«Ріка далеких мандрів»

Ріка далеких мандрів (fb2) - Ріка далеких мандрів (Повісті) 435K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Богдан Иванович Сушинский

Богдан Сушинський

РІКА ДАЛЕКИХ МАНДРІВ

_{Повість}

_{(Скорочений варіант)}

1

Нарешті я бачу річку. Вона витікає з оповитого ранковим маревом передгір'я і зникає десь за порогами, залишаючи по собі химерне відлуння водоспаду. Це відлуння я почув ще у селищі. Тільки там воно здавалося далеким і таємничнішим.

По той бік річки видніються дві завішані серпанком гори, вершини яких займаються під вранішнім сонцем, ніби два далеких вогнища. Кілька хвилин я зачаровано дивлюся на ці вершини, наче мореплавець на далеку незвідану землю. Он вона, треба тільки наважитись і підійти, наважитись і…

Я справді ступаю кілька кроків і, зупинившись край урвища, з острахом зазираю вниз. Там, біля підніжжя скелі, піниться величезний вир. Мабуть, ріка пробила собі шлях і попід скелею, тому що біля самого берега виривається просто з-під кам'яної брили. Скільки віків б'є вона у ці скелясті береги? І скількох людей зачаровувала своїм клекотом?

Поблизу не було жодного містка, отож, вершини по той бік ріки лишалися далекими і недосяжними. І, може, тому здавалися зараз ще красивішими і заманливішими.

Зіщулюючись у своїй легенькій курточці, я озирнувся на селище, яке дрімало на пласкому узвишші, і пригадав наш теплий лиман. О цій порі хлопці вже, напевне, блаженствують на днищах перевернутих човнів, підставляючи боки вранішньому сонцю. Повіває степовий вітерець, і вода ще нібито й не тепла, одначе й не холодна, а, як каже мій товариш, Вікоша, «саме смак»… «Нічого, — втішаю себе, — зате і Вікоша, і взагалі, всі, хто знає, де я тепер знаходжуся, одверто заздрять мені. Бо кому з них і коли вдасться побувати на Далекому Сході? І чи вдасться взагалі? А я вже тут…»

І мені одразу стає тепліше…

Від селища долинає гуркіт моторів, але на околиці ще не видно жодної постаті. І тайга, що підступає до крайніх вагончиків Нордана, здається похмурою і непривітною.

Ледь уторованою кам'янистою стежкою підходжу до порогів. Тут, біля водоспаду, ріка клекоче ще грізніше, і клекіт її просто оглушує. Щоб краще бачити пороги, я піднімаюся на пагорб, маківка якого дещо нагадує кратер вулкану, і вже звідти ще раз охоплюю зором водоспад. Тепер від нього не можна відвести очей, запінявілий вир водоспаду причаровує і водночас заколисує. Сонце нарешті пробилося крізь завісу туману, і тепер потоки води відсвічують якимись дивовижними кольорами, яких я ніколи не бачив.

Досі я щоліта на місяць-два приїздив до діда Матвія. Його хата стояла на березі малесенької річечки Кодими, що нечутно жебонить поміж корінням старезних верб, в'юнячись по широчезній, обрамленій зеленими пагорбами долині. Цю річечку можна було перейти вбрід, переплисти, відштовхуючись ногами від мулького дна, або перескочити, добувшись мало не середини її по низенько нахиленій вербовій гілці. І тільки в плавнях за містечком річечку все ще треба перепливати човном. Але й там вона була такою мілкою, що вже мало хто наважувався пірнати з дерев, як пірнали колись давно, коли мій батько ще й сам був хлопчиною.

Отож не дивно, що уявлення про будь-яку річку складалося у мене за нашою Кодимою, — тихою, теплою, і чомусь вічно заспаною. Може, тому й ця заблудла в тайзі ріка Далекого Сходу із загадковою назвою Амгунь так вражає мене зараз. Бурхлива річка посеред блакитно-сивої тайги… Навіть тепер, у липні, від неї віяло крижаним холодом.

2

Постоявши біля порогів, я піднявся на узвишшя неподалік берега і раптом побачив у долині, що підступала до ріки, великого, красивого оленя. Учора, коли ми їхали тягачем із села Тургай, батько вже показував мені невеличку череду цих тварин, які піднімалися схилом хребта до перевалу. Я був такий вражений видовищем, що батько не стримався і пообіцяв узяти з собою у тайгу. Й ось ще одна несподівана зустріч…

Я причаївся за модриною, й олень, напевне, не помітив мене. Або відчував, що людина занадто далеко і не може загрожувати йому. Ось він наблизився до невеличкої затоки, високо підняв голову, сторожко роззирнувся і, тільки переконавшись, що ніяка небезпека на нього тут не чатує, припав до води. Та раптом щось стривожило тварину. Вона підвела голову, на якусь мить завмерла, потім раптом знервовано «затанцювала» якийсь незбагненний танок, а ще через хвилину зникла в прибережних хащах.

Але в цей час я уже стежив не так за оленем, як за хлопчиною, якого помітив на схилі долини. Щойно олень почав пити воду, хлопчина, скрадаючись, наблизився до нього, підвівся і скинув руки — якийсь дивний жест, якого я не міг збагнути. Коли ж хлопчина наблизився до тварини ще на кілька кроків і знову повторив той жест, я зрозумів: він вдає, що цілиться з рушниці. «Полює» на оленя — ось що він робить!

— Гей, Робінзоне, ти погано цілишся! — гукнув я, тільки-но хлопчина підняв свою «рушницю» втретє, намагаючись «уполювати» оленя, що втікав.

Хлопець різко озирнувся й опустив руки.

— І що, ти справді наважився б стрілити в нього? — запитав я, підбігши до «мисливця».

— Якби тільки мав рушницю, — твердо відповів незнайомець.

Це був широкоплечий і досить-таки міцний хлопчина, а коротка, підбита хутром брезентова куртка ще й додавала йому дорослості і поважності. Густе чорне волосся спадало йому на очі, і, щоб бачити мене, «мисливець» схиляв голову майже на плече і якось дивно косував.

— Ти що, не радий моїй появі? — досить миролюбно запитав я, не бажаючи прощатися з ним, не познайомившись.

— Не стояв би тут, не заважав полюванню… — непривітно пробурчав хлопець.

— Якому це полюванню, диваче?! У тебе ж нема рушниці.

— Все одно це — полювання, — погордо відповів «мисливець». — Невже ти не знаєш, що ніхто не виходить на звіра просто так, одразу? Спочатку вчаться, тренуються… Я переслідував цього оленя від Чомкенської западини, відтоді, як «поранив» його. Ну, не насправді поранив, ти розумієш… Я здогадувався, що він подасться до річки, тому пішов навперейми, навпростець. Мій дід так і каже: «Вчись розгадувати шлях звірів, розуміти їх повадки». І я розгадав шлях цього оленя. А якби ти не завадив, мабуть, підкрався б до нього й на політ аркана.

— «Політ аркана»? Що це означає? Вперше чую.

— У нас усі так кажуть, — стенув плечима хлопець, дивуючись моєму незнайству. — Ти хіба не звідси, не з Нордана?

— З Нордана. Але ми з матір'ю тільки вчора прилетіли сюди. З України. Мій батько працює тут інженером-будівельником. Ну а ми — гості. У мами відпустка, у мене канікули.

— І ти ніколи в житті не бачив, як полюють?

— Я живу в містечку. А навколо степ, поля. Ніякі звірі там не водяться. Хіба що зайці.

— І не вмієш кидати аркан?

— У нашому містечку цього, мабуть, не вміє ніхто.

— На «політ аркана» — це на відстань, з якої можна заарканити оленя. Стріляючи з такої відстані, жоден мисливець не промахнеться. А взагалі, мій дід Аян вважає, що справжній мисливець повинен ціляти з «польоту кулі», тобто, доки сягає постріл. Он батько мій полював на соболя, ціляючи в око. От тільки загинув він. У тайзі загинув, позаминулого року. Тепер дід хоче, щоб я теж став мисливцем. Ще вправнішим, ніж батько.

— А я, мабуть, не наважився б убити оленя. Рука не піднялася б.

Хлопчина здивовано глянув на мене і, подумавши трохи, стенув плечима.

— Це добре. І ніколи не треба стріляти в дичину, якщо ти не справжній мисливець, і якщо можеш прожити, не полюючи. Так вважав мій батько. Я чув, як він казав це студентам-практикантам. Тебе як звуть?

— Валерій.

— Валерка? — перепитав хлопчина. Й, усміхнувшись, поплескав мене по плечу. — А мене — Чингіс. Чингіс Курун. Он, за тим пагорбом, є нанайське селище Еймон. Я — звідти. Але ми з хлопцями часто буваємо у Нордані. Ну а ти обов'язково навідайся до нас, в Еймон, покажу красиві місця. І з дідом своїм Аяном Куруном теж познайомлю. Ти ще почуєш про нього, його звуть Вічним Мисливцем. Дід чудово знає увесь наш край і безліч цікавих історій. Тепер йому вже за сімдесят, дуже старий. А колись був найкращим мисливцем Далекого Сходу. Так усі кажуть. Та й зараз він ще іноді виходить на полювання, або збирає в тайзі трави та коріння, якими можна лікуватися.

— Ну от, бачиш, з дідом тобі вже пощастило, — всміхнувся я. — Цікаво було б поговорити з ним. А що завадив тобі «полювати» — пробач. Хто ж міг подумати?..