Петро Єршов
Горбоконик
Перекладач: М.Рильський
Джерело: З книги: Максим Рильський. Твори у двадцяти томах. Том п'ятий. Поетичні переклади. К.:Наукова думка, 1984
Вперше цей твір було опубліковано на http://www.ukrlib.com
Частина перша
«Починається казка казатися»
За горами, за лісами,
За широкими морями,
Проти неба на землі
Жив дідусь в однім селі.
У старенького три сини:
Старший — з розумом хлопчина,
Середульший — сяк-такий,
А найменший — геть дурний.
Хлопці сіяли пшеницю
Та й возили у столицю:
Бач, столиця та була
Недалеко від села.
Там пшеницю продавали,
Гроші добре рахували
І, набивши гаманця,
Повертались до отця.
От чи скоро, чи не скоро
Приключилося їм горе:
Хтось у поле став ходить
І пшеницю толочить.
Про таку лиху пригоду
Ще ніхто не чув ізроду;
Стали думать і гадать,
Як би злодія впіймать.
Та й надумали ходити
Уночі той лан глядіти,
Щоб його оборонить,
Лиходійника зловить
Почало ж ото смеркатись,
Старший брат почав збиратись,
Він сокиру й вила взяв
Та й у поле почвалав.
Непогожа ніч настала;
Боясть парубка напала,
І сховався молодець
У кошару до овець.
Встало сонце із-за хмари,
Вийшов тихо він з кошари,
Із криниці вид умив
Та й постукавсь до братів:
«Гей, прокиньтеся, тетері,
Відчиніть скоріше двері!
На дощі я весь промок
Аж до самих до кісток».
Хлопці двері відчинили,
Брата старшого впустили
Та й питаються його,
Чи не бачив він чого.
Старший брат перехрестився,
На всі боки поклонився,
Кашлянув і проказав:
«Цілу нічку я не спав;
А було ж мені, на лихо,
І не тепло, і не тихо:
Як звірюка, вітер вив,
Дощ холодний ливма лив,
Ох, намучивсь я доволі!..
Ну, та все гаразд у полі».
Похвалив його отець:
«Ну, Данило, молодець!
Послужив ти службу щиру.
Тобто, мовить до приміру,
Не ловив у полі гав,—
Лан як треба доглядав».
Почало ізнов смеркатись;
Середульший став збиратись,
Він сокиру й вила взяв
Та й у поле почвалав.
Ніч холодна як настала,—
Туга парубка напала,
Зуб на зуб не попада;
Він навтьоки, бо біда!
«Лучче ніч повартувати
У сусідки біля хати!»
Непереливки було!..
Тільки ж сонечко зійшло,
Він братів почав будити:
«Гей, сплюхи, а відчиніте!
Був мороз вночі страшний,—
Ледь зостався я живий!»
Хлопці двері відчинили,
Середульшого впустили
Та й питаються його,
Чи не бачив він чого.
Він тоді перехрестився,
На всі боки поклонився
І крізь зуби проказав:
«Цілу нічку я не спав,—
А заснути міг навіки,
Бо мороз був превеликий,
До костей мене дойняв;
Ніч до ранку я дрижав;
Проклинав нещасну долю...
Ну, та все гаразд у полі».
І йому сказав отець:
«Ти, Гаврило, молодець!»
Стало втрете знов смеркатися»,
Час найменшому збиратись;
А найменший не спішить,
На печі собі сидить
Та й реве з усії сили.
«Чорні очі, личко біле!..»
Стали браття дорікать,
В поле дурня виганять,—
Та хоч як вони кричали,
Тільки голос утеряли:
Що йому до тих розмов!
Ну, тут батько підійшов,
Каже: «Синку мій коханий,
Ти піди в дозор, Іване.
Я обнов тобі куплю,
Дам і кваші, й киселю».
Тут Іван злізає з печі,
Кобеняк бере на плечі,
Хліб за пазуху кладе,
Вартувати лан іде.
Ніч настала; місяць сходить;
Поле все Іван обходить,
На всі боки погляда
І під кущиком сіда:
Зорі лічить, мов читає,
Та окраєць уминає.
Враз опівніч кінь заржав...
Вартовий швиденько встав,
Подививсь під рукавицю —
І побачив кобилицю.
Наче сніг була вона —
Чистобіла та ясна,
Грива хвилями спадала,
Щирим золотом сіяла...
«Еге-ге! так он який
Наш злодюжка!.. Ну, постій!
Жартувати я не вмію,
Сяду враз тобі на шию!
Подиви, яка прудка!»
Скинув він кобеняка,
До кобили підбігає,
За хвоста її хапає
Та й сідає на хребет —
Тільки задом наперед.
Стрепенулася кобила
Ще й очима засвітила,
Шию лебедем звила
І зірвалась як стріла.
В'ється змієм над полями,
Висне птахом над ровами,
Мчиться скоком вище гір,
Лине чвалом через бір.
Хоче скинути Івана,
Щоб не став він їй за пана.
Та в Івана славний хист —
Цупко держить він за хвіст.
Натомилася кобила
І отак заговорила:
«На мені ти вмів сидіть,
Будеш мною володіть.
Дай лиш місце для спокою.
Та ходи як слід за мною,
Та щодня мене гляди,
В поле чистеє води,
Випускай гуляти в полі
На роздоллі ще й на волі.
Через три дні я заржу,
Коней двійко породжу —
Гриванів, яких донині
Не стрічалося людині;
Ще й конятко-малюка,
Чверть аршина без вершка
На хребті з двома горбами
Ще й з предовгими ушами.
Більших двох, як хоч, продай,
Горбанька ж не віддавай
Ні за яхонт, ні за гроші,
Ні за царськії розкоші.
В ясен день, у тьмі нічній
Він товариш буде твій:
У мороз тебе зогріє,
Влітку холодом обвіє;
В голод хлібом покріпить,
В спеку медом освіжить.
А мене, як час настане,
Знов гулять пусти, Іване!»
«Добре!» — думає Іван
І в пастуший балаган
Кобилицю заганяє,
Двері щільно затуляє,—
Скоро ж сонечко зійшло,
Повертається в село
Ще й співає як уміє:
«Ой, у полі вітер віє!..»
От на ґанок він ступив,
Клямку бистро ухопив,
Двері торгає щосили,
Що аж стіни затремтіли,
І кричить на весь базар,
Ніби стався там пожар.
Тут брати попрокидались,
Дуже сильно полякались,
Закричали: «Хто такий?»
«Це ж бо я, Іван дурний!»
Хлопці двері відчинили,
В хату дурника впустили
І взялися дорікать,
Як він смів їх так лякать!
А Іван наш не зважає,
В постолах, у малахаї
На широку лізе піч
І таку заводить річ
Про нічну свою пригоду,
На утіху всьому роду:
«Цілу нічку я не спав,
Зорі в небі рахував,
А до місяця й байдуже,—
Заклопотаний був дуже.
Зирк — аж бачу сатану
На пшеничному лану;
Пика — зовсім як котяча,
Очі — вогники неначе!
От зачав той чорт скакать,
Комментарии к книге «Горбоконик», Пётр Павлович Ершов
Всего 0 комментариев