріо, вітаю!

Який я радий вас обох прийняти,

Якщо нове становище моє

Дає це право. Порціє кохана,

Чи ви дозволите мені гостями

Назвать шановних друзів дорогих

І земляків моїх?

Вітаю всіх

І я, синьйор, як наших дорогих

Спасибі вам велике, все ж

На думці, власне, зовсім я не мав

Вас тут відвідати, синьйоре; та

Салеріо зустрів я по дорозі —

Він так мене поїхати просив

З ним разом, що відмовити йому

Справді так, синьйоре мій,

І я для того мав причину. Прошу,

Синьйор Антоніо шле вам привіт.

Листа цього я маю передати.

(Дає Бассаніо листа)

Раніш, ніж я цього листа відкрию,

Скажіть мені, як почува себе

Мій добрий друг?

Не хворий він, якщо

Хворобою не будем називать

Душевних мук, і не здоровий він,

Як муки всі хворобою вважать

Повинні. Лист вам цей усе пояснить.

Бассаніо читає листа.

Неріссо, приголуб і привітай

Як слід цю нашу гостю-чужоземку!

Салеріо, мій друже, дайте руку!

Що діється в Венеції у нас?

Як поживає добрий наш Антоньйо,

Купець наш королівський? Знаю я,

Що порадіє з нашого він щастя.

Ми, як Язони, золотеє руно

Тут здобули!

О, краще б здобули ви

Те руно, що його згубив Антоньйо!

Зловісна звістка є в тому листі —

Вона змела всю барву на щоках

Бассаніо! Загинув друг найкращий!

Ніщо на світі інше так не може

Вразити дух твердий мужчини! Що?

Він блідне більше й більше? Покажіть,

Бассаніо, я ваша половина,

Й мені того належить половина,

Що лист таїть.

О Порціє моя,

Такі слова жахливі ще ніколи

Паперу чистого не плямували!

Синьйоро дорога, коли вам вперше

Освідчився в коханні, я сказав,

Що все моє добро — лиш кров моя:

Я дворянин. І я вам не збрехав.

Проте, моя кохана, хоч занизько,

Себе я цінував, але і тут

Я був хвальком негідним, бо сказав:

«Не маю я нічого», але мусив

Додати вам, що вартий я ще менше,

Ніж те ніщо! Щоб роздобути грошей,

Себе заставив я своєму другу

Найкращому; а друга теж заставив

Я ворогу запеклому його:

Ось лист, синьйоро! Гляньте, цей папір —

То тіло друга: кожне в ньому слово —

То друга рани, що спливають кров’ю!

Салеріо, чи правда ж те? Невже

Загинули всі кораблі — всі ті,

Що з Індії додому повертались,

Із Англії, із Мексіки, з Тунісу,

З далекої Берберії або ж

Із Лісабона? Жоден корабель

Не врятувавсь від дотику страшного

Тих грізних скель, що кораблям несуть

Жоден, мій синьйоре! Та

Коли б Антоніо і мав тепер

Ту суму грошей, щоб сплатить єврею,

То він, здається, їх би і не взяв.

Ніколи ще не бачив я створіння,

Щоб, маючи подобу людську, так

Затято намагалось — хай там що —

Занапастить якусь людину іншу!

Він пристає вночі і вдень до дожа,

Товче: мовляв, одмовити йому

В правдивім рішенні — це означає

Венеції свободу потоптати.

Даремно двадцятеро крамарів

І навіть дож з вельможами своїми

Його умовити всі намагались.

Та де вже там! Він, знай, кричить своєї:

Про борг отой, про давній термін сплати,

Про зобов’язання й свої права!

Коли я ще жила з ним, він поклявся

Своїм двом землякам — Тубалу й Хусу, —

Що він воліє вирізати сам

В Антоніо шматок живого м’яса,

Аніж узяти в нього суму боргу,

Хоч би і важила вона разів

У двадцять більше. Знаю добре я:

Якщо і влада, і закон його

Не захистять, Антоніо сердешний

Поплатиться жорстоко.

Друг ваш вірний —

В такій біді?

Найближчий друг! Найкращий

З усіх людей! Готовий завжди всім

Подати допомогу! З тих один,

У кому римська стародавня честь

Ще й досі всім нам так яскраво сяє,

Що рівного в Італії йому

Не знайдеш!

Скільки ж винен він єврею?

Три тисячі дукатів.

Як? Не більше?

Сплатіть йому шість тисяч і порвіть

Оту розписку лиховісну; суму

Подвойте ви, потройте навіть, щоб

Не втратив друг ваш ані волосинки

З Бассаніо вини. Але найперше —

До вівтаря мене ви поведіть

І назовіть дружиною своєю,

А потім до Венеції рушайте,

До друга вашого; ви не повинні

Лежати поруч Порції з журбою

В збентеженій душі. Що ж, я вам дам

Дукатів золотих, щоб борг нікчемний

Хоч двадцять раз покрити. А тоді

Ви друга вірного везіть сюди.

Тим часом я й Нерісса будем вас

Як дві вдови незаймані чекати!

Ходім! Судилось вам у шлюбний день

Покинути свою дружину вірну.

Вітайте ж друзів ваших. Звеселіться!

Так дорого за вас я заплатила,

Що ще міцніше вас я полюбила!

Але стривайте! Спершу прочитайте

Мені листа, що друг вам передав.

БАССАНІО (читає)

«Любий Бассаніо! Мої кораблі всі загинули, мої кредитори стають жорстокі, моє становище жахливе, бо всі мої статки я втратив. Мого боргу євреєві я не віддав у строк. І тому, що, сплативши той борг, я не зможу залишитися живий, усі колишні рахунки між тобою і мною закінчено. Якби я зміг побачити тебе ще раз хоч перед смертю! Проте роби як знаєш. Коли незвелить тобі приїхати сюди твоя приязнь, то нехай не змусить до того і мій лист».

Коханий, кидай все і вирушай!

Як дозвіл є, баритись нам негоже,

Та мушу вас запевнити лишень:

Ні сон, ні ложе збільшити не зможе

В путі назад розлуки ні на день.

Венеція. Вулиця.

Входять Шейлок, Соланіо, Антоніо й тюремник.

Тюремнику, ти доглядай його,

Я й слухати не хочу про пощаду!

Це дурень той, що безкоштовно в борг

Давав всім гроші! Пильно ж доглядай!

Ох, Шейлоку, послухай же мене!

Віддай мені той борг, що у розписці

Зазначений! Віддай мені той борг!

Я присягнувсь, що повністю його

По зобов’язанню тому одержу!

Ти звав мене собакою, хоч ти

Й не мав для того жодної причини.

Якщо собака я, то стережись

Моїх зубів! Дож дасть мені і суд,

І правду. Я дивуюся на тебе,

Тюремнику паскудний! Чом це ти

Виходиш з ним так часто із тюрми?

Ти надто м’якосердий.

Дозволь мені сказать хоч слово.

Мені віддай! Тебе не хочу слухать!

Віддай мені той борг! І не балакай!

Ти думав, що розм’якну я, мов дурень?

Почну зітхати, й хникати, і дам

Себе умовити вам, християнам?

Що, головою похитавши, я

На все погоджусь? Стій! Не йди за мною,

Не хочу й слухать! Борг віддай — і квит.

Одне я хочу, щоб віддав ти борг!

(Виходить)

Ніколи ще такий собака лютий

Не жив серед людей!

Нехай іде!

Його прохати більше я не стану.

Все марно. Прагне він моєї смерті.

І добре знаю я причину: часто

Доводилось мені з тенет його

Тих визволяти боржників, котрі

Просили в мене допомоги, — він

За це мене й ненавидить.

Що визнати цей позов дож не схоче.

Не може й дож законів касувати

І відбирати пільги в чужоземців;

Якими користуються вони

В Венеції. Вчинивши так, у суд

Державний він би віру підірвав

У крамарів з країн різноманітних,

В той час, коли уся торгівля наша

І всі прибутки тут від них залежать.

Тож будь що буде. Втрати і журба

Знесилили мене. Навряд чи взавтра

Фунт м’яса знайде на моїх кістках

Мій кровожерний кредитор. Ходім,

Ходім, тюремнику! Благаю Бога,

Аби Бассаніо сюди приїхав,

Щоб він побачив, як я борг його

Платити буду. Решта все — пусте!

Бельмонт. Кімната в домі Порції.

Входять Нерісса, Лоренцо, Джессіка та Балтазар.

Синьйоро, просто в очі вам кажу,

Що ставитесь ви чесно й благородно

До дару Божого в житті, — до дружби.

Як терпите покірно ви розлуку

З дружиною. Проте коли б ви знали,

Кому ви виявили честь таку,

Який то друг чудовий, найвірніший

Дружини вашого, що ви йому

Подати допомогу захотіли, —

Пишалися б ще більше вчинком дим,

Ніж кожним звичним виявом душі

Чутливої своєї.

Добро чинити завжди, тож тепер

Не пожалкую теж, що так вчинила.

Адже як двоє друзів звикли жить

Не розлучаючись і душі їхні

Несли однакове ярмо любові,

То з’явиться між ними завжди схожість

У їхніх почуттях, думках та звичках,

Ба навіть в рисах; і мені здається,

Що цей Антоніо, найближчий друг

Мого обранця, теж повинен бути

Подібний неодмінно до Бассаньйо.

Від лютості пекельної того,

Хто, мабуть, так точнісінько подібний

До власної душі моєї! Втім,

Занадто вже себе я вихваляю, —

Покиньмо цю розмову. Інше щось

Сказати мушу я. Лоренцо, вам

Я доручаю господарство, дім мій

І справи всі. Обітницю дала я

Смиренно жить в молитві й спогляданні

З Неріссою, далеко від людей,

Аж поки не прибуде мій володар…

Від нас близенько монастир стоїть, —

Лише дві милі звідси. Будем ми

Там забуття шукати. Обіцяйте ж

Все виконать, чого я так у вас

Прошу в ім’я прихильності моєї.

Вам необхідно прислужитись.

Радий від серця щирого, синьйоро,

Усі накази виконати ваші.

Челядники мою вже знають волю:

Вони і вам, і Джессіці коритись

Так само будуть, як мені й Бассаньйо.

То прощавайте ж, любі, доки ми

Не стрінемося з вами.

Хай же вас

Не кидають думки веселі!

Бажаю вам всіх радощів, синьйоро!

Спасибі вам за добрі побажання!

Бажаю щиро вам обом того ж.

Ну, Джессіко, прощайте!

Джессіка й Лоренцо виходять.

Балтазаре,

Твою велику відданість і чесність

Я знаю; доведи мені й тепер

Свою прихильність. Лист оцей візьми

Й вези його до Падуї щодуху —

У руки дай кузенові моєму,

Ученому Белларіо; він дасть

Тобі папери і убрання; все те

Хутчій достав на пристань, що від неї

В Венецію рушають кораблі.

Мене застанеш там. Та не барись!

Я докладу всіх сил, щоб це зробить,

Не гаючи й хвилини.

(Виходить)

Ну, Неріссо,

Тепер ходім! Я маю щось на думці,

Чого ти ще не знаєш: ми обидві

Побачимо своїх чоловіків

Раніше, ніж про нас вони згадають.

А нас вони побачать?

Так, Неріссо!

Проте в такім убранні, під яким

Ввижатиметься їм все те, чого

Бракує нам. Б’юсь об заклад, Неріссо:

Коли ми вберемось у чоловіче,

Спритнішою і кращою я буду

З нас двох: носитиму свого кинджала

І вправно, й легко; буду говорить

Хриплявим голосом, який буває

У хлопчаків, коли пора приходить

Зробитись їм мужчинами. Свій крок

Дрібний зміню я вміло на ходу

Широку чоловічу; і про сварки

Розпочинатиму розмови, наче

Хлопчак-бешкетник; вихвалятись буду

Про те, як найвельможніші красуні

Мого кохання домагались; як

Марніли й гинули з того кохання,

Коли на них я не звертав уваги!

«Що я робити мав? Хіба я винен?

Чи ж з усіма упоратись я міг?

О, жаль мені, що їх занапастив!»

І ще хоч двадцять вигадок подібних

Я наплету, щоб кожен міг поклястись,

Що я дванадцять місяців тому

Утік із школи! Пам’ятаю добре

Я сотні витівок таких хвальків

І використаю усе, що зможу!

Підшиємось ми під чоловіків?

Фе! Не мели дурниць! А що було б,

Якби тебе хтось зрозумів двозначно?

Однак пора! Я розкажу усе!

В кареті, що чека нас біля брами.

Нам треба поспішать! Мерщій відсіль!

Ми маємо проїхать двадцять миль.

Там само. Сад.

Входять Ланчелот і Джессіка.

Так, то правда! Бо, бачте, гріхи батьків завжди спокутують діти. Через те, повірте, я за вас боюсь! Я завжди відвертий з вами, тим-то й викладаю вам щиро свою думку про цю справу. Отже, не втрачайте бадьорості! Я й справді гадаю, що ви пропаща. А проте ще є невеличка надія на ваш порятунок. Але і ту можна назвати надією-байстрючкою.

Яка ж то надія, скажи, будь ласка?

А ось яка! Ви можете, наприклад, мати надію, що ваш батько вам не батько, що ви не дочка єврея.

Це таки й справді надія-байстрючка! Коли б воно було так, то на мене впали б гріхи моєї матері!

То правда. І через те я боюся, що погибель чекав на вас і за батька, й за матір. Отже, колй я намагаюсь уникнути Сцілли, вашого батька, я потрапляю до Харібди — вашої матері. Виходить, хоч круть, хоч верть, а ви пропаща.

Мене врятує мій чоловік: він зробив мене християнкою.

То правда. Тим гірше для нього! Нас, християн, і так уже досить: саме стільки, щоб можна було одному з одним жити мирно. Кожен зайвий християнин тільки підвищує ціну на свиней. Якщо ми всі гуртом почнемо їсти свинину, то скоро ні за які гроші й шматочка смаженого сала не дістанеш.

Я розкажу моєму чоловікові, Ланчелоте, все, що ви мені тут набалакали; та ось він іде.

Входить Лоренцо.

Я скоро почну ревнувати до тебе, Ланчелоте, якщо ти будеш заводити мою дружину в різні куточки.

Ні, вам нічого боятись за мене, Лоренцо: ми з Ланчелотом не в злагоді живемо. Він каже мені відверто, що на небі немає для мене спасіння, бо я дочка єврея, і вважає, що ви поганий громадянин, бо, навертаючи євреїв до християнської віри, набиваєте ціни на свинину.

Мені легше виправдатися в цьому перед республікою, ніж тобі за те, що ти надув негритянці пузо, адже та маврітанка зайшла в тяж від тебе, Ланчелоте.

Хіба це злочин? Такий прибуток буде їй нагородою за втрату чесноти. В кожному разі, вона виросла в моїх очах проти того, за що я мав її раніше.

Як, одначе, кожен дурень уміє вправно гратися словами! Я гадаю, що справжній дотепності доведеться швидко зовсім замовкнути, а зайва балаканина стане похвальною лише в папуг. Іди и скажи, щоб усе було готове до обіду.

Все готове, синьйоре: шлунки на місці.

Милосердний Боже, який же ти дотепний! Тоді скажи, щоб готували обід.

Обід теж уже готовий, синьйоре: залишається тільки накрити.

То чи не будете ви такі ласкаві, синьйоре, накрити?

Себе накрити? Ні, синьйоре, нізащо! Я знаю свій обов’язок!

Знов граєшся словами! Ти, здається, хочеш висипати весь скарб твоєї дотепності відразу! Будь ласка, розумій прості слова просто. Іди до своїх товаришів, накажи їм накрити на стіл, подати страви, а ми зараз прийдемо обідати.

Щодо столу, синьйоре, то його буде подано; щодо страв, синьйоре, то їх буде накрито; щодо вашого приходу на обід, синьйоре, — о! — то це хай буде так, як спаде вам на думку!

(Виходить)

О, де ти, розуме? Слова порожні.

Цей блазень військо дотепів зібрав

У галову і сипле, як з мішка.

Доводилось мені багато дурнів

Великопанських зустрічать, що теж,

Як він, ладні забуть здоровий розум

Для балачок пустих. Як поживаєш,

О Джессіко моя кохана? Щиро

Скажи мені, якої думки ти

Про Порцію, Бассаніо дружину?

Немає слів, щоб скласти їй хвалу!

Зразково мусить жить тепер Бассаньйо;

Коли небесне благо він дістав

В своїй дружині тут, ще за життя,

То мусить втратити небесний рай!

Коли не шануватиме як слід

Дружини власної тут, на землі.

Якби на думку спало двом богам

На терези покласти двох жінок

І Порція була б одною з них,

То другій довелося б щось додати,

Бо рівної до Порції немає

На цілім світі!

Джессіко, ти маєш

В мені такого мужа, як у ній

Жону він має.

Також і про це

Я маю власну думку. Запитайте!

Спитаю згодом; а тепер ходімо

Вихвалять волію вас

Тепер, коли іще голодна.

Слова прибережи, прошу тебе,

До столу. Там усі твої розмови

Перетравлю я з іншими речами.

Гаразд! То я ж вам покажу, стривайте!

Дія четверта

Венеція. Зала суду.

Входять дож, сенатори, Антоніо, Бассаніо, Салеріо, Граціано та інші.

Чи є Антоніо?

Тут, ваша світлість,

До ваших послуг.

Жаль мені тебе,

Бо перед супротивником таким

Ти змушений стояти, у якого

Камінне в грудях серце: то тварина.

Ні милосердя, ні жалю.

Що ваша світлість всіх зусиль доклали,

Аби знайти для мене порятунок,

І намагалися його жорстокість

Пом’якшити. Проте стоїть він твердо

І рішення свого мінять не хоче.

Таких, на горе, засобів нема

Законних, щоб звільнитися я міг

Від лютої ненависті його.

Тож залишивсь мені єдиний вихід:

Озброїтись терпінням мушу я,

А також мушу мати дух спокійний,

Щоб стерпіти його осатаніння.

Нехай покличуть в суд того єврея.

Він, ваша,світлосте, вже тут стоїть, —

Чекає за дверима.

Входить Шейлок.

Дайте місце.

Хай стане перед нас. Усі гадають, —

Я, Шейлоку, такої ж гадки й сам, —

Що лиходія лиш до того часу

Ти удаєш, аж доки суд свій вирок

Не винесе; а потім ти себе

Покажеш милосердним і ласкавим

Ще більше, ніж раніш жорстокий був.

Ми певні всі, що тут, де вимагав,

Щоб м’яса фунт оцей купець сплатив

Нещасний, — ти, зворушений тепер

Любов’ю й добротою, вже не тільки

Не схочеш з нього штрафу, навпаки, —

Йому пробачиш половину боргу

І кинеш співчутливий погляд сам

На втрати і нещастя, що звалились

Йому на плечі нещодавно. Втрати,

Що й королівського купця могли б

Пустить з торбами! Адже може це

Й камінне серце турка зворушити

Або татарина залізну душу, —

Таких людей, що зроду ще не знали

Жалю і милосердя. Ми ждемо

На добру відповідь, єврею.

Уже сказав своє останнє слово,

Ласкавий пане. Нашою святою

Суботою заприсягнув, що я

Дістану за розпискою усе,

На що я маю право. А коли

Ви не дасте мені цього зробити,

Порушите ви власною рукою

Закони і свободи городянські.

Питаєте, чому фунт стерва я

Волію над три тисячі дукатів?

Не відповім! Або скажу на те:

Така вже примха! Чим це не одвіт?

Якби завівся щур в моїй господі

І я надумався б віддать за те

Дукатів тисяч з десять золотих,

Лише б того щура хтось отруїв,

Чи відповідь така вас вдовольнить?

Одні свинячого не люблять рила,

А той котів не любить до нестями,

А інший хтось, козиці звук почувши,

Не може сечі втримати, — відомо,

Керує пристрастю лише наш смак,

Її він направляє відповідно

На те, яке любіше, чи на те,

До чого не лежить його душа.

Та ось вам відповідь моя: якщо

Ніколи пояснить того не можна,

Чому є люди, що терпіть не можуть

Одні свиней, а дехто, знову, кішки,

Корисної тварини в господарстві?

Чому не може хтось козиці чути,

І, слабості улігши осоружній,

Сам оганьбиться й інших осоромить.

Так само й я не можу і не хочу

Сказати вам якусь причину іншу,

Окрім тієї, що мені гидкий.

Ненавиджу його;

І через це нести волію збитки

В цім позові. Це відповідь для вас?

Ні, безсердечний, відповідь така

Не може виправдать твою жорстокість!

Тобі відповідати я не мушу!

Хіба вбивають всіх, кого не люблять?

Хіба ненавидіть ми можем тих,

Кого не маємо бажання вбити?

Хіба образа кожна може раптом

В нас породити люту ворожнечу?

А ти хіба дозволиш, щоб гадюка

Тобі аж двічі упилася в тіло?

Прошу, синьйори, пригадайте: ви

З євреєм сперечаєтеся. Це

Однаково, що, десь над морем ставши,

Наказувать, щоб знизився приплив;

Або голодного спитати вовка,

Чому він силує овечку мекать

Так жалібно за втраченим ягням;

Або заборонити соснам чола

Схилять високі і шуміть тоді,

Коли куйовдить верховіття їхні

Бурхливий вихор, що злітає з неба;

Вам швидше виконати пощастить

Найтяжчу річ, аніж зм’якшити це

Єврейське серце (є хіба твердіше?).

А через те, прошу вас, досить вже

Прохань, благань і різних зайвих слів;

Ви наді мною швидше суд чиніте

Й жагу єврея вдовольніть.

За три твоїх даю дукатів я

Шість тисяч!

Щоб дукат на шість частин

Ви кожен поділили й кожна з них

Зробилася б дукатом, я й тоді

Не взяв би їх від вас; я вимагаю

Тієї плати, що стоїть в розписці.

Як можеш ти на ласку сподіватись,

Коли і сам не відаєш її?

Якого присуду мені боятись?

Адже чиню я по закону. З вас

Рабами володіє кожен, ви

Їх женете на рабську, на ганебну

І на найтяжчу працю, як отих

Собак, чи мулів, чи ослів, — бо ви

Купили їх. А що, коли б сказав я:

«Пустіть на волю їх чи одружіте

Із спадкоємцями своїми! Чом

Впрівають так вони під тягарем

Роботи? Дайте їм м’які постелі,

Як і у вас. Нехай їдять те саме,

Що ви їсте!» То ви відповісте:

«Адже раби ці — наші!» Отже, й я

Скажу вам так: фунт м’яса, що тепер

Його від вас я вимагаю, — мій,

Бо я велику дав за нього ціну!

Він — мій, і я бажаю його мати!

Відмовите — то чхать на ваші закон!

В законі вашому немає сили!

Я присуду чекаю. Тож скажіть,

Чи я його діждуся?

Своєю владою зібрання суду,

Якщо сюди ще нині не прибуде

Белларіо, учений доктор. Я

Послав по нього; помогти він має

Цю славу розв’язати.

Ваша світлість,

Надворі жде гонець; листи привіз

Він з Падуї від доктора Белларйо.

Несіть сюди листи, гінця покличте!

Антоніо, кріпися, не сумуй!

Я швидше сам євреєві віддам

Життя своє, і плоть, і кров, і кості,

Ніж допущу, щоб ти пролив за мене

Хоча б одну краплину крові.

Немов вівця та хвора ув отарі,

Лиш на заріз придатна: плід слабкий

Додолу падає раніш за інші.

Хай і зі мною буде так. Зробить

Ви кращого не можете нічого,

Бассаніо, як жити й пом’янути

Мене надгробним теплим, щирим словом.

Входить Нерісса в убранні адвокатського писарчука.

Із Падуї, від доктора Белларйо?

Так, ваша світлосте. Він шле привіт! (Подає листа)

БАССАНІО (до Шейлока)

На що ножа ти гостриш так завзято?

Готуюсь різать борг з банкрота.

Не на підошві — на своїй душі

Ножа ти гостриш. Ні катівський меч,

Ані метал ніякий не зрівнять

З твоїм запеклим, гострим, злобним серцем!

Невже тебе не може зворушити

Благання жодне?

Ні, не може жодне,

Яке б зумів придумать розум твій.

Бодай же ти пропав, жорстокий пес!

Нехай життя твоє для правди буде

Докором вічним! Я уже, здається,

Ладен під сумнів взяти й віру; я

Повірити ладен, як Піфагор,

Що може дух звірячий переходить

В тіла людей. Твій дух похмурий жив

У тілі вовка, і коли його

Повішено за те, що він загриз

Людину, то душа його запекла

Із зашморгу переселилась просто

До тебе в тіло, увійшла в утробу

До матері нечистої твоєї,

Коли ти там лежав. Ти справжній вовк,

Бо ти пожадливий і кровожерний,

Бо хижий ти.

Ні лайкою, ні криком

Печаті на моїй розписці стерти

Тобі не пощастить. Собі ти лиш

Надсадиш груди. Краще, мій юначе,

Побережи дотепний розум свій,

А то загине він. Я тут стою

З Падуї Белларйо пише.

Що молодого, вченого юриста

Він посила до суду. Де ж він?

Чекає він на відповідь, чи ви

Захочете його прийняти.

Від всього серця! То нехай із вас

Хтось троє-четверо по нього підуть

І проведуть з пошаною сюди.

Тим часом хай послуха суд листа,

Що пише нам Белларіо учений.

ПИСАРЧУК (читає)

«Ваша світлосте, маю вас повідомити, лист застав мене тяжко хворого. Але саме тоді, коли прибув сюди посланець, у мене гостював один молодий доктор з Рима, Балтазар. Я познайомив його з позовом, що його подав єврей на купця Антоніо; багато книжок із цього приводу переглянулими з ним разом. Він знає мою думку і, підсиливши її власною вченістю, познайомить вас із нею. На ваше прохання посилаю його вашій світлості замість себе для розв’язання згаданої справи. Прошу: хоч він ще надто молодий, проте не відмовте йому в повазі, бо ще ніколи не зустрічав я такого молодого тіла з такою старою головою. Залишаю його на вашу ласку; але переконаний, що рекомендацію мою він якнайкраще виправдає на ділі сам».

Ви знаєте, що пише наш Белларйо.

А ось іде, мабуть, і доктор сам.

Входить Порція в убранні доктора права.

Потиснути дозвольте руку вам.

Прислав сюди вас наш старий Белларйо?

Так, ваша світлосте.

Вітаю вас!

Прошу, займайте місце. Вам, звичайно,

Уже відомий позов, що зібрав

Я знаю справу до кінця.

Хто ж тут купець, а хто єврей?

І Шейлок! Ближче підійдіть до нае!

Вас звати — Шейлок?

Шейлок — звать мене.

Ви подали занадто дивний позов!

Проте в Венеції такий закон,

Що вам відмовити не може суд

Розглянуть вашу справу.

(До Антоніо)

Така чекає небезпека?

Цього він вимагає.

Ви розписку

Так, визнаю.

Єврей повинен бути милосердий.

З якої ж то причини я повинен?

Скажіть мені.

До милості такої

Присилувать не можна. Наче дощ

Рясний, вона на землю тихо пада

З небесних хмар; благословення в ній

Подвійне, бо благословля вона

Тих, хто дає і хто її приймає.

Це сила найсильніших! Прикраша

Вона монархів більше, ніж корона!

А їх монарший скіпетр — символ тобто

Їх гідності і величі — найперша

Ознака тимчасовості їх сили,

І він вселяє перед королем

Лиш страх. Від скіпетра значніша милість!

Вона царює в серці королів,

Вона — то атрибут самого Бога!

Могуть монарша лиш тоді подібна

До Божої, коли творити може

І милосердий, і правдивий суд.

Єврею, правосуддя просиш ти,

Але подумай, зваж мої слова:

Коли б усім платилось по ділах,

То хто спастися міг би? Всі ж бо ми

Благаємо в молитві милосердя,

І милосердим бути нас навча

Молитва. Я для того це кажу,

Щоб ти зм’якшив свій справедливий позов.

Відмовиш ти — Венеції закон

Повинен винести суворий вирок

І засудить купця.

Хай упадуть

Мені на голову мої діла!

Закону вимагаю я і сплати

По зобов’язанню!

Хіба не може

Антоніо сплатить грошима?

Даю за нього тут подвійну суму.

Якщо цього замало, я готовий

Удесятеро збільшити її

І головою, серцем та руками

У тому поручуся. А коли

Й цього йому замало, о, тоді,

Виходить, злість перемагає правду!

Благаю вас, єдиний раз закон

Ви владі підкоріть своїй, вчиніть

Неправдою малою вищу правду

І лютого диявола злу волю

Приборкайте!

Ні, так не можна! Ні!

В Венеції нема такої сили,

Яка могла б закон наш непохитний

Змінити. Прецедент такий в майбутнім

Подав би прикрий приклад. Це могло б

Численних лих накоїти в країні.

Ні, так не можна.

О! Це Даніїл

Прийшов судити нас! Так, Даніїл!

О мудрий, юний судія! О, як

Тебе я високо шаную!

Дозвольте глянути мені на ту

Докторе шановний мій.

Будь ласка, ось вона!

Дають утроє більшу суму, Шейлок?

А клятва? Клятва? Дав я небу клятву!

Я гріх тяжкий на душу не візьму

І не зламаю клятви! Ні! За всю

Венецію того я не зроблю!

Строк зобов’язання минув, тому

Єврей цей може вирізать законно

В Антоніо у грудях м’яса фунт.

Проте, єврею, милосердий будь,

Візьми потрійну суму і дозволь

Це зобов’язання порвать.

По ньому повністю одержу плату.

Достойний ви суддя — це ясно нам;

Ви знаєте закон, і справу цю

Ви зрозуміли добре. Ви — підпора

Законних прав, а через те прошу:

Кінчайте суд, виносьте швидше вирок.

Душею вам своєю присягаюсь:

Немає в світі язика такого,

Щоб міг змінити рішення моє!

Я вимагаю плати по розписці!

Всім серцем я благаю суд кінчать

Цю справу — винести свій вирок.

Хай буде так. Готуйте ваші грудй

Під ніж його.

О судія правдивий!

О мудрий молодий суддя!

І текст закону з стягненням тим згідні,

Що вписане в умову.

Щира правда!

О мудрий, чесний судія! Наскільки ж

Своєю мудрістю старіший ти,

Ніж маєш вигляд!

Оголіть же груди!

Так, груди! Благородний судіє,

Так. Правда ж, так стоїть тут у розписці?

Десь близько біля серця — адже так?

Так, правда. А чи є тут терези,

Щоб зважити те м’ясо?

Уже напоготові.

Хірурга, Шейлоку, на власний кошт,

Щоб рану той йому перев’язав,

Бо зійде кров’ю він.

А так хіба

Зазначено в умові?

Немає там, та й не потрібно! Ви

Повинні це зробити з милосердя.

Не можу, бо цього нема в умові.

То, може, хоче зараз нам купець

Сказати щось від себе?

Дуже мало.

Я вже озброївся й на все готовий.

Бассаніо, мені подайте руку.

Прощайте, не карайтеся, мій друже,

Що спричинились до моєї згуби.

Поставилась до мене доля краще,

Аніж до інших: часто як вона

Примушує людей переживати

Примножені багатства і з очима

Погаслими, з поморщеним чолом

Повік терпіти горе злиднів. Ні,

Повільні ці страждання не для мене.

Привіт дружині вашій гідній! Ви

Скажіть, як вас любив я, і віддайте

Мені, померлому, належну шану.

Сама вона розсудить, чи Бассаніо

Мав друга щирого, який його

Любив. Сердечно вас прошу — не кайтесь,

Що втратили ви друга, як і він

Не кається, що заплатив ваш борг.

Я вмить його всім серцем оплачу,

Аби встромив єврей ножа чимглибше.

Антоніо, я одруживсь недавно

І над життя люблю свою дружину.

Проте життя, дружина, цілий світ

Для мене важать менше, аніж ви!

Дияволу цьому я все віддав би.

Пожертвував би все, аби лиш міг

Урятувати вас!

А що, коли б

Дружина ваша ті слова почула?

Гадаю, що вона не склала б вам

Великої за те подяки.

І я дружину, і люблю її!

Проте волів би я, щоб в небесах

Була вона тепер, щоб хоч одну

Із всемогутніх сил вона вблагала

Угамувать єврея дику лють!

Гаразд, що ви бажаєте цього

За спиною дружини, бо інакше

Вам, певно б, добре перепало вдома!

Ото чоловіки у християн!

Одну дочку я маю, а проте

Волів би видати її за когось

Із племені Варавви, ніж віддати

Християнинові такому!

Минає час! Я вироку чекаю!

Ти можеш взяти м’яса фунт із тіла

Цього купця. Присуджує так суд,

Дає його закон.

Суддя правдивий!

І фунт отой ти вирізати мусиш

З його грудей. Так дозволя закон,

Присуджує так суд.

Суддя премудрий!

Оце-то вирок! Ну, іди ж, готуйся!

Ні, постривай; не все ще я сказав.

Тобі й краплини крові не дає

Оця розписка; тут стоїть виразно:

Фунт м’яса. Тож бери, що слід: фунт м’яса,

Бо він тобі належить за законом.

Проте, коли, вирізуючи м’ясо,

Хоч краплю християнської проллєш

Ти крові — все майно твоє, всі землі

Республіка у тебе конфіскує:

Такий в Венеції закон.

О праведний суддя! Ти чув, єврею?!

Такий закон?

Сам бачити це можеш.

Ти правосуддя вимагав — то знай:

Його одержиш більше, ніж бажав.

О мудрий судія! Ти чув, єврею?

Учений, мудрий судія!

Умову я. Сплатіть утроє борг —

І хай іде собі християнин.

Ось гроші.

Ні, стривайте! Правосуддя

Єврей тут вимагав; не поспішайте, —

Хай він бере лише свою пеню.

Єврею, чув? О праведний суддя!

О мудрий, праведний суддя!

Берися ж різати у нього м’ясо.

Гляди, щоб не пролив ти й краплі крові.

І вирізати маєш тільки фунт —

Не більше і не менше, бо коли

Ти більше виріжеш, ніж фунт, чи менше,

Коли вагу ти збільшиш або зменшиш

Хоч би на часточку щонайдрібнішу

Малого скрупула, коли хоча б

На волосинку терези твої

Нахиляться — тоді померти мусиш,

І буде конфісковано усе

Твоє майно!

О другий Даніїл!

Це — Даніїл, єврею! Нехристе,

Тепер ти у моїх руках.

Єврей спинивсь? Бери мерщій пеню.

Віддайте капітал мені назад,

І я собі піду.

Готовий він

Уже давно. Ось, маєш.

Грошей тих

Перед судом він зрікся; має взяти

Лиш те, про що написано в розписці.

О Даніїл! Так, другий Даніїл!

Єврею, дякую тобі, що ти

Мені те слово нагадав.

І капітал я навіть не одержу?

Одержиш ти саму лише пеню —

Бери її на власний страх.

Диявол має з вами розрахунки!

Мені нема про що тут говорити.

Стривай, єврею! Наш закон тепер

На тебе закладає позов. Слухай!

В законах це записано венецьких:

Якщо поважиться хто з чужоземців

Так чи інакше на життя когось

Із наших громадян — чи прямо, чи

Непрямо — й суд те доведе, тоді

Усе добро, яким він володіє,

Бере казна республіки собі

І ділить все надвоє: половина

Їй, зостається, друга — йде тому,

На кого важився той іноземець.

Життя ж його залежить лиш від дожа:

Він може милувати чи карати

Чужинця, й радитись йому ні з ким

Не треба. Отже, я й кажу: наш суд

На тебе закладає позов; суд

Довів, що на життя купця Антоньйо

Ти важився непрямо й прямо; ти

За це відплати заслужив і мусиш

Підпасти під закон, що я його

Назвав. Тож падай в ноги і благай,

Щоб дож тебе помилував від кари.

Проси, щоб зміг повіситись ти сам;

А через те, що все твоє добро

Тепер в казну венецьку переходить

І грошей ти не матимеш купить

Собі бодай мотузку, то, виходить,

Тебе повісять коштами казни.

Щоб ти, єврею, бачив, що несхожі

Твої і наші почуття, тобі

Життя я сам дарую, не ждучи

Благань твоїх. Та знай, що половина

Твого добра Антоніо належить;

Казні належить друга. Каяттям

Ти можеш досягти, що ми пенею

Обмежимось.

Та тільки за рахунок

Державної частини отієї.

Беріть усе! Беріть життя моє!

Прощення вашого не потребую!

Мій дім взяли ви, відібравши в мене

Підпори ті, що ними він тримався!

Ви узяли моє життя, забравши

Всі засоби, якими досі жив я!

Антоніо, ви хочете, можливо,

Йому якусь вділити ласку?

Мотузку дурно; більш нічого, хай

Боронить Бог!

Коли бажають так

І ясний дож, і суд — не брати з нього

Маєтків половини за законом, —

То згоден я, щоб саме ту частину,

Яку мені віддати має він,

Мені позичив до кінця життя,

А вмре — тоді я передам її

Синьйорові, що в нього вкрав дочку.

За ласку цю я ставлю дві умови:

По-перше, хай святий наш хрест він зараз

На себе прийме, а по-друге, мусить

Підписку дати судові, що все

Добро своє у спадок добровільно

Відпише він своїй дочці й Лоренцо.

Хай буде так. Але якщо не схоче —

Візьму назад дароване прощення.

Скажи, чи ти вдоволений, єврею?

Вдоволений.

То клерк нехай відразу

Напише дарчий лист.

Я вас прошу,

Іти дозвольте вже: мені недобре;

Пришліть додому дарчого листа.

Я підпишу його.

Все виконай, про що ми говорили.

Одержиш на свої хрестини двох

Батьків хрещених; був би я суддею,

Додав би я до них іще десяток,

Щоб супроводили тебе, лукавий,

До шибениці, а не до купелі.

Шейлок виходить.

(до Порції)

Синьйоре мій, я вас прошу мій цім

Відвідати — зі мною пообідать.

Прошу ласкаво вибачить мені,

Мій ясний пане: ще цієї ночі

Повинен я до Падуї вернутись

І через те вже зараз вирушаю.

Шкодую дуже я, що залишитись

Не маєте ви змоги; ну, а ви,

Антоніо, нагородіте щедро

Цього ласкавого синьйора: він

Вам послугу зробив велику дуже.

Дож, сенатори і почет виходять.

Синьйоре мій достойний, ваша мудрість

Мене і друга нині врятувала

Від лютої біди; тож просим вас

Від нас за це прийняти нагороду:

Три тисячі дукатів ось, що ними

Я заплатити мав свій борг єврею.

І все ж, синьйоре дорогий, повік

Повинні ми служити вам любов’ю

І силами своїми.

Вже має всяк в своєму почутті,

Коли радіє він із вчинків власних.

Я тішуся, що вас звільнити зміг.

Тож саме через це вважаю я,

Що добре ви мене нагородили.

Немає в мене іншої користі!

Якщо ми знов зустрінемось, прошу,

Мене впізнайте. Успіху та щастя

Бажаю вам і з вами вже прощаюсь.

Синьйоре мій, прошу я ласки вдруге:

Прийміть від нас на згадку хоч дрібничку —

Не в нагороду, а лишень на згадку!

До вас я маю тільки два прохання:

Пробачити мені і не відмовить.

Не можу вам відмовити, коли

Ви просите прийняти щось на згадку.

(До Антоніо)

Ось ви дасте мені ці рукавички,

Я їх носитиму на згадку.

(До Бассаніо)

В знак дружби вашої дасте мені

Цей перстень? О, ви відсмикнули руку?

Я більшого не хочу і гадаю,

Що, люблячи мене, в такій дрібниці

Ви не захочете мені відмовить.

Цей перстень, любий мій синьйоре… ах!

Пробачте, це така дрібничка, — ні!

Ні, я соромлюся його вам дати.

Нічого іншого я не бажаю

Мене цікавить тільки він, синьйоре!

Велику ціну має перстень цей

Для мене — більшу, ніж він того вартий.

Я відшукаю вам найкращий перстень

В Венеції — поставлю все на ноги —

І подарую вам, а цей мені

Дозвольте залишити в себе.

Ви щедрі тільки на словах. Спочатку

Самі мене ви жебрати навчали,

Тепер, здається, учите мене,

Як треба жебракам відповідати.

Синьйоре мій, дала мені цей перстень

Моя дружина і, його надівши

На палець мій, примусила мене

Заприсягнути, що його ніколи

Не подарую я, не загублю

І не продам.

Слова такі лише

Кишені бережуть від зайвих витрат,

Якщо не збожеволіла, бува,

Дружина ваша й знатиме вона,

Як гідно я цей перстень заслужив;

Я впевнений, що гніватися вічно

Вона на вас не буде лиш за те,

Що ви мені його дали. А втім

Робіть, як знаєте. Прощайте! Мир вам!

Порція і Нерісса виходять.

Бассаніо, віддай йому той перстень.

Хай послуга його й моя любов,

З ’єднавшися докупи, переможуть

Присягу ту, яку ти дав дружині.

Наздожени його, мій Граціано,

Віддай йому цей перстень і, як зможеш,

То приведи його у дім Антоньйо.

Хутчій, мій друже! Поспішай!

Граціано виходить.

Тепер до вас, Антоніо; а взавтра —

Раненько, на світанку — ми удвох

Полинемо до Бельмонта. Ходім же!

Там само. Вулиця. Входять Порція й Нерісса.

Спитай, де дім єврея, й передай

Йому оцей папір на підпис. Ми

Цієї ж ночі рушимо в дорогу

Й прибудемо до Бельмонта раніш

На цілий день, аніж чоловіки.

Цей дарчий лист порадує Лоренцо.

Входить Граціано.

Щасливий я, що вас догнав, синьйоре!

Синьйор Бассаніо, обміркувавши,

Вам посила цей перстень. А крім того,

Уклінно просить вас до нього нині

Прибути на обід.

На жаль, не можу.

Цей перстень я з подякою приймаю

І вас прошу сказать про те синьйору.

Прошу також — моєму юнакові

Вкажіть, де Шейлоків шукати дім.

Я виконаю все.

НЕРІССА (до Порції)

Я маю щось

Сказати вам, синьйоро.

Я б хотіла

У чоловіка випросити персня,

З яким і він присягу дав мені

Не розлучатися ніколи.

ПОРЦІЯ (тихо до Нерісси)

Зробити можеш це, ручусь. Вони

Даватимуть нам клятви урочисті,

Що персні віддали чоловікам;

Та ми ловить їх будем на брехні

І переможемо.

Іди ж мерщій!

Ти знаєш, де на тебе буду я

(До Граціано)

То ходім, синьйоре добрий!

Прошу ласкаво показать мені

Дім Шейлоків.

Бельмонт. Алея, що веде де дому Порції. Входять Лоренцо і Джессіка.

Як сяє місяць.

Отакої ночі,

Коли голубив ніжний вітерець

Зелене листя й цілував його,

Не сміючи здіймати в листі шуму,

Троїл, гадаю я, такої ж ночі

Зійшов на Трої вал, і сумовиті

Зітхання серця тужного він слав

У грецький стан, де ніч оповила

Крессіду мирним сном.

Такої ж ночі

Йшла Тізба полохливо по росі,

І, вгледівши раніше лева тінь,

Ніж лева, жахом сповнилася раптом

І кинулась тікать.

Такої ж ночі

Дідона з гілкою верби в руці

На березі відлюдному стояла

І слізно любого свого благала

Вернутись в Карфаген.

Такої ж ночі

Полями йшла Медея і збирала

Чар-зілля, аби юність повернути

Езону-дідові.

Такої ж ночі,

Покинувши багатого єврея,

З коханцем спритним Джессіка вгекла

З Венеції до Бельмонта, і з ним

Вона там зникла.

Ах, такої ж ночі

В коханні клявся Джессіці Лоренцо

І серце в неї клятвами украв;

Та клятви ті, на горе, всі були

Лише брехня й обман.

Такої ж ночі

Маленька Джессіка, пустунка мила,

Свого коханця кривдила, недобра,

Обмовити його вона хотіла,

Та він коханій все пробачив.

Могла б вас розважати цілу віч,

Коли б ми тут були самі, але

Я чую чоловічі кроки.

Входить Стефано.

Цієї ночі тихої біжить

Так швидко?

Це друг? Який? Скажіть,

Як звати вас, мій друже?

Звать мене

Стефано; звістку я несу, що пані

Прибуде нині на світанку в Бельмонт.

Тепер вона навколішках благає,

Схиляючись перед святим хрестом,

Щоб випало щасливе їй життя

Хто ще з нею?

Тільки лиш

Один святий пустельник і Нерісса.

Скажіть мені, господар повернувся?

Ще ні, і звістки не було про нього.

А зараз, Джессіко, ходім до замку

І приготуємо з тобою вдвох

На честь володарки цього палацу

Вітання урочисте і веселе.

Входить Ланчелот.

Трала-трала, гей-гей, ла-ла, трала-трала!

Хто це кличе?

Трала! Чи не бачили ви синьйора Лоренцо? Синьйора Лоренцо! Трал-трала!

Та покинь ти тралалакати, хлопче, — ось!

Трала! Де? Де?

Перекажіть йому, що від мого господаря примчав щойно гінець і привіз повний ріг добрих новин. Господар прибуде сюди вранці. (Виходить)

Ходім додому, серце, і на них

Ми там чекати будемо. Проте

Навіщо йти туди? Стефано, друже,

Підіть до замку і скажіть, будь ласка,

Що повертається додому пані,

І виведіть надвір усіх музик,

Стефано виходить.

Дрімає ніжно місячне проміння

На лаві цій! Ми сядемо ось тут,

І звуки музики солодкі хай

Нам вухо тішать; музика, ця тиша

І ніч — яка гармонія чудова!

Сядь, Джессіко: поглянь, як небосхил

Обкладено кружальцями зірок,

Що сяють чистим золотом в блакиті!

І серед них найменшого немає

Кружальця, щоб воно, як ангел світлий,

Витаючи в просторах, не співало

Й до хору яснооких херувимів

Не приєднало б і своєї пісні!

Сповняє ця гармонія лише,

Безсмертні душі; нас же огортав

Одежа тлінна, і важка, і груба,

Тому-бо ми її не можем чути.

Входять музиканти.

Ідіть сюди! Збудіть Діану гімном.

Солодким звуком зачаруйте слух

Синьйори господині; закликайте

Музичними акордами її,

Щоб швидше повернулася додому.

Мене щоразу огортає сум,

Коли я чую мелодійні звуки.

Грає музика.

Причина та, що дух ваш на той час

Стає напружений: ви зауважте, —

Коли десь мчить степами на просторі

Худоби череда чи табуни

Невиїжджених коней молодих,

Як голосно іржуть вони, як скачуть,

Ревуть, бо грає в них гаряча кров;

Та ледь вони почують звук сурми

Чи інший звук якийсь музичний, враз

Увесь табун зупиниться як стій,

І дикий погляд вмить стає покірний

Під впливом звуків музики солодких.

І через те поет сказав недарма,

Що лірою своєю рухать міг

Орфей дерева, стрімчаки і хвилі.

Нема живого на землі створіння,

Такого злого, лютого й твердого,

Щоб не зм’якшила музика йому

Хоч би на час похмурої душі.

Людина та, яка в своїй душі

Для музики не має зовсім місця,

Якої звук музичного акорду

Не може зворушити, — та людина

На зраду здатна, на грабунки й підступ;

Душі такої поривання темні,

Як темна ніч, і чорні, як Ереб,

Її чуття: такій людині ти

Не вір ні в чому. Тихо! Будем слухать.

Входять Порція й Нерісса.

Здається, світло це горить у залі.

Далеко промінь кидає свіча!

Так в злому світі сяє добре діло.

В той час, коли світив нам місяць, ми

Не бачили свічі.

Велика слава, то мала згасає.

Намісник сяє так, як і король,

Аж доки сам король ще не з’явився;

Та ледь з’являється володар справжній,

Зникає, як струмок в морській безодні,

Позичена пишнота. Що це? Грають?

Це грає ваш оркестр домашній, пані.

Як гарно все, коли воно до речі.

Мені здається, звуки ці вночі

Солодші, ніж удень.

Ця тиха ніч

Принадність надає музичним звукам.

Спів жайворонка і ворони рівний,

Коли на нього не звертать уваги.

Гадаю я, що й соловейка спів,

Якби він вдень виспівував, коли

Ґелґочуть гуси, — теж би здався співом

Кропив’янки. Багато в світі є

Таких речей, що їх цінить ми звикли,

Лише як їх одержуємо вчасно!

Та тихо! Глянь, з Ендіміоном спить

Селена і прокинутись не хоче.

Музика змовкає.

Якщо не помиляюсь я, це голос

Синьйори Порції.

Мене він так

Впізнав, як впізнає сліпий зозулю.

По голосу її.

Синьйоро люба,

Вітаю із поверненням додому!

Молились ми, щоб нашим пощастило

Чоловікам, і маємо надію:

Благання наші допоможуть їм.

Вони вже повернулися?

Проте гінець приніс утішну звістку:

Прибудуть скоро.

Ну, іди ж, Неріссо,

І накажи всім слугам, щоб мовчали,

Що від’їздили ми; об тім прошу

І вас, Лоренцо; Джессіко, і вас.

Звуки сурми.

Оце ваш чоловік, я чую звук

Його сурми. Ми не базіки, пані,

Не бійтеся.

По-моєму, ця ніч

На хворий день скидається, але

Блідіша трохи; ніби день такий,

Коли ховається за хмари сонце.

Входять Бассаніо, Антоніо, Граціано та їхні слуги.

Ми з антиподами водночас мали б

Яскравий день, коли б, моя синьйоро,

З ’являлись ви й тоді, як сонце нам

Не світить.

Світлою я хочу бути.

Проте легкою бути, ніби світло,

Не хочу я; адже легка дружина

Важка для чоловіка. Ні, такого

Бассаніо своєму не вчиню я.

Але що Бог дасть! Я вітаю вас

З поверненням додому!

Щира дяка!

Синьйоро, гостя привітайте також;

Це той Антоніо, якому я

Без міри зобов’язаний довіку.

Ви зобов’язані йому усім;

Я чула, що для вас він сам себе

З ним за це уже давно

Розрахувались ми.

Синьйоре, ми

Від серця щирого вам раді. Отже,

Ми й довести це мусимо на ділі,

А через те я припиняю зливу

Словесних привітань.

Граціано й Нерісса розмовляли досі осторонь.

(до Нерісси)

Я присягаюсь

Цим місяцем, ти сердишся даремно!

Писарчукові персня я віддав,

А ти розгнівалася так, голубко,

Що, слово честі, я йому бажав би

Зробитись євнухом.

Як? Сварка? Вже?

Яка ж тому причина?

Та дрібничка!

Обручка золота, яку мені

Вона подарувала, і на ній

Ще й напис заяложений, як вірші,

Що ковалі різьблять їх на ножах:

«Люби мене й не покидай ніколи».

Що ви говорите про напис той

І вартість? Як? Не присягались ви,

Коли дала я персня, що його

Ви будете носити все життя,

Що навіть візьмете його в могилу?

Як не для мене, то хоча б з поваги

До тої клятви, що її дали,

Ви мусили б поберегти той перстень.

«Писарчуку віддав!» Я знаю добре:

Той писарчук не має бороди

Й не матиме довіку.

Його окрасить лиш тоді, як він

Дорослим чоловіком стане.

Якщо можливо, щоб на чоловіка

Перетворилась жінка.

Ні, клянусь

Рукою, — юнаку його віддав я,

Малому, незначному хлопчакові,

Не вищому від тебе, — писарчук він.

І так благав, щоб за його ретельність

Йому віддав я персня в нагороду,

Що я йому відмовити не міг.

Я вам скажу відверто, друже мій,

Повинні ви підпасти під догану,

Що легко так відразу віддали

Дарунок перший вашої дружини!

Адже присягою з’єднали ви

Навіки ту обручку з вашим тілом.

Дала і я коханому обручку,

Присягою зв’язавши і його,

Що він її повік не скине з пальця.

Ось він стоїть; я ладна присягнути,

Що ні за які скарби в цілім світі

Не скине він її і не віддасть!

Ох, Граціано, як вразили прикро

Дружину ви. Якби й мені мій друг

Таке зробив, дійшла б, напевно, я

До божевілля.

Дав би я собі

Відтяти ліву руку й присягнув би,

Що з нею втратив персня, залишивши

В бою дарунок той.

Але ж Бассаньйо

Віддав судді свойого персня теж:

Суддя просив його, та й заслужив

Він нагороди, справді! Тут іще

До мене писарчук той причепився,

Щоб я йому віддав свого. Обидва

Нічого, крім цих перснів, не схотіли.

Якого ж персня віддали ви, друже?

Я сподіваюсь, не того, що вам

Подарувала я?

Коли б я міг

Брехню додати до провини, то

Відмовився б од всього; та дивіться —

Немає персня на моєму пальці.

Його віддав я.

О, виходить, справді

Невірне ваше серце і фальшиве!

Клянуся небом, що на ваше ложе

Аж доти не зійду нізащо, доки

Я не побачу персня.

(до Граціано)

І я на ваше, доки не побачу

Свойого персня.

Порціє кохана,

Ох, знали б ви, кому віддав я персня,

І знали б ви, за кого дав я персня,

І зрозуміли б, за що дав я персня,

Як неохоче віддавав я персня,

Бо не хотіли іншого, крім персня,

То ви б обурення своє зм’якшили.

Ох, знали б ви достойність того персня

Чи ціну тій, яка дала вам персня,

Чи честь, що не веліла збутись персня,

То не змогли б ви і віддати персня!

Невже знайшовсь такий хтось нерозсудний,

Що вимагав уперто річ від вас,

Коли б він бачив добре, що її

Обороняли ви як найсвятіше?

Нерісса каже правду, і мене

Вона переконала: хай помру я,

Якщо не жінці віддали ви персня!

Клянуся честю вам, клянусь душею, —

Не жінці я віддав його, мій друже,

А доктору-судді; від грошей він

Відмовився, просив він тільки персня.

Спочатку я не згодився віддати,

І він пішов ображений, — пішов

Той чоловік, що друга врятував

Від смерті. Що я мав сказати, рідна?

Йому я мусив відіслати персня.

Звеліла чемність так, і щирий сором

В мені відразу спалахнув: невдячність

Лягла б інакше плямою на честь!

Простіть мені, мій друже дорогий!

Священними світилами нічними

Клянусь вам: якби ви були при цьому,

То, мабуть, і самі б мене просили,

Щоб доктору достойному віддав

Я перстень мій.

Хай доктор цей не сміє

Переступать поріг мій. А як він

Здобув ту цінну річ, яку я так

Любила і яку ви присяглися

Ніколи не скидати, — хочу й я

Теж виявити щедрість, як і ви:

Нехай бере собі він все, що маю,

І тіло я своє віддам йому,

Та навіть і саме подружнє ложе, —

Віддам усе! О, я його впізнаю,

Я з ним зійдусь, я певна. Ви тепер

Спіть тільки дома кожну ніч; як Аргус,

Мене пильнуйте ви, бо лиш саму

Покинете — я присягаю честю,

Яка належить ще мені, клянусь,

Що доктора тоді я запрошу

Зі мною поділити ложе!

До себе запрошу писарчука.

І щоб не жалкували, коли ви

Покинете мене під власний догляд.

Гаразд, нехай! Та тільки щоб мені

Він не попався в руки, бо зламаю

Писарчукові я його перо!

На жаль, синьйори, — я причина прикра

Всіх ваших сварок.

Ох, синьйоре милий,

Хай вас те не бентежить; вам ми раді.

Пробач мені цей вимушений гріх,

Моя голубко; хай слова мої

Всі наші друзі чують: я клянусь

Тобі твоїми ясними очима,

В яких виразно бачу я себе.

Візьміть це до уваги! Він в обох

Моїх очах себе подвійно бачить:

У кожному по разу. Тож клянися

Дволикою істотою своєю:

Довіри варта клятва ця двоїста!

Ні, вислухай! Пробач мені провину,

Душею присягаюся тобі,

Що більш ніколи не зламаю клятви!

(до Порції)

Я раз за нього тілом поручився —

Й загинув би, коли б мене той доктор

Не визволив, якому чоловік ваш

Віддав ваш перстень. Я готовий вдруге

Душею поручитись за Бассаньйо,

Що чоловік ваш клятви вже ніколи

Свідомо не порушить.

Отже, ви —

Порукою тепер за нього в мене.

Прошу вас, дайте перстень цей йому,

Але з умовою, щоб краще він

Його беріг, ніж перший.

Ось, мій друже,

Візьміть його і присягніть — повік

Цей перстень зберігати.

Як? Це ж той,

Що доктору я дав, — клянуся небом!

А він мені віддав; простіть, Бассаньйо:

За перстень цей той доктор спав зі мною.

І ви мені простіть, мій Граціано,

Бо той хлопчак паскудний, писарчук,

Лежав за перстень цей тієї ночі

В моєму ліжку.

Як? Хіба ж то влітку

Дороги лагодити є потреба,

Коли й без того ними можна їздить?

Невже у нас обох на голові

Повиростали роги, хоч іще

Ми їх не заслужили?

Не говоріть так грубо. Ви усі

Здивовані? Ось маєте листа.

Його ви прочитайте на дозвіллі,

Він з Падуї, від доктора Белларйо.

Він скаже вам, що Порція була

Тим доктором; писарчуком — Нерісса.

Лоренцо вам посвідчить, що і я

Поїхала відразу після вас

Із дому, а допіру повернулась

І ще не входила в будинок. Вас

Вітаю я, Антоніо! Я маю

Для вас такі звістки, що ви на них

Не сподіваєтеся зовсім. Прошу.

Ось розпечатайте цього листа:

У ньому сповіщають вам, що три

Найкращі ваші кораблі неждано

Із вантажем багатим прибули

До гавані. А як цей лист мені

До рук потрапив, я того, синьйоре,

Не можу пояснить.

Ви доктором були, і я не зміг

Впізнати вас?

А ти — писарчуком,

Що хтів мені наставить роги?

Але писарчуку зробить того

Не пощастить: адже ніколи він

Не перетвориться на чоловіка!

Мій докторе чарівний, ви зі мною

Віднині поділятимете ложе,

Якщо я виїду, ту нічку спати

Ви будете з дружиною моєю.

Синьйоро мила, ви мені дали

Життя і засоби до нього; я

З листа довідався, що увійшли

І справді кораблі мої у гавань.

(до Лоренцо)

Як поживаєте? Мій писарчук

Привіз і вам щасливу звістку.

І я віддам її вам безкоштовно.

Я вам і Джессіці передаю

Цей дарчий лист, що ним єврей багатий

Вам заповів усе своє майно

По смерті.

О синьйори чарівні!

Посипали ви манною із неба

На шлях голодним людям.

Вже світає.

Ручуся я, проте, що до кінця

Ви не збагнули ще того, що сталось.

Зайдімо ж до господи; там, прошу,

Ви запитаннями навперебій

Нас зможете закидати, а ми

На все як слід відповісти вам раді.

Гаразд! Хай так! Ось перше запитання:

Нехай Нерісса висловить бажання,

Хоч ніч скінчилася і вже світає,

Чи зараз спать лягти вона бажає,

Чи ждатиме до завтрашньої ночі?

А щодо мене — більш за все я хочу,

Щоб цей щасливий день, як ніч, був темний

Й лежав зі мною писарчук приємний!

Я ж все життя, оскільки стане сили,

Цей перстень берегтиму до могили!

Комедія помилок

Дійові особи

Солін, князь Ефеський

Егеон, купець із Сіракуз

Антіфол Ефеський, Антіфол Сіракузький, брати-близнята, сини Егеона та Емілії, але незнайомі один з одним

Дроміо Ефеський, Дроміо Сіракузький брати-близнята, слуги обох Антіфолів

Балтазар, купець

Анджело, золотар

Перший купець, друг Антіфола Сіракузького

Другий купець, кредитор Анджело

Пінч, шкільний вчитель

Адріана, дружина Антіфола Ефеського

Люціана, її сестра

Емілія, дружина Егеона, абатиса монастиря в Ефесі

Люція, cлужниця Адріани

Куртизанка

Тюремник, стражники, почет і слуги

Місце дії — Ефес.

Зала в палаці князя.

Входять князь, Егеон, тюремник, стражники та почет.

Не зволікай. Суди мене, Соліне,

І вироком скінчи мої боління.

Не захищайся, купче сіракузький.

Чиню я безсторонньо і нізащо

Законів не порушу. З ворожнечі

І розбрату постала та образа,

Якої нам завдав ваш лютий князь,

Повівшись круто з нашими купцями,

Людьми статечними. Сердегам злота

Забракло викупить своє життя.

Тоді його указ жорстокий був

Їх кров’ю скріплений. Із дня того

Ми співчуття утратили й до вас.

Коли смертельні почалися чвари,

Ми ухвалили на старійшин раді

Порвати всі стосунки торговельні

Між нашими ворожими містами.

Ще більш: коли уродженець Ефеса

У Сіракузах з’явиться на ринку,

І, навпаки, як сіракузець раптом

До гавані Ефеської причалить, —

То вмерти мусить, а його добро

У князя власність зразу переходить.

Якщо він тисячі не сплатить марок

І голови не викупить своєї.

Твоє ж майно, хоч як його цінуй,

Не варте й сотні марок; через те —

Закон засуджує тебе до страти.

Я втішений. Як зайде сонце ясне,

Від присуду моє страждання згасне.

Скажи нам, сіракузцю, коротенько,

Чому покинув ти свій рідний край;

Навіщо ти приїхав до Ефеса?

Ти зажадав найтяжчого від мене:

Щоб мовив я про муки невимовні.

Але, щоб знав весь світ, що я вмираю

Не за ганебний злочин, а за те,

Що підкоривсь природі, — я скажу

Все, що мій сум сказать мені дозволить.

Я родом з Сіракуз; там одружився;

І ми з дружиною були б щасливі,

Коли б не наша злоповісна доля.

Жили ми в радощах; достатки наші

Зростали все через численні й вдалі

Мої поїздки в Епідамн, аж доки

Мій фактор не помер; турбота ревна

Про все моє добро, що там зосталось,

Зненацька вирвала мене з обіймів

Дружини вірної. Спливло півроку,

Коли вона (знесилившися майже

Під карою солодкою, що всі

Несуть жінки) зібралася в дорогу,

І скоро теж до мене прибула.

Щасливою вона невдовзі стала

Синів двох матір’ю, таких подібних,

Що їх ніхто не зміг би розрізнити.

У тім же домі в ту ж таки годину

Іще одна страшенно бідна жінка

Так само народила двох близнят,

Також напрочуд, надзвичайно схожих.

Я їх купив у тих батьків убогих,

Щоб слуг із них моїм синам зробити.

Жона моя, пишаючись дітьми,

Все домагалась день при дні, щоб ми

Мерщій верталися додому; леле!

На жаль, я згоду дав занадто швидко.

І посідали ми на корабель.

Не встигли ще ми відпливти й на милю,

Як враз побачили в морській безодні,

Усім вітрам покірній, знак лихий,

Який нам віщував трагічну гибель.

Що далі, то все менше залишалось

Надії нам: з похмурого-бо неба

Лилося тьмяне світло і вливало

Нам в душі злякані жахливу певність,

Що нас чекае неминуча смерть.

Я сам охоче б кинувсь їй в обійми,

Але жони моєї голосіння,

Яка оплакувала наперед

Те, що здавалося їй неминучим,

Й квиління жалібне моїх дітей,

Хоч ті й не розуміли небезпеки, —

Примусили шукати зволікання

Для мене і для них; лиш зволікання.

Бо не було ніякого рятунку!

Матроси в човен кинулись одразу.

Й лишились ми самі на кораблі,

Що заринав поволі в люті хвилі.

Жона моя, турбуючись найбільше

Про меншого з близняток, прив’язала

Його з одним із куплених хлоп’ят

До щогли запасної, що на суднах

На шторму випадок тримають. Я ж

Зробив те саме з іншими двома.

Дітей так розмістивши, я й дружина,

З обох синів не зводячи очей,

Також до тої щогли прив’язались

З обох кінців та й віддалися хвилям,

Що, як здавалось, нас несли в Корінф.

Аж ось засяло над землею сонце

І розігнало геть всі згубні хмари,

І враз його проміння життєдайне

Угамувало хвилі, й вдалині

Ми вгледіли два кораблі, які

Пливли назустріч нам: один — з Корінфа,

А другий — з Епідамна. Та раніш,

Ніж підійшли вони… О горе, горе!

Дозволь на цьому розповідь скінчити.

Вгадай кінець. Несила говорити.

Ні, далі говори, не обривай;

Як не помилувать, то пожаліть

О, якби й боги вчинили

Так, — я тепер не називав би їх

Жорстокими до нас! Тим кораблям

Лиш десять миль лишалось доплисти,

Як раптом ми наскочили на скелю,

І, вдарившись об неї, розламалось

Навпіл суденце наше нещасливе,

І, розлучивши нас несправедливо,

З нас кожному Фортуна залишила

І чим радіть в житті, і чим боліти.

Тоді із половинок двох її,

Що менший на собі несла вантаж,

Але не менше горе, значно швидше

Вперед погнало вітром; я побачив,

Як підібрали їх всіх трьох рибалки

З Корінфа, як мені здалось. Аж ось

І взяв нас другий корабель нарешті;

Як тільки моряки на нім дізнались,

Кого їм пощастило врятувати,

Вони до нас привітні вельми стали

Й хотіли навіть відібрать в рибалок

Мою жону; одначе корабель

Не досить легко йшов під парусами,

То й довелось їм правувать додому.

Отак я своє щастя загубив;

Моє життя продовжила зла доля,

Щоб міг розповісти про власне горе.

В ім’я всіх тих, за ким ти вболіваєш,

Будь ласка, розкажи мені докладно,

Що сталось далі з ними і з тобою.

Молодший син — моя найстарша з мук, —

Як вісімнадцять літ йому минуло,

Засумував за братом, зажадав

Довідатися, де він, і почав

Просить мене, щоб і його слуга

(Що був, як він, відірваний від брата

І знав лише його ім’я) поїхав

На розшуки з ним разом. Так бажав я

Знайти загублене дитя кохане,

Що загубив і те, що так любив.

П’ять літ по Греції я мандрував,

Об’їздив Азію аж до кордонів;

Вертаючись, заїхав до Ефеса,

Надію втративши знайти, проте

Я не схотів без розшуків минути

Й цю землю, як і кожну, де є люди.

Тут маю я скінчить моє життя;

Дочасна смерть була б для мене щастям,

Коли б узнав, що я шукав немарно

Й сини живі.

Нещасний Егеоне,

Приречений зазнать страшного лиха!

О, вір мені, коли б те дозволяли

Закони наші і моя корона,

Монарша гідність, сан, присяга й честь

Яких володар нехтувать не може,

Хоч би того й хотів, — моя душа

Була б тобі найкращим оборонцем.

Проте, хоч ти й засуджений до страти,

Хоч вироку й не можна скасувать,

Тим нашої не ущербивши честі, —

Я хочу все ж допомогти тобі,

Чим тільки зможу, купче, а тому

Даю тобі іще цей день, щоб друзі

Життя твоє могли урятувати.

Звернись до всіх знайомих у Ефесі;

Проси або позич потрібну суму

Й живи; а ні — то мусиш ти померти.

Тюремнику, візьми його під варту.

Я слухаю, владарю.

Без допомоги й без надії йде,

Бо неминуча смерть на нього жде.

Майдан. Входять Антіфол Сіракузький і Дроміо Сіракузький та 1-й купець.

1-Й КУПЕЦЬ

Отож скажіть, що ви із Епідамна,

А ні — то все майно в вас відберуть.

Сьогодні саме взято тут під варту

Купця із Сіракуз, який прибув

У місто; через те, що він не може

Дать викупу за себе, як велить

Йому і нам усім міський закон, —

Сердега вмре ще перед тим, як сонце

Утомлене на заході спочине.

Ось ваші гроші, ті, що я зберіг.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

На, віднеси їх до «Кентавра», де ми

Спинилися, й чекай на мене, Дромйо.

Година ще лишилась до обіду;

Тож я піду і з містом ознайомлюсь,

Його звичаями й купцями, гляну,

Які будинки тут, та й повернусь,

Щоб виспатись, бо змучивсь я в дорозі.

Ну, забирайся!

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Багато хто, впіймавши б вас на слові,

З пакунком цим добрячим втік би, справді!

(Виходить)

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Це вірний хлопець, пане; він частенько,

Коли мене пригнічують турботи

І сум бере, мою прогонить тугу

Веселим жартом. Маєте охоту

Спочатку прогулятися по місту,

А потім пообідати зі мною?

1-Й КУПЕЦЬ

Я нині вже запрошений, мій пане,

До тих купців, з якими маю справи

І сподіваюсь добре заробити;

Даруйте, пане мій! Проте, як ви

Бажаєте, годині десь о п’ятій

Я залюбки зустріну вас на ринку

І буду з вами, доки прийде час

Лягати спать; а зараз мушу йти,

Мене чекають невідкладні справи.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

То прощавайте ж на цей час; а я

Сам поблукаю та огляну місто.

1-Й КУПЕЦЬ

Бажаю втіхи вам з самим собою. (Виходить)

АНТІФОЛ СІР

Той, хто бажа мені з собою втіхи,

Бажа того, чого не можу я

Ніяк знайти. Бо я в цім світі наче

Та крапелька води, яка шукає

В безмежнім океані другу краплю:

Щоб подругу знайти, туди упавши,

Вона незримо й непомітно гине;

Так я тепер шукаю брата й матір

І в пошуках, бездольний, сам гублюсь.

Входить Дроміо Ефеський.

Мого народження вже день настав.

Ну що? Чому так скоро ти вернувся?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Так скоро? Ні! Так пізно, вже й каплун

Згорів, а порося з рожна звалилось;

На вежі дзвони вдарили дванадцять,

І господиня — лясь мене по пиці,

Обід простиг — хазяйка розпалилась,

Обід простиг, бо не йдете додому;

Ви не йдете, бо ви вже не голодні;

Ви не голодні, — видно, розговілись, —

Нас постити примусили усіх

І голодом покутувать ваш гріх.

АНТІФОЛ СІР

Стули губу. Скажи-но, де подів

Ті гроші, що я дав?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Оті шість пенсів,

Що ви ще в середу мені звеліли

Віднести лимареві за підхвістя

Моєї пані? Лимар їх забрав,

У мене їх нема.

АНТІФОЛ СІР

Сьогодні я

З тобою жартувати не охочий;

Скажи мені без дурощів, де гроші?

Ми тут чужі; то як же ти наваживсь

Без догляду таку покинуть суму?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Прошу: жартуйте за столом, мій пане!

З наказу пані я до вас прийшов;

Вернусь без вас — рука її пройдеться

Уздовж мого хребта й печать приліпить

У мене на задку. Було б не зле,

Щоб правив за годинника вам шлунок

І гнав би вас додому й без гінців.

АНТІФОЛ СІР

Ну, годі, Дромйо, жарт цей недоречний;

Сховай його для кращої хвилини.

Де золото, що я тобі довірив?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Мені?! Його мені ви не давали.

АНТІФОЛ СІР

Ні? Пане мій шахраю, кинь дуріти

Й скажи, як виконав ти мій наказ?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Я мав наказ: вас привести із ринку

Додому, в «Фенікс», пане, на обід;

З сестрою там на вас чекає пані.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Прошу тебе ім’ям християнина:

Відповідай, де гроші ти подів?

А ні — то стережись! Я провалю

Тобі твою веселу головешку,

Що вперто казиться в таку хвилину,

Коли я не бажаю жартувати!

Що ти зробив із тисячею марок,

Які дістав від мене?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

О, від вас

На голові я справді марки маю.

Від пані ж кілька марок є на плечах,

Та все ж тут тисячі не набереться.

Коли б їх вашій милості вертав я,

То ви б їх так терпляче не приймали.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Від пані, дурню? Від якої пані?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Дружини ж вашої й моєї пані,

Що вашу милість в «Феніксі» чекає

І постує, ждучи вас на обід,

І просить поспішити до обіду.

АНТІФОЛ СІР

Ти що, глузуєш з мене просто в очі,

Хоч я тобі й заборонив? То на ж, —

Ось маєш, пане шалапуте! Маєш!

(Б’є його)

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Та що ви, пане?! Що ви, схаменіться,

Бо дремену я звідси!

АНТІФОЛ СІР

Їй же богу,

Хтось обмахорив йолопа цього

І спритно видурив у нього гроші.

В цім місті, кажуть, сила волоцюг,

Майстерних шахраїв, що очі сліплять,

Чарівників, що плутають думки,

Відьом, що душу й тіло убивають,

У машкарах лукавців язикатих

Та інших, що погрузли у гріхах.

Якщо це так, то треба швидше їхать!

Піду в «Кентавр» негідника шукати;

Боюсь, — він грошей не зумів сховати!

(Виходить)

Входять Адріана й Люціана.

Додому не вертаються ні муж мій,

Ані слуга, що я його послала,

Щоб якнайшвидше пана розшукав!

Вже десь година друга, Люціано.

Як запросив його котрийсь купець,

То з ринку він пішов кудись обідать.

Ходімо, сестро люба, й ми до столу,

І заспокойся зовсім, чоловік —

Володар над свободою своєю,

А час — то їх володар, і, йому

Покірні завжди, йдуть вони й приходять.

Вам треба буть терплячою, сестрице.

Чого в них волі більш, ніж в нас, — цікаво?

Бо поза домом мають різні справи.

Зроблю так я, — він вибухне, мов порох!

О, знай, що він — твоєї волі шори.

У шорах може лиш осел ходити.

Свавільні вчинки горе буде бити.

Поглянь кругом: живе усе в покорі, —

Чи в небі то, чи на землі, чи в морі;

І звірі, й риби, і крилаті птиці

Самцям своїм повинні всі коритись;

В мужчині ж більше Бога, й він царює,

І світом всім, і морем він керує,

Душею вищий він за всіх тварин,

За риб, за птахів розумніший він, —

Скоряється йому також дружина:

Отож і ти скоритися повинна.

Сама ж без мужа — рабства уникаєш!

Ні, шлюбне ложе, знай, мене лякає.

Скажи, а ти б корилась, шлюб узявши?

Як полюблю, коритимуся завше.

А став би він до іншої вчащати?

Без докору мені його стрічати.

Лиш хто спокійний, той терпіння має,

Той лагідний, хто прикростей не знає.

Всіх, що голосять, вражені бідою,

Ми хочемо словами заспокоїть;

Коли б же ми самі отак страждали,

То, мабуть, ми ще й гірше б закричали;

Отак і ти, що мужа ще не маєш

І всіх образ гірких не відчуваєш, —

Ти намагаєшся за всяку ціну

Навчить мене терпіння в цю хвилину;

Якби ж тобі вчинили цю образу,

Ти втратила б дурне терпіння зразу.

Гаразд, на спробу одружусь колись;

Твій муж десь близько: ось слуга, — дивись!

Входить Дроміо Ефеський.

Скажи, чи тут уже твій пан-забарник?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Ні, тут його немає, а проте руки його побували отут, на моїй голові; найкращий тому доказ — мої вуха.

Ти говорив із ним? Що він сказав?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Од слів його болять у мене вуха.

Ну ж і рука! Я ледве щось утямив.

Хіба він говорив так неясно, що ти не міг його зрозуміти?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Ні, він бився так ясно, що мені аж свічки в очах засвітилися; а воднораз так неясно, що я ледве-ледве з того щось уторопав.

Скажи ж, прошу, чи він іде додому?

Мабуть, він хоче догодить дружині.

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Сказився мій господар, як рогатий…

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Так. Але мов бик, не муж!

Його додому я прошу обідать,

А він у мене грошей вимага:

«Вже час іти обідати», — кажу я;

«Де золото поділось?» — каже він;

«Печеня ваша пригорить», — кажу я;

«Де золото поділось?» — каже він;

«Чи ви додому йтимете?» — кажу я;

«Де золото поділось? — каже він.

«Мерзотнику, де гроші, ті, що дав я?!»;

«Таж порося, — кажу я, — пригоріло»;

«Де золото поділось?» — каже він;

«Моя ласкава пані», — я кажу;

«На шибеницю ту ласкаву пані!

Я жодної не знаю. Хай їй біс».

Хто так сказав?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Таж мій господар, пані.

«Не знаю, — каже він, — ні дому я,

Ані жони, ні пані!» Й через те

Доручення, що виконати мав

Лише язик мій, дякуючи пану,

Тепер на плечах я несу додому,

Бо, врешті, він мені їх відчухрав.

Вертайсь назад, негіднику, мерщій,

І приведи його додому!

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Вертатися назад, щоб він мене

Удруге гнав додому стусанами?

Ні, Бога ради, хай біжить хтось інший!

Назад, негідний рабе, а як ні,

Розкраю навпіл я твою макітру.

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

А він його києм своїм покропить,

І сподоблюсь я через вас вінця.

Геть, дурню язикатий! Ну, біжи

І приведи господаря додому!

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Невже ж для вас я круглий м’яч, що ви

Так підкидаєте мене ногами?

Ви звідси женете, а він сюди;

Коли я маю вам іще служити,

Вам слід би шкірою мене обшити.

(Виходить)

Соромся, сестро, — гнів тебе спотворив.

Напевне, він коханок розважає,

В той час як усмішки лиш прагну я.

Коли зів’яла вже краса моя

І рожі щік, — то він тут завинив;

Чи ж я нудна? Чи розум мій ступів?

Якщо дотепності я розучилась

І жвавості в розмові, — спричинилась

Лише його байдужість зла до того,

Що схожа я до мармуру твердого.

Чи їх убрання так його чарує?

Не винна я: все ж він мені купує!

Які ще вади у мені вражають,

Що спричинив не він? Коли зникають

Мої принади — то його вина!

Усмішка сонячна його одна

Враз воскресить мою красу зів’ялу;

Але йому — мене вже надто мало.

Мов олень дикий, він з припони рветься

І поза домом десь собі пасеться.

То мучать ревнощі тебе! Фі, досить!

Ці муки можуть лиш бездушні зносить!

Десь інша вже йому милує очі,

Бо чом же тут сидіти він не хоче?

Він ланцюжка купить пообіцяв;

Якби ж цього лиш він не пам’ятав!

А то й від ложа він свого тікає!

Й клейнод красу свою, бува, втрачає,

Як не оправ, і золото псується,

Коли за нього часто хтось береться;

Ну, а людей — брехня й розпуста губить.

Коли краси моєї він не любить,

Сльозами я сліди її зітру.

І плакатиму, доки не помруї

О, скільки дурнів так безглуздо тужать

І ревнощам безумним вірно служать!

Входить Антіфол Сіракузький.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Все золото, що Дроміо я дав,

Лежить в «Кентаврі» ціле, мій же блазень

Блукає десь, шукаючи мене.

Виходить так, — та й каже це господар, —

Не міг я з Дромйо говорить, відколи

Я вперше відіслав його. Та ось він!

Входить Дроміо Сіракузький.

Ну, друже мій? Минув веселий гумор?

Як любиш стусани, то знов жартуй!

Не знаєш ти «Кентавра»? Не давав

Тобі я золота? Тебе послала

По мене пані — на обід покликать?

Я в «Феніксі» живу? Скажи, чи з глузду,

Бува, не з’їхав ти в той час, коли

Безглуздо так мені відповідав?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Відповідав? Коли ж це, пане мій?

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Ось саме тут, — тому лиш півгодини.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Та я вас і не бачив ще відтоді,

Як золото мені ви наказали

Додому звідси віднести в «Кентавр».

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

А ти ж казав, шахраю, що тобі

Не віддавав я золота, й молов

Все про якусь там пані й про обід;

Я сподіваюсь, добре ти відчув,

Як це мені припало до вподоби.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Я тішуся, що бачу вас веселим;

Що означа цей жарт? Скажіть-бо, пане!

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Глузуєш з мене знов? Смієшся в очі?

Гадаєш, я жартую? Маєш! Ще раз!

(Б’є його)

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Стривайте, пане, Бога ради! Жарт ваш

Стає серйозним надто! Чим же я

Такої плати заслужив у вас?

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Лиш через те, що часом я з тобою

Поблажливо, як з блазнем, поведуся,

Погомоню, — глузуєш ти зухвало

З моєї доброти й нахабно лізеш

Із жартами в поважний час до мене.

Як сяє сонце, хай собі танцюють

Веселі комарі, проте в щілини

Хай лізуть, як воно проміння згасить.

Коли зі мною хочеш жартувати, —

Глянь спершу на лице моє й поводься

За виразом його, а ні — то я

Втовкмачу це в твою малу макітруї

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Макітру, кажете? Я волів би, щоб мій мозок містився в голові, а не в макітрі і щоб ви перестали товкти мене; а якщо ви не припините атак, то доведеться мені добре укріпити ту фортецю або шукати розуму в хребті. А проте зробіть ласку, пане, скажіть, за що ви мене віддубасили?

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Хіба ти сам не знаєш?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Нічогісінько, пане; знаю тільки, що ви мене віддубасили.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

І ти хочеш, щоб я сказав тобі — чому?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Авжеж, пане, і за що; бо, як то кажуть, кожне «чому» має своє «тому».

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

За те, що кпив із мене, і тому, що вдруге намагався це зробити.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Чи ще кого отак нізащо бито?

«За що» й «тому» — безглуздя цілковите.

Та добре, пане, дякую красненько.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Ти дякуєш мені? За що?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Та за оте дещо, пане, що ви його дали мені за ніщо!

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Я відшкодую тебе іншим разом і за дещо не дам тобі нічого. Проте скажи мені, чи не час обідати?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Ні, пане, я гадаю, що м’ясу ще бракує того, що я вже одержав.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Дозволь же запитати: чого саме?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Його не досить бито!

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

То нічого, печеня буде не досить м’яка, та й тільки.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Тоді прошу вас, не їжте тієї печені.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Бо ви розгніваєтеся, що м’яса не побито як слід, і знову почнете товкти мене.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Що ж поробите, пане! Навчіться жартувати вчасно; на все свій час.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Наважився б я заперечить, але боюся, щоб ви знову не розгнівались.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Яким же чином заперечить?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Таким же ясним, як ясний лисий череп старого батька Часу.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Кажи. Послухаємо.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Немає часу для того, щоб вернути волосся тому, хто волею природи облисів.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

А хіба немає жодного засобу повернути собі волосся?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Та, мабуть, є один засіб — купити перуку, але таким чином повернеш собі волосся, відібравши його в іншої людини.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

А чому час такий скупий на волосся, коли взагалі волосся так багато?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Це, бачте, тому, що волосся — благословення, яким час обдарував тварин; що ж до людей, то він відбирає в них стільки волосся, скільки додає їм розуму.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Адже ж є багато людей, які мають далеко більше волосся, ніж розуму.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Проте немає жодного, кому забракло б розуму втратити своє волосся.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Але ж ти щойно зробив висновок, що волосаті люди дурніші за інших?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Що чоловік дурніший, то швидше втрачає волосся; але втрачає його все-таки з певною радістю.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

З якої ж то причини?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

З двох причин і до того ж вельми поважних.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Ну, вже тільки не з поважних!

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Ну, то, скажімо, з резонних.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

І не з резонних, коли вдаються до фальшивих речей.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Ну, то з певних причин.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Перша причина та, що він заощаджує гроші, які мав би витрачати на зачіски; а друга — та, що за обідом волосся вже не падатиме йому в юшку.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Увесь цей час ти намагався довести, що не на все бува свій час.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Атож, і довів, пане; а саме: немає часу на повернення волосся, коли його втрачено з волі природи.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Але ж ти зовсім не подав ґрунтовних доказів, чому саме немає часу на те, щоб його повернути.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Ну, то я поясню це так: сам час лисий і через те бажає, щоб увесь його почет до кінця світу складався тільки з лисих.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Я так і знав, що твій висновок буде лисий. Але тихо! Хто там до нас киває?

Входять Адріана й Люціана.

Антіфоле, дивуйсь, насуплюй брови;

Ти поглядом своїм голубиш іншу.

А я — не Адріана й не твоя

Жона. Охоче клявся ти колись:

Немає слів, що слух твій милували б,

Нема речей, що вабили б твій зір,

Немає дотиків, що гріли б руки,

Немає страв, що тішили б твій смак,

Коли не я з тобою розмовляю,

Не я дивлюсь на тебе й тисну руку,

Не я з тобою поруч за столом.

Чому ж, коханий мій, чому ж так сталось,

Що ти зробився сам собі чужий?

Собі! Адже ти став чужий мені,

Що з’єднана з тобою неподільно,

Що є твоєї любої істоти

Частина краща. О, не відривай

Себе від мене! Знай же, мій коханий,

Що легше крапельку зронить малу

В бурхливе море і дістати з нього

Її без змін, такою ж, як була,

Ніж одірватися од мене, разом

Мене з собою не потягши! Ох,

Як глибоко тебе вразила б звістка,

Що стала я нечиста і невірна?

Що тіло це, присвячене тобі,

Зганьбила я розпустою гидкою?

Ти плюнув би на мене, розтоптав би,

Ім’ям дружини в мене б ти шпурнув,

З мого чола зірвав би грішну шкіру,

З фальшивої руки моєї вмить

Відтяв би шлюбний перстень і зламав би,

Заприсягнувшись розійтись навік.

Ти це зробив би, знаю. То роби ж!

Мене заплямувало перелюбство;

Жадоба грішна осквернила кров:

Як двоє ми — одне, а ти невірний, —

Тече і в мене в жилах та ж трутизна;

Від тебе заразившись, я також

В розпусту вкинусь. Отже, шлюбне ложе

Ти мусиш завжди вірно берегти;

І чиста я, як будеш чистий ти.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Це ви до мене, прехороша пані?

Я вас не знаю; тільки дві години

В Ефесі я; мені чуже це місто,

Як ваших слів незрозумілий зміст:

До них уважно прислухавсь, їй-богу, —

Проте второпати не зміг нічого.

Фі, брате! Як же ти до нас змінився!

Чи так раніш тримався ти з сестрою?

Вона послала Дроміо по тебе,

Покликать на обід.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Що, Дроміо?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Тебе, і ти сказав, як повернувся,

Що він тебе відлупцював, гукавши:

«Не знаю я ні дому, ні жони».

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

То ти у змові з дамою цією?

Скажи, яка мета у тому?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Ізроду-віку я її не бачив.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Ти брешеш, шельмо! Саме ці слова

Мені ти й справді передав на ринку.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Ніколи з нею я не говорив!

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

А звідки ж їй відомі наші ймення?

Із навіву чаклунського якогось?

Гідності твоїй це випадає —

Так прикидатись недотепно й грубо,

Та ще й слугу підбурювать ганебно

Супроти власної ж таки дружини!

Ти й так уже мою любов зневажив;

Не збільшуй глузуваннями образи,

Іди, до тебе притулюся я:

Ти — берест мій, а я — лоза твоя;

З ’єднаю слабкість з силою твердою

Й від тебе стану я й сама міцною.

Нас розлучає лиш бур’ян, дружино:

Плющ загребущий, терен і шипшина;

Ти їх не рвеш, — вони ж весь сік твій труять.

Тебе руйнуючи, себе годують.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ (вбік)

До мене ж бо слова ці навісні.

А може, й справді я женився в сні.

Чи й досі ще я у полоні чуда:

На вуха й очі наслана полуда?

З ’ясую згодом загадкову штуку.

А зараз цій марі подам я руку.

Ну, Дромйо, хай дають обід хутчій!

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Де чотки? Заступись, о Боже мій!

Що це за край? Куди попали ми!

Не люди тут, а гноми і відьми.

Не скоришся, то можеш і померти,

Бо виссуть кров, щипаючи до смерті.

Стоїть, бурмоче щось, оглух неначе!

Плазуй же, трутню, бовдуре, слимаче!

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Змінивсь я зовсім, пане, чи не так?

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Змінився ти в душі, як я; авжеж!

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Ні, пане, й тілом я змінився теж.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Але ж на взір ти зовсім не змінився.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Ба ні! На мавпу я перетворився.

В осла ти обернувсь, як хочеш знати.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Еге ж! Вона ладна мене сідлати,

І я вже прагну скуштувать трави.

Так, я осел, — сказали правду ви.

А ні — то я давно її впізнав би

Так, як вона мене, — і вам сказав би.

Доволі! Я не хочу, як дитина,

Рукою очі закривать і плакать,

В той час як муж мій і його слуга

Із сліз моїх глузують. Отже, пане,

Чекає нас обід, ходім. Ти ж, Дромйо,

Повинен вартувати коло брами.

Мій мужу, нині будем нагорі

Обідать ми, і я тебе примушу

Признатись в тисячі твоїх гріхів.

Гей, хлопче, як спитає хто, де пан,

То скажеш, що обідає в гостях.

Нікого не впускай. Ходімо, сестро.

Пильнуй же браму, Дроміо, як слід.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ (вбік)

Я на землі, у пеклі чи в раю?

Я сплю чи ні? Чи розум я втрачаю?

Мене тут знають, — я ж себе не знаю!

Що ж, буду з ними заодно, — і все.

Мене хай доля в цей туман несе!

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

(до Антіфола)

Накажете під брамою стояти?

Й нікого не повинен ти впускати;

А ні — то дам ляща, щоб не забув.

Ходім; обідній час давно минув.

Перед домом Антіфола Ефеського.

Входять Антіфол Ефеський, Дроміо Ефеський, Анджелота, Балтазар.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Синьйоре добрий Анджело, прошу вас

З халепи виручіть: моя дружина

Лютує, тільки запізнюсь. Скажіть їй,

Що я барився тут, в крамниці вашій, —

Дививсь, як роблять ланцюга для неї,

Якого ви принесете нам завтра.

Оцей шахрай мені в обличчя бреше,

Що я відлупцював його на ринку,

Що марок тисячу із нього правив,

Що зрікся власної дружини й дому.

Ану скажи, навіщо ти, п’янюго,

Молов таке? Ану кажи, навіщо?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Ну й кажіть, що вам завгодно, а я добре знаю,

Що мене налупцювали: я те відчуваю.

Будь пергамент моя спина й ваш кулак — чорнило,

Ви спізнали б друкування, що самі вчинили.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Я давно спізнав: осел ти!

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Ну, то — звісна річ,

Бо терплю те друкування я і день і ніч.

А якби хвицнув, побитий, вам віддавши здачі,

Ви б не бились, пам’ятавши копита ослячі.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Що, синьйоре Балтазаре, в вас на серці гніт?

Може, смуток вам розвіє щирий мій обід?

Лиш гостинність мене вабить, — я не м’ясоїд.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Риба й м’ясо, мій синьйоре, необхідні всюди,

Бо гостинністю самою ситий гість не буде.

Добру чарку та закуску ставить і мужва.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

А гостинність? Хіба шкода? То ж самі слова!

Хай наїдки будуть скромні, а бенкет — гучний.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Де скупий господар дому, там і гість сумний.

Хоч мій стіл і не розкішний, радістю вас втішу.

Десь бува й гучніша учта, тільки не щиріша!

Що? Замкнулись? Одчиняйте! Ну ж і челядь!

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Гов! Брігітто, Мод, Цедільє, Джін і ти,

Джільєтто!

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ (з дому)

Дурню, йолопе, лайдаче! Ох же й ловелас!

Десять дівок для утіхи кличе водночас.

Не пущу я баламута навіть на поріг, —

Ти й з одною б запальною впоратись не зміг!

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Бевзю! Таж чека господар тут, біля порога.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ (з дому)

Хай іде, відкіль явився, бо застудить ноги.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Хто там бевка так зухвало? Відчиняй, лайдаче!

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ (з дому)

А чого сюди прийшли ви? Хто вас тут не бачив?

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Як чого? Пора ж обідать. Ми давно голодні.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ (з дому)

То прийдіть, коли запросять, тільки не сьогодні.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Ні, це пень якийсь при дверях! Як же тебе звати?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ (з дому)

Дроміо — одвірний пана, коли хочеш знати.

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Вкрав ім’я моє, шахраю, заодно — й посаду, —

Тільки з того невелику матимеш розраду.

От би вранці став ти мною, то зробив би ласку:

Власне ймення замінив би ти на сіна в’язку.

ЛЮЦІЯ (з дому)

Хто там грима за дверима?

Дроміо, агов!

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

То — господар.

Гей, впустіте.

ЛЮЦІЯ (з дому)

Пізно він прийшов.

Так йому і передайте!

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Зо сміху вмираю!

Є ж прислів’я: «Хто постука, тому відчиняють».

ЛЮЦІЯ (з дому)

Знаю інше: «Гість незваний — гірший

од сльоти».

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ (з дому)

Не Люція твоє ймення? Ну й дотепна ти!

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Я питаю: ти відчиниш, пико скомороша?

ЛЮЦІЯ (з дому)

Я давно відповіла вам.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ (з дому)

Відповідь — хороша.

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

От морока! Що ти скажеш? Знов за рибу гроші!

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Відчиняй, бо будеш бита!

ЛЮЦІЯ (з дому)

Не боюсь грозьби!

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Що ж! Тоді розіб’єм двері!

ЛЮЦІЯ (з дому)

Чи собі — лоби.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Двері виб’ємо — заплачеш, наймичко лукава!

ЛЮЦІЯ (з дому)

На вас пута знайдем тута, — просимо ласкаво!

АДРІАНА (з дому)

Хто там гупає у двері? Ну й чого він лізе?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ (з дому)

От так місто! Ваші хлопці — справжні

горлорізи!

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Чи це ти, моя дружино? Відчиняй!

АДРІАНА (з дому)

Хто «дружина»? Що верзеш ти? Ну тебе

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Виб’єм двері — за «голоту» буде ж обмолоту!

Щось не пахне м’ясо й риба, та й привіту мало!

Сперечались ми, що краще, — дулю ж тут

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ (до Антіфола Ефеського)

Що ж? Гостей забавте, пане. Їм, як бачу, нудно.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Крижаним подуло вітром, а зарадить трудно.

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Добре вам, що одяг теплий, я ж замерз

В домі — варене й печене, та не в нашім роті.

Глум такий, така зневага розізлить і цапа.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Дайте лома! Бийте двері! Вдеремось нахрапа!

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ (з дому)

Розбивай, лайдаче, двері, я ж — твою макітру,

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Чим же бити їх? Слова ці — подібні до вітру.

Ну, вхоплю тебе — напустиш вітру, бузувіре!

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ (з дому)

Перш схопи безперу птаху, а рибу — без шкіри!

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Так змалюю тобі шкіру, що полетить пір’я!

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Лома! Лома! Скільки ждати! Вже лихий

без мір я.

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Зараз буде птах безперий. Я лечу щодуху.

(До Дроміо Сіракузького)

Чуєш, телепню! Ти станеш без пера і пуху!

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Мчи по лома. Та скоріше! Та пильнуй, макухо!

Терпіння, пане! Сваркою гучною

Ви можете вразити власну честь

І одночасно ввести у неславу

Дружину вашу чисту і цнотливу.

Подумайте лишень: її розважність,

І чистота душі, і роки, й скромність

Доводять, що якась причина е,

Якої ви не знаєте. Повірте,

Вона пояснить вам причину ту,

Що змусила її замкнути двері.

Я раджу так: ходім спокійно звідси

І пообідаємо в «Тигрі»; потім —

Ви ввечері ідіть самі додому

І виясніть причину таємничу

Цього вигнання. А якщо тепер

Ви силою вдиратись почнете

В ці двері серед дня, коли навкруг

На вулицях ще так багато люду,

То піде лиш по місту поговір;

І ваше чисте ймення заплямує

Юрба нікчемна злими язиками;

І житиме той наклеп ще й по тому,

Як ви вмрете, на вашій домовині,

І переходитиме з року в рік:

Де раз завівся, там живе повік.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Мене переконали ви; спокійно

Піду я з вами й навіть постараюсь,

Хоч як мені нелегко, веселитись.

Я знаю кралечку одну, в розмові

Приємну вельми, гарну, розумненьку,

Хоч норовливу, але дуже милу:

Туди ми й підем на обід. Мені

(Без всякої підстави, слово честі!)

За неї часто доріка дружина;

Так, так, ми будемо обідать в неї.

Підіть додому і візьміть ланцюг;

Гадаю, він тепер уже готовий;

І принесіть, прошу вас, в «Дикобраз» —

Так зветься той будинок; цей ланцюг

(Хоча б для того, щоб жону розсердить)

Я подарую господині тій.

Тож, милий друже, прошу поспішить;

Коли в мій дім мене вже не впускають,

То, може, інші краще привітають.

Я за годину повернуся, пане.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Цей жарт мені в великі гроші стане!

Входять Люціана й Антіфол Сіракузький.

Свою повинність за мить

Забули ви? Невже в кохання весну

Судилось пагінцям любові згнить

Й кохання храм розвалиться чудесний?

Як задля грошей одружились ви,

То будьте ніжні, ради них, з сестрою;

Як інша є, — любіть таємно ви;

Сховавши ті чуття під машкарою,

Аби сестра не прочитала їх;

Хай ваш язик мовчить про всі провини;

Нехай ласкавість прикраша ваш гріх;

Прикрийте святістю ваш дух злочинний

Прикиньтесь чесним, хоч душа й брудна,

Святого вдайте, скривши все геть-чисто,

Щоб ваших вад не бачила вона!

Чи злодій хвалиться своїм злочинством?!

Подвійний гріх — подружню честь топтать

І те в очах читати дать дружині.

Незриме зло за благо може стать,

Якщо оздоблене в слова невинні.

Нещасні ми! На вас позбувшись прав,

Втішаємось облудними словами.

Забравши руку, дайте хоч рукав,

В орбіті вашій помчимо за вами.

Вертайтеся ж додому, брате мій;

Сестру потіште, назовіть жоною:

Спасенна лжа бува в оселі тій,

Де лестощі приносять мир з собою.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Як звати вас, не знаю, діво ґречна,

Та врода й мудрість — чудо із чудес —

Мені посвідчують незаперечно,

Що дивна ви посланниця небес.

Допоможіть, благаю вас, зухвалий,

Моєму кволому уму збагнуть

Суть слів отих, що ви мені сказали,

Приховану і незбагненну суть.

Навіщо вам мою невинну душу

Заводити на темні манівці?

Богиня ви? По волі вашій мушу

Змінитися? Що ж! В вашій я руці!

Та поки чуюся самим собою,

Я повторятиму одне і те ж:

Вона мені не жінка, і ганьбою

Її не вкрию. Вас люблю без меж!

Не ваб мене, сирено, дивним співом

В безодню сліз, що їх сестра лила,

До себе злотом кіс приваблюй, діво,

На лоно хвиль із чистого срібла.

Безодні тої найлюбіше ложе

Я з радістю прийму і ляжу сам:

Полюбить смерть, хто так померти зможе!

Як залегка любов — хай тоне там.

Безумні ви! Що все це означає?

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Ні, я осліп, а як — і сам не знаю.

І тому ваші очі завинили.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Ви — сонце ясне, ви їх засліпили!

Дивіться на що слід — прозріють очі.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Вже краще буть сліпим, ніж в морок ночі

Дивитися, моя любове!

Не слід мене так звати! Цим ім’ям

Ви звіть мою сестру.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Сестру сестри!

Мою сестру.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

О ні! Таж тільки ти

Мене самого краща половина;

Моїх очей ти світло, ти — частина

Душі моєї, хліб мій і надія;

Ти рай земний, моя небесна мрія!

Цим є для вас сестра — чи буть повинна.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Будь нею тільки ти, моя єдина!

Прийми любов мою й моє життя;

Ти вільна ще, так само вільний я, —

Прошу руки твоєї.

Постривайте!

Спокійно, пане, так не поспішайте:

Я мушу перше у сестри спитати,

А чи вона захоче згоду дати.

(Виходить)

З дому Антіфола Ефеського вибігає Дроміо Сіракузький.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Що сталось, Дроміо, куди це ти так поспішаєш?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Ви мене знаєте, пане? Хіба ж я Дроміо? Хіба я ваш слуга? Хіба я — це я?

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Ти — Дроміо, ти — мій слуга, ти — це ти.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Я осел, я чоловік якоїсь жінки і сам не свій!

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Якої жінки чоловік? І чому ти сам не свій?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Далебі, пане, я сам не свій, бо я належу одній жінці — жінці, яка зазіхає на мене, яка вганяє за мною, яка хоче мною заволодіти!

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

А яке ж вона має право на тебе?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Ой пане мій! Та воно точнісінько таке, яке ви можете мати на вашого коня; вона хоче володіти мною, як своєю шкапою: тобто не через те, що я й справді скотина, заманулося їй оволодіти мною; а через те, що вона сама, маючи справжнісіньку скотинячу вдачу, хоче мене загнуздати.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Хто ж вона?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

О, добра штукенція. Говорячи з нею, не втримаєшся, щоб сказати: «Господи, визволи мене від лукавого!» Я маю надто пісне щастя в цій партії, а проте — це вельми скромний шлюб.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Що ти маєш на думці, говорячи про «скромний шлюб»?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Ах, пане, та вона ж куховарка, геть-чисто лоєм обросла; я й сам не знаю, що мені з тим лоєм робити, — хіба що наробити свічок та й утекти від неї при її ж таки власному світлі. Певний, що її лахміття та лій у ньому можуть горіти протягом усієї польської зими; якщо вона доживе до страшного суду, то горітиме тиждень — довше за всіх грішників.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

А яке в неї обличчя?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Чорне, як мої черевики, тільки не таке чисте. Бо вона, нівроку їй, так пітніє, що її грязюкою можна забруднитися аж по самісінькі кісточки.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Ну, цю хибу легко виправити водою.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Ні, пане, то вже від природи: всесвітній потоп і той не зарадить.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Як її звати?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Емілі, пане; але й цілої мил і замало для того, щоб зміряти її від стегна до стегна.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Виходить, що вона така широка?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Від голови до ступні в неї стільки, як від стегна до стегна: не баба, а глобус; на ній можна відшукати всі країни.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

На якій же частині її тіла Ірландія?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Звісно, пане, на задній, — на м’якому місці; я пізнав це по дрягві.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

А де в неї Шотландія?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Я відкрив її по неродючості: на долоні.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

А де в неї Франція?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

На лобі, що воює проти власного волосся, яке наступає на нього.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

А де в неї Англія?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Я шукав скрізь крейдяних круч, але нічого білого на ній не знайшов; проте, я гадаю, що Англія міститься в неї на підборідді, якщо взяти до уваги солону рідину, що тече між Францією та підборіддям.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

А де в неї Іспанія?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Правду кажучи, Іспанії я не помітив, але я відчував іспанський пал у її диханні.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

А де в неї Америка й обидві Індії?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

О пане, на носі, прикрашеному згори й донизу рубінами, карбункулами й сапфірами, що розсипав усі свої скарби під гарячим подихом Іспанії, яка вислала цілі армади кораблів, щоб навантажитись у неї під носом.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

А де ж у неї міститься Бельгія й Нідерландські низькодоли?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

О пане, так низько я не заглядав! І уявіть собі, ця невмивака-невтирака, ця відьма об’явила свої права на мене; називала мене Дроміо; заприсягалася, що я заручений з нею; розказала мої прикмети: цятка на плечі, родимка на шиї, велика бородавка на лівій руці, та так, що я, охоплений жахом, утік від неї, як від чаклунки.

Щоб не з віри в мене груди та не з криці серце,

Мусив би на кухні в неї терти сіль із перцем.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Біжи скоріш до гавані, й коли

Там дме від берега погожий вітер, —

Не хочу я лишатись тут до ночі.

Як знайдеш корабель, що вирушає

Ще нині в море, то приходь на ринок

Сказать мені. Я там гуляти буду.

Як всі тут знають нас, а ми — нікого,

То краще нам збиратися в дорогу.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Як з жахом всяк тікає від ведмедів,

Так дремену я від моєї леді!

(Виходить)

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Здається, тут живуть лише чаклунки;

Тому давно вже час тікати звідси.

Тієї, що мене назвала мужем,

Не можу я без жаху уявити

Собі жоною; а її сестра —

Така прекрасна, мила й чарівна,

Така розумна й втішна у розмові, —

До того спричинилася, що я

Себе самого майже зрадив. Отже,

Щоб не завдать собі самому горя,

Замкну свій слух для співів діви моря!

Входить Анджело з ланцюгом.

Пан Антіфол?

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Так, це моє ім’я.

Я знаю й сам, мій пане. Ось ланцюг ваш.

Я думав, вас застану в «Дикобразі»,

Але ланцюг іще не був готовий,

І я спізнивсь.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

А що з цим ланцюгом

Накажете мені робити?

Що схочете: він зроблений для вас.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Для мене, пане? Я не замовляв!

Не раз, не два, разів, мабуть, із двадцять.

Вертайтеся ж додому і потіште

Дружину подарунком; я зайду

Увечері до вас і з вас одержу

Мені належні гроші за ланцюг.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Прошу вас, пане, взяти гроші зараз,

А ні — то втратите й ланцюг, і гроші.

Жартуєте, мій пане! Ну, бувайте! (Виходить)

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Не розумію, що це означає;

Все ж думаю, що в світі не буває

Десь простака, який би від такого

Відмовився дарунка дорогого.

Тут, мабуть, люди тільки розкошують,

Бо золото на вулицях дарують.

Тепер — на ринок! Дроміо діждатись

І якнайшвидше звідси забиратись!

(Виходить)

Дія четверта

Входять 2-й купець, Анджело та стражник.

2-й купець

Цю суму винні ви з зелених свят,

І я відтоді вас не турбував;

Цього я не робив би і тепер,

Але до Персії я мушу їхать

І потребую грошей. Через те

Прошу мені негайно все сплатити,

А ні — то стражник ось вас арештує.

Достоту стільки, скільки винен вам,

Від Антіфола маю я одержать;

Я перед цим, як мав зустріться з вами,

Віддав йому ланцюг; о п’ятій нині

Мені він має заплатить за нього.

Як ваша ласка, то ходім зі мною

До нього в дім, і я вам поверну

З подякою мій борг.

Вам турбувать

Себе не треба: гляньте, — він іде.

Входять Антіфол Ефеський і Дроміо Ефеський.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Допоки буду я в золотаря,

Ти збігай і купи мені нагай;

Я почастую ним жону і слуг

За те, що зважились у мій же дім

Мене сьогодні не впустить. Стривай!

Ось золотар. Отож іди мерщій;

Купи нагай і віднеси додому!

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Куплю його охоче так, немовби

Дістав на тім дві тисячі прибутку.

(Виходить)

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Хто звіриться на вас, той має втіху!

Ви ж обіцяли принести ланцюг,

А я ні вас, ні ланцюга не бачив.

Подумали ви, мабуть: наша приязнь

Міцною надто буде, як зв’язати

Її ще й ланцюгом, — та й не прийшли.

Покиньте жарти ваші; ось рахунок:

Стоїть тут — скільки важить ваш ланцюг,

Аж до останнього карата; тут

І проба золота, й ціна роботи;

Вся сума лиш на три дукати більша

За ту, що винен я цьому ось пану;

Прошу вас, заплатіть йому негайно,

Бо він рушає в море й жде тих грошей.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Такої суми при мені немає,

Крім того, в мене є ще справи в місті.

Будь ласка, проведіть до мене в дім

Цього добродія, й ланцюг віддайте

Моїй дружині, й передайте їй,

Щоб заплатила вам усе, що слід;

Та й я ще, може, вдома вас застану.

То віддасте ви їй ланцюг самі?

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Віддайте ви, я можу запізнитись.

Гаразд, мій пане, а ланцюг при вас?

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Ні, при мені його немає, пане,

Я сподіваюсь, він у вас, а ні —

То підете додому ви без грошей.

Та годі вам! Прошу вас, пане, дайте

Мені ланцюг; ждуть вітер і приплив

Цього добродія; а я вже й так

Занадто тут його загаяв.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Ви хочете, здається, жартом цим

Покрить свою вину, що не прийшли

В свій час, як обіцяли, в «Дикобраз»?

Я мав би докоряти вам, та ви

Напались перші, мов базарна баба.

2-Й КУПЕЦЬ

Спливає час; прошу, кінчайте, пане.

Ви чуєте, як він напосідає?

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Ви віднесіть моїй дружині,

Й одержите за нього ваші гроші.

Та годі-бо! Ви ж знаєте, що я

Віддав його допіру вам; пошліть же

Ланцюг їй — чи мене з умовним знаком.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Фе! Жарт ваш переходить всякі межі!

Де мій ланцюг? Прошу вас, покажіть.

2-Й КУПЕЦЬ

Не маю часу я на ваші жарти.

Скажіть, мій добрий пане, — згодні ви

Мені платить чи ні? Як ні — то я

Віддам його дозорцеві негайно.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Платити вам? За що ж платить я маю?

За той ланцюг, що ви його взяли.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Коли візьму, тоді і винен буду.

Ви ж знаєте й самі про те, що я

Вже з півгодини як його віддав вам.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Не віддавали ви мені нічого!

Такі слова мені тяжка образа!

Ви ображаєте мене ще більше,

Як берете мої слова під сумнів, —

Тим самим підриваєте кредит мій.

2-Й КУПЕЦЬ

Ану, дозорцю, взять його під варту.

Я герцога ім’ям вас арештую.

О, це вже зачіпає честь мою!

Або платіть мені негайно гроші,

Або дозорця зараз попрошу

Вас взять під варту.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Як? Платить за те,

Чого я не одержував ніколи?

Що ж, йолопе, бери мене, як смієш!

Дозорче, осьде маєш гроші; ну,

Бери ж його мерщій під варту. Я

І брата рідного не пожалів би,

Коли б сміявсь він з мене так зухвало.

Я арештую вас; ви чули скаргу?

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Корюсь тобі, аж поки не поставлю

Поруки я за себе. Начувайтесь,

Добродію! Глядіть, щоб вам за жарт

Не довелось позбутись і крамниці!

О, я знайду в Ефесі правий суд.

Ганьбою він покриє вас, я певен.

Входить Дроміо Сіракузький.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Там корабель із Епідамна є,

Який лише на власника чекає,

Щоб вирушити в море. Я, мій пане,

Вже перевіз на нього наші речі;

Купив бальзаму, масла і горілки.

На кораблі готово все, й на море

Дме з берега веселий вітер; ждуть

Лиш власника і вас, мій пане.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Чи ти не збожеволів? От баран!

Жде корабель? Мене? Із Епідамна?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Та ви ж мене знайти його послали,

Щоб виїхати звідси.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

П’яний рабе!

Я посилав тебе по нагая

Й сказав тобі, навіщо він потрібен.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Мене по нагая ви посилали?

Мене до гавані послали ви —

Знайти вам корабель!

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Про це з тобою

Поговорю пізніше і тебе

Навчу, як слухати мене уважніш.

Біжи мерщій до Адріани, блазню:

Віддай ключа й скажи їй, що у скрині,

Яку турецьким килимом покрито,

Є гаманець з дукатами: нехай

Пришле його; скажи їй, що мене

На вулиці під варту взято й гроші

Мені потрібні для застави. Ну ж бо!

Біжи щодуху, рабе; забирайся!

Тепер — в тюрму, там будем ждать слугу.

2-й купець, Анджело, стражник та Антіфол Ефеський виходять.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

До Адріани! Це туди, де ми

Обідали; де товстелезна краля

Мене женити на собі бажає.

Та я й не обніму такої туші!

Не йшов би я, — від неї верне душу;

А все ж господарю коритись мушу.

(Виходить)

Дім Антіфола Ефеського. Входять Адріана й Люц іана.

Він, Люціано, спокушав тебе?

Що ти в очах у нього прочитала?

Що він те все поважно говорив?

Він червонів, чи блідість покривала

Йому лице? Веселий був? Смутний?

Чи на обличчі не відбився бій

Сердечних метеорів? О, їй-богу.

Він заперечував твої права на нього.

Він жодного мені не хоче дати.

Що він тут всім чужий, став присягати.

Він не збрехав, хоч клятву і зламав.

Про тебе мовила.

Що ж він сказав?

Кохання, що благала я для тебе,

У мене став благати він для себе.

А чим тебе хотів він спокусити?

Словами, що могли б і зворушити,

Як чесні; вихваляв красу, розмову.

То ти була ласкава з ним? Чудово!

Терпіння май. Прошу тебе пождати.

Не можу я, й не хочу я мовчати!

Не серцю, ні, — покірна язикові.

Він виродок, нікчема безтолковий,

Старе, безпутне, губи пожовтілі, —

Душа потворна у потворнім тілі.

Хто ж може ревнувати до такого?

Утратиш скарб такий — і слава Богу!

Не вірить серце, що верзе язик, —

Так чайки крик відводить від кубельця.

Хай буде він лихим в очах чужих.

Хоча й кляне язик, та ласки серце проситьі

Входить Дроміо Сіракузький.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Скоріш! До скрині! Гаманець шукайте!

Як ти засапався?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Бо біг! Давайте!

Де твій господар? Чи здоровий він?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Він в Тартара безодні, в пеклі він:

Його вхопив сам чорт у власні пута,

А серце в чорта крицею окуте;

Злий демон, дух жорстокий, туполобий;

Вовк, справжній біс у буйвола подобі;

Зрадливий друг, що руки зненацька накладає

На плечі, й скрізь негідник дорогу заступає —

В провулках і на площах, по вулицях, кутках;

Собака, що знаходить всюди вірний шлях,

Хоч бігає й безладно, а все ж таки впіймає, —

Отой, що душі в пекло все ж таки вкидає!

Та що там сталось, хлопче?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Не знаю що, але він під арештом.

Як під арештом? Хто ж тому виною?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Одне відомо: він в тюрмі закритий;

Його взяв біс, що в буйвола зашитий.

Скажіть, чи пошлете на викуп гроші?

Дай, сестро, їх.

Люціана виходить.

Невже ж то є у нього

Борг, про який не знаю я нічого?

Скажи, він арештований за вексель?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Ні, не за вексель, — більше: взятий він

За золотий ланцюг; вам чути дзвін?

Дзвенить ланцюг?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Ні, ні, я мушу йти.

Пробило дві, як я його покинув,

А щойно дзвін пробив одну годину.

Що, час назад біжить? Оце новини!

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Тікає, бач, як стражника зустріне.

Заборгувавсь? Покинь невчасні жарти!

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Так, час банкрот, він винен більш, ніж вартий.

Крім того, він ще й злодій: кожен знає,

Що час крадеться, день і ніч тікає.

Раз винен він, і краде, і стражника зустріне,

То як він не відстане за день хоч на годину?

Повертається Люціана з гаманцем.

Ось гроші, Дромйо; заплати хутчій,

Щоб випустили пана на поруки. —

Тяжкі думки розбили спокій мій,

Думки, що тішать і беруть на муки.

Входить Антіфол Сіракузький.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Кого б я не зустрів — усі мене

Як давнього вітають друга, й кожен

Мене тут називає на ім’я.

Той пропонує золото мені;

Той просить завітати до господи,

А той за ласку дякує мені;

Той пропонує в себе щось купити.

Якийсь кравець мене закликав щойно

В свою крамницю й показав шовки,

Що він для мене начебто замовив,

І мірку з мене зняв. О, слово честі,

Я певен, що це чарівницькі штуки,

Що діють тут лапландські чаклуни.

Входить Дроміо Сіракузький.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Пане, ось золото, по яке ви мене посилали. О!

А де ж ви поділи образ старого Адама в новому вбранні?

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Що це за золото? Про якого Адама ти говориш?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Я говорю не про того Адама, котрий стеріг рай, а про того, котрий стереже тюрму: про того, що вбраний у шкуру теляти, зарізаного для блудного сина; про того, що йшов за вами, пане, наче злий дух, і хотів позбавити вас волі.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Я не розумію тебе.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Не розумієте? Все ж ясно як божий день. Я кажу про того, що, ніби віола, у шкіряному футлярі ходить; про молодця, пане, який тільки-но де побачить чоловіка, так відразу й лясне його по плечі та й запроторить у буцегарню на відпочинок; про того, пане, що завжди зглянеться на чоловіка, що розорився, і надасть йому довгочасний притулок; про того, що своїм ціпком учиняє більше подвигів, ніж мавр своїм списом.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Що? Ти кажеш про дозорця?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Атож, пане, про начальника всієї варти; про того, що примушує людей платити борги; про того, який чомусь завжди думає, ніби люди тільки те й роблять, що збираються лягати спати, і через те бажає кожному: «Пошли вам, Боже, добрий відпочинок!»

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Годі-бо, добродію, нехай відпочинуть і ваші жарти. Ну, що? Чи знайшов ти який корабель, що вирушав звідси вночі? Чи зможемо ми виїхати?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Ой пане, та я ж уже казав годину тому, що барка «Швидкість» вирушає звідси вночі; але вас затримав дозорець і примусив чекати на баркасі «Зволікання». Ось ангели, що мають вас урятувати, по них ви мене посилали.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Мій хлопець у нестямі, я — також;

Ми тут блукаємо в якійсь омані;

О добра сило, винеси нас звідси!

Входить куртизанка.

КУРТИЗАНКА

Приємна зустріч, пане Антіфоле!

Я бачу, ви знайшли золотаря.

А де ж ланцюг, який ви обіцяли?

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Геть, сатано! Не спокушай мене!

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Господарю, невже ця мадам сатана?

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Це — диявол.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Ні, багато гірше: вона — дияволиця і сюди з’являється в подобі легковійниці; ось чому, коли дівчина скаже: «Хай мене Бог покарає!» — то це однаково, що вона просила б у Бога, щоб він зробив з неї легковійницю! Адже ж так і записано, що вони завжди з’являються чоловікам, як світлі ангели, а світло буває від вогню, а вогонь пече; і об легковійницю завжди можна обпектись. Не підходьте близько до неї.

КУРТИЗАНКА

І ваш слуга, і ви такі веселі.

Ходім до мене, — нас там жде вечеря!

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Пане, якщо ви підете з нею, то вам можуть подати страву, яку доведеться їсти ложкою, а через те запасіться довгою ложкою.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Навіщо, Дроміо?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Бо хто їсть з дияволом, той конче мусить мати довгу ложку. Адже так прислів’я каже.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Геть, геть, дияволе! Навіщо ти

Мені говориш про вечерю? Ти

Така ж, як всі тут в місті, справжня відьма.

Облиш мене, тебе я заклинаю.

І йди собі!

КУРТИЗАНКА

Віддайте перстень мій,

Що в мене ви взяли, або ланцюг,

Що за рубін пообіцяли дати.

І я вас більш не буду турбувати.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Дияволи, буває, вимагають

Обрізок нігтя, волосинку, шпильку,

Горішок, краплю крові, кістку з вишні, —

Якусь дрібничку; а оця жаднюща

Націлилась на золотий ланцюг! —

Ой, стережіться, пане! Як дасте,

То загримить тим ланцюгом диявол

І нас обох на смерть перелякає.

КУРТИЗАНКА

Прошу вас, сер, віддайте перстень мій,

Або ланцюг; мене пограбувати

Ви ж не збираєтесь, я сподіваюсь?

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Геть, відьмо! Дроміо, ходім скоріш.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Павич кричить: «Від гордощів тікайте!»

Ви, панно, теж цього не забувайте!

Антіфол Сіракузький і Дроміо Сіракузький виходять.

КУРТИЗАНКА

Так, справді збожеволів Антіфол,

А то б такого не зробив ніколи:

Взяв персня він на сорок золотих,

За нього обіцяв мені ланцюг,

А зараз зовсім не дає нічого.

Іще одне про божевілля свідчить:

Мені таки ж сьогодні за обідом

Безглузду байку розповів про те,

Що перед ним замкнули власні двері.

Дружині, може, напад той відомий,

І, боячись його шаленства, певно,

Вона його до себе не впустила.

Ой, побіжу, заскочу до господи

Та розкажу дружині, як це він

У дім мій вдерся в нападі шаленства

І силоміць забрав у мене перстень:

Це лиш одне, що можу я зробить,

Щоб сорок золотих не загубить!

(Виходить)

Входять Антіфол Ефеський і стражник.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Не бійся, чоловіче, не втечу:

Раніше, ніж піти, віддам тобі я

Всю суму й викуплю себе з арешту.

Моя дружина нині вередує,

То чи вона й повірить посланцеві,

Що я в Ефесі втрапив під арешт?

Ручусь, їй здасться все це неймовірним!

Входить Дроміо Ефеський з нагаєм.

А ось і мій слуга; я певен, він

Несе мені всі гроші. Ну, приніс?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Ось маєте, я вам приніс готівку:

Ручуся, цим розплатитесь ви з ними.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

А де ж поділись гроші?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Таж гроші я віддав за нагая.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

За нагая п’ятсот дукатів, дурню?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Е ні, мій пане, за п’ятсот дукатів

Я вам куплю п’ять сотень нагаїв.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

По що тебе я посилав додому?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

По нагая! Оце ж я і приніс.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Ну, то скуштуй того, що сам приніс. (Б’є його)

Добродію, заспокойтесь, потерпіть!

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Не йому, а мені доводиться терпіти; от вже ж на мені й окошилося!

А ти не мели язиком, хлопче!

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Еге, ви краще накажіть йому, нехай він не меле руками.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Ах ти, лобуряко, безглузда ти колодо!

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Еге ж, хотів би я бути колодою, пане, щоб не відчувати ваших стусанів!

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Та ти, осел, тільки тоді щось і відчуваєш, коли тебе дубасять.

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Атож, я таки справжній осел, це доводять мої довгі вуха. Служу йому з дня народження до цієї хвилини і за всю службу ніколи не діставав з його рук нічого, крім стусанів. Коли мені холодно, гріє мене стусанами; коли жарко, прохолоджує мене стусанами; будить стусанами, коли я засну; підводить стусанами, коли сиджу; виштовхує мене за двері, коли виходжу з дому; вітає мене стусанами, коли повертаюсь; я завжди ношу їх на моїх плечах, як жебрачка носить свого байстрюка; я навіть думаю, що коли він, нарешті, скалічить мене, то мені й справді доведеться ходити з ними попідвіконню.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Ходім зі мною, ось моя дружина.

Входять Адріана, Люціана, куртизанка та Пінч.

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Пані, resрісе fіnеm, «стережіться кінця»; або, як говорить папуга: «Стережіться кінчика нагайки».

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Чи ти ще довго будеш тут язиком молоти? (Б’є його)

КУРТИЗАНКА

Ну що ж, скажіть? Ваш муж не божевільний?

О так, доводить це його брутальність. —

О добрий доктор Пінч, ви ж заклинатель.

Прошу вас, поверніть здоровий розум

Моєму мужу хворому, й тоді

Нічого я для вас не пожалкую.

Які страшні і люті в нього очі!

КУРТИЗАНКА

Дивіться, як він затремтів від сказу!

Дозвольте вашу руку, пане мій,

Ваш пульс помацати я хочу.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Моя рука; помацати я хочу

Спочатку вашу пику.

(Б’є його)

Тебе я, сатано, що оселився

В оцій людині, вийди, підкорись

Моїй святій молитві і негайно

Вертайсь в твоє підземне царство тьми.

Ім’ям святих тебе я заклинаю!

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Чаклуне безкебетний, занімій!

Я ще не божевільний.

Було це й справді так, душе нещасна!

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

А любонько, то це все ваші друзі?

Чи це ота мармиза шафранова

Пила й гуляла нині в мене в домі,

Тим часом як мої злочинні двері

Були для мене замкнені, і я

Не зміг ввійти до власної господи?

О муже мій, обідали ви вдома, —

Те знає Бог. Коли б до цього часу

Ви залишились там, то не зазнали б

І наклепу, й прилюдної ганьби.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Обідав дома? Дроміо, ану

Що скажеш ти на це?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

По правді, пане,

Сьогодні ми обідали не вдома.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Дверей не замикали перед нами?

Мене не проганяли?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

І замикали, й проганяли вас.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Й вона сама мене там не ганьбила?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Вона сама вас там ганьбила.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Мене не ображала куховарка?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Весталка кухні глузувала з вас.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Не був я змушений піти відтіль,

Розлючений до краю?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

О, то правда!

Посвідчить можуть це мої кістки,

Бо вашу лють вони відчули перші.

Чи ж добре потурать йому в безумстві?

Корисно й те: цей хлопець добре бачить

Його жахливий стан і божевілля

Вгамовує, погоджуючись з ним.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Підбила ти золотаря, щоб він

Мене ще й запроторив у в’язницю!

Та я ж послала гроші вам на викуп, —

Ось, через Дромйо, що прибіг по них.

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Що? Гроші через мене? О, можливо,

Бажання добре; тільки ж присягаюсь,

Я з грошей не дістав і мідяка.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

А ти хіба до неї не приходив

По гаманець дукатів?

Так, приходив

До мене він, і я йому дала.

А свідок я, що він його одержав.

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

У свідки зву батіжника і Бога,

Що посланий я був по нагая!

(до Адріани)

Вони обидва бісом одержимі, —

Пан і слуга; я бачу це виразно

По їх смертельній блідості; їх треба

Зв’язати й посадити в темне місце,

Шановна пані.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Ну, кажи! Чому

Замкнулась нині ти від мене? Блазню,

А ти чого, кажи, надумавсь раптом

Від гаманця із грішми відрікатись?

Не замикалась нині я від тебе,

Мій любий муже.

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

О ласкавий пане,

А я ніяких грошей не одержав;

Проте, я признаюсь: додому нас

Сьогодні з вами й справді не впустили.

Шахрай лукавий! Брешеш ти подвійно!

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Розпуснице лукава, брешеш ти

В усьому! Бачу, ти злигалась потай

Із бандою проклятою цією,

Щоб взять мене на глум гидкий, на посміх!

Але оцими нігтями я вирву

Твої брехливі очі, щоб вони

З ганьби моєї не могли втішатись!

Пінч та його слуги намагаються зв’язати Антіфола Ефеського та Дроміо Ефеського.

В’яжіть його, в’яжіть! Не підпускайте!

На поміч! В ньому, справді, дужий біс.

Ох, бідний він, — блідий, і погляд дикий!

Входять троє чи четверо слуг і зв’язують Антіфола Ефеського.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Ви хочете мене убить, чи що?

Дозорцю, я ж твій в’язень, то невже

Допустиш ти, щоб вирвали вони

Мене у тебе?

Геть од нього! Ну!

Він в’язень мій, я вам його не дам!

Й цього в’яжіть: він також божевільний!

Чого ти хочеш, стражнику безглуздий?

Чи весело тобі на те дивитись,

Як тут мордується нещасний хворий

І сам себе ганьбить?

Він в’язень мій;

І як його я відпущу, мені ж

За нього прийдеться сплатити борг.

Я заплачу за нього борг сама.

Веди мене мерщій до кредитора,

Довідаюсь я, скільки, й заплачу.

Мій добрий пане докторе, прошу вас,

Догляньте і безпечно відведіть

Його в мій дім. О злоповісний день!

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

О злоповісна шльондро!

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

І я за вас платити мушу, пане.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Іди під три чорти! Геть, дурню! Нащо

Мене доводиш ти до сказу?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Невже ж ви хочете, щоб за ніщо

Зв’язали вас? Біснуйтеся ж, кричіть,

Мій добрий пане! Всіх чортів скликайте!

Рятуй їх бідні душі, боже милий!

Які страшні слова!

Ведіть же їх.

Ходім зі мною, сестро.

Пінч і слуги виводять Антіфола Ефеського й Дроміо Ефеського.

Скажи, хто вимагав його арешту?

Тут золотар є, Анджело він зветься,

Ви знаєте його?

Так, знаю. Скільки ж

Заборгував йому мій муж?

Дві сотні!

Дукатів золотих.

Ну, а за віщо?

Та за ланцюг, що взяв ваш муж у нього.

Мій муж для мене замовляв ланцюг,

Але його він не одержав.

КУРТИЗАНКА

Коли ваш муж сьогодні, страшно лютий,

До мене вдерся в дім, він взяв мій перстень

(Той перстень в нього ще й тепер на пальці),

А трохи згодом я його зустріла

Вже з ланцюгом.

Можливо, а проте

Я ланцюга не бачила ніколи.

Тюремнику, веди ж мене до того

Золотаря: я хочу знати правду.

Входять Антіфол Сіракузький з видобутим мечем і Дроміо Сіракузький.

Рятуй нас, Боже! Вирвались вони!

Меча він оголив! Сюди прямує!

Скоріш гукай людей на допомогу,

Щоб знову їх зв’язали!

Мерщій! Вони уб’ють нас!

Стражник, Адріана і Люціана вибігають.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Мечів оголених відьми бояться!

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Та, що хотіла бути вам жоною,

Тепер від вас тікає.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

В «Кентавр» по наші речі! Я волів би,

Щоб ми сиділи вже на кораблі!

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Їй-богу, можна безпечно переночувати тут. Певен, що вони нічого лихого нам не заподіють; адже ви й самі бачите: вони розмовляють з нами привітно, дають нам грошей. Мені здається, тутешні люди такі добрі та милі, що коли б не ота гора скаженого м’яса, яка вимагає, щоб я з нею одружився, я, мабуть, був би не від того, щоб залишитися тут назавжди і навіть обернутися на відьмака.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Я не лишусь — давай хоч ціле місто!

Гайда по речі і — на корабель!

Вулиця перед абатством.

Входять 2-й купець і Анджело.

Шкодую, пане: надто вас затримав;

Та, слово честі, він узяв ланцюг,

Хоч відмовляється так безсоромно.

2-Й КУПЕЦЬ

Якої він зажив у місті слави?

Його тут вельми поважають, пане,

Всі ставляться до нього дуже тепло, —

Нема в Ефесі рівного йому;

На слово ладен я йому довірить

Мої достатки.

2-Й КУПЕЦЬ

Тихше говоріть:

Мені здається, він іде сюди.

Входять Антіфол Сіракузький і Дроміо Сіракузький.

Так, так, і в нього той ланцюг на шиї,

Якого ніби він не взяв у мене.

Ласкавий пане, підійдіть і ви,

Я з ним поговорю! Як ви могли

Завдать мені, шановний Антіфоле,

Такої прикрості й образи? Пане,

Таж ви зганьбили і себе тим самим,

Бо запевняли, навіть присягались,

Що не дістали ланцюга від мене,

Який ви зараз носите відкрито.

Окрім турбот, ганьби й мого арешту,

Вчинили ви іще велику шкоду

І другові статечному моєму;

Коли б тут не затримала його

Та сварка наша, він уже давно,

Вітрила розпустивши, плив би морем.

Невже й тепер ви будете зрікатись,

Що ланцюга цьою взяли у мене?

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Еге ж, узяв; та я і не зрікався.

2-Й КУПЕЦЬ

Ні, кривоприсягаючи, зрікались.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Хто чув, що я зрікався й присягав?

2-Й КУПЕЦЬ

Я чув на власні вуха. О, ганьба!

Що ти живеш між чесними людьми!

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Негідник ти, коли мене ганьбиш!

Та честь свою і чесність доведу я,

Якщо ти приймеш виклик мій.

2-Й КУПЕЦЬ

І всім я докажу, що ти негідник.

Видобувають мечі.

Входять Адріана, Люціана, куртизанка та інші.

Спиніться, Бога ради! Він безумний!

Скоріше відберіть меча! Зв’яжіть

Його і Дроміо та відведіть

Обох додому.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Ну ж, тікаймо, пане!

Он монастир. Туди хутчій біжімо,

А ні — то нам обом кінець вже!

Антіфол Сіракузький і Дроміо Сіракузький вбігають у монастир. Входить абатиса.

Чого ви, люди добрі, збились тут?

Щоб мужа бідного мого забрати,

Що обезумів; тож дозвольте нам

Зайти: ми мусимо його зв’язати

Й додому відвести для лікування.

Я так і знав, що втратив він свій розум!

2-Й КУПЕЦЬ

Шкодую я, що зняв на нього зброю.

АБАТИСА А чи давно вже збожеволів він?

Він був такий сумний останній тиждень,

Похмурий і сердитий, як ніколи;

Проте лише сьогодні по обіді

Дійшла його хвороба аж до сказу.

Чи поховав когось із щирих друзів?

Йому, бува, любов якась негідна

Не полонила серця? В гріх такий

Молодики впадають найчастіше,

Аби лиш волю дав своїм очам.

Яка з цих бід звалилася на нього?

Та жодна з них, якщо лиш не остання, —

Кохання б то; зникав він часто з дому.

За це вам слід би гримати на нього.

Я гримала.

Але не досить різко?

Так, як мені це дозволяла скромність.

І, мабуть, сам на сам?

Ні, і на людях.

То, видно, дуже рідко?

Я день у день товкла йому те ж саме.

Не міг він спать і їсти від докорів.

Віч-на-віч більше ні про що із ним

Не говорила я і в товаристві

Робила натяки на те не раз;

Йому я говорила безупинно,

Що чинить він і гидко, і нечесно.

І, зрештою, він з того й збожеволів.

Постійний крик ревнивої жони

Дошкульніший, аніж укус зубів

Скаженого собаки. Таж йому

Твої докори не давали спати,

От і потьмарився у нього розум,

Йому докором страви приправляла,

А прикрості розладнують нам шлунок,

Тому й трясе його весь час гарячка.

А що таке гарячка, як не ті ж

Безумства напади? Сама сказала,

Що ти своїм бурчанням невгамовним

Його утіху, спокій руйнувала;

До меланхолії це спричинилось.

Вона ж — сестра одчаю й безнадії.

Слідом за нею йде отруйна зграя

Блідих недуг, тих ворогів життя!

Без сну, без їжі, без розваг — повір,

Не лиш людина, ошаліє й звір.

Все ревнощі! Ти винна мимоволі,

Що чоловік твій раптом збожеволів.

В її докорах лагідність велика,

А чоловік такий брутальний, дикий! —

Як можеш, сестро, слухати й мовчати

І дозволяєш тут себе картати?

Сумління ті слова в мені збудили.

Ходім по нього, люди добрі.

Ніхто не сміє в монастир зайти.

Хай ваші слуги приведуть його.

Шукав він втечища в священних мурах,

Що захистять його од ваших рук.

Я поверну йому здоровий розум,

Якщо не будуть всі зусилля марні.

Я хочу мужа доглядать сама,

Йому за няньку бути, лікувати.

За нього дбати, а тому прошу, —

Дозвольте, я візьму його додому.

Ні, зачекай; його не відпущу я,

Допоки вже не випробую всіх

Мені відомих засобів: сиропів,

Цілющих трунків, молитов святих,

Щоб став він знов здоровим чоловіком.

Так вимага обітниця моя

Й наказує мені духовний сан мій;

Іди ж і залиши його зі мною.

Я не піду, не кину чоловіка;

І вашій святості не випадає

Так розлучати мужа і жону.

Вгамуйсь і йди; тобі його не дам я. (Виходить)

Поскаржитися князеві ти мусиш

На цю образу!

Так, ходім, йому

Впаду до ніг я і не встану доти,

Аж поки сльози і мої благання

Його сюди з ’явитись не примусять,

Щоб відібрати мужа в абатиси.

2-Й КУПЕЦЬ

Показує, мені здається, стрілка

Вже рівно п’ять, і, мабуть, скоро князь

Тут з’явиться, йдучи в сумну долину,

На місце страти, — поблизу воно,

Ген там лежить, за монастирським валом.

Чого туди проходить має князь?

2-Й КУПЕЦЬ

Щоб там присутнім бути у годину,

Як привселюдно голову зітнуть

Купцеві Сіракузькому, якого

Прибило бурею у нашу гавань.

Сюди прибувши, він закон порушив,

За що й приречено його до страти.

Вони ідуть. Подивимось на страту.

Ти князеві впади до ніг, допоки

Монастиря він не пройшов.

Входять князь і з почтом, Егеон з непокритою головою, кат і варта.

Іще раз оголосять привселюдно:

Як друг якийсь за нього сплатить викуп,

Він не помре; хотіли б ми йому

Допомогти.

О князю наш великий,

Обороніть мене від абатиси!

То доброчесна й преподобна дама;

Не може бути, щоб вона тобі

Якусь вчинила прикрість.

О, дозвольте,

Ясновельможний князю наш, сказать вам:

Мій Антіфол, мій муж, якому я,

За вашою порадою, себе

У владу віддала і все, що маю,

В цей згубний день зненацька збожеволів:

Почав безумний вулицями бігать

(А з ним і раб, що збився з плигу теж),

Обурюючи чесних городян,

Вдираючись в їх житла, силоміць

В них персні беручи й коштовні речі,

Все, що подобалось його безумству.

Нам пощастило раз його зв’язати

І відвести додому; я ж сама

Пішла по місту виправляти шкоду,

Якої муж завдав своїм шаленством,

І раптом він, — не знаю, як це сталось, —

Утік од сторожів своїх, а з ним

І божевільний раб його чкурнув.

Ми щойно їх обох зустріли тут, —

З оголеним мечем, несамовито

Накинулись на нас вони й прогнали.

Та ми взяли людей і повернулись,

Щоб їх зв’язать; тоді вони втекли

У монастир, а ми — слідом за ними;

Але замкнула абатиса браму,

Й тепер нас не впускає і не хоче

Ні видать мужа хворого мені,

Ні відіслати з кимсь його додому.

О, накажи, наш князю благородний.

Віддать його мені, щоб я могла

Подать йому потрібну допомогу.

Твій муж брав участь у моїх походах

І добре воював колись. В той день,

Як ти його господарем зробила

Над власним ложем, дав тобі я слово,

Що я зроблю для нього все, що зможу.

Хай хтось із вас постукає у браму

Та викличе до мене абатису.

Я хочу зразу ж заладнать цю справу,

Раніше ніж піду.

Входить слуга.

О пані, пані!

Тікайте і рятуйтесь! Мій господар

І раб його, звільнившись, одшмагали

Усіх служниць, а доктора зв’язали

Та й підпалили бороду йому.

А ледь її охоплював вогонь,

Вони лили на нього цілі відра

Помиїв, щоб волосся погасити.

Мій пан навча його тепер терпіння,

Слуга ж тим часом голову йому

Стриже точнісінько, як божевільним,

Їй-богу, пані, як не пошлете

Йому когось негайно на підмогу,

Ті двоє заклинателя уб’ють.

Замовкни, дурню! Тут твій пан і раб;

І все брехня, про що ти нам говориш.

Життям клянусь, що я кажу лиш правду!

Побіг щодуху я, як те побачив.

Він вас розшукував і присягався

Лице вам обсмалити, як впіймає,

І геть спотворить вас, шановна пані!

Галас за сценою.

О, чуєте? Це ж він! Скоріш тікайте!

Стань біля мене і не бійся! Варто

Приготувати алебарди!

Та це ж мій муж! Ви свідки всі, що він

З’являється, мов невидимець, всюди;

Ми ж бачили, як щойно муж сховався

За мурами, а це, дивись, вже там;

Цього збагнуть не може людський розум.

Входять Антіфол Ефеський і Дроміо Ефеський.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Правосуду благаю я! Ім’ям

Прислуг моїх тобі в часи минулі,

Я, князю благородний, захищав

Тебе в жорстоких січах і на себе

Приймав від ворога страшні удари,

Рятуючи твоє життя; тож кров’ю,

Яку тоді за тебе проливав,

Я заклинаю, — правий суд вчини!

Як не збезумивсь я від страху смерті,

То бачу сина Антіфола й Дромйо.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Правосуду прошу супроти жінки,

Що сам ти за жону мені віддав;

Вона знущалась з мене, зневажала.

Тії ганьби, що нею я укритий,

Ні здумати, ні уявить не можна!

Скажи, що заподіяно тобі, —

І справедливий винесу я присуд.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Сьогодні, світлий князю наш, вона

Мене в мою господу не впустила,

Сама ж в той час бенкетувала там

З розпутником своїм!

То гріх тяжкий!

Скажи, ти так чинила, жінко?

Ні, мій добрий князю! И він, і я сама,

Й моя сестра, — обідали ми разом;

Клянусь душі спасінням, все те фальш,

У чому він мене обвинуватив!

Хай більш я не побачу світла дня,

Нехай я не засну вночі, коли

Вона вам не сказала щиру правду!

Зламала клятву ти, облудна жінко!

Вони обидві брешуть! Їх у цьому

Правдиво винуватить божевільний.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Володарю, я знаю, що кажу вам;

Себе не одурманив я вином,

І я не ошалів від лютування,

Хоч міг би від таких страшних образ

Ума відбитись лавіть наймудріший.

Мене ця жінка нині не впустила,

Коли додому я прийшов обідать;

Цей золотар, — коли б не був він зараз

Із нею заодно, — посвідчить міг би

Мої слова, бо він там був зі мною

Й пішов від мене по ланцюг, який

Мав принести мені у «Дикобраз»,

Де разом з Балтазаром я обідав,

Та не прийшов, і по обіді я

Подавсь його шукати, і зустрів

Його на вулиці з цим паном разом.

І там підступний золотар поклявся,

Що він сьогодні дав мені ланцюг,

Якого — свідок Бог! — я ще й не бачив;

І ось за це дозорцеві звелів він

Мене арештувати. Я скорився

Й послав слугу додому по дукати,

Але слуга вернувся без нічого.

Тоді я попросив того дозорця,

Щоб він пішов туди зі мною разом;

Дорогою ми стріли

Мою жону, її сестру і з ними

Ватагу підлих спільників її!

Вони вели ще й Пінча за собою:

Це — ледар, це — бліда, голодна неміч,

Це — шарлатан, кістяк ходячий, маг,

Шахрай і ворожбит, жебрак обдертий,

Це — труп живий, потвора без очей;

І цей махляр огидний удавав

Із себе заклинателя! Мені

Ув очі зазирав і мацав пульс;

А потім, втупившись мені в обличчя

Паскудною мармизою своєю,

Він закричав: я бісом одержимий.

Тоді усі накинулись на мене,

Зв’язали руки й потягли додому,

Замкнули там у темнім, вогкім склепі

З слугою разом, зв’язаним, як я;

Та мотузки я перегриз зубами,

І вирвався на волю, та й до вас,

Володарю, прибіг сюди негайно,

Щоб справедливої просить відомсти

За цю нечувану ганьбу й насильство!

Володарю, я свідчу вам, що нині

Він справді в себе вдома не обідав

І що його в господу не впустили.

А ланцюга ти дав йому чи ні?

Я дав йому, й, коли він вбіг сюди,

Всі бачили ланцюг на шиї в нього.

2-Й КУПЕЦЬ

І присягаюся: я чув, як ви

Признались, він оддав вам ланцюга,

А перед тим на ринку ви клялись,

Що ланцюга й не бачили ніколи,

І через те я зняв на вас меча;

А ви собі сховались в монастир

І вийшли звідти, мабуть, тільки чудом.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Ніколи в монастир я не заходив,

Меча ти проти мене не здіймав,

І ланцюга ніколи я не бачив.

Клянуся небом — це брехня негідна!

Як дивно все заплуталось в цій справі!

Гадаю я, що ви понапивались

Із келиха Кіркеї. Щоб його

Загнали й справді в монастир, то він

І був би там; коли б же збожеволів,

То вже не захищався б так розумно.

Ви кажете, що він обідав дома,

Та золотар доводить протилежне.

А ти що скажеш, хлопче?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Ясний князю,

Обідав він із нею в «Дикобразі».

КУРТИЗАНКА

Тай, так, і зняв у мене з пальця перстень.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

То правда, мій володарю, цей перстень

Я в неї взяв.

Ти бачила, як він

Ввійшов сюди, в абатство?

КУРТИЗАНКА

Так, владарю,

Я бачила, як бачу вашу світлість.

Як дивно це! Покликать абатису!

Мені здається, вам чогось бракує,

Якщо не збожеволіли цілком.

Один із почту виходить.

Великий князю наш, дозвольте з ласки

Мені сказати слово; я знайшов,

На щастя, друга тут, який врятує

Мені життя, сплативши вам всю суму,

Яку призначено за викуп мій.

Кажи, що маєш, сіракузцю. Ну,

Чого ж ти хочеш?

Чи звати вас не Антіфол, мій пане?

А вашого невільника не Дромйо?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Годину лиш тому невільний був я,

Та перегриз він на мені мотузку,

І Дроміо слугою вільним став.

Я переконаний, що ви обидва

Про мене згадуєте.

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Ми згадуємо, дивлячись на вас;

Зв’язали нещодавно й нас так само,

Як вас тепер. Ви, пане, може, теж

Один із пацієнтів дурня Пінча?

Чому ви дивитесь на мене так,

Мов я чужий? Ви ж знаєте мене.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Я досі вас ніколи ще не бачив.

О, як мене змінили дні скорботи,

Відколи з вами бачивсь я востаннє.

Й журба потворною рукою часу

Спотворила моє лице й зробила

Його чужим! О друже мій, скажи,

Чи ти хоч впізнаєш мій голос?

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Ти, Дромйо, теж не впізнаєш?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Мій пане, теж не впізнаю.

Я певен, мій ти упізнаєш голос.

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Ви так гадаєте, пане? А я — якраз навпаки, я певен, що зовсім не впізнаю; а коли людина щось заперечує, то треба їй вірити.

І голосу не впізнають! Невже,

О часе лютий, за сім літ коротких

Ти так зумів розбить мій бідний голос,

Що навіть рідний син впізнать не може.

І хоч зима, яка вбива всі соки,

Моє лице зів’яле вкрила снігом,

Хоч кригою взялася в жилах кров,

Та ніч життя поберегла ще пам’ять

І світло в гаснучій моїй лампаді,

Ще трохи чують вуха, хоч і глухнуть,

І всі ці сиві свідки (певен я)

Мені говорять правду, — ти мій син.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Свого я батька ще не бачив зроду!

Згадай, мій сину, лиш сім літ минуло,

Як виїхав ти з Сіракуз; чи ти

Соромишся впізнать мене в нещасті?

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

І князь наш, і мої знайомі в місті

Посвідчить можуть, що це все — не так:

Я Сіракуз іще не бачив зроду.

Знай, сіракузцю, ось вже двадцять років

Я опікуюсь Антіфолом, він

За весь цей час не бачив Сіракуз.

Мені здається, що літа і горе

Тобі потроху вистарили розум.

Входить абатиса з Антіфолом Сіракузьким і Дроміо Сіракузьким.

Великий князю наш, ось чоловік,

Якому тут тяжку вчинили кривду.

Два мужі бачу я, коли мене

Не обдурили власні очі.

Один із них — твій муж, а другий —

То дух його; так само й ці обоє.

Котрий з них чоловік? Котрий з них дух?

Хто зможе розрізнити їх, панове?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Я — Дроміо, звели йому забратись!

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Я — Дроміо, дозволь мені зостатись!

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Невже тебе я бачу, батьку мій?

Чи це твій привид?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

О старий мій пане!

Та хто ж це вас зв’язав?

Хто б не зв’язав,

Я розв’яжу й визволенням його

Здобуду мужа. Егеоне сивий,

Скажи, чи ти той самий, що колись

Дружину мав Емілію, яка

Тобі родила двох синів-близняток?

Як ти той самий Егеон, скажи ж,

Скажи мерщій Емілії тій самій!

Коли це все не сон, то ти і справді

Емілія; як ти — вона, скажи

Й мені, де син, що плив з тобою разом

На тім фатальнім плоті?

Нас усіх, —

Його, мене і Дромйо, — врятували

Чутливі мореплавці з Епідамна;

Але рибалки грубі із Корінфа

Догнали скоро їх і відібрали

В них Дроміо й мого малого сина,

Мене в епідамнян вони лишили.

Що з ними сталося, не знаю я:

Тоді знайшла собі притулок тут.

Це стверджує ту розповідь, що ми

Ще ранком чули; ось два Антіфоли

Однакові, як на один копил;

А ось два Дроміо, на диво схожі.

Так, справді, де батьки оцих дітей,

Що випадок їх звів оце докупи.

Прибув ти із Корінфа, Антіфоле?

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Ні, герцогу, прибув я з Сіракуз.

Стривай, стань збоку; я ніяк не можу

Вас розрізнити.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Я сюди прибув

З Корінфа, мій володарю ласкавий.

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

І я з ним теж.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Привіз мене сюди завзятий воїн,

Ваш славний дядько, Менафонський князь.

А хто з вас двох обідав нині в мене?

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Я, прехороша пані.

Ви мій муж?

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Е, ні! Даруйте, я на це не згоден!

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

І я також, хоч мужем називала

Мене вона; а чарівна ця панна,

Її сестра, іменувала братом.

(До Люціани)

Те, в чім я так вас запевняв тоді,

Надію маю довести на ділі,

Як це не сон, що бачу я і чую.

Ось, пане, той ланцюг, що я вам дав!

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Здається, пане. Я і не зрікаюсь.

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

А ви за той ланцюг мене схопили!

Здається, пане. Я і не зрікаюсь.

Я вам послала гроші через Дромйо

На викуп, пане; він їх не приніс?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

О ні! Не через мене!

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Той гаманець дукатів я одержав:

Його приніс мені слуга мій, Дромйо.

Я бачу, кожному з нас попадався

Не свій, а братів; нас же двох

Теж плутали: він мною був, я — ним:

От з цього помилки всі і постали!

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

За ці дукати викуплю я батька.

Не треба, я йому життя дарую.

КУРТИЗАНКА

Прошу, мій діамант віддайте, пане!

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Візьміть його; велика дяка вам

За ваш смачний обід.

Зробіть нам ласку,

Преславний князю наш, у монастир

Із нами разом завітайте; там

Докладно ми про наші всі пригоди

Розкажем вам, і всіх, що тут зійшлись,

Що в день цей від численних помилок

Страждали, просимо ми теж до гурту

І обіцяєм всіх задовольнити.

О, двадцять п’ять тяжких і довгих років,

Сини мої, промучилась я з вами,

І тільки зараз народила вас!

Ви, князю наш, ти, муже мій, і діти,

І ви, календарі їх з перших днів,

Ходім мерщій похрестини справляти:

Кінець журбі, тож нумо святкувати!

Охоче буду кумом на хрестинах.

Князь, абатиса, Егеон, куртизанка, 2-й купець, Анджело та почет виходять.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Чи збігати мені на корабель

По ваші речі, пане?

АНТІФОЛ ЕФЕСЬКИЙ

Які ж туди відніс ти речі, Дромйо?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Ті речі, що були в «Кентаврі», пане.

АНТІФОЛ СІРАКУЗЬКИЙ

Це він мені говорить. Дромйо, я

Господар твій, ходімо з нами зараз;

Про речі ті подбаємо ми згодом;

Ну, брата ж обніми й потішся з ним!

Антіфол Сіракузький і Антіфол Ефеський, Адріана і Люціана виходять.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

В господаря твого живе красуня, —

Ох, та й гладка ж! Вона мене сьогодні

Ледь не засмажила під час обіду;

Тепер вона мені сестрою буде, —

Нівроку їй, — а не жоною, правда ж?

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Мені здається все, що ти не брат мій,

А дзеркало моє. Дивлюсь на тебе

І бачу, що вродливий я хлопчина!

Ходім і ми на свято подивитись.

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Прошу вас, пане, йти вперед, ви старший.

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

Це ще питання: як його розв’яжем?

ДРОМІО СІРАКУЗЬКИЙ

Ми соломинку будемо тягти

За наше старшинство; тим часом ти

Іди вперед.

ДРОМІО ЕФЕСЬКИЙ

О ні, хай краще так:

Ми разом народились, як близнята,

То й підем попідручки, як два брата.

Два веронці

Дійові особи

Герцог Міланський, батько Сільвії

Валентин, Протей, двоє шляхетних синьйорів з Верони

Антоніо, батько Протея

Туріо, дурний суперник Валентина

Егламур, що допомагає Сільвії втекти

Спід, пустотливий слуга Валентина

Ланс, такий самий слуга Протея

Пантіно, слуга Антоніо

Господар заїзду в Мілані, де мешкає Джулія

Розбійники

Джулія, синьйора з Верони, що її кохає Протей

Сільвія, герцогова дочка, що її кохає Валентин

Лючетта, прислужниця Джулії

Слуги, музиканти

Дія відбувається у Вероні, в Мілані й частково у лісі на кордоні Мантуї.

Майдан у Вероні.

Входять Валентин та Протей.

Кинь переконувать мене, Протею,

Обмежена та юність, що воліє

Сидіти вдома. Ех, коли б кохання

Не прикувало днів твоїх найкращих

До ніжних поглядів твоєї панни,

Я радо запросив би і тебе

Помилуватись чудесами в світі,

Щоб молодість свою не марнував ти.

Та хай тобі щастить, раз ти кохаєш,

Як і мені, як я того ж зазнаю!

Ти їдеш? Валентине, прощавай!

Згадай свого Протея, як побачиш

Де-небудь дивину якусь цікаву,

Мандруючи по світу; побажай,

Щоб я тобі товариш був у щасті;

Коли ж на небезпеку наразишся,

То покладись на молитви мої:

Молитимусь за тебе, Валентине.

«За мене — по якійсь любовній книзі?»

По книзі тій, яку найбільш люблю я.

Мілкому міфу про чуття глибоке:

Як переплив Леандер Геллеспонт.

То розповідь глибока про кохання

Ще глибше, що у ньому він загруз.

В коханні ти загруз і сам по горло,

Але не переплив ще Геллеспонту.

По горло так-таки? Та ні, дай спокій!

Ну, не по горло — по коліна.

Тобі кохання стане в горлі руба.

Адже ж у нім купується благанням

Зневага лиш; зітханнями тяжкими —

Лише суворий погляд; двадцятьма

Безсонними і втомними ночами —

Єдина мить утіхи! Пощастить —

Ти, може, виграєш лише страждання;

Не пощастить — тяжких зазнаєш мук!

Одне із двох — або ти на безумство

Свій розум поміняв, або безумство

Тобі зненацька розум полонило.

То ти вважаєш, ніби я — безумець?

Зважаючи на стан твій, це можливо.

Ти не мене ганьбиш, ганьбиш любов.

Любов — владарка, ти їй підкорився.

А той, хто ходить у ярмі безумства,

Не може зватись мудрецем.

Запевнюють, що, як у ніжній бруньці

Заводиться зажерливий хробак,

Так часом в найсвітліший ум проникне

Кохання непоборне.

Кажуть теж:

Як ранню бруньку поїда хробак,

Раніше ніж вона розпукне, так,

Охоплений коханням, юний розум

Умить стає безумством. В’яне він

Ще в бруньці і з весни втрачає зелень,

Не даючи сподіваних плодів.

Я гаю час! Навіщо ці поради

Тому, хто хоче любощам служить?

Ще раз прощай! Адже чекає батько,

Щоб провести мене на корабель.

Я проведу тебе, мій Валентине.

Протею любий, ні; прощаймось тут.

В Мілан пиши мені і сповіщай

Про успіхи твої в коханні й також

Про все, що тут відбудеться нового,

Коли далеко твій заїде друг;

То й я листи писатиму до тебе.

Мій друже, хай щастить тобі в Мілані!

Й тобі не менше вдома! Прощавай!

(Виходить)

Полює славу він, а я — кохання;

Він друзів кида, щоб добути слави,

А я ладен пожертвувать собою,

І друзями, і світом для кохання.

Ти, Джуліє, мене змінила зовсім;

Покинув через тебе я науки,

Марную час, не слухаю порад,

Світ маю за ніщо, не сплю, нудьгую,

Бо над усе одну тебе люблю я!

Входить Спід.

Синьйор Протею, помагай вам Боже!

Господаря не бачили мого?

Був щойно тут і вже пішов до порту, —

Він зараз вирушає у дорогу.

Б’юсь об заклад, він вже пливе в Мілан.

А я заґавивсь, мов якийсь баран!

То завжди так: пастух ледь задивився,

І від отари враз баран відбився.

Виходить, ви вважаєте господаря мого за пастуха, а мене — за барана?

Атож, вважаю.

Ну, коли так, то мої роги — його роги і уві сні, і наяву.

Безглузда відповідь: якнайкраще пасує баранові.

Отже, вона доводить, що я баран?

Атож, і доводить також, що твій господар — пастух.

Анітрохи, і я можу довести, що це не так.

Навряд, бо я доведу, що це саме так.

Пастух шукає барана, а не баран пастуха; але я шукаю мого господаря, а мій господар мене не шукає: отже, я не баран.

Баран заради корму бігає за пастухом, але пастух заради поживи не бігатиме за бараном; ти заради платні бігаєш за твоїм господарем, але твій господар заради платні не побіжить за тобою: отже, ти — баран.

Ще один такий довід, і я закричу «ме-е-е»!

Слухай-но, хлопче: чи ти віддав мого листа Джулії?

Атож, синьйоре; я, змотиличений баран, віддав вашого листа їй, отій вівці у мереживах; а вона, ота вівця, нічогісінько не дала мені, змотиличеному баранові, за мою послугу.

Лишенько, яка сила баранів! Тут для них замало паші.

Якщо на пасовищі тісно, то вам слід було б зарізати вашу овечку.

Ач куди повернув; а чи не краще закинути тебе в кошару?

Ні, синьйоре; треба не закинути мене, а підкинути мені. приміром, трохи грошеняток. За те, що я передав листа, мені слід заплатити щонайменше фунт стерлінгів.

Ба ні, хлопче, плутаєш! Я кажу, що тебе треба закинути, а не тобі підкинути, — тобто, я кажу про кошару, а не про гроші.

В кошару кинуть чи підкинуть грошей, —

Це менш, ніж слід, за послугу хорошу!

А що вона сказала?

Спід киває головою.

Кивнула головою?

(простакувато)

Кивнула? Так? Що означає це «угу»? Що ти — пугач?

Плутаєте, синьйоре; я сказав: вона кивнула, а ви запитали, чи вона кивнула? А я сказав: угу.

Все разом і виходить; що ти — дурний пугач.

Ну, вже коли ви потрудилися це мені з’ясувати, то й візьміть собі це слово як нагороду за ваші труди.

Ні, ні; вона належить саме тобі за те, що ти носив мого листа.

Гаразд, бачу я, що мені багато чого доведеться зносити від вас.

А що саме, синьйоре, маєте ви зносити від мене?

Синьйоре, я справно відніс вашого листа, а дістав від вас лише «дурного пугача» у віддяку за мою послугу.

Хай йому чорт, ти бистрий на розум.

Та хоч і бистрий, а ніяк не дожену вашого загайливого гаманця.

Ну, добре вже, добре! Не мели дурниць, а краще розв’яжи твого язика: що вона сказала?

То ви краще розв’яжіть свого гаманця та так, щоб і гроші, і те, що вона сказала, — все вискочило разом.

Гаразд, синьйоре, ось вам за вашу послугу. (Дає йому гроші) То що вона сказала?

Їй же богу, синьйоре, я гадаю, що вам тяжко буде її здобути.

Чому? Хіба ти щось помітив?

Синьйоре, я нічогісінько не помітив; я не помітив навіть дуката в подяку за те, що приніс їй вашого листа. Та коли вона вже показала себе такою жорстокою до мене, до того, хто приніс їй ваше серце, то, боюся, що вона буде не менше жорстока й до вас, коли почне висловлювати вам свої почуття. Не даруйте їй нічого, крім каменів, — вона-бо така тверда, мов криця.

Як? То вона не сказала нічого?

Анічогісінько; не сказала навіть: «Ось маєш, це тобі за послугу». На доказ вашої щедрості, ви обдарували мене срібнячком, за що й складаю вам мою глибоку подяку; своєю чергою, з вдячності до вас, можу дати вам добру пораду: носіть ваші листи самі; а я, синьйоре, віднесу моєму господареві ваше привітання.

Іди, іди, присутністю своєю

Ти порятуєш корабель від бурі,

Бо не в воді — у зашморгу кінець твій.

Помреш на шибениці ти. Собі ж

Я посланця хитрішого знайду.

Спід виходить.

Боюсь, що Джулія мого листа

Зневажила тому лиш, що дістала

Його із рук такого лайдачиська.

(Виходить)

Там само. Садок Джуліі.

Входять Джулія і Лючетта.

Кажи ж, Лючетто, — ми тепер самі.

Чи радиш ти відкрить коханню серце?

Атож, синьйоро, тільки не спіткніться.

Ну, а котрий з синьйорів тих шляхетних,

Що з ними зустрічаюсь я щодня,

Гадаєш ти, найбільш кохання вартий?

Прошу вас, називайте їх на ймення,

А я про кожного без мудрування

Скажу вам щиру думку.

Що, наприклад,

Ти скажеш про вродливця Егламура?

На слово спритний, чарівний на вроду,

Але такого не взяла б я зроду.

А про Меркаціо? Це грошовитий дука.

Він — так собі, а гроші — добра штука!

Ну, а Протей йому ціна та сама!

О Боже! Боже! Шал керує нами.

Ти знітилась? Не хоч відповідати?

Простіть мене. Дівчисько язикате!

Як я посміла, наймичка нікчемна,

Про тих панів базікати нечемно?

Ну, а Протей? Чи кращий він за них?

От то синьйор! Справжнісінький жених!

А докази які?

Лише жіночі:

Мені здається, він такий тому,

Що він мені такий здається.

Закинути мою любов на нього?

Як викинуть не хочете її.

Так він з усіх найменш мене хвилює.

Так він з усіх найбільше вас шанує.

Він про любов свою все більш мовчить.

Захований вогонь жаркіш горить.

Той не кохає, хто таїть кохання.

Не любить той, хто плете про кохання.

Як я хотіла б знати, що він дума!

Ось лист, синьйоро, — прочитайте.

«До Джулії». — Скажи, від кого?

Про це вам, пані, скаже зміст.

Скажи: хто дав його тобі?

Слуга синьйора Валентина, мабуть.

З доручення Протея. Той слуга

Хотів листа віддать вам особисто,

Я ж здибала його і замість вас

Взяла листа. Даруйте цю зухвалість!

Ти — звідниця, клянусь моїм дівоцтвом!

Ти важишся приймать листи любовні?

Змовляєшся таємно проти мене?

Ну, нічого казати, гідна праця.

І, далебі, тобі вона пасує!

Візьми листа і віднеси назад

Або не навертайсь мені на очі!

Любовні послуги слід цінувати.

Щоб ви могли поміркувати.

(Виходить)

А все ж листа я прочитать хотіла б.

Та завертать її — не випадає;

Не можна ж те чинить, за що сама я

На неї гримала. Дурна вона!

Я ж — дівчина, вона те добре знає,

Й не змусила мене розкрить листа!

Дівчата кажуть «ні», бо так годиться.

Але за «ні» ховають завжди «так».

Знай: легковажне це дурне кохання!

Воно, мов зла дитина, дряпа мамку

Й покірливо, відразу ж після того,

Цілує різку! Я Лючетту гнала,

А так хотіла, щоб вона не йшла!

Я гнівно брови супила в той час,

Як з радощів сміялось серце в грудях!

Собі на кару я верну Лючетту

І попрошу пробачення. Лючетто!

Входить Лючетта.

Чого бажаєте?

Коли обід?

Хотіла б я, щоб був уже готовий;

Погамували б ви тоді свій гнів

Потравами й служниці не картали б!

А що ти підняла так обережно?

А чого ж ти нахилилась?

Щоб папірця підняти, що впустила.

І папірець отой — нічого?

Нічого, що стосується мене.

То хай собі лежить він для тієї,

Кого стосується.

Моя синьйоро,

Цей папірець зворушить душу тій,

Хто слів правдивих не тлумачить хибно.

Тобі коханий вірші присвятив?

Щоб я могла їх заспівать, синьйоро,

Ви маєте покласти їх на ноти, —

У цьому ви майстерниця.

Моїх зусиль такі безглузді речі.

Ти спробуй заспівать їх на мотив:

«Любові ясне світло».

Ні, синьйоро,

Цей вірш важкий, а той мотив — легенький.

То що ж він — гирі прив’язав до рим?

Ви заспівали б — вийшло б мелодійніш.

Чому ж не ти?

Для мене тон високий.

А дай-но пісню.

(Бере лист)

Що це тут, голубко?

Цього тримайтесь тону, й до кінця

Ви пісню проспіваєте; хоча

Цей тон мені не до вподоби.

Атож, синьйоро: він занадто гострий.

А ти, голубко, надто язиката.

Тепер він надто знизивсь. Там нема

Гармонії, де голос одинокий;

Ви мали б голосом підтримать тенор.

Ти глушиш все своїм безладним басом.

Адже ж я за Протея вам співаю.

Вже досить! Кинь базікати! Набридло!

Кохання, надпориви, присягання.

Все це я рознесу на клапті!

(Рве листа)

А папірці нехай лежать; ти радо

Їх підібрала б, щоб мене розсердить.

Ач прикидається! А як хотіла б

Ще раз розсердитись за лист новий!

(Виходить)

Коли б же я розсердилась за цей!

О руки осоружні! Розірвали

Слова кохання ви! Злостиві оси!

Ви живитеся медом найсолодшим

І жалами вбиваєте тих бджіл,

Які його дають! Тож на покуту

Я ніжно поцілую кожен клаптик.

«Ласкава Джуліє» — він пише тут;

Лиха ти, Джуліє! — Щоб покарати

Твою невдячність, кину на каміння

Твоє ім’я й ногами розтопчу я

Твою зарозумілість! Глянь, а тут:

«Коханням ранений Протей». О, бідне,

Поранене ім’я! Віднині ложем

Мої для тебе будуть груди доти,

Аж поки в тебе рани не зціляться;

Я вилікую їх моїм цілунком.

Ось ще «Протей»! Ізнову. Двічі, трйчі.

О добрий вітре, заспокойсь, не вій,

Не розвівай шматочків, доки я

До одної всіх літер не зберу.

Крім власного мого імення! Хай

Підхопить лютий буревій його

Й на скелю найстрімкішу віднесе,

І звідти скине у бурхливе море!

Поглянь: у цім рядку його ім’я

Стоїть аж двічі, ось: «Протей нещасний»,

«Палкий Протей» — ось: «Джулії чарівній

Я відірву це. Ні! Таж любо як

Він спарував обидва наші ймення!

Я їх складу одне на одне. Ну ж бо!

Цілуйтесь, пригортайтеся, сваріться,

Робіть, що хочете.

Входить Лючетта.

Прошу, синьйоро,

Обід вже на столі, і жде вас батько.

Гаразд, ходім.

Як?! Та невже ж ці клапті

Покинете ви тут?

Як їх цінуєш,

То підбери.

Ви ж гримали на мене,

Як я їх підбирала… А проте

Я їх візьму, бува, щоб не замерзли.

Вони тобі до серця, бачу я!

Що бачите, те й кажете, синьйоро.

Та я й сама все бачу, не сліпа!

Ходім, ходім! Будь ласка, вже ходімо!

Там само Кімната в господі Антоніо. Входять Антоніо й Пантіно.

Скажіть, Пантіно, чим таким поважним

Мій брат затримав вас у галереї?

Про сина вашого, Протея, йшлося.

І що ж він вам сказав?

Він дивувався,

Що ваша милість дозволяють сину

Удома марнувати юні роки,

В той час як люди й не такі вельможні

Синів своїх у мандри посилають:

Тих — на війну, щоб поспитать фортуни;

Тих — відкривать далекі острови;

Тих — у найкращі університети.

Він мовив, що на кожнім з тих шляхів

Протей ваш міг би широко ступати,

Й наказував мені порадить вам

Його без діла вдома не тримати,

Бо ж як постаріє, то пожалкує,

Що замолоду світу він не бачив.

На мене зовсім натискать не треба;

Я думаю про це вже цілий місяць

І знаю й сам, що син марнує час,

Що з нього путнього не вийде мужа,

Якщо його не виховає світ.

Лише в труді ми здобуваєм досвід,

А час удосконалює його.

Порадь мені, куди послати сина?

Гадаю, вашій милості відомо,

Що юний Валентин, його товариш,

Перебуває зараз при дворі

У герцога.

Ваша милість,

Пошліть і вашого туди ж; він там

Навчиться різних звичаїв лицарських,

Добірних висловів та етикету,

З вельможами спізнається — й побачить.

Яким повинен буть юнак шляхетний.

Мені твоя порада до вподоби;

Міркуєш слушно ти; і щоб побачив,

Як це мені до серця припада,

Я виконаю все і при нагоді

До герцога пошлю його негайно.

Туди рушає завтра дон Альфонсо,

А з ним ще кілька юнаків значних,

Щоб герцогу засвідчити пошану

І запропонувать свої послуги.

Чудове товариство! З ними разом

Поїде й мій Протей.

Ось він, до речі!

Входить Протей.

О радісне кохання! О рядки

Солодкі, ніжні! О життя солодке!

Її рукою тут водило серце,

Тут — присягання вірної любові!

Якби ж батьки любовний наш союз

Благословили й згодою своєю

Вмить повершили наше юне щастя!

О Джуліє, мій ангеле!

Що то за лист, що ти його читаєш?

Це, батьку мій, привіт від Валентина.

Лиш кілька слів. Мені привіз його

Наш спільний друг.

А дай мені листа,

Побачим, що нового.

Батьку мій,

Немає тут новин. Він тільки пише,

Як він живе щасливо, як його

Шанують любо і який ласкавий

До нього герцог.

Кличе і мене

З ним долю поділити.

Ну, а ти що?

Я підлягаю вашій волі, пане,

А не зичливим побажанням друга.

Його бажання збіглися з моїм.

Ти не дивуйсь, що вирішив я справу

Так несподівано: чого я хочу —

Я хочу, й край! Так я постановив,

Що певний час укупі з Валентином

Ти поживеш при герцогськім дворі.

Тобі я слатиму не менше грошей.

Ніж Валентинові — його сім’я.

Готуйся! Завтра вирушиш в дорогу.

Мовчи! Я так сказав, — тож так і буде.

Синьйоре мій, так швидко не зберусь я.

Прошу вас, — відкладіть на день чи два

Ні, ніяких зволікань!

Усе, що треба, вишлю я по тому,

Ти мусиш виїхати взавтра, — чуєш?! —

Ходім, Пантіно; я велю тобі

Його хутенько вирядить в дорогу.

Антоніо і Пантіно виходять.

Тікав я від вогню, щоб не згоріти,

Та й затопивсь у хвилях і тону.

Листа я не насміливсь показати.

Боявся батька, думав: що, як він

Любов мою не схвалить і брехнею

Тепер їй на заваді став я сам.

О, як нагадує весна кохання

Квітневий день, мінливий і несталий!

Ледь сонечко засяє в небі зрання,

Набігла хмара, й темрява настала.

Входить Пантіно.

Синьйор Протею, кличе батько вас;

Він дуже квапиться, тож не баріться!

Скоряйся, серце! Ох, так мусить бути.

Хоч над усе ти хтіло б «ні» гукнути!

Мілан. Світлиця в герцоговім палаці.

Входять Валентин та Спід.

Синьйоре, ваша рукавичка.

Мої ось на руках.

Ця теж — до пари.

А покажи. О, дай її мені!

Божественної ручки гарний покрив.

Ох, Сільвіє кохана!

Синьйоро Сільвіє! Синьйоро Сільвіє!

Чого ти кричиш, йолопе?

Вона так далеко, що нічогісінько не почує, синьйоре.

А хто ж вам звелів, синьйоре, кликати її?

Та ви ж самі, синьйоре, ваша милість; а втім — може, я помилився.

Ви надто метушливі, синьйоре; весь час забігаєте наперед.

Та ви ж самі нещодавно гримали на мене за те, що я надто неповороткий.

Не меліть казна-чого, синьйоре; скажіть краще, чи знаєте ви синьйорину Сільвію?

Оту, що в неї ваша милість закохані?

А звідки ти знаєш, що я в неї закоханий?

На це є сила-силенна різних прикмет: по-перше, ви навчились, як синьйор Протей, схрещувати руки на грудях, немов ви з усього чисто невдоволені; далі — невпинно мугикати любовну пісеньку, мов та вільшанка; уникати людей та блукати самотою, мов який зачумлений; зітхати, мов школяр, що загубив свого букваря; плакати, мов яке дівчисько, що поховало свою бабуню; постити, мов тяжкохворий, що його посаджено на дієту; не спати ночами, мов людина, яка схибнулася на тому, що її неодмінно обікрадуть; скиглити, мов жебрак у день усіх святих. А перш, коли ви сміялися, можна було подумати, що то кукурікає півень; коли ви йшли, то ступали, мов гордий лев на прогулянці; коли постили, то це траплялося тільки по обіді; коли сумували, то тільки зразу тоді, як вам бракувало грошей. Тепер же вас так зачарував погляд вашої повелительки, що, дивлячись на вас, я починаю вагатися: чи мій ви господар, а чи не мій.

Та невже ж ти все це помічаєш у мені?

Не в вас, а поза вами.

Поза мною? Такого не може бути.

А звісно, поза вами. Той, хто обмірковував би свої вчинки сам у собі, не витворяв би таких дурниць. А ви де не ступите, — аж гульк! — нова дурниця. Ви щось вимудруєте й відразу ж виставляєте це напоказ. І, коли дивишся на вас, усі ваші дурощі просвічують крізь вас, як сеча в нічній посудині; отже, яке б око вас не побачило, воно відразу ж, як досвідчений лікар, відгадає, яка саме у вас хвороба.

Та скажи ж мені, нарешті, чи знаєш ти синьйорину Сільвію?

Оту, що на неї під час обіду й вечері ви раз у раз витріщаєте очі?

Ти помітив це? Саме її я й маю на думці.

Ні, синьйоре, я її не знаю.

Як же це так? Ти знаєш, що я витріщаю на неї очі, а кажеш, що ти її не знаєш?

Це, може, ота, виродлива з себе?

Таке сказав! Не виродлива, а вродлива. Власне, не така вродлива, як чарівна й приваблива.

Еге ж, синьйоре! Це я добре знаю.

Що ти знаєш?

Що вона зовсім не така чарівна й приваблива, як вам здається.

Я хотів сказати, що врода її витончена, а привабливість безмірна.

А звісно, бо врода її намальована, а привабливість ніхто не обмірював.

Як-то — намальована? Як-то — не обмірював?

Я хочу сказати, синьйоре, що вона так витончено малюється, аби тільки здаватися вродливою, а краса її ні для кого не має ні міри, ні ціни.

А я що кажу? Те й кажу, що краса її безмірна і безцінна.

Та ви ж її й не бачили відтоді, як вона змінилась на гірше.

А відколи ж то вона змінилась на гірше?

Відтоді, як ви закохалися в неї.

Я покохав її, щойно вперше побачив, і повсякчасно бачу, яка вона прекрасна.

Якщо ви кохаєте її, то ви її не можете бачити.

Чому б то?

А тому, що кохання сліпе. О, якби ви мали мої очі! Або якби ваші власні очі були такі ж гострі, як тоді, коли ви сварились на синьйора Протея за те, що він ходить без підв’язок!

Ну, й що ж би я тоді побачив?

Тоді б ви побачили вашу теперішню дурість, а також і те, що ота синьйорина Сільвія споганіла. Синьйор Протей, закохавшись, і не помічав, що забуває застібнути підв’язки; а ви, закохавшись, не помічаєте, що забули натягнути й самі панчохи.

Ого, хлопче, виходить, що й ти закохався! Адже ж учора вранці ти таки добре недобачав і, мабуть, через те не зміг почистити моїх черевиків.

Щирісінька правда, синьйоре; я був закоханий у мою постіль. Дякую вам, що ви дали мені доброго стусана за мою закоханість; це надає мені відваги погримати на вас за вашу.

Моя любов стоїть у моєму серці непохитно, як скеля.

А ви спробуйте її посадовити, тоді вона заспокоїться.

Вчора синьйорина просила мене написати кілька рядків тому, кого вона кохає.

І ви написали?

А вони не дуже кульгають?

Ні, хлопче: я намагався написати якомога краще. Але цить. ось і вона.

СПІД (убік)

Лялькова комедія, та й годі! О, чудова маріонетка!

Тепер усю її роль він проказуватиме сам.

Входить Сільвія.

Синьйоро й повелителько моя, тисячу разів бажаю вам доброго ранку!

СПІД (убік)

Побажав би вже зразу доброї ночі. А тоді вже — цілий мільйон всіляких утіх!

Синьйоре Валентине й мій покірний служнику, бажаю й вам того ж — дві тисячі разів!

СПІД (убік)

Годилося б, щоб він платив відсотки їй; а виходить, що вона їх платить йому.

Звеліли ви, я й написав листа

До вашого неназваного друга;

Я це робив би вельми неохоче,

Коли б не мав пекучого бажання

Вам догодить, володарко моя.

Спасибі вам, мій служнику ласкавий!

Чудовий лист.

Повірте, синьйорино,

Важка то праця навмання писати,

Не знаючи кому; того й вагавсь я.

Виходить, ви надміру потрудились?

Ні, синьйорино, тільки накажіть,

І я вам напишу таких листів

Хоч тисячу, якщо це вам потрібно.

Чудовий вираз! Знаю я,

Що має йти по тому; втім — мовчу я;

А втім — мені байдуже; втім — візьміть;

А втім, велике вам спасибі; більше

Я не збираюсь турбувати вас.

А втім, ти турбуватимеш, а втім.

А втім, іще щось буде.

Синьйорино,

То лист мій вам не до вподоби?

Листа написано чудово. Все ж,

Якщо писали ви так неохоче,

Я повертаю вам його — візьміть!

Синьйоро, він належить вам.

Я знаю це, синьйоре; я просила

Сама вас написати, та не хочу

Брать вашу працю. Отже, лист оцей —

Цілком належить вам. Та я б хотіла,

Щоб ви уклали в нього більш чуття.

Лиш накажіть — я напишу нового!

Коли напишете його, тоді

Й читайте замість мене. І якщо

Сподобається він вам — що ж, чудово;

Як ні — ще краще.

Що із того, панно,

Що припаде мені він до вподоби?

Тоді візьміть його собі в віддяку

За вашу працю. Отже, прощавайте!

(Виходить)

О хитрощі тонкі! О гро розкішна!

Вклепався мій господар, — просто смішно!

Незримий насміх — ніс незримий на лиці,

І як на вежі тій — незримі прапорці!

Все коло неї мій господар упадає,

Вона ж свого учителя сама навчає.

Знать, раптом сталося, чого ніхто не ждав:

Листа пан писар сам до себе написав!

У чім річ, синьйоре? Про що ви міркуєте сам із собою?

Про те, що ви обернулись на посередника синьйорини Сільвії.

Посередника? Між ким?

Між нею й вами самим. Та вона ж фігурально посваталася до вас.

Як то фігурально?

Тобто — листовно, мав би я сказати.

Та вона ж мені нічого не писала.

А навіщо ж їй було писати, коли вона так спритно примусила вас зробити це за неї, — тобто написати листа до самого себе? Та невже ж ви не збагнули цього жарту?

Не збагнув, повір.

Аж ніяк не можу вам повірити, синьйоре. Хіба ж не помітили ви, як хитромудро вона говорила?

Нічого я не помітив, крім того, що вона розгнівалась на мене.

Як? Ви не помітили, що вона віддала вам листа?

Але ж це той лист, що я його написав її другові.

І того листа вона віддала вам. Зрозуміли нарешті?

Ох, коли б за цим не крилося чого лихого!

Ручуся вам, що вийде все на добре:

«Ви часто їй писали й на відповідь чекали;

А дівчині писати до нас не випадало,

Боялась, мабуть, зради, а отже — крадькома

Коханого писати примусила сама».

Це я вам кажу, мов із книжки читаю, бо таки з книжки й вичитав. Про що замислились, синьйоре? Час обідать.

Я вже обідав.

То й гаразд; тільки послухайте, синьйоре: хоч хамелеон-кохання й може живитися самим повітрям, я, проте, належу до тих, котрі, воліють з’їсти чималий шмат добрячого м’яса і зараз не від того, щоб пообідати. Ах, не будьте ж такі суворі й невблаганні, як ваша кохана! Згляньтесь на мене, згляньтесь на мене!

Верона. Садок Джулії.

Входять Протей та Джулія.

Терпіння, Джуліє.

Терпіти мушу,

Адже ж нема між чим і вибирати.

Як тільки зможу я, вернусь негайно.

Якщо ви не відвернетесь від мене,

То вернетеся хутко. Ось візьміть —

Від Джулії на згадку.

(Дає йому персня)

Ось вам мій.

(Дає їй свого)

Дарую вам: хай буде на заміну.

І закріпім ці змовини цілунком.

Моя рука тому є запорука,

Що вірність я довіку не зламаю.

Як на добу мине хоча б година,

Щоб не зітхав я за тобою, люба,

Нехай поб’є мене найтяжча кара

За те, що я на мить тебе забув!

Але мені вже час іти. На мене

Мій батько жде. О, не кажи нічого!

Надходить час припливу; не роби ж

Його припливом сліз: такий приплив

Мене лишень загаяв би даремно.

Джулія виходить.

Прощай же, Джуліє! Вона пішла?

Пішла, не мовивши до мене й слова?

Таке-бо є кохання, щире справді!

Воно мовчить, живе лише ділами

І марно красномовності не тратить!

Входить Пантіно.

Синьйоре, ждуть вас.

Я іду! Кохана…

О, як болить мені це розставання!

Нам одбирає мову в час прощання.

Там само. Вулиця.

Входить Ланс, ведучи свого собаку.

Ні-ні, я почуваю, що плакатиму ще цілу годину, поки не висохну від жалю й не виплачу моїх очей; весь рід Лансів має таку ваду. Зараз мені видали, як блудному синові, мою пайку і звеліли їхати з синьйором Протеєм у Мілан до герцогського двору. Мені здається, що Креб, мій собака, найбездушніше створіння в цілім світі. Моя мати плакала, мій батько ридав, моя сестра голосила, наша служниця ревла, наша кицька в розпачі ламала руки, — одне слово, усе в нашій господі поперекидалося догори ногами з нудьги та горя, а оцей клятий пес, наче затявся, — не зронив і сльозиночки. Він — камінь, справжній бруковий камінь, і має в серці не більше жалю до ближніх, аніж собака. Єврей — і той заплакав би, дивлячись, як ми прощаємося. Навіть моя сліпа бабуся, уявіть собі, так ридала, прощаючись зі мною, що мало не осліпла. Стривайте, ось я вам зараз покажу, як це все відбувалося: оцей черевик хай буде мій батько; ні, цей лівий черевик — мій батько; ні-ні, лівий черевик — це моя мати; ні, так не годиться! А втім, може, й так. Звісно, що так! У лівого черевика підошва протерлася. Отже, цей черевик із діркою — моя мати, а цей — мій батько. А хай йому дідько — так чи не так? Авжеж, так! А оця ковінька, синьйоре, — моя сестра; бо, бачте, вона біла, мов лілея, і тонка, мов скіпка. Цей капелюх — наша служниця Нен. А я — собака. Ні-ні, собака — це собака; ні — я за собаку. О, собака — це я. Та ні ж бо — я сам за себе. Авжеж, так буде краще. Гаразд! Отож підходжу я до батька та й кажу: «Благословіть мене, тату». А черевик мовчить, — за сльозами й слова вимовити не може; тож я цілую батька; а він ще дужче плаче. Тоді підходжу я до матері. (О, коли б оцей черевик та міг тепер загомоніти, як божевільна жінка!) Ні, мовчить, мов колода. Ну, я, звісно, цілую її, — ось отак. Атож, це вона, я відчуваю подих моєї матері. Тепер я підходжу до сестри. Чуєте, чуєте, як вона стогне. А тим часом цей клятий пес не зронив жодної сльозинки і пари з уст не пустив. Йому й байдуже, що я всю землю полив моїми слізьми! Гляньте, аж порох став мокрий.

Входить Пантіно.

Агов, Лансе! Поспішай, поспішай! Твій господар уже на кораблі; тобі доведеться доганяти його човном, якщо встигнеш довеслувати. Та що сталося? Чого це ти розрюмсався, хлопче? Ану лиш, ворушися швидше! Осел! Проґавиш приплив, якщо баритимешся.

Ну що ж, проґавлю то й проґавлю. Це не тварина, а сущий гягар.

Який там у тебе тягар?

А звісно, який: Креб, мій пес.

Не базікай, бовдуре! Кажу ж тобі, що ти проґавиш приплив; а якщо проґавиш приплив, то проґавиш подорож; а якщо проґавиш подорож, то проґавиш свого господаря; а якщо проґавиш свого господаря, то проґавиш свою службу; а якщо проґавиш свою службу… Чого це ти мені затуляєш рота?

Боюсь, щоб ти не проґавив свого язика.

Як же я можу проґавити язика?

А дуже просто — ти його загубиш, бо верзеш дурниці.

Я верзу дурниці?

Атож. Подумаєш, налякав! Я проґавлю і приплив, і подорож, і господаря, і службу?! І приплив! Ого! А чи знаєш ти, бовдуре, що як не буде припливу, то я підніму воду в морі моїми слізьми. А якщо вітер ущухне, я надму вітрила моїми зітханнями!

Ну, ходім, ходімо, чоловіче; мене послали покликати тебе.

То й кличте, синьйоре, якщо маєте охоту.

Підеш ти, нарешті?

Та йду вже, йду.

Мілан. Світлиця в герцоговім палаці.

Входять Сільвія, Валентин, Туріо та Спід.

Служнику мій…

Велителько?

Господарю, синьйор Туріо сердиться, — він поглядає на вас кривим оком.

Так, хлопче, це з кохання.

Та тільки не до вас.

Ну, то до моєї велительки.

Не завадило б вам нагодувати його стусанами.

Служнику мій, у вас смутне обличчя.

Так, синьйорино, я виглядаю немов смутний.

Хіба ж ви виглядаєте не на того, хто ви є?

То ви прикидаєтесь?

Ким же я прикидаюсь?

А які докази на протилежне?

Ваша дурість.

У чому ж ви вбачаєте мою дурість?

У вашому камзолі.

Мій камзол добрячий, та ще й подвійний.

Ну, то можна подвоїти й вашу дурість.

Ви гніваєтеся, синьйоре Туріо? Ви мінитесь на обличчі?

Не турбуйтеся, синьйорино; адже ж він міниться, як хамелеон.

Який воліє поживитись вашою кров’ю, щоб не жити поруч вас та не дихати з вами одним повітрям.

Ви щось сказали, синьйоре?

Так, синьйоре. Що сказав, те й зроблю! І цього разу — скінчено справу.

Я те добре знаю, синьйоре: ви завжди кінчаєте перш, ніж почнете.

Чудова перестрілка словами, синьйоре! Це просто швидкий вогонь.

Ви маєте рацію, синьйорино: нам лишається дякувати тому, хто постачає нам набої.

Кому ж то, служнику мій?

Вам, ласкава господине. Ви наділили нас вогнем: синьйор Туріо черпає свою вогневу дотепність у поглядах вашої милості і потім великодушно розсипає той запозичений вогонь у вашому товаристві.

Синьйоре, якщо ви так неощадно розсипатимете ваші слова, обмінюючись ними зі мною, то я дуже швидко призведу вашу дотепність до банкрутства.

Знаю, синьйоре, дуже добре, знаю; ви маєте цілу скарбницю розмаїтих слів і жодної іншої монетки, бачиться мені, не даєте вашим слугам. Якщо звернути увагу на їхні нікчемні лівреї, ви платите тільки вашими нікчемними словами.

Годі, синьйори, годі. Сюди йде мій батько.

Входить герцог.

Ну, дочко Сільвіє, ти мов в облозі! —

Синьйоре Валентине, — добрі вісті:

Здоровий батько ваш. А що б то ви

Тому сказали, хто привіз листа вам?

Я був би щиро вдячний, ваша світлість,

Гінцеві доброму.

Чи знаний вам

Земляк ваш, дон Антоньйо?

Так, мій пане.

Синьйор він вельми гідний і шляхетний:

Всі віддають йому належну шану.

Він має сина?

Так, ласкавий пане.

І син цілком достойний тої слави,

Якої заробив його отець.

Ви добре знаєте його?

Так, знаю,

Як і себе самого; ще з дитинства

Ми завжди з ним у приязні жили.

Я, на той час, був безтурботний ледар;

Я марнував години найцінніші,

Не прагнучи ніяких ідеалів,

І занедбав найвищу досконалість.

Але ж Протей, — таке його ім’я, —

Встиг збагатити розум свій знанням,

Не згаявши й хвилини на дурниці.

Роками юний, досвідом старий він;

Хоч молодий, а має ум дозрілий;

Коротше (гарні якості його

Затьмарюють усі мої хвали

Своїм яскравим сяйвом), — все він має,

Що прикраша шляхетного синьйора, —

Він досконалий тілом і душеюі

Ну що ж, синьйор, як справді він такий,

То вартий він кохання королеви

І королю буть радником достойнимі

То знайте ж, пане, — він до нас приїхав;

Його мені в листах рекомендують

Шановані вельможі. Він — наш гість.

Гадаю, звістка ця не засмутить вас.

Мені тут бракувало лиш його!

То привітайте ж гостя, як належить.

Я, Сільвіє, звертаюся до тебе

Й до вас, синьйоре Туріо; а вас

Мені просить не треба, Валентине.

Я йду й пришлю його до вас, панове.

(Виходить)

Це той синьйор, моя ласкава панно,

Що я про нього вам розповідав.

Ми з ним приїхали б сюди удвох,

Коли б його очей не полонив

Красуні-любки погляд кришталевий.

Тепер же в нього очі, мабуть, вільні,

І він покинув їй заставу іншу

В знак незрадливості?

Ні, певен я, —

Вони ще й досі в неї у полоні.

То він осліп; але ж, як він сліпий,

Чи міг би він знайти до вас дорогу?

Кохання має двадцять пар очей.

А я ось чув, що буцімто кохання

Очей не має зовсім.

Коханців, Туріо, як ви. Коли

Потворний хто — кохання мружить очі.

Туріо виходить.

Ну, досить, досить! Ось і той синьйор.

Входить Протей.

Привіт тобі, мій дорогий Протею!

Прошу, синьйоро, ствердіть цей привіт

Ласкавою прихильністю своєю.

Його достойність — запорука в тому.

Що він у нас для всіх бажаний гість,

Якщо це справді друг ваш.

Так, синьйоро.

Володарко моя, дозвольте нам

Віднині з ним вам разом слугувати.

Негідна я таких високих слів.

О ні, прекрасна панно, навпаки,

Слуга негоден ваших слів ласкавих.

Покиньте говорить, що хтось негоден.

Прийміть, синьйоро, і його до послуг!

Вам вірність — то моя повинність, панно!

За вірність вас чекає щира дяка.

Слугу віта негідна господиня.

Якби це інший хто сказав, я вмер би!

Тому, що привітав вас?

Що ви негідною себе назвали.

Входить Туріо.

Синьйорино, володар мій, ваш батько, хоче побалакати з вами.

Слуга виходить.

Синьйоре Туріо, прошу вас,

Ходім зі мною. Вас, новий слуго,

Вітаю ще раз я і залишаю,

Щоб побалакати могли ви з другом.

Як скінчите — приходьте, ми ждемо.

Обидва ми до послуг синьйорини.

Сільвія, Туріо та Спід виходять.

Розповідай, як там ведеться вдома?

Здорові всі, привіт тобі від друзів.

А як твої?

Здорові і вони.

А як красуня? Як твоє кохання?

Мої сердечні справи? Не для тебе:

Не полюбляв раніш ти цих розмов.

Протею, друже, все тепер змінилось!

Мене кохання тяжко покарало

За те, що зневажав його раніш.

Живу, немов якась душа покутна!

З думок не йде мені моя кохана,

І я не їм, нудьгую, день у день

Нема мені просвітлої години,

А ніч по ночі сльози ллю гіркі.

Помстилося кохання за зневагу,

Забрало сон з подоланих очей, —

Вони стоять на варті і пильнують

Над невгамовним серцем цілу ніч!

О друже мій! Кохання — це тиран,

І я йому скоривсь! Тепер для мене —

Немає мук над муки від кохання,

Немає втіх — над радощі його!

Немає балачок поза коханням.

Кохання — все для мене! В слові цім —

Мій сон, обід, сніданок і вечеря.

Спинись! В твоїх очах читаю я

Твою судьбу; а твій кумир, звичайно,

Був зараз тут?

Вона — небесний ангел!

О ні, вона — довершеність земна.

Скажи — божественна!

О ні, не хочу

Підлещувати їй.

Ну, то мені.

Підлещуй; таж хвала живить кохання!

Коли заслаб я на кохання, ти

Мені давав гіркі пілюлі; зараз

Ті ж самі ліки я даю тобі.

Тоді кажи про неї тільки правду;

Якщо і не богиня, то найвища

Вона з усіх красунь, і на землі

Ніхто їй дорівнятися не може!

За винятком коханої моєї.

Без винятків, мій друже, як не хочеш

Образи щонайтяжчої завдати

Моїй коханій.

Як? То я не можу

Віддать моїй над нею перевагу?

Я й сам твою звеличу: я вшаную

Твою кохану дозволом носити

Шлейф Сільвії, аби земля низька

Не запишалась тим, що поцілує

Її вбрання і раптом не зреклася

Вирощувати квіти запашні

І літніх днів не обернула в зиму!

Це що за хвастощі, мій Валентине?

Пробач! Все, що кажу я, — це ніщо,

Коли із Сільвією порівняти,

Всі вищі досконалості — ніщо!

Її краса сіяє самотою.

Хай самотою і живе.

Нізащо в світі! Ні! Вона моя!

Владаючи цим скарбом, я багатий,

Як двадцять океанів, хай би в них

Був перлами коштовними пісок,

Прозорі хвилі хай були б нектаром,

А золотом — скелясті береги.

Даруй мені, що я забув про тебе,

Збагни — я ввесь захоплений коханням.

Ось щойно з нею вийшов мій суперник;

На розум небагатий він, але

Багатий він на гроші, й через те

Її отець йому дав перевагу;

Тож мушу я за ними поспішатись.

Адже кохання, — знаєш сам, — ревнивеї

Ну, а вона ж тебе кохає?

Ми заручилися, ба навіть більше:

Уже призначено годину шлюбу,

І склав я хитрий план, як утекти нам;

Я влізу по драбині мотузяній

В її вікно. Я вже обміркував.

Сприятливо все склалось, нам на щастя!

Ходім до мене, любий мій Протею, —

Твоя порада стане нам в пригоді.

Іди вперед; а я не забарюсь.

Я мушу йти до гавані по речі,

Які лишилися на кораблі;

Я заберу їх і прийду до тебе.

Повернешся негайно?

Так, звичайно.

Валентин виходить.

Як світлом ясним поглинають кволе

Чи клином вибивають інший клин,

Так згадка про мою любов колишню

Зітерлася і зникла, мов туман

Супроти сонця нового. Чому б то?

Чи очі то мої, чи захват друга,

Її краса, а чи моя зрадливість

Мені зненацька розум замутили.

Вона красуня, так, але ж красуня

І Джулія, що я її кохаю.

Кохаю? Ні! Кохав колись, давно.

Моя любов свій загубила образ,

Розтанувши, мов лялька воскова

Перед вогнем. Отож у мене в серці

Від неї вже нічого не лишилось.

Здається, я й до друга охолов,

Враз запалившись до його коханки.

О, як шалено маритиму нею,

Коли я ближче знатиму її,

Бо ж і не знаючи, зміг покохати!

Я щойно бачив тільки вроду панни,

І голову стуманено мені.

Коли ж її засяє досконалість,

Ручусь, вона мені засліпить очі!

Вгамуйсь, моя жаго! Скорись! Забудь!

А ні, — звоюй кохану будь-що-будь!

(Виходить)

Там само. Вулиця. Входять Спід та Ланс.

Лансе! Честю присягаюсь, ти — бажаний гість у Мілані.

Не давай фальшивої присяги, любий хлопче; зовсім я не бажаний гість. Я завжди кажу, що чоловік іще не загинув, допоки його не повішено. І ще не бажаний гість у будь-якому місці, допоки не оплачено його рахунку в пивничці та господиня не сказала йому: «Ласкаво просимо до господи!»

Ну, то ходімо зі мною, шибайголово, ходімо мерщій до пивнички; там тобі за п’ять пенсів щонайменше п’ять тисяч разів «ласкаво просимо» промовлять. А розкажи-но мені, хитрюго, як розстався твій господар із синьйориною Джулією?

Ну, що ж! Коли вони навсправжки поєдналися, то роз’єдналися жартома.

А вона вийде за нього заміж?

Як-то? Адже він з нею побереться?

Ні, і це не так.

Виходить, у них щось поламалось?

Та ні ж бо! Цілісінькі й здоровісінькі обоє, мов ті рибки в воді.

Ну, то як же стоїть справа з ними? В чому ж річ?

А отак: якщо його річ добре стоїть, то й для її речі все гаразд.

Який-бо ти справді оселі Ніяк не доходить це до мене.

Якщо не доходить, осел не я, а ти. В мою ковіньку швидше заженеш розум, аніж у твою голову.

Що ти мелеш?

А ось глянь.

(Втикає в землю свою ковіньку)

Ну що? Бачив?

Ти загнав ковіньку в землю, а не розум у ковіньку.

Скажи мені правду: буде весілля?

Спитай мого собаку: якщо він скаже «так», — отже, буде; якщо він скаже «ні», — буде; якщо він покрутить хвостом і нічого не скаже, — виходить, однаково буде.

Отже, — висновок: весілля буде.

Ти можеш вивідати в мене таку таємну справу тільки через порівняння.

Як не вивідати, аби вивідати. А що ти скажеш, Лансе, про мого господаря? Адже ж він зовсім згорів з кохання.

Та він зроду-віку здурілий.

Який, який! Здурілий — он який, як ти й сам його допіру назвав.

Ти мене не розумієш, лахудрин ти сину, ослячі твої вуха!

Ех ти, бовдуре! Не я, а твій пан-господар анічогісінько не розуміє.

Я кажу тобі, що мій господар згорів з кохання.

А я кажу тобі, що мені байдужісінько, — згорів він чи здурів, твій пан-господар! Якщо хочеш піти зі мною до пивнички, — добре; якщо не хочеш, то ти єврей, нехрист і негоден зватися християнином.

А тому, що тобі бракує милосердя, щоб почастувати християнина пивом; ну, то йдеш?

Та йду вже, йду.

Там само. Світлиця в палаці. Входить Протей.

Покину Джулію — зламаю клятву;

Цю покохаю — теж зламаю клятву;

Як друга зраджу — зраджу я подвійно.

Та ж сила, що примусила мене

Дать першу клятву, змушує тепер

Її ламати тричі. Так — любов

Сама заприсягнулася на вірність,

Сама ж вона й присягу ту ламає.

Любове, ти у гріх мене ввігнала.

Навчи ж тепер, як маю гріх покрити!

Я поклонявся зірці мерехтливій,

Тепер обожнюю яскраве сонце.

Розумний-бо лама дурну присягу!

Нікчема той, кому бракує волі

Погане щось на краще замінити.

О, посоромсь, блюзнірський язику!

Ти звеш «поганим» ту, що сам хвалив

І двадцять тисяч раз їй присягався!

Кохання з серця викинуть не можна;

Проте я викинув; але ж для того,

Щоб покохати дужче. Я втрачаю

І Джулію, і Валентина; втім,

Зберігши їх, я втратив би себе;

А втративши обох, я зберігаю

Себе самого замість Валентина

І Сільвію, про Джулію забувши.

Адже я сам собі найближчий друг.

Кохання ж бо для нас — то найцінніше!

А Сільвія — клянуся чистим небом! —

Перетворила Джулію зненацька

На чорну ефіопку. То забуду ж

Я навіть те, що Джулія живе!

Нехай в душі моїй лишиться згадка,

Що почуття моє до неї вмерло;

А Валентина буду я вважати

За ворога, щоб Сільвія мені

За подругу щонаймилішу стала.

Не можу буть я вірний сам собі,

Якщо не зраджу дружби з Валентином.

По мотузяній міриться драбині

До Сільвії залізти у вікно;

І я, його суперник, все те знаю!

Я батькові відкрию їхній намір,

І, під гарячу руч, він Валентина

Негайно прожене, бо вже замислив

Дочку свою за Туріо віддати.

Та не страшний мені дурний суперник.

Я спритно бевзя оплету лукавством

І покладу його зальотам край,

Аби з палацу Валентин забрався.

Вділи мені, любове, дужі крила,

Так як ума для задуму вділила!

(Виходить)

Верона. Кімната в господі Джулії.

Входять Джулія та Лючетта.

Порадь мені, Лючетто, поможи!

Тебе коханням ніжним заклинаю,

Тебе — живу табличку, що на ній

Накреслено мої думки й бажання:

Навчи мене, скажи, як я могла б,

Додержавши звичаю, звідси рушить

Туди, де зараз любий мій Протей?

На жаль, важкий той шлях і надто довгий.

Ретельний пілігрим не знає втоми,

Як сходжує ослаблими ногами

Він різні землі. То хіба втомлюсь я,

Коли помчу в далеку путь на крилах

Мого кохання, летючи в той край,

Де жде мене жаданий і найкращий

Протей неоціненний!

Чи ж не краще

Заждати, щоб вернувся він до вас?

Ах, погляди його мені потрібні

Більш, ніж пожива! Зворушись, Лючетто,

Стражданням зголоднілої душі.

Коли б ти відала всю міць кохання,

То, мабуть, заходилася б скоріш

Вогонь розпалювать холодним снігом,

Аніж гасить вогонь жаги словами.

Я не збираюся гасити в вас

Вогонь жаги; я тільки намагаюсь

Погамувать його несамовитість,

Щоб він у межах розуму лишився.

Що більше гасиш, то ясніш горить він.

Струмок, що тихо лісом протікає,

Ледь стріне перешкоду на шляху,

Враз закипає, мов несамовитий;

Коли ж ніщо йому не заважає,

Леліє тихо він по камінцях

І дзюркотить мелодію чудову.

Цілуючи очеретинку кожну,

Що хилиться до нього по дорозі;

І так, звиваючись, він тихо плине,

Й хлюпочеться безжурно, несучи

Свою прозору воду, й, шлях скінчивши,

Її вливає в грізний океан.

То не ставай же на моїм шляху,

І буду я терпляча, мов струмок,

І шлях важкий легким для мене здасться,

Аби він до коханого мого

Привів мене. Тоді я — відпочину!

Отак, пройшовши путь свою тернисту,

Раює праведна душа, коли

В Елізіум нарешті попаде.

В якім убранні хочете ви їхать?

Не у жіночім, щоб, бува, в дорозі

Пожадливі чоловіки не липли.

Лючетто, поможи добуть вбрання

Таке, як носить скромний паж шляхетний.

Але ж тоді синьйорі доведеться

Остригти коротко волосся.

Шовковим підв’яжу його шнурком,

А потім заплету його в дрібушки,

Зроблю аж двадцять вузликів упертих,

Як те кохання щире. Фантастична

Така покраса й юнакові личить,

Хоч би він старший був, ніж я здаюсь.

Якого ж крою мають буть штани?

Та це ж однаково, якби спитати:

«Яку завширшки, пане мій шановний,

Зробити вам спідницю?» В цьому я

На тебе покладаюся, Лючетто.

Їх треба з буфами зробить, синьйоро.

Покинь, Лючетто! Бо невже це гарно?

Штани без буфів шпильки й то не варті;

Ви ж хоч шпильки могли б там заховати.

Лючетто, мила, як мене ти любиш,

Придбай мені вбрання пристойне й гарне.

А що, коли про мене пустять славу

Про те, що я сама, так легковажно,

Помандрувала в небувалу путь?

Боюсь, що це мене збезчестить.

Як боїтесь, то зоставайтесь дома.

Ні-ні, не згодна я.

Тоді рушайте

І викиньте безчестя з голови.

Якщо Протея ваш приїзд потішить, —

Дарма, як хто засудить ваш від’їзд!

А втім, боюсь я, що синьйор Протей

І трішки не зрадіє вам.

Цього я зовсім не боюсь, Лючетто.

О, тисячі присяг, його благання,

І сліз його безмежний океан,

Його слова про вічнеє кохання, —

Усе те запорукою мені,

Що я — бажана гостя для Протея!

Таж річ відома: сльози і слова —

Знаряддя всіх чоловіків облудних.

Лише низьких, задля мети низької!

Ні, люба, мій Протей з’явивсь на світ

Під зіркою правдивою, й тому

Його слова — міцні зобов’язання;

Його присяги — непохитна правда;

Його кохання — чисте і безгрішне;

Від серця щирого він сльози ллє

Й такий далекий серцем від облуди,

Як і блакить небесна від землі.

Просіть же небо, щоб довів це він,

Коли ви з ним зустрінетесь!

Як любиш ти мене, не ображай

Протея так, під сумнів беручи

Його чесноти. Полюби його,

І цим ти й на мою любов заслужиш.

Ну, а тепер ходім мерщій до мене;

Поможеш ти мені зібрати все,

Що треба для жаданої мандрівки.

Все, що я маю, кидаю на тебе:

Моє добро, маєтності, — все, все

І навіть добру славу, а взаміну —

Лиш виряди мене в далеку путь.

Ні слова більш! Берися ж до роботи!

Баритися не маю я охоти!

Мілан. Покій у герцоговім палаці. Входять герцог, Туріо та Протей.

Синьйоре Туріо, я попрошу вас:

Лишіть нас на хвилину. Треба нам

Поговорить про дещо по секрету.

Туріо виходить.

То що ж ви маєте мені сказати?

Володарю, все те, що мушу я

Сказати вам, я мав би потаїти

Заради дружби; та коли згадаю

Про ласку ту, що ви подарували

Мені, негідному, — велить мені

Моє сумління вам ту річ відкрити,

Якої за обставин інших, пане,

Ніхто від мене зроду б не дізнався.

То знайте ж, пане: друг мій Валентин

Наміривсь викрасти цієї ночі

У вас дочку; він сам мені сказав те.

Я знаю: ви бажаєте віддати

Її за Туріо, хоч цей юнак

Шляхетній синьйорині осоружний.

Коли б же так її у вас украли,

То це вразило б вас на схилі віку

У серце прямо. Отже, я вважаю

Це зараз за свою святу повинність

Вам викрить їхній план; багато краще

На друга виказать, аніж дозволить,

Щоб замір той здійснився, і стягти

На вашу голову біду, яка

Дочасно вас звела б у домовину.

Протею мій, я дякую тобі

За чесне піклування! Не забуду

Тобі цього повік. Я й сам не раз

Кохання їхнє помічав, коли

Здавалось їм, що міцно я заснув;

І часто я збирався Валентина

З дочкою роз’єднать, заборонивши

Йому відвідувати мій палац.

Та боячись, коли б не помилитись —

Невинного не взяти на підозру

(Чого я завжди уникав, синьйоре), —

До нього був привітний я й ласкавий,

Щоб непомітно з’ясувать все те,

Про що мені ти щойно розповів.

А щоб ти знав, як я того боявся, —

Бо відав — юність спокусити легко, —

Скажу тобі, що я свою дочку

В високій вежі на ніч замикаю.

Тож викрасти її немає змоги.

То знайте ж, ясний пане, — змога є.

Він влізе по драбині мотузяній

В її вікно і викраде кохану.

Пішов він саме зараз по драбину.

І має принести її сюди;

Отут ви й можете його застукать.

Але, прошу вас, будьте обережні,

Мій герцогу шляхетний, щоб не міг

Він здогадатися, що я відкрив вам

Таємну змову їхню. Спонукала

Мене на це лише любов до вас,

А не ворогування проти друга.

Клянуся честю, Валентин довіку

Не знатиме, що викрив змову ти.

Ось Валентин; мій пане, прощавайте! (Виходить)

Входить Валентин.

Куди ви квапитеся, Валентине?

Даруйте, ваша світлосте, чекає

На мене посланець; він має взяти

Листи мої до друзів. Отже, я

Біжу, щоб швидше їх йому віддати.

Листи оті, мабуть, важливі дуже?

Я сповіщаю лиш про те, який

Здоровий я і як живу щасливо

При вашому дворі, мій ясний пане.

Ну, то пусте! Побудь зі мною хвильку,

Обговорить з тобою мушу я

Одну таємну особисту справу.

Таж, певно, знаєш ти, що я хотів

Дочку за пана Туріо віддати.

Я знаю, герцогу; то, безперечно,

Чудова партія: жених багатий,

До того ж доброчесний і вельможний,

І в нього є всі якості, які

Для мужа вашої дочки потрібні.

Хіба ж він синьйорині не до серця?

Ні, мій синьйоре, — ради з тим немає!

Вона примхлива, вперта, гордовита,

Зухвала, неслухняна, норовлива

Й не визнає повинності; вона

Себе не має за мою дочку

Й мене як батька зовсім не шанує.

Признаюся тобі, що все те разом

В душі моїй любов до неї вбило.

Я сподівався, що на схилі віку

Її любов мене догляне ніжно,

Та помилився й вирішив я сам

Удруге одружитися; нехай

Її бере, хто хоче. Лиш краса

Тепер їй буде посагом за те,

Що батька не схотіла шанувати.

А чим же можу я допомогти вам?

В одну прекрасну даму тут, в Мілані,

Я закохавсь, мій друже; на біду ж —

Вона сувора надто, і холодна,

І не звертає жодної уваги

На всю мою старечу красномовність.

Тож я хотів би, щоб на певний час

Ти став мені за вчителя, мій друже,

(Я вже й забув, як упадати слід,

Та й звичаї колишні відмінились),

Навчи ж мене, що маю я вчинити,

Аби прихильно глянули на мене

Моєї дами очі променисті?

Якщо слова безсилі — обдаруйте!

Коштовні речі краще промовляють —

Усі жінки їх вельми полюбляють.

Вона назад дарунки відсилає.

Бо удає, немов їх зневажає.

Іще пошліть, і в розпач не впадайте,

Та на любов надії не втрачайте:

В байдужості красуня часом криє

Майбутні любощі і нишком мріє.

Як гнівається, свідчить це якраз —

Здобути хоче більш кохання в вас.

Як прожене вас, нічого боятись:

Самотньою не любить залишатись!

Від неї правди ви не сподівайтесь,

Бо каже: «Йдіть!», а думає: «Лишайтесь».

Хваліть її, на лестощі ловіть;

Хоч і бридка, ви ангелом зовіть.

Невправний той мужчина поміж нами,

Хто б жінки знадити не міг словами!

Але ж оцю, що я тобі кажу,

Її рідня давно вже обіцяла

Шляхетному синьйору молодому.

А щоб не залицявсь до неї інший,

Її удень дбайливо стережуть.

То я б ту панну уночі навідав.

Таж двері замкнено, а ключ — у схові;

До неї не потрапиш і вночі.

Що ж заважа в вікно до неї влізти?

Ох, надто високо її кімната,

А мури застрімкі, і через те

Немае способу до неї влізти,

Не важачи життям.

То я б нараяв

Драбину мотузяну взять з гаками

Й на вежу злізти до нової Геро,

Якщо відважні ви, як той Леандр.

Навчи мене, ти ж лицар бездоганний,

Де міг би я знайти таку драбину.

Коли її вам треба, ясний пане?

Цієї ночі, бо ж любов, — дитина,

Вона мерщій хапає все, що може.

Годині к сьомій принесу драбину.

І ще одно: туди піду я сам;

То як мені драбину ту пронести?

Вона легка, володарю, й не важко

Її сховати під рясним плащем.

Під отаким, наприклад, як і твій?

Так, пане мій.

Дозволь його помірять,

І я собі такого ж роздобуду.

Тут кожен плащ, володарю, згодиться.

Я зовсім розучився їх носити.

Дозволь мені накинути твого! —

(Стягує з Валентина плащ)

Це що за лист?! До Сільвії?! Ого!

Ось і драбина, що мені потрібна!

Прошу пробачення, синьйоре мій,

Але листа я мушу розпечатать.

«Раби мої — думки, всі мрії красні

Мчать в далечінь до Сільвії моєї.

Якби ж то й я у тиху нічку ясну

Полинути так само міг до неї!

Ті слуги їй на грудях спочивають,

А я, господар їхній, гину з туги,

Свою нещасну долю проклинаю

Й ніяк не можу стерпіти наруги!

Кляну себе за те, що їх послав

Туди, де сам я раювати мав!»

Так-так! А це що?

«Я Сільвію звільню цієї ночі».

То он в чім річ! Для того і драбина.

А, Фаетоне (Меропсів синок),

Наважився ти правити зухвало

Небесним повозом і, мов шалений,

Спалити всесвіт?! Та невже схотів ти,

Побачивши, що світить і тобі,

Зірвати з неба зірку?! Забирайся!

Низький пролазо! Геть, зухвалий рабе!

Мани усмішкою таких, як сам!

І знай — якщо ти вийдеш звідси цілий,

За те подякуй добрості моїй,

А не твоїм заслугам. Ця-бо ласка —

Понад усі, що ними так сердечно

Тебе я ущедряв. Але ж, як ти

В моїх лишишся володіннях довше,

Ніж невідкладний вимага від’їзд,

Клянуся небом, гнів мій переважить

Мою любов до тебе й до дочки!

Іди ж! Я слухать виправдань не буду!

Як любиш ти життя, то забирайся!

(Виходить)

О, краще смерть, ніж жити на тортурах!

Смерть — це вигнання від самого себе;

А Сільвія — це я; таж у вигнанні

Від Сільвії моєї — буду я

В вигнанні сам від себе! Горе, горе!

Смертельне те вигнання! Ясне світло —

Не світло вже, як Сільвії не бачу!

І задля мене радість — то не радість,

Як Сільвії нема. Чи ж можу я

Лиш мріями живить моє кохання?

Задовольнятись привидом блаженства?

Як ніч без Сільвії я перебуду,

Мене не тішить солов’їний спів!

Коли удень я Сільвії не бачу,

Нема для мене сонця в чистім небі.

Без неї я — ніщо! Вона одна

Дає мені життєву силу, й гріє,

І бадьорить мене, й пильнує чуйно.

Вигнанням я від смерті не врятуюсь!

Зоставшись тут, від смерті не втечу.

Утікши звідси, сам себе уб’ю я!

Входять Протей та Ланс.

Біжи, хлопче, біжи, біжи і знайди мені йогої

Мерщій! Мерщій!

Тю-гу! Тю-гу!

Що ти бачиш?

Того, кого ми шукаємо; на його голові немає жодної волосинки, щоб не була вона Валентиновою.

Що? Валентин?

Хто ж ти? Його примара?

І не примара.

То що ж ти?

А хіба ж ніщо годне розмовляти? Господарю, можна йому полатати спину?

Кому ти хочеш полатати спину?

Забирайся, лобуряко!

А чого ж то, господарю? Адже ж я хочу полатати спину нічому! Ну, зробіть ласку, дозвольте.

Геть! Забирайсь, негіднику, кажу я.

Мій друже, Валентине, слово лиш.

Я став глухий для добрих слів, мій друже.

Бо повні вуха маю слів лихих.

Тоді свої — в мовчанні поховаю;

Вони жорстокі, злі й немилозвучні.

Померла Сільвія?!

Ні, Валентине.

Немає Валентина вже для неї!

То зрадила мене?

Ні, Валентине.

Відтоді Валентина вже нема,

Як зрадила мене моя кохана!

Ну, то кажи, як щось казати маєш.

Синьйоре, є наказ, щоб вас прогнати.

Що стать вигнанцем мусиш ти. Так-так, —

Гіркі новини! Маєш ти покинуть

І місто це, і Сільвію, й мене.

О, я вже ситий горем цим нестерпним!

Ще трохи, і воно мене задушить.

А Сільвія про те вже знає?

І присуду жорстокому цьому

(Його-бо не скасовано ще й досі)

Вона пожертвувала море перлів,

Що їх усі сльозами звуть; і, впавши

Своєму батькові до ніг, ридала

Й ламала білі рученьки свої,

Які немовби крейдою взялися,

Немов поблідли від тяжкого горя.

Та ні благання, ані зойки тужні,

Ні срібних сліз потоки, ні покірне

Колінкування перед лютим батьком, —

Ніщо йому не зворушило серця!

Ні, мовив він, як схоплять Валентина,

То муситиме вмерти! — і дочку,

За те, що так за тебе обставала,

Ту ж мить звелів він кинути в темницю

Й погрожував гнівливо залишити

Її в отім ув’язненні навік.

Ні слова більш, якщо останнім словом

Мене убить не хочеш! А коли

Цього ти хочеш, то прошу сердечно:

Шепни його мені на вухо, хай

Кінцевим буде слово те акордом

До неомірної моєї туги.

Ой, не журися тим, чого направить

Не можеш сам. А краще пошукай,

Як лихові зарадити найліпше, —

Всі людські злигодні зціляє час.

Як тут зостанешся, ти не побачиш

Коханої і тільки наразиш

Життя своє на небезпеку, друже.

Підпорою в коханні є надія;

Озбройся нею і скоріш тікай, —

Вона-бо захист від думок тужливих.

Твої листи летітимуть сюди,

Хоча ти сам далеко будеш звідси;

Шли їх мені, щоб я передавав їй,

Щоб раз у раз на сніжно-білих грудях

Могла ховати їх твоя кохана.

Спливає час! Розмови ці даремні!

Хутчій рушаймо! До міської брами

Я проведу тебе; ми поговорим,

Як раду на твою знайти біду.

Якщо ти Сільвію кохаєш справді,

То бережи себе, хоча б для неї.

Обачний будь! Ну, поспішаймо, друже!

Будь ласка, Лансе, як побачиш Спіда,

Скажи, щоб він поквапивсь коло брами

Північної мене догнати.

Знайди його! Ходімо ж, Валентине.

О Сільвіє! О Валентин бездольний!

Валентин і Протей виходять.

Я тільки дурень, бачте; а проте мені вистачило глузду, щоб збагнути, що господар мій — шахрай; атож, ніхто інший, як негідник! Ні одна жива істота не знає й не відає, що я закоханий; а проте я направду закоханий: цієї таїни не витягнеш з мене навіть цугом; і того не витягнеш нізащо, в кого я закоханий; а проте це — жінка! Але хто ця жінка, я не скажу й самому собі; а проте це сільська дівчина, корівниця; одначе вона не зовсім дівчина, бо в неї були вже хрестини; проте — вона таки дівчина, бо вона дівчина-служниця в свого господаря і працює у нього за плату. Вимуштровано її краще, ніж водолазного пса, а то вже дуже багато для простої християнської душі. Ось реєстр (добуває папірця) її чеснот. (Читає) «Перш за все, вона може носити й приносити». Ну, що ж, адже ж більше зробити не здужає й коняка; ні, коняка приносити не може, вона може тільки носити; виходить, моя корівниця краща, ніж будь-яка шкапа. По-друге: вона вміє доїти»; о, бачте, яка чудова якість у дівчини, якщо в неї чисті руки.

Входить Спід.

Здоровенькі були, синьйоре ЛансеІ Куди це ви попливли з вашими думками?

Поплив не я, а мій господар.

Завжди він усі слова поперекручує. Що новенького вичитав ти з отого папірця?

Чорні новини, — найчорніші зі всіх, що ти їх будь-коли чував.

Тобто які чорні, хлопче?

Еге ж, такі чорні, як чорнило.

А дай-но я почитаю.

Чи ти ба, чого тобі, лобуряко, закортіло! Та ти й читати не вмієш.

Брешеш, бо вмію.

Ну, стривай, ось я перевірю. Кажи: хто тебе породив?

Ото питання! А звісно хто — син мого дідуня.

Ах ти ж невігласе, бараняча твоя голова! Син твого дідуня? Де ж пак! Тебе породив син твоєї бабуні! Он що! Чув? От і виходить, що ти читати не вмієш.

Давай-но! Покажи, що там написано, в тому папірці.

На, дивись. І хай допоможе тобі святий Миколай!

СПІД (читає)

«До того ж: вона вміє доїти».

Атож, це вона вміє.

«По-третє: вона варить добре пиво».

А звідси, бач, і приказка: благословенні ті, що варять добре пиво.

«Вона вміє шити».

Виходить, коло неї буде з чого жити.

«Вона вміє плести».

А чого ж іще чоловікові треба, коли він має жінку, яка постачатиме йому панчохи? То можна й без посагу обійтися!

«Вона вміє прати й качати».

І це до діла! Аби було що вдягти, а брудна не ходитиме.

«Вона вміє прясти».

Ловко! То мені не треба буде про неї дбати: сама прядкою зароблятиме собі на хліб.

«Вона має ще багато безіменних чеснот».

Це, бач, означає, що в неї багато нешлюбних чеснот, тобто — байстрюків; а ті ж бо не знають своїх батьків, отож і ймення не мають.

А далі йдуть її вади.

Так би мовити, на п’яти її чеснотам наступають.

«Не слід цілувати її натщесерце, в неї-бо неприємно тхне з рота».

Пусте! Цю ваду можна виправити сніданком; читай далі.

«Вона любить солодко попоїсти».

То й краще: що більше вона їстиме, то легше виправить свій дух.

«Вона балакає уві сні».

То не біда, — аби вона не спала, балакаючи.

«Вона не балакуча».

Ну й бевзь же! Записати таке до її вад! Таж небалакучість — то найвища чеснота в жінці. Прошу тебе, викресли це звідси й постав першою з найголовніших чеснот.

«Вона норовлива».

І це викресли: всі Євині дочки заражені цією вадою. Відібрати в жінок таку спадщину просто неможливо.

«Вона не має зубів».

Ще й краще для мене, бо я дуже люблю шкоринки.

«Вона сварлива».

Дарма! Таж зубів вона не має, — виходить, кусатися не зможе.

«Вона любить заглядати в чарку».

То вже таке діло: якщо трунок добрий, то нехай частується; як вона не схоче, то й я не від того, щоб чарчину вихилити. Добрі речі треба шанувати.

«Вона надто щедра».

На слова? Та де там! Адже тут сказано, що вона небалакуча; а на гроші не розщедриться, бо гаманець завжди буде при мені; ну, а на інше що — нехай собі! Нічого не вдієш. Гаразд, поїхали далі.

«Іtem: вона має більше волосся, ніж розуму, і більше вад, ніж волосся, і більше грошей, ніж вад».

Годі, годі, — я її беру, хоч у цьому місці я двічі, а може, й тричі вагався: брати чи не брати. А прочитай-но ще разочок це саме місце.

«Вона має більше волосся, ніж розуму».

Більше волосся, ніж розуму. дуже можливо, і я це доведу. Покришка на солянці накриває сіль, виходить, її більше, ніж солі; волосся покриває голову з розумом, виходить, його більше, ніж розуму в голові: адже більше завжди покриває менше. Що далі?

«І більше вад, ніж волосся».

Це жахливо. О, коли б цього пункту не було!

«І більше грошей, ніж вад».

Ах, просто розкіш! Це слово скрашає всі її вади. Гаразд, я її беру. А якщо буде весілля, — адже ж на світі немає нічого неможливого.

Тоді я скажу тобі, що твій господар чекає на тебе коло Північної брами.

На тебе. А ти ж хто такий? Йому траплялося чекати й не таких, як ти.

То я мушу йти до нього?

Ти мусиш летіти до нього! Ти тут так довго байдикував, що, мабуть, і бігцем не поспієш.

То чом же ти, бовдуре, не сказав мені цього раніше? А бодай тебе з корінням вигладило разом з твоїми любовними цидулками! (Виходить)

Ех, та й нагорить же йому за те, що він читав мого листа! Так йому й треба! Бовдур неотесаний! Пхає свого носа до чужих таємниць! Піду і я за ним, помилуюся, як йому прочухана даватимуть. (Виходить)

Покій у герцоговім палаці.

Входять герцог і Туріо.

Синьйоре Туріо, ви не турбуйтесь,

Тепер вона полюбить вас напевне;

Таж Валентина вигнано звідсіль,

Його вже не побачить.

Ох, відтоді,

Як вигнано його, мене ще більш

Ненавидить вона та, як і завжди,

Глузує з мене так, що на взаємність

Я втратив будь-яку надію.

Кохання те її колишнє схоже

На крижану фігурку — ту, яка

Відразу тане, лиш теплом війнуло,

І губить форму. Так в дочки моєї

Думки замерзлі теж розтануть з часом,

Забудеться негідний Валентин.

Входить Прoтей.

Ну що, синьйор Протею? Де земляк ваш?

Поїхав звідси, як йому звелів я?

Поїхав, герцогу.

Його від’їзд

Дочку мою страшенно опечалив.

Мине короткий час, і вмре печаль.

Це й я кажу, а Туріо не вірить.

Протею мій, мені довів твій вчинок

І відданість твою, й твою прихильність;

Та й я до тебе привернувся; отже,

Просити в тебе хочу я поради.

Як вашої не буду вартий ласки,

Нехай навік я втрачу вашу ласку!

Ти ж знаєш, як я хочу одружити

З синьйором Туріо мою дочку.

Так, герцогу.

І знаєш ти також

Що волі батьківській вона рішуче

Не хоче улягать.

Не хтіла, пане,

Допоки був тут Валентин.

Вона стоїть уперто на своєму.

Порадь мені, що маємо зробити,

Щоб дівчина забула Валентина

І покохала Туріо.

Хай наклепають їй на Валентина,

Що він облудний, боягуз, що він

Низького роду, — це такі три ґанджі,

Що їх жінки ненавидять найбільше.

Вона збагне, що то на нього наклеп.

Звичайно, так, якщо винити буде

Його запеклий ворог; тож-бо мусить

Сказать їй все його найкращий друг.

То маєте ви взяти це на себе.

Звільніть мене від цього, ваша світлість!

Шляхетному синьйорові не личить

Негідно так брехати, ще й на друга!

Як ваша похвала не помогла б,

То й наклеп ваш йому вже не пошкодить;

А через те — однаково для вас,

Чим маєте мені ви прислужитись.

Я вам скоряюсь, герцогу шляхетний;

Як зможе вплинути на неї наклеп,

Вона розлюбить Валентина швидко.

Та викинуть із серця ту любов

Не значить закохатися у Турйо.

От саме через те, як почнете

Ви з неї витягать любов до нього,

То щоб, бува, не сплуталась вона

Й не стала негодяща, постарайтесь

Схилить її до мене; а для того

Ви маєте мене так вихваляти,

Як будете ганьбити Валентина.

Тож ми звіряємось на вас, Протею;

Нам Валентин розповідав, що ви

Десь-інде маєте свою кохану

І що не здатні зрадить ви й зламати

Присягу. Через те я дозволяю

Вам з Сільвією бачитися вільно.

Вона сумує, плаче і нудьгує,

Та вам, як другові його, — зрадіє;

Ви зможете намовити її

Забути Валентина й покохати

Того, хто друг мені.

Зроблю я все,

Що тільки зможу, пане мій. А ви,

Синьйоре Туріо, не відступайтесь;

Вам слід було б піймать її, мов пташку,

В сильце пісень любовних та сонетів,

Що в них бриніла б непохитна вірність.

О так, поезія — небесний дар,

І в ній могутня сила!

Заспівайте

Про те, що на олтар її краси

Ви офіруєте і ваші сльози,

Й зітхання ваші, й ваше чисте серце!

Пишіть, допоки стане вам чорнила,

А висохне — пишіть сльозами. Хай

З отих рядків — і ніжних, і жагучих, —

Кохання ваше промовля до неї.

На чародійній лютні ув Орфея

Бриніли замість струн поетів жили;

І звук їх золотий, коли він грав,

Пом’якшував гранітні скелі й крицю,

І тигрів приручав, і викликав

З безмірної морської глибини

Левіафанів-велетнів на берег,

І їх примушував іти в танець!

Отож, сумні елегії зложивши,

Ви прокрадіться нишком уночі

До любки під вікно і, запросивши

Музик чудових, в супроводі їх

Співайте їй сумної серенади,

Так щоб кохана врешті зворушилась!

А безгомінна ніч була співзвучна

Благанням тужним пісні про кохання.

Оце єдиний шлях до серця панни.

Так може вчить лиш той, хто сам кохає.

Я цеї ночі виконаю все,

Що ти мені порадив. Отже, мій

Наставнику, ласкавий мій Протею,

Прошу тебе, ходім до міста разом,

Щоб там музик чудових напитати;

Я маю вже добрячого сонета

І ним чудовий задум твій почну.

Час добрий вам, синьйори.

Ваша світлість,

Ми до вечері ваші вірні слуги;

По тому ж візьмемось до справ.

Не гайтеся, я відпускаю вас.

Дія четверта

Ліс поблизу Мантуї.

Входить кілька розбійників.

1-Й РОЗБІЙНИК

Тримайтесь, хлопці, он іде прохожий.

2-Й РОЗБІЙНИК

А хоч би й десять, — бийте їх, не бійтесь!

Входять Валентин та Спід.

3-Й РОЗБІЙНИК

Спиніться! Стійте! Нічичирк! Хутчій

Давайте все, що маєте, а ні,

То зв’яжемо й самі повідбираєм.

Синьйоре, ми загинули! Це ті

Негідники, що їх тут навкруги

Бояться всі мандрівці.

1-Й РОЗБІЙНИК

Не друзі ми: ми — ваші вороги!

2-Й РОЗБІЙНИК

Та цить! Послухаймо його, що скаже.

3-Й РОЗБІЙНИК

Клянусь моєю бородою, — правда!

Здається, він пристойний чолов’яга.

То знайте ж, нічого мені втрачати.

Мене так тяжко доля покарала,

І сам не знаю за що! Все добро,

Що маю я, — це мій нужденний одяг.

Як тільки ви роздягнете мене,

То й візьмете усе моє багатство.

2-Й РОЗБІЙНИК

Куди простуєте?

1-Й РОЗБІЙНИК

Звідки ви йдете?

3-Й РОЗБІЙНИК

А довго там жили?

Шістнадцять місяців, і жив би й довше,

Коли б не вигнала мене звідтіль

Лукава доля.

1-Й РОЗБІЙНИК

Ви вигнанець?

2-Й РОЗБІЙНИК

За віщо ж вигнано вас звідти?

За те, про що мені й згадати гірко.

Я вбив там одного й тепер караюсь;

Але я вбив його у чеснім ґерці,

Без підступу й без ошуканства.

1-Й РОЗБІЙНИК

Якщо це так, нема чого й каратись.

Невже вас вигнано за ту дрібницю?

Атож, ще й радий я, що лиш на цьому

Все лихо окошилося.

2-Й РОЗБІЙНИК

А мови знаєте ви чужоземні?

Я замолоду мандрував чимало,

Й завдячений цьому, що знаю їх;

А ні, то попадав не раз би в скруту.

3-Й РОЗБІЙНИК

Клянуся голим черепом ченця

Із славної ватаги Робін Гуда,

Цей молодець — отаман пречудовий

Для зграї нашої!

1-Й РОЗБІЙНИК

До діла кажеш.

Прошу вас всіх на кілька слів, панове!

Синьйоре мій, пристаньте-бо до них;

Не бачив я розбійників чесніших.

Мовчи, негіднику!

2-Й РОЗБІЙНИК

Чи вам що-небудь у житті лишилось?

Нічого. В нас надія лиш на долю.

3-Й РОЗБІЙНИК

То знайте ж бо, що серед нас є хлопці

Значного роду; юність невгамовна

Нас викинула геть із товариства

Людей достойних. Так мене, наприклад,

З Верони вигнано за те, що я

Хотів був викрасти одну синьйору

Багату вельми й герцогову кревну.

2-Й РОЗБІЙНИК

Мене — із Мантуї за те, що я

Синьйорові шляхетному у сварці

Прошив кинджалом серце.

1-Й РОЗБІЙНИК

Так само вигнано за ті ж дрібниці.

Але вернімося до справи! (Ми

Самі признались вам в провинах наших,

Щоб виправдати перед вами те,

Що ми розбійники). Отож, синьйоре,

Ми бачимо, що ви ставні й вродливі,

Ще й мови знаєте чужі, а нам

Освіченого чоловіка треба,

Такого ось, як ви, у нашім ділі.

2-Й РОЗБІЙНИК

До того ж ви — вигнанець, як і ми,

Й тому ми перш за все у вас питаєм:

Чи згодні за отамана в нас бути,

Й, скоряючись потребі неминучій,

Із нами разом жити тут у лісі?

3-Й РОЗБІЙНИК

Що скажеш ти? Чи пристаєш до нас?

Скажи лиш «так», і станеш на чолі,

І за отамана у нас ти будеш:

Всі, як один, ми скоримось тобі,

Й любити будемо, і шанувати,

Як нашого привідця й короля.

1-Й РОЗБІЙНИК

А скажеш «ні», то знай: тобі не жити!

2-Й РОЗБІЙНИК

Щоб не хваливсь ти ласкою, що ми

Її тобі зробили.

І з вами залишусь, але за те

Кляніться, що не вчините ви кривди

Ні бідакам-мандрівцям, ні жінкам.

3-Й РОЗБІЙНИК

Та ми й самі гидуємо з таких

Негідних і ганебних справ. Ходімо ж!

До хлопців наших відведем тебе.

На нами придбані скарби поглянь,

Що, як і ми усі, віднині будуть

У віданні твоєму, отамане.

Мілан. Перед герцоговим палацом.

Входить Протей.

Я спершу зрадив друга Валентина,

Тепер я мушу Турйо одурити.

Удаючи, що взяв його під захист,

Я про своє лише кохання дбав;

Та Сільвія правдива надто й чесна,

Її ніяк я спокусить не можу

Негідним даром залицянь моїх.

Ледь переконувать її почну,

Що вірно й щиро я її кохаю,

Вона відразу ж докоря мені,

Що друга я мого підступно зрадив;

Ледь словом прохоплюся про її

Красу непереможну — починає

Вона мене картати, що забув я,

Як Джулії в коханні присягався.

Та, насміхам її наперекір,

Я перед нею — мов той хатній цуцик:

Що більш вона любов мою жене,

То більше лащиться любов до неї.

Ось Туріо іде; я мушу з ним

Потішить серенадою кохану.

Входять Туріо та музиканти.

Синьйоре, ви? Сюди ви прослизнули

Раніш за нас, як бачу.

Так, синьйоре,

Кохання прослизає там, де йти

Не можна прямо.

Все ж я сподіваюсь,

Що вашого закохання предмет

Живе не тут?

Звичайно, тут, інакше

Мене б тут не було.

То хто ж предмет той?

Не Сільвія ж?

Так, Сільвія, — для вас.

Коли це так — велике вам спасибі!

Ну, почнемо ж, панове. Інструменти

Настроюйте і грайте веселіше.

Входять і спиняються віддалік господар заїзду та Джулія в хлопчачому вбранні.

Ну що ж, юний мій постояльцю, здається мені, що вам якийсь клопіт серце крає; щось ви невеселі, чому б то?

А тому, господарю мій, що я не можу бути веселий.

Ет, дурниці! Зараз ми вас розвеселимо: тут ви почуєте музику й побачите того синьйора, що про нього ви розпитували нині.

Я почую голос його?

Атож, почуєте.

Це буде музика для мене.

Грає музика

Слухайте! Слухайте!

Хіба й він між ними?

Авжеж! Та цитьте, ось послухаймо.

Хто Сільвія? Яка вона,

Що так усі її кохають?

Розумна й лагідна вона,

Її принади надихають

І ваблять серце, — чарівна!

Чи добра ж? Так! Це знаєш ти!

Любов їй в очі залетіла,

Рятуючись від сліпоти,

Знайшовши ліки там, — прозріла

Й не квапиться звідтіль піти.

На світі Сільвія одна, —

На честь її пісень співаймо!

Вона приваблива, знадна,

Над все її лиш вихваляймо!

Вона ж мов квітка запашна!

Що вам, юначе? Ви вже., бачу я, зовсім зажурилися. Музика, чи що, не припала вам до вподоби?

Ви помиляєтесь: не музика, а музикант мені не до вподоби.

Отакої! Чого ж то, милий юначе?

Він грає фальшиво, батьку мій.

Як-то? Він грає не на тих струнах?

Ні, не те; але він грає так фальшиво, що надриває струни мого серця.

Ви маєте надто ніжне вухо.

О, я волів би оглухнути! Така гра — справжні тортури для мого серця.

Бачу я, що ви не любите музики.

Навпаки; але я не люблю її, коли вона фальшива.

Послухайте лишень, які чудові варіації, як міняються голоси.

Так-так, ось саме ці швидкі зміни мене й дратують.

Та невже ж ви хотіли б, щоб вони все тієї ж самої грали?

Я тільки хотів би, щоб один із них завжди грав на один мотив. Скажіть, одначе: часто цей Протей навідує оту вельможну панну?

Я скажу вам те, що чув від Ланса, його слуги: той синьйор закохався в неї шалено.

А де Ланс?

Пішов по собаку; завтра, за наказом свого господаря, він має віднести того собаку до цієї панни; то їй такий дарунок від синьйора Протея.

Цитьте! Тихо! Відійдімо трохи вбік; ці панове розходяться.

Синьйоре Туріо, ви не турбуйтесь!

Я хитро так облагоджу це діло,

Що ви здивуєтесь.

А де ми з вами

Зустрінемося?

Біля джерела

Григорія святого.

То бувайте.

Туріо та музиканти виходять.

Вгорі, край свого вікна, з’являється Сільвія.

Вітаю вас, шляхетна синьйорино.

Спасибі вам за музику, панове;

А з ким я розмовляю?

З тим, синьйоро,

Чий голос вам давно знайомий став би,

Коли б його ви оцінили вірність.

Синьйор Протей?

Атож, синьйор Протей

І ваш слуга покірний.

Бажаєте, синьйоре?

Вам коритись.

Чудово! Тож ловлю на слові вас.

Цю ж мить додому забирайтесь спати!

О ти, підступний, зраднику лукавий!

Облудний чоловіче! Ти гадаєш,

Така вже я нікчемна й нерозумна,

Що дамся на підмову я негайно,

Поваблюсь на слова твої лестиві,

Що ними ти вже інших одурив?

Вертай, вертай назад, — мерщій покайся

Перед тією, що її кохав ти!

А я клянусь, облеснику лукавий,

Клянусь царицею блідою ночі,

Що я — глуха до всіх твоїх благань.

Твої запобігання зневажаю!

Мені вже й зараз сором криє щоки,

Що я марную час на балачки

З таким, як ти.

Не потаю від вас,

Що я любив колись одну синьйору,

Але вона померла.

ДЖУЛІЯ (вбік)

На чисту воду вивести тебе,

Коли б заговорила: ту синьйору

Ще не покладено у домовину.

Нехай і так, але ж твій Валентин,

Твій друг, — живий; а знаєш добре ти,

Що ми заручені, — й тобі не сором

Його чуття так тяжко зневажати?!

Подейкують, що й Валентин помер.

Ну, то вважай, що й я також померла,

Бо з ним поховано й моє кохання.

Дозвольте, люба, викопать його!

Йди з цим проханням до могили тої,

Котру кохав ще за її життя,

А ні, то поховай із нею разом

Твою любов.

Цього не чує він.

О синьйорино, згляньтесь наді мною!

Якщо у вас таке жорстоке серце,

То, може, віддали б ви свій портрет

Мені на згадку — той, що зараз висить

У вас в кімнаті, панно; буду я

З ним розмовлять, зітхати перед ним

І гірко плакати; адже відтоді,

Як іншому себе ви оддали,

Я — тінь лише, не більш, і вашій тіні

Своє кохання вірне присвячу.

Щоб дівчина потрапила вам в руки,

Її напевне одурили б ви

І в тінь би обернули, як мене.

Буть ідолом — то втіха замала,

Та, бачу, встигли ви уже з брехнею

Так зжитися, що молитеся тіні

І любите подобу, отже, я

Дарую вам портрет. Тож завтра вранці

Пришліть когось по нього. На добраніч.

Ніч довга жде мене, як тих нещасних,

Що мають завтра вранці йти на страту.

Сільвія відходить від вікна.

Господарю, ходімо й ми?

Отакої! Я таки добренько здрімнув.

Скажіть мені, де живе синьйор Протей?

А звісно, в моєму заїзді. Гляньте, ніби вже й світ благословляється.

Ще ні; з усіх ночей моїх безсонних

Ця ніч була найдовша і найтяжча.

Там само. Входить Егламур.

Синьйора Сільвія мене просила

О цій порі навідати її;

До мене, мабуть, має пильну справу.

Синьйоро, синьйорино!

Вгорі, у вікні, з’являється Сільвія.

Хто так кличе?

Слуга і друг ваш вірний, що чекає

На ваш наказ.

Синьйоре Егламуре,

Бажаю тисячу вам добрих ранків!

І вам, шановна панночко, так само!

Ви наказали, і з’явився я

Так рано перед ваші ясні очі,

Щоб запитать, чим можу бути вам

Корисний я.

О Егламуре милий,

Ти — справжній лицар гідний (присягаю,

Що я так думаю й кажу це щиро).

Ти мудрий, співчутливий і відважний,

І знаєш ти, що серцем і душею

Кохаю я вигнанця Валентина;

Тобі відомо теж, що батько мій

Віддати вирішив мене за Турйо,

За дурня, осоружного мені.

Ти й сам кохав; я чула, як казав,

Що то було твоє найтяжче горе:

Звабливицю чарівну покохавши,

Навіки поховав свою любов;

Заприсягнувся на її могилі,

Що ти її не зрадиш, навіть мертву.

О Егламуре, вирішила я

До Мантуї тікати звідси нишком,

Туди, де оселивсь мій Валентин;

Та на шляхах, яж кажуть, небезпечно,

Тому прошу, щоб ти мене провів:

На честь твою і вірність покладаюсь.

Не говори мені про батьків гнів!

Подумай про мою журбу глибоку,

Журбу жіночу, й сам ти зрозумієш,

Що маю право утекти із дому,

Щоб врятуватись від гидкого шлюбу,

Який і небо, й доля прокляли!

Благаю я тебе всім серцем трудним,

Де сум тяжкий лежить, немов пісок

На дні морському, о, поїдь зі мною,

І будь мені товаришем в дорозі!

Як ні, то обіцяй мовчать про те,

Що я тобі відкрила, і наважусь

У путь далеку вирушить сама.

Мені болять страждання ваші, панно.

І, знаючи, що породило їх

Шляхетне й чесне почуття, я згоден

Із вами подорожувати разом;

Мені дарма, що станеться зі мною,

Аби послало небо щастя вам.

Коли ж збираєтесь в дорогу?

Лише стемніє.

Де я вас зустріну?

У келії, у Патріка-ченця.

До нього хочу я піти на сповідь.

Я буду там в призначену годину.

До вечора, шляхетна синьйорино.

Бувай, мій добрий Егламуре.

Входить Ланс зі своїм собакою.

Ох, і тяжко ж господареві на серці, коли той, хто має бути йому за вірного слугу, поводиться, як невдячний пес! Я виховував його ще з цуценяти; я врятував йому життя, коли його вкинули в річку разом з трьома, а може, й чотирма сліпими братиками та сестричками! Я вишколював його так, як справжнього собаку. І чим же він мені за те віддячив?! Мій господар звелів відвести цього пса до панни Сільвії, мовляв, він його їй дарує. То й гаразд. Пішли ми. Та не встигли увійти до їдальні, як цей ледацюга вже підкрався до її тарілки й поцупив каплунячу ніжку. Гидко дивитись, коли собака не вміє триматися як слід у порядному товаристві! Слово честі, я хотів би, щоб він показав себе, так би мовити, освіченим, чемним псом, псом хоч куди! Ех, та що й казати, коли б я не був розумніший за нього та не взяв би на себе його гріха, то цього шолудивця неодмінно повісили б; їй-богу, набрався б він лиха за всі свої штуки! Ну поміркуйте самі: проліз він, бачте, до кімнати, в компанію трьох-чотирьох знатних собачих синів, та й шасть! — прямісінько під герцогів стіл, і раптом, раніше ніж можна було встигнути (даруйте на слові!) помочитися, все шановне товариство вже відчуло носом, що він тут! «Вигнати собаку!» — кричить один. «Яка паскудна тварина!» — кричить другий. «Почастуйте його гарапником!» — кричить третій. «Повісити його!» — кричить герцог.

Але я, впізнавши здалеку цей запах, відразу здогадався, що то наштукарив мій Креб; я — до того парубійка, що батожить у них собак, та й кажу: «Друже, чи не збираєтесь ви відшмагати цього песика?» — «Неодмінно збираюсь», — каже він. «А за що ж? — кажу я. — Ви його марно кривдите, бо це я наробив у кімнаті». А парубок той, недовго думаючи, відчухрав мене та й витурив геть із кімнати. Дозвольте запитати, чи багато знайдеться хазяїв, які вчинили б таку ласку своїм слугам? Еге-е, ще й не таке зі мною траплялося! А скільки разів, бувало, сидів я в колодках за ті ковбаси, що він же їх поцупив; коли б не я, то йому неодмінно довелося б гойдатись на мотузці, — їй-богу! Одного разу випало мені навіть вистояти біля ганебного стовпа за тих гусей, що він їх попридушував; а то б не минула його лиха година. І ти все це забув. А я добре пам’ятаю, яку штуку встругнув ти, коли ми виходили від панни Сільвії! Хіба ж я не загадував тобі не відводити від мене очей і робити все те, що я робитиму? Чи ти коли бачив, собачий сину, щоб я раптом підняв ногу й помочився на спідницю шляхетної дами? Чи ти коли бачив, щоб я витинав такі неподобні штуки?!

Входять Протей та Джулія, одягнена хлопцем.

Ти звешся Себастьяном? Ти мені

Сподобався відразу, й хочу я

Тебе про послугу одну просити.

З охотою. Зроблю усе, що зможу.

Я сподіваюсь.

(До Ланса)

Ось де ти, мерзенний!

Скажи, де ти провештався два дні?

Я, пане, вештався, виконуючи ваші ж доручення: водив собаку до панни Сільвії, як ви мені загадали.

І що ж вона сказала, побачивши мою маленьку перлину?

Та просто сказала, що ваш собака — дворняга і що собаче гавкання — найкраща подяка за такий розкішний подарунок.

А все ж вона залишила в себе мою собачку?

І не подумала; ось я привів її назад.

Як? Ти цього собаку хотів їй подарувати від мене?

Атож, синьйоре; а оте друге манюсіньке собача, схоже на вивірку, вкрав у мене на базарі один хлопчисько, катів помічник; ну, тоді я й запропонував синьйорині Сільвії мого власного собаку; адже він принаймні в десять разів більший за ваше цуценятко, виходить, подарунок вартий у десять разів більше.

Геть забирайсь, негіднику! Мерщій!

Знайди мені мою собачку, чуєш?!

А ні, то не з’являйсь мені на очі.

Геть, я кажу! Чого стоїш? Мене

Розлютувати хочеш?! Через тебе

Я мушу червоніти раз у раз.

Ланс виходить.

Беру тебе на службу, Себастьяне.

Мені юнак потрібний, що зуміє

Наказ мій виконать розумно й спритно,

Бо звіритись на бовдура того, —

Адже й сам бачиш, — аж ніяк не можна.

Крім того, маєш ти приємне личко

Й манери вишукані. Все це свідчить

(Якщо не помиляюсь), що дістав ти

Чудове виховання. Ось за це

Беру тебе. А зараз — от що, хлопче:

Йди до синьйори Сільвії негайно

І їй віддай від мене цього персня.

Та, що мені його подарувала,

Мене любила.

Ви ж самі її,

Звичайно, не любили, раз так легко

Ви розлучаєтесь з її дарунком.

Вона, либонь, померла?

Ні, здається,

Ой горенько тяжке!

Що означа твій зойк?

Не можу я.

Мені так жаль її!

Чому ж то жаль?

Бо, мабуть, вас не менш вона любила,

Ніж ви синьйору Сільвію; бо марить

Вона про того, хто її забув;

Ви ж закохались в ту, що вас не любить.

Сумна в кохання доля — чи не так?

Як здумаю, яке воно мінливе,

То й скрикую: «Ой, горенько тяжке!»

Ну, добре; на, віддай їй персня й разом

Цього листа; ото її кімната.

Перекажи синьйорі, що прийшов ти

По той портрет чудовий, що мені

Його обіцяно. Скінчивши справу,

Вертай скоріш до мене. Я тебе

Чекатиму з нудьгою й горем в серці.

(Виходить)

Як мало є жінок, які могли б

Вловить таке бажання чоловіка!

Протею мій сердешний! Доручив ти

Лисиці стерегти твоїх ягнят.

Ох і дурепа ж я! І задля чого

Жалію я того, хто зневажає

Мене всім серцем? Він кохає іншу,

І через те він зневажа мене;

Його кохаю я, і через те

Я так його жалію. Я дала

Йому перед розлукою цей перстень,

Щоб він мене не забував; а зараз

Повинна я (нещасний посланець!)

Просити Сільвію про те, що хтіла б

Всім серцем я заборонити їй;

Віддать їй те, що хтіла б відібрати;

Хвалить того, кого ганьбить хотіла б.

Я віддана коханому своєму,

Й тому не можу бути я йому

За вірного слугу, саму себе

Не зраджуючи щохвилини. Годі!

Піду поклопочусь для нього — тільки

Так холодно, як гаряче у неба

Благатиму відмови на прохання.

Входить Сільвія з почтом.

Вітаю вас, синьйоро! Я прошу вас

Сказать мені, де можу я побачить

Синьйору Сільвію?

А що б ви їй

Повідали, коли б то я була?

Коли це ви, прошу у вас терпіння:

Доручення я маю до синьйори.

Від господаря мого,

Протея, синьйорино.

Мабуть, вас

Прислав він по портрет?

Таж певно, пані.

Урсуло, принеси сюди портрет мій!

Приносять портрет.

Віддайте це ви панові своєму

Й скажіть, що Джулія, яку забув він,

Пасує більше до його кімнати,

Ніж тінь оця.

Синьйоро, ось, будь ласка,

Вам лист. О ні, даруйте! Помилково

Я аркуш вам подав не той. Прошу,

Ось лист для вас, синьйоро, ваша милість.

Дозволь мені поглянути й на той.

Не можу я. Пробачте, синьйорино.

Ну, то візьми!

Дивитися не хочу на рядки,

Що їх писав господар твій; я знаю,

Там повно клятв нових, запевнень різних,

Що їх розірве він так само легко,

Як рву на клапті я його листа.

Він посила вам персня, ваша милість.

Як? Персня?! О, ганьба йому подвійна!

Казав він тисячу разів, що персня

Дала кохана Джулія йому

Перед розлукою на згадку любу,

І хоч не раз своїм фальшивим пальцем

Поганив перстень він, та я, однак,

Ніколи Джулії так не покривджу.

Вона вам дякує.

Що ти сказав?

Спасибі вам за співчуття до неї.

Сердешна. Мій синьйор її образив.

Її ти знаєш?

Так само майже, як себе я знаю.

Я часто гірко плачу, як згадаю,

Яка вона нещасна.

Вже, мабуть, знає, що синьйор Протей

Її покинув?

Так, здається, знає.

І в цім журби її тяжка причина.

Скажи, чи правда, що вона вродлива?

Була вродливіша в ті дні, синьйоро,

Коли їй вірилось в кохання друга;

Гадаю, що тоді вона була

За вас не гірша; а проте відтоді,

Як кинула дивитися в свічадо

І не хова під маскою обличчя

Від сонця ясного, — зів’яли їй

Троянди на щоках, а на чолі

Лілеї сніжно-білі помарніли,

Й вона засмагла майже так, як я.

Яка вона на зріст?

Така ж, як я; бо на зелені свята,

Як ми в комедіях із нею грали,

Мені жіночі ролі припадали,

І я в убрання Джулії вбиравсь;

Воно прийшлось мені до міри, ніби

Його для мене шив її кравець;

Тому я й знаю: ми із нею рівні.

А раз її примусив я заплакать.

Я грав журливу Аріадни роль,

Що по Тезею плакала й тужила,

Як раптом зрадив він її й утік.

Я грав так щиро й так розхвилювався,

Що зворушив мою синьйору бідну,

Й вона від того гірко заридала.

О, хай умру я, панночко, коли

Не мучивсь муками її й не плакав

Я й сам тоді її тяжкими слізьми.

За співчуття твоє сердечне має

Вона безмежно дякувать тобі,

Юначе милий! Бідна синьйорина!

Покинута й нещасна! Я й сама

Не втримаюсь від сліз, як те згадаю.

Ось гаманець, юначе; я дарую

Тобі його за те, що ти так вірно

Свою синьйору любиш. Прощавай!

(Виходить)

Вона сама подякує вам щиро,

Коли ви познайомитеся з нею.

Шляхетна дівчина! Прекрасна й добра!

Мого коханого чекає, мабуть,

Прийом холодний, бо занадто тепле

У неї співчуття до всіх страждань

Моєї господині. Горе, горе!

Як з себе ти глумишся, о кохання!

Та гляньмо на її портрет. Ось він.

Мені здається, що, якби зробила

Я зачіску таку, моє обличчя

Було б не менш принадне, як її;

А втім, художник підлестив їй трошки,

А може, я сама собі лещу?

Волосся в неї темне, в мене ж — світле;

Якщо за це її він покохав,

Собі добуду я перуку темну.

А очі в нас обох зеленкуваті,

Як то буває часом скло; зате

Її чоло низьке, моє ж — високе.

Що ж саме любить він у ній, чого

В мені не міг би він любити?! Ох!

Любов сліпа, і це всьому причина!

Ходімо ж, тінь, ходім; візьми з собою

І другу тінь, суперницю твою.

О нечутлива формо! Таж тебе

Голубити він, буде й милувати!

Якщо ж в ідоловірстві є чуття,

То хай же плоть моя жива, замінить

Цей образ безтілесний, мовчазний!

Та все ж тебе я берегтиму — ради

Твоєї господині, бо вона.

Й мене поберегла; коли б не те,

Я видерла б ці очі невидющі,

Щоб розлюбив тебе мій пан-господар!

(Виходить)

Мілан. Абатство. Входить Егламур.

Вже сонце золотить вечірнє небо;

Якраз пора, коли зустріти маю

Я Сільвію у Патріка-ченця.

Вона не спізниться; ті, що кохають,

Призначену годину забувають

Лише для того, щоб прийти раніш:

Їх підганяє власна нетерплячка.

Входить Сільвія.

Ось і вона! Добривечір, синьйоро!

Амінь, амінь! Іди вперед, мій друже!

Мерщій крізь монастирську хвіртку вийдім;

Боюсь, за мною стежать шпигуни.

Не бійтеся: до лісу звідси йти

Не більш, як три години; нам би встигнуть

Дістатися до міста, — там безпечно.

Там само. Покій в герцоговім палаці. Входять Туріо, Протей та Джулія.

Що Сільвія відповіла, синьйоре,

На сватання моє?

Вона тепер

Ласкавіша немовби, ніж була;

А все ж їй щось у вас не до вподоби.

А хто? Чи не задовгі в мене ноги?

О ні! Вона вважа, що затонкі.

То взую чоботи, повніші будуть.

ДЖУЛІЯ (вбік)

Острогами кохання не збудити.

Що каже панна про моє обличчя?

Що надто біле.

Ах, яка шахрайка!

Неправда ж то, бо я таки смаглявий.

Одначе перли білі; кажуть люди:

Смаглявий чоловік — то є перлина

В очах прекрасних дам.

ДЖУЛІЯ (вбік)

О, крий нас Боже

Від отаких перлин! А щодо мене,

То я заплющу очі, щоб на них

І зовсім не дивитись.

Їй приємно

Зі мною розмовляти?

Вам про війну не слід розповідати.

А про любов і спокій — їй приємно?

ДЖУЛІЯ (вбік)

Найкраще, все ж, як ти даси їй спокій.

Що каже панна про мою відвагу?

Про те не може бути й мови.

ДЖУЛІЯ (вбік)

Бо добре зна, який ти боягуз.

Якої думки панна про мій рід?

Відомо їй давно, що ви людина

Високого коліна.

ДЖУЛІЯ (вбік)

Ви рід свій від вельможців аж до блазня.

А панна чула про моє багатство?

О так, і вас шкодує.

ДЖУЛІЯ (вбік)

Тому, що все воно ослу належить.

Адже ж маєтки ваші у заставі.

Іде пан герцог!

Входить герцог.

Туріо! Протею!

Ну, як ся маєте, мої синьйори?

Хто з вас синьйора Егламура бачив?

Не бачив я.

І я його не бачив.

А донечку мою?

Не зустрічав.

Тоді втекла вона до Валентина,

Й до неї приєднався Егламур.

Так, — певно це, бо їх брат Лоренс бачив,

Проходячи по лісі, де моливсь він.

Він знає Егламура й запевняє,

Що з ним була й вона, хоч не впізнав

Під маскою її лиця. Збиралась

Вона до брата Патріка на сповідь;

Але ж у брата не було її!

Тож певен я, що справа тут нечиста.

От і прошу: без зайвих слів, панове,

Сідлайте коней і скачіть мерщій

Туди, де шлях здіймається на гору,

До Мантуї. Я там чекать вас буду.

Вона напевне ту обрала путь.

Скоріш, скоріш, синьйори, мчіть за мною!

(Виходить)

Яке ж дурне дівчисько й непокірне!

Тіка від щастя власного, коли

Воно само за нею так женеться!

Помчу їм навздогін! Для того лиш,

Аби на Егламурові помститись,

А зовсім не з кохання до того

Шаленого дівчиська!

(Виходить)

Я ж подамся

Лиш доганяти Сільвію кохану,

На Егламура зовсім я не серджусь.

(Виходить)

За ними я подамсь лише для того,

Щоб перешкодити його коханню,

Однак не мстити за її кохання.

(Виходить)

Ліс. Входять розбійники з Сільвією.

1-Й РОЗБІЙНИК

Ходім, ходім!

Терпіння! Ми повинні відвести вас

До нашого отамана.

До лиха так, що й це знесу терпляче.

2-Й РОЗБІЙНИК

1-Й РОЗБІЙНИК

Де дівся той синьйор, що був із нею?

3-Й РОЗБІЙНИК

Він прудконогий і утік, але

Біжать Валерій з Мозесом за ним.

Веди її на західне узлісся:

Там наш отаман; ми ж — за втікачем;

У лісі повно наших! Ми — впіймаєм!

1-Й РОЗБІЙНИК

Ходім, я відведу вас до печери

Отамана; не бійтесь, має він

Шляхетне серце й жінки не покривдить.

О Валентине, все терплю за тебе!

Інша частина лісу. Входить Валентин.

Як швидко в нас народжується звичка!

Ці сутінки дрімливі, пуща ця

Мені миліша гомінкого міста.

Тут можу я сидіть на самоті,

Ніхто тут не пасе мене очима,

І можу я до пісні солов’я

Й мою тужливу пісню приєднати.

О ти, що тут живеш в моєму серцї,

Не покидай надовго свій притулок,

Щоб сум тяжкий ці мури не пошкодив,

Не обернулась ця оселя в пустку!

О Сільвіє! Прийди, утіш мене.

Я жду тебе, ласкава, ніжна німфо!

Чути гамір.

Що там за гамір? Знов мої хлоп’ята

Здіймають бучу, взявшись за грабунок!

Їх воля — їм закон! Когось полюють.

Хоч я їм до душі, але ж як важко

У шори брати їхній буйний норов.

Сюди ідуть, — сховайся, Валентине!

Входять Протей, Сільвія та Джулія.

Щоб стати вам в пригоді, синьйорино,

Хоч послуг ви й не ціните моїх —

Життям своїм я важив, щоб звільнити

Вас від негідника, який хотів

На вашу честь тяжкий зробити замах.

Невже ж не заробив я у віддяку

Хоч погляду ласкавого від вас?

Вже менше я не можу вимагати,

Та менш мені ви й дати не могли б.

ВАЛЕНТИН (убік)

Чи ж це не сон, що бачу я і чую?

Любове, дай мені терпіння знести

Такий удар!

Яка ж бо я нещасна!

Нещасні ви були, допоки я

Щасливою вас не зробив, коли

Так вчасно нагодивсь.

Моє нещастя

У тім, що ти наблизився до мене.

ДЖУЛІЯ (вбік)

Й моє у тім, що він почав до вас

Підходить надто близько.

Горе, горе!

Коли б голодний лев мене схопив,

Радніша я померти в нього в кігтях,

Ніж почувати, що від злої смерті

Мене Протей невірний врятував!

Бог бачить, як люблю я Валентина.

Життя його для мене дороге,

Як і моя душа; але безмежна

До брехуна негідного Протея

Палка моя ненависть! Геть, облудо!

Ладен я кинутись в обійми смерті

За погляд твій єдиний чарівний!

О, вічне то прокляття для кохання,

Як нас жіноче серце не цінує,

Й мене не любить та, яку люблю я!

Свою кохану сам ти не шануєш!

Згадай-но Джулію, кохання перше.

Ти ж присягався тисячі разів.

І клятви всі ганебно розтоптав,

Мене злочинно покохавши потім.

Де ж честь твоя? Чи ти у ній дволичний?

Та це ж удвоє гірше, ніж її

Не мати зовсім. Так, зламать дві клятви —

То гріх подвійний; а великий гріх —

Зламати і одну! Ти зрадив друга!

Хто ж для кохання не зламає дружби?

Всі, тільки не Протей.

Ну, то гаразд!

Якщо я навіть ніжним красномовством

Не можу привернути вас до себе,

То я доб’юся силою свого!

Брутально, як солдат, я вас примушу

Любить мене, хоч проти волі!

Я ґвалтома візьму тебе!

ВАЛЕНТИН (виходить наперед)

Негіднику, не смій її торкатись!

О підлий друг! Геть руки!

Валентине!

О ти, фальшивий друже, що згубив

І вірність, і любов! Оце-то дружба!

Ти ошукав мої надії! Зрадив!

В твій підступ я ніколи б не повірив,

Коли б його тут не побачив сам!

Тепер я не наважуюсь сказати,

Що друга мав. На кого ж здатись можу,

Коли правиця власна може так

Облудно зрадить серце? О Протею,

Тепер мені чужий став цілий світ!

Незрима рана — то найглибша рана.

О ниций вік! Зітерто віру в порох:

Найближчий друг — мій найлютіший ворог!

Мене вбивають сором мій і злочин!

О Валентин! Пробач мені! Якщо

Душевної гризоти буде досить,

Щоб гріх перед тобою мій покрити,

Прийми її! Моє страждання більше

За гріх, що я ганебно учинив.

Хай буде так! Цього для мене досить.

Я вірю знов, що чесний ти, мій друже.

Той з нас, кого не може зворушити

Покута щира, гине сам; його

I небо відцурається, й земля,

Що всі гріхи дарують! Каяття

Зміняє гнів створителя на ласку.

Щоб вірив ти, що я тобі прощаю.

Коханням Сільвії тобі я поступаюсь.

О горе мені, горе! (Непритомніє)

Гляньте, що з ним?

ВАЛЕНТИН Ей, хлопчику! Дитино! В чому річ?

Отямся-бо! Скажи хоч слово!

Синьйоре дорогий, мені звеліли

Синьйорі Сільвії віддати персня,

А я забув.

А де ж той перстень, хлопче?

Будь ласка, — ось він.

(Дає йому персня)

Дай-но подивитись.

Та це ж той самий перстень, що його

Я Джулії віддав.

Даруйте, пане!

Я просто помилився; ось той перстень,

Що Сільвії звеліли вн оддати.

(Показує іншого персня)

А як у тебе опинивсь цей перстень?

Його я Джуліі подарував,

Як від’їздив.

А Джулія, його

Сюди принісши, віддала мені.

Як! Джулія?

(до Протея)

Поглянь на ту, яка була метою

Твоїх присяг і в серці берегла їх.

Зрадливий і лукавий! О Протею,

Соромся, червоній. Це ж через тебе

Я надягла це непристойне вбрання!

А втім, як запевня доброзвичайність,

Мінять своє убрання на хлопчаче

Для дівчини — то сором невеликий,

Чуття ж мінять — ганьба для чоловіка!

Міняти почуття! То правда! Боже!

Якби зміг бути сталим чоловік,

Він досконалості б досяг; мінливість —

Його найголовніша вада! Так,

Вона — причина вчинків всіх лихих,

І тяжко нам бува позбутись їх!

Чи тих приваб, що в Сільвії немало,

Для Джулії моєї бракувало?

От і гаразд! Давайте ж ваші руки,

Я вас з’єднаю. Доля зле б вчинила,

Якби цих друзів двох не помирила.

Ти — свідком, небо, що мої бажання

Здійснилися цілком!

Мої також.

Входять розбійники, ведучи герцога й Туріо.

РОЗБІЙНИКИ

О, здобич, здобич!

Назад! Не руште їх, кажу вам! Це —

Володар мій, сам герцог.

Ваша світлість,

Вітає вас вигнанець Валентин.

Як? Валентин!

І Сільвія також тут!

А Сільвія — моя.

Геть, нерозумний!

Ти чуєш? Одійди, бо гнів мій кине

Тебе в обійми смерті! Не підходь!

Не говори, що Сільвія твоя,

А то Мілана більше не побачиш!

Не смій її торкнутись навіть пальцем,

Не оскверняй її своїм диханням!

Синьйоре Валентине, заспокойтесь!

Вона мене нітрохи не цікавить.

Таж тільки йолоп буде наражати

Себе на небезпеку за дівчисько,

Яке його не любить! А тому

Беріть її, як маєте бажання!

Який нікчемний ти! Який огидний!

Хотів за всяку ціну покорити

Цю дівчину — і віддаєш її,

Злякавшися нікчемної погрози!

А щодо тебе, Валентине мій, —

Клянуся честю предків! — гідний ти

Кохання королеви! Я забув,

Відважний лицарю, колишній гнів мій,

Запрошую тебе до нас! Чого б

Ти в мене не просив, на все я згоден.

Синьйоре Валентине, ти шляхетний

І роду доброго, — бери ж її,

Ти Сільвію по правді заслужив.

Спасибі вам, володарю! Цей дар

Мене сповняє щастям. Та прошу вас.

Заради вашої дочки, вволіть

Одне моє прохання.

Я не відмовлю, що б ти не просив.

Ось перед вами, герцогу, вигнанці.

Я з ними жив і знаю, що вони

Усі — прекрасні і достойні люди.

Даруйте їм минуле і дозвольте

З вигнання повернутися. Вони

Збулися вад, увічливі та добрі,

І можуть прислужитись вам, мій пане.

Ти переміг. Тобі і їм прощаю!

Ти знаєш їх, тож ними порядкуй,

Як визнаєш за краще. Ми ж ходім.

Забудьмо злигодні усі в бенкетах,

В веселощах та в учтах урочистих!

А я дорогою насмілюсь вас

Розважити, мій герцогу ласкавий.

Чи до вподоби вам цей юний паж?

Атож, він дуже милий. Ба який!

Він червоніє.

Можу вас запевнить,

Миліший він за хлопця, ваша милість.

Як маю вас я розуміть, синьйоре?

Якщо дозволите, я по дорозі

Вам розповім, як все предивно склалось.

Ходім, Протею, ти на кару мусиш

Послухати історію любовних

Твоїх пригод. Тоді в той самий день

Ми відгуляєм наші два весілля:

Один бенкет бучний, одна господа

Й одне взаємне і безжурне щастя!

Неласкаві на мене щастя й люди,

І на свій стан я, де піду, там плачу,

В глухеє небо і у власні груди

Звертаю зір, клену судьбу ледачу.

Бажаю буть багатшим на надію;

Як сей — буть гарним, як той — друзів мати,

Отсього хист, оттого власть дістати,

Все тим не рад, що маю і що вмію.

Аж сам горджу собою за ті хиби!

Та як тебе згадаю, з мого серця,

Мов жайворонок із плідної скиби,

До неба вранці моя пісня в’ється.

Як лиш твою любов солодку нагадаю,

Своєї долі я й за трон не заміняю.

Чом бідний так на новину мій спів,

Не строїться відмінно все для моди?

Чом я не силуюсь, як іншим се уходить —

Пишних, надутих добирати слів?

Чом мисль моя одно й однаке все

Одіння носить, просте і щоденне?

І легко взнать мене, бо кождеє слівце

На свого творця вказує, на мене.

Про тебе, любко, я раз в раз співаю,

Про тебе, мого співу й серця раю!

В старі слова ввесь дух свій я вкладаю.

Тобі даю, що вже твоє здавен.

Як сонця схід і захід все ясен;

Так спів мій все новий, хоч все оден.

Не раз я кличу смерть, бо нудно бачить

Як ходить працівник в жебрацькому лахмітті,

А капосне ніщо блищить у пишнім строю,

А вірність щирая, знай, б’ється з клеветою.

Як славу має й честь огида і облуда,

А чистоту он там сквернить насилля дике,

Як чесноту ганьбить ось стовпище велике,

А власть над всіма зла, як на очах полуда.

Перед надсилою художество німіє,

А дурень мудрому відмірює права,

І правда спугана, безпомічна дуріє,

А добрий в найми йде, а ледар ужива —

Умер би! Ні, держусь тривогою одною:

Як я умру, й любов моя умре зі мною.

Сі говорять: твоя хиба —

Молода ти і пуста;

Ті говорять: до лиця се

Молодощам пустота.

Та чи хиба, чи прикмета,

Люблять всі тебе проте;

З хиби кождої у тебе

Вже й прикмета наросте.

Як на пальці у цариці,

Що тронує вище нас.

Навіть найпідліший камінь,

А уходить за алмаз,

Так твої всі блуди й хиби,

Скільки їх у тебе єсть,

Ще й красять тебе, принаду

Надають тобі і честь.

З небесних зір не вмію я читати,

Проте астролог я, хоч про февральні дні,

Зарази, війни, біди й дорожні

Не вмію віщим духом провіщати.

Хоч не звіщу, чи завтрашній день

Дощ принесе чи бурю або град,

З знаків небесних теж не вмію розізнать,

Яку царям судьба готує долю.

Твої очиці — те сузір’я ясне,

В котрім я правду вичитав такую:

Коли ти синові все лишиш у наслідді,

То житиме краса і правда в світі;

А як не лишиш, то напевно пророкую,

Що враз з тобою і краса, і правда згасне.

Коли в солодкій тиші любих дум

Я спомини минулого збираю,

Чимало страт оплакує мій сум,

До давніх сліз новії доливаю.

І виступає на очах росиця

За другами, що смерті тьма пожерла,

І щедро знов перлиться сліз криниця,

І туга воскреса, що здавна вмерла.

Я важко мучуся минулим горем,

І жаль до жалю додаю раптово;

Колишній сум бушує новим морем,

Що сплачено давно, плачу наново.

Та як до тебе зверну свої мислі —

Всі страти віднайшов, всі смутки присли.

У моєї пані очі

Не такі, як сонце, ні,

І коралі червоніші

Від пурпури уст її.

Коли білий сніг, то певно,

Що смаглява в неї грудь;

Коли волос — дріт, то в неї

Дроти чорнії ростуть.

Бачив я всілякі рожі —

І червоні й білі теж,

Та таких на личку в неї

Рож ти певно не найдеш;

І багато розкішніших

Пахощів нам вироста,

Аніж ті, якими дишуть

Мої милої уста.

Я люблю її розмову,

Хоч докладно знаю сам,

Що музика приємніше

Гомонить моїм ушам;

Як богині ходять, сього

Я не бачив ані в сні;

Моя пані, як і всі ми,

Ходить просто по землі.

І як же щастя знов мені зазнати,

Коли пропали ліки супокою,

І муки дня не хоче ніч втишати,

День мучить ніч, а ніч його чергою;

Коли враги відвічні, ніч і день,

Зв’язались, щоб в’ялить мене стражданням;

День працею, ніч сумом і риданням,

І труд мій час розділює лишень?

Дню лестячись, кажу; який ти гарний,

Сум украша його, як стане хмарний,

І ніч лещу: як в небесах не стрітиш

Ні зірки, сам ти всю її освітиш!

Та кождий день мій біль довжить, не спинить,

І кожда ніч його ще тяжчим чинить.

У твоїй груді всі серця заперті,

Які оплакував я, мов мерців,

В ній зміст любові і любовних снів.

Тих другів, що я мав за здобич смерті.

Чимало сліз жалібних і святих

Любов сердечна з моїх віч вточила,

Як дань мерцям, що їх земля покрила, —

А се їх ти у грудях крив своїх.

Тому ти гріб живучої любові,

Обвішаний вінцями мого жалю,

І кождий дав тобі часть мого паю,

І всі паї — твої тепер…

Всі, кого я любив, живуть у тобі,

А з ними всіми ти живеш у мні.

Тиранка ти, о так, така твоя вже вдача,

Як всіх тих, що краса жорстокими зробила;

Бо добре знаєш, що моя душа гаряча

Тебе, мов жемчуг найцінніший, обіймила.

Дехто в лице твоє загляне й обізветься:

«Чого б його зітхать і мучиться так гірко?»

Брехня! Хоч голосно се з уст і не зірветься,

Та я в душі клянусь: «Брехня се, люба зірко!»

Що не фальшиво клявсь, про се мене впевняє

Та тисяча зітхань при згадці про твій вид.

Хто хоче, білий цвіт над все най величає;

У мене чорний — верх над усіма держить.

Та чорна вдача в тебе, ось в чім горе!

І відси, думаю, і йдуть всі поговори.

Примечания

Коротко кажучи (перекруч. ісп.).

Пробачте мені (іт.).

Викупися з полону якнайдешевше (лат.).

Від усього серця можу сказати: це дуже доречно (іт.).

Ласкаво просимо в нашу господу, вельмишановний наш синьйоре Петруччо (іт.).

Тут протікає Сімоїс; тут Сігейська земля; високий палац старого Пріама тут стояв (лат.).

Перш за все (лат.).

З єдиним правом друкувати (лат.).

В присутності (лат.).

Охоронця актів (калічена лат.).

Актів (калічена лат.).

Гербовий (калічена лат.).

Не розкидайтеся словами! (Калічена лат.)

Звичайно (калічена лат.).

Чи я не забув чогось? (фр.)

Дурнів (фр.).

Хай буде соромно тому, хто про це погано подумає (фр.) — девіз англійського ордену Підв’язки.