«Молдавські народні казки»

Молдавські народні казки

Фет-Фрумос — Овечий син

(Переклав М. Цехмейструк)

Це діялось давно-давно, а якби такого не було, то і в казку не ввійшло б. А було це тоді, коли блоху підкували і вона стрибала — хмар діставала.

В ті часи по молдавських степах багато чабанів ходило. Один з них мав гарну та велику отару овець і мандрував з нею всюди: по гірських полонинах, по квітучих узліссях, по запашних луках.

Усі його вівці були як вівці, лише одна серед них якась кручена, завжди ходила зажурена і часто намагалась утекти з отари. І скільки чабан її не лупцював та собаками не цькував, нічого не помагало. Це набридло чабанові, і він махнув на неї рукою: хай іде, мовляв, куди хоче, хоч до вовка в зуби. Вівця тиць сюди, тиць туди, від травиці до травиці, все далі й далі, та й заблукала в лісові нетрі.

Отямившись, озирнулась довкола, а там жодної живої душі, лише дерева, товсті та високі, стоять похмурою стіною, закриваючи вітами сонце, навіваючи сум і тривогу.

Глянула вівця в один бік, в другий, потім тричі обкрутилась і стала гарною дівчиною, — засяяла, мов сонечко навесні. Пішла лісом, знайшла світлу поляну і нашвидкуруч заходилась будувати з гілок та різнотрав’я курінь, щоб на випадок негоди було де заховатись. Незабаром житло було готове, і дівчина мала де спочити, зберігати гриби, суниці та інші лісові дарунки, що знаходила недалеко від свого житла. Так повільно й текло тихе, спокійне життя.

вродився в неї хлопчик. Ріс малюк не днями, а годинами. Через три дні вже вибіг з куреня і став розмовляти з своєю матір’ю.

Не минуло багато часу, як хлопчина зміцнів і пішов у ліс на полювання. Кмітливий, спритний мисливець бігав так швидко, що легко наздоганяв зайця і завжди приносив з полювання багату здобич. Так вони жили, не відаючи горя. Мати раділа, що її син росте вродливим, сміливим і розумним. Якось хлопчина запитав у матері:

— Мамо, хто ми такі, звідки я взявся і як мене звуть?

— Зовуть тебе Фет-Фрумос 1 — Овечий син, а тепер послухай, хто ми такі і звідкіль прийшли сюди. Я народилась в отарі одного чабана, виросла в тій отарі. Я була милою овечкою, правда, трохи легковажною, проте мені дуже не подобалось, щоб кожного дня мене лупцювали дрючком, а потім зарізали на м’ясо. Вибравши слушну годину, я втекла з отари, перекинулась у жінку, потім збудувала оцей курінь і з того часу тут і живу.

народився в мене ти, любий сину, — обійняла мати юнака і гаряче поцілувала.

Одного разу, перед тим як вирушити на полювання, син сказав до матері:

— Мамо, я сьогодні полюватиму далі від куреня, бо дичина тут наполохана і тікає далеко в хащі.

— Йди, сину, та будь обережний.

Пішов юнак полювати далеко від куреня і повертався з багатою здобиччю. На півдорозі йому назустріч вийшов старезний дід, з поораним зморшками обличчям, з бородою до пояса, з блискучою шаблею при боці. На плечі старий тримав оковану залізом булаву.

— Зичу щастя і вдачі,— привітався дідусь.

— Хай буде сказано в добрий час, батьку, — відповів юнак.

— Вдало полював, юначе, — замилувався старий, дивлячись на здобич.

— Не так мені дороге полювання, як спритність і мисливська винахідливість.

— Твоя правда, юначе! А як тебе звати?

— Фет-Фрумос — Овечий син.

— Де ж ти живеш?

— Тут, у лісі, дідусю, — відповів юнак і повідав старому почуту від матері повість про їхнє життя-буття.

Схвильований розповіддю юнака, старий поринув у задуму.

— Сину, візьми оцю шаблю та булаву, бо мені вже відмовляють ноги й руки, одною ногою я вже стою в могилі і завтра чи післязавтра складу руки на грудях. Жаль зброї, щоб не пропала марно, бо такої ти не знайдеш ніде. Але пам’ятай, бережи її, як зіницю ока. З нею ти будеш непереможний, жоден ворог тебе не здолає, і, поки триматимеш цю зброю в руках, тобі ніколи не спаде думка про смерть.

Юнак гаряче подякував старому за подарунок, узяв зброю і повернувся до куреня. Щаслива мати зустріла сина і від радощів не знаходила собі місця. Прилаштувавши дичину смажитись на вогні, вона почала розпитувати його, де той полював, що бачив і звідки в нього зброя.

— Полював я, мамо, далеко в лісі похмурому, а повертаючись додому, зустрів озброєного дідуся. Відчуваючи свій близький кінець, той дивний дідусь і подарував мені свою зброю з думкою, що після його смерті вона не ржавітиме і буде в надійних руках.

Через кілька днів юнак мовив матері:

— Мамо, сьогодні я вирушаю в далеку дорогу, хочу подивитись, що там, за лісом.

— Сину мій, спочатку випробуй свою силу, чи вистачить її в тебе, щоб стати до бою з будь-яким ворогом. Бачиш он того величезного дуба? Якщо ти його вирвеш з корінням, то можеш рушати в дорогу, а ні, то сиди біля мене і пий молоко, поки не наберешся стільки сили, щоб вирвати з землі будь-яке дерево.

Фет-Фрумос послухав розумної поради матері. Обхопивши руками могутнього дуба, смикнув раз — дерево не хитнулося, смикнув удруге — дуб затріщав, але не піддався.

Лише зібравши всю силу, смикнув утретє і, вирвавши дуба з корінням, жбурнув його далеко від того місця, де він ріс, а на тому місці залишилась глибока яма.

Мати поцілувала юнака в чоло і благословила в далеку дорогу. Фет-Фрумос узяв шаблю, харчів, булаву і помандрував лісом. Прислухаючись до ніжного шелесту листя, він раптом почув, як стогне ліс, тріщать дерева. «Що воно?» — подумав юнак і рушив у той бік. Не пройшовши й сотні кроків, побачив поламані дерева, а серед них велетня з ногами, наче столітні дуби, з такими самими руками, з палаючими очима та розкуйовдженою чуприною. Той, бавлячись, висмикував із землі дерева і жбурляв їх на всі боки.

— Гей, навіщо ти вириваєш дерева та нищиш ліс? — гнівно запитав у велетня Фет-Фрумос.

— Іди своєю дорогою і мовчи, як не хочеш, щоб тобі скрутили в’язи, — огризнувся бешкетник.

— Еге, як видно, ти не сповна розуму.

— Ти смієш дратувати Вирвидуба? Бачу, ти нічого не чув про Фет-Фрумоса — Овечого сина.

— Звідки ти взялось таке миршаве?

— Давай поміряємо сили!

— Оце саме і я хотів мовити. Будемо боротися чи на шаблях рубатися?

— Святе діло боротьба.

— Хай буде по-твоєму, — погодився Вирвидуб і, схопивши Фет-Фрумоса, кинув ним додолу та й загнав у землю по коліна.

Фет-Фрумос не лишився в боргу. Звівшись на ноги, він схопив Вирвидуба під пахви і так гепнув, що той встряг у землю по пояс. Очухавшись, Вирвидуб вдарив Фет-Фрумоса і загнав його в землю по пахви. Тоді Фет-Фрумос розлючено махнув Вирвидубом з такою силою, що той загруз по шию. Фет-Фрумос миттю вихопив з піхов шаблю і намірився відрубати ворожу голову, але Вирвидуб запросив пощади:

— Фет-Фрумосе, не губи мене! Стану тобі за молодшого брата, служитиму вірою і правдою.

— Гаразд, не будемо сваритися та ворогувати, — простяг Фет-Фрумос руку. Вони міцно обнялись, поцілувались і разом рушили далі. Йшли та йшли від рання до смеркання і нарешті вийшли на узлісся. Перейшовши круту гору, потрапили між скелі, серед яких протікав струмок. З радістю мандрівники кинулись до струмка напитись, але побачили, що вода дуже каламутна.

— Гей, брате, чого тут така скаламучена вода? — спитав Вирвидуб.

— Ходімо вверх проти течії, то побачимо, хто її каламутить.

Мандрівники пройшли добрий шмат шляху і натрапили на велетня, котрий руками лупав скелі на дрібні уламки і ногами штовхав їх у струмок.

— Навіщо ти ламаєш' скелі та каламутиш воду? — спитав його Фет-Фрумос.

— Це моя робота. Гадаєш, мене дарма звуть Ломикамінь?

— Не велике цабе. Не каламуть води, бо я хочу напитись.

— Не базікай, бо як стисну, то й сліду від тебе не лишиться.

— Як видно, ти не чув про Фет-Фрумоса — Овечого сина?

— То йди до своїх овець і не заважай!

— А може, поміряємося силою?

— Хотів і я це сказати. На шаблях будемо рубатись чи боротись?

— Краще боротися, це святе діло.

Тут Ломикамінь схопив Фет-Фрумоса і вдарив ним об землю так, що той застряг по коліна. Фет-Фрумос підвівся, схопив Ломикаменя і так ним брякнув, що той застряг у землю аж по пояс.

Ломикамінь у свою чергу вдарив Фет-Фрумосом з такою силою, що той загруз по пахви. Тоді Фет-Фрумос розсердився і так гримнув Ломикаменем, що той загруз у землю аж по шию.

Фет-Фрумос швидко витяг шаблю, щоб відтяти голову. Ломикамінь, вгледівши лезо шаблі біля горла, попросив пощади:

— Фет-Фрумосе, не вбивай мене. Буду тобі за молодшого брата, служитиму вірою і правдою.

— Хай буде по-твоєму. Не будемо сваритися і ворогувати, — мовив Фет-Фрумос, по-братньому потиснувши йому руку і міцно поцілувавши, І вже втрьох вирушили у зворотний шлях додому.

Мати Фет-Фрумоса закам’яніла на порозі, коли побачила сина в оточенні страшних велетнів, від ходи яких тремтіла земля:

— Не лякайся, мамо, це мої молодші брати. Ми поклялись жити в мирі, по-братньому. Оцього звуть Вирвидуб, а цього Ломикамінь. Ми разом вирушаємо в широкий світ шукати кращої долі.

— Сину мій, коли ти йдеш у далекий світ і не скоро повернешся, то залиши свою хустинку. Коли мені стане важко на серці, я гляну на неї і знатиму, де ти і що з тобою. Коли ж тобі загрожуватиме смерть — я побачу на хустинці три краплини крові і поспішу на допомогу.

З важкою тугою в серці розпрощався Фет-Фрумос з матір’ю і разом з молодшими братами вирушив у далеку дорогу.