«Кароліна і дорослі»

Дідусь розплющив очі. Його обличчя враз проясніло, порожевіло. Він усміхнувся до Кароліни й, зблиснувши очима, сказав, що охоче чого-небудь поїв би. Чи не зосталося полуниць, що їх він учора хтозна-чому не схотів їсти?

Він підвівся з подушки й сказав, що почуває себе вже краще, цілком добре себе почуває — він зовсім одужав.

Кароліна весело засміялася. І коли її посварили за те, що вона боса і в мокрому фартушку, то засміялася ще голосніше, і її мало не покарали. Але, побачивши здорового дідуся, вмить забули про кару.

День минув дуже весело. Час від часу Кароліна ніжно поглядала на дідуся — адже це завдяки їй він знову був у сімейному колі! Вона вже геть забула, що це через неї він захворів. Тепер Кароліна почувала, що дідусь їй рідніший, ніж будь-кому іншому. І вона подала йому руку, щоб разом піти погуляти.

За обідом, обчищаючи персика, дідусь несподівано спитав:

— А що зі мною все-таки було?

— Навіть лікар нічого не розуміє, — докинув тато.

А радісно збуджена Кароліна сміливо сказала:

— Ти втратив був пташку, що зберігала молодість у твоєму серці.

Дорослим це здалося дуже дотепним жартом.

Вечір минув спокійно. В домі витав дух злагоди і щастя. Якби не дідусева хвороба, ніхто б цього й не відчув; та оскільки добре цінується лиш тоді, коли зазнаєш лихого, всім тепер дихалось легше. І Кароліна, либонь, уперше подумала: як гарно, коли біля тебе люблячі рідні…

Коли настав час спати, Кароліна, перш ніж іти до себе в кімнату, зупинилася перед Адонісом.

— Ну як, Кароліно, чи не забагато було в тебе пригод? — спитав Адоніс. — Тік-так, тік-так…

— Ти вже не сердишся на мене? — спитала Кароліна.

— Я ніколи по-справжньому на тебе не сердився. Тік-так, тік-так… Я добре знаю дітей. Сподіваюсь, те, що сталося, буде для тебе добрячим уроком.

— Звичайно, любий Адонісе! — відповіла Кароліна.

— Тік-так, тік-так, тік-так, — цокав годинник. — Колись тобі здаватиметься, що все це тобі приснилося. Я знаю — так було завжди, відколи я стою в цьому домі.