«Тінкі й чарівна квітка»

Мері Блер

Тінкі й чарівна квітка

А ти віриш у дива? Так? Тоді одного разу до тебе неодмінно прилетить чарівний захисник! Адже ці милі крилаті звірятка завжди приходять на допомогу тим, хто вірить у диво…

Історії про добрих i вірних, сміливих i веселих ферiґардiв чекають маленьких читачів на сторінках цих чудових книжок.

Розділ 1. Таємничий гість

У Лілі була незвичайна родина. Її мама, тато, дідусь та бабуся дуже любили квіти, і всі вони працювали в ботанічному саду, де вирощували рідкісні рослини.

Оселя Лілі теж була незвичайна: у ній скрізь панували квіти! Мама любила орхідеї і тому свою з татом кімнату заставила горщиками з їхнім яскравим цвітом.

Дідусь зібрав чималу колекцію кактусів, і тепер його кабінет нагадував африканську пустелю, порослу колючками.

Бабусине царство було на кухні. У ньому раювали запашні лікарські рослини.

А за будинком тато Лілі побудував справжню оранжерею. Там він вирощував дуже рідкісні рослини. Саме це й було його професією: рятувати унікальні квіти.

Коли в дівчинки випадала вільна хвилина, вона бігла до тата в оранжерею. У неї був особливий талант: вона могла повернути до життя навіть зовсім хирляву й слабку стеблину. Отож друзі та знайомі приносили їй свої хворі квіти, і затишна кімнатка Лілі невдовзі перетворилася на невеличку лікарню для рослин. А горщики, які вже нікуди було ставити в кімнаті, дівчинка перенесла до оранжереї.

Якось увечері Лілі засиділася в оранжереї, аж поки не впали на землю сутінки. Вона не стала вмикати світло і зручно вмостилася у своєму низенькому крісельці серед квітів. Їй подобалося спостерігати, як густішає темрява — оксамитова синява ночі перетворювала їхню оранжерею на таємничий казковий сад.

Нараз серед листя дівчинка помітила маленький вогник.

Лілі завмерла. «Може, це світлячок?» — подумала вона.

Вогник зненацька затремтів і з гучним виляском спалахнув яскравим золотистим світлом. Від несподіванки дівчинка замружилася, а коли розплющила очі, в оранжереї знову було темно. І лише під розкішним трояндовим кущем щось мерехтіло, випромінюючи тепле світло. Вона придивилася і побачила… кролика!

Звірятко було таке гарнесеньке, що Лілі не могла відвести від нього очей. Якусь мить воно сиділо, нашорошивши вушка, а потім раптом… спурхнуло. І Лілі побачила за його пухнастою спинкою прозорі райдужні крильцята.

Дівчинка тихенько зісковзнула з крісла і підкралася до диво-кролика. Їй хотілося розгледіти його зблизька.

Маленький крилатий гість, мов велетенська бджола, кружляв над квітами і діловито обнюхував троянди.

— Добрий вечір, — тихесенько привіталася з ним Лілі.

Від несподіванки кролик перекинувся в повітрі і втупився в господиню оранжереї.

— Це ти зі мною привіталася? — спитав кролик тоненьким голос­ком. — Ти мене бачиш?

Лілі обережно, щоб не сполохати звірятка, кивнула, а потім пошепки спитала:

— Я феріґард, — усміхнувся кролик. — Мене звуть Тінкі. А тебе?

— Я Лілі, — відповіла дівчинка. І, боячись, що звірятко зникне так само миттєво, як і з’явилося, попросила: — Тільки не відлітай. Ти такий гарний!

Кролик знову усміхнувся їй у відповідь.

— А хто такі феріґарди? — поцікавилася Лілі.

— Ми — чарівні захисники, завжди приходимо на допомогу тим, хто вірить у дива, і не лише до них.

— А чому ти з’явився в нашій оранжереї? — спитала Лілі. — Ти когось рятуєш?

— Ні, просто я терпіти не можу, коли на вулиці зимно, — засміявся Тінкі й розповів Лілі, яким дивом він опинився в її оранжереї.

А було це так…

Розділ 2. Зникнення

Якщо коли-небудь ви побачите на небі велетенську синю хмару, то знайте — це місто феріґардів. Саме там живуть маленькі чарівні істоти, які завжди ладні прийти на допомогу тому, хто вірить у дива й потребує захисту.

Усередині маленьких круглих хмаринок мешкають чарівні захисники. І кого тут тільки немає: котики та цуценята, поні і кролики, ведмежата й лисички! А за їхніми пухнастими спинками майорять райдужні крильцята.

Цієї студеної темної ночі синя хмара повільно пропливала над крижаними берегами Північного моря. Дув сильний вітер, і феріґарди почувалися незатишно.

— Агей, маленькі лінюхи! Уставай­те, а то пропустите цікавий урок, — крізь сон почув Тінкі.

Вилетівши зі своєї хмаринки, кролик приєднався до решти феріґардів.

— Ох і холодно, — пробурмотів кролик. — І навіщо нас сюди занесло?!

— Так, Тінкі, тут дуже холодно, — промовив сніжно-білий кіт, з’явившись із нізвідки перед змерзлими малюками. — І це стане в пригоді нам на сьогоднішньому уроці.

— Ми що — вирощуватимемо бурульки? — захихотів Тінкі.

— От і не вгадав! Ми вирощуватимемо маленькі сонечка! — відповів кіт-учитель, хитро примружившись. — Отже! Складіть лапки човником і уявіть, ніби в них лежить ­маленька зірочка.

Маленькі феріґарди взялися старанно складати лапки і супитися, уявляючи зірочки.

Тінкі теж щосили намагався уявити собі теплу маленьку зірочку. Але перед його уявним поглядом чомусь виникали сонячні зайчики, що виблискували в зеленому листі, і квіти, які він так любив.

— А тепер тихенько подуйте в долоньки, — вів далі вчитель.

Малюки слухняно пішли за порадою кота, і в їхніх лапках одна за одною спалахнули малесенькі зірочки. Феріґарди захоплено заохкали, показуючи вчителю вогники. І лише лапки Тінкі залишалися порожні.

— Тінкі, не бійся. Просто подуй на долоньки, — підбадьорив золотисто­го кролика кіт-учитель.

Тінкі рішуче набрав у щоки якомога більше повітря, подув у складені човником лапки і… нараз із гучним виляском зник!

— Ото і вся історія! — закінчив свою розповідь кролик. — Я так хотів опинитися в теплому місці серед запашних квітів, що не міг не думати про це. Ось і начаклував не вогник, а садок.

— Я теж дуже люблю квіти. Може, тому ти й опинився в моєму садку? — І, подумавши, Лілі запропонувала: — Тінкі, а давай-но дружити.

Кролик засміявся і перекинувся в повітрі.

— А чом би й ні! Тим паче що мені аж ніяк не хочеться повертатися на урок. Там надто холодно.

— Ходімо до мене в кімнату, я покажу тобі свої квіти.

— А хіба квіти можуть рости в будинках?

— Але ж ці ростуть… — показала на троянди Лілі.

Тінкі здивовано закліпав очима.

— А ми хіба не в садку?

— У садку, — засміялася Лілі. — Тільки це садок зимовий. Так його називають тому, що він розташований у теплиці. У ній скляні стіни та стеля. І навіть узимку тут так само тепло, як і влітку.

Кролик розгублено навсібіч роззирнувся. Підлетівши до скляної стіни, Тінкі лише охнув:

— А ми й справді в будиночку!

— Звичайно, — засміялася Лілі. — Ходімо мерщій. За якусь мить прийде бабуся кликати мене додому й побачить тебе.

— Не побачить, — впевнено мовив Тінкі.

— А я ж побачила… — збентежилася дівчинка.

— Феріґардів бачать тільки ті, хто вірить у дива.

І друзі вирушили до Лілі додому.

Розділ 3. Диво-квітка

Передусім Лілі показала Тінкі свою кімнату. Маленький феріґард довго обнюхував квітку за квіткою, а деяким із них навіть щось тихенько нашіптував.

— Що ти робиш? — спитала Лілі.

— Знайомлюся з квітами, — відповів Тінкі.

— Вони вміють розмовляти? — здивувалася дівчинка.

— Звичайно. Але своєю мовою…

Кролик ураз замовк, бо до кімнати заглянув тато Лілі.

— Люба, час вечеряти… — сказав він і вклякнув на місці, втупивши очі у феріґарда, який зручно вмостився в Лілі на колінах. — А… а це хто?

Тінкі завмер. Лілі злякано подивилася на тата і тремтячим голосом мовила:

— Це Тінкі, мій іграшковий кролик.

— Іграшковий?.. Ох! А мені здалося, що він ворушиться. Мабуть, я втомився, — засміявся тато. — Ну ми чекаємо тебе на вечерю.

Батько Лілі зник за дверима, а Тінкі збентежено подивився на дівчинку.

— У тебе дуже незвичайний тато. Він, напевно, по-справжньому вірить у дива, раз зумів побачити мене. Треба бути обережнішим.

— А ти можеш стати зовсім невидимим? Таким, щоб ніхто-ніхто не міг тебе помітити?

— Звичайно, — зрадів Тінкі і вмить розчинився в повітрі.

— Ну як? — почула коло свого вуха Лілі шепіт феріґарда.

— Чудово, — зраділа дівчинка. — Хочеш повечеряти з нами?

— Я не їм людської їжі. Ти йди їс­ти, а я посиджу в тебе на плечі.

На вечерю зібралася вся родина Лілі. Тінкі затишно влаштувався в дівчинки на стільці і з цікавістю розглядав людей.

— Лілі, я їду в експедицію! — весело повідомив тато.

— У справжню?! А куди? — вигукнула від несподіванки Лілі.

— До Китаю. Мій друг із Пекіна, який працює в ботанічному саду, сказав, що вони готові прийняти мої саджанці! Я такий радий, що можу повернути на батьківщину цю унікальну квітку!

— Тато, це ж чудово!

— Ще зовсім недавно у світі залишалося тільки дві рослини цього виду камелій. А тепер міддлеміст червоний буде врятований від зникнення.

— А пам’ятаєш, — усміхнулася Лілі, — коли я була маленька, ти читав мені казку про Красуню і Чудовисько? І розповів мені тоді, що саме міддлеміст і є тією чудовою зачарованою квіткою!

Тато розсміявся:

— Скажу тобі по секрету: я досі так думаю.

— Це добре, що ти їдеш на батьківщину нашої камелії, — підтримала розмову мама. — Але як же бути з відкриттям тропічної секції?