«Брайтлі і темна печера»

Мері Блер

Брайтлі та темна печера

А ти віриш у дива? Так? Тоді одного разу до тебе неодмінно прилетить чарівний захисник! Адже ці милі крилаті звірятка завжди приходять на допомогу тим, хто вірить у диво…

Історії про добрих i вірних, сміливих i веселих ферiґардiв чекають маленьких читачів на сторінках цих чудових книжок. 

Розділ 1. Нещасливий день

Маленька Софі дуже любила поні. Коли дівчинці було п’ять років, вона вперше побачила цю мініатюрну конячку в парку.

— Мамо, поглянь! — вигукнула Софі, підбігаючи до поні. — У конячки пухнасті очі!

— Люба, так не буває, — засміялася мама.

— Буває! Ну та подивися! — Софі дуже обережно погладила маленьку конячку по щоці.

Мама дівчинки підійшла ближче й одразу зрозуміла, що має на увазі її донька: очі тварини були оточені густими пухнастими віями.

— У неї справді пухнасті очі, — погодилася мама. — Хочеш покататися на конячці?

Дівчинка закивала, захоплено див­лячись на поні.

Того дня Софі довго каталася на конячці. І мамі довелося пообіцяти, що вони обов’язково повернуться до поні знову. Бо ж Софі ніяк не хотіла йти додому.

Невдовзі кімната Софі перетворилася на справжнє царство поні. Ці маленькі пухнасті конячки були скрізь, навіть на шпалерах та ковдрі. Софі бракувало лише живого поні! Дівчинка довго просила маму купити їй конячку.

Тепер, коли Софі виповнилося десять років, вона розуміла, що в їхній оселі конячка не поміститься. Та щоразу, лягаючи спати, Софі так само мріяла потоваришувати із живим поні.

Софі ходила до школи. У неї було багато друзів. Але серед її однокласників був хлопчина, який постійно глузував із Софі. Щодня він вигадував новий жарт про поні.

— Гей, малявко Софі! — зустрівши її, вигукував Тім. — Ти так любиш поні, що, напевно, їси їх на сніданок. Скільки поні ти сьогодні з’їла?

Софі гнівалася на Тіма, адже іноді й решта однокласників долучалася до його в’їдливих кпинів. Дівчинка ніяк не могла збагнути, чому Тім знущається з неї. Вона ніколи не робила йому нічого лихого, не скаржилася на нього дорослим навіть тоді, коли він штовхався чи відбирав у неї речі.

Одного разу Тім хотів зірвати з наплічника Софі маленького поні, що висів на ньому. Дівчинка встигла міцно схопити іграшку, але Тім так сильно шарпонув її, що половина конячки опинилася в нього в руках. Софі розплакалася. Учитель помітив це й покарав Тіма, а той затамував на Софі образу.

Наступного дня Софі, як завжди, йшла до школи. У її навушниках гучно лунала музика, і дівчинка нічого навкруги не помічала. Раптом вона оступилася. Поглянувши собі під ноги, Софі побачила шматок цегли — об нього вона й перечепилася.

Дівчинка підняла його, щоб прибрати з дороги. Зняла навушники, розгублено роззирнулася довкола й помітила Тіма. Хлопчик висунув голову з-за рогу, його уста були скривлені в злостивій посмішці.

Раптом дівчинку голосно покликали:

Дівчинка звела очі й побачила розлючене обличчя директора школи.

— Негайно піднімися до мого кабінету!

Він стояв біля розбитої шибки вікна й гнівно дивився на Софі, яка тримала в руках цеглину.

Софі дуже насварили і викликали до школи батьків — адже директор був переконаний, що це вона поцілила в його вікно. І хоч як прикро було дівчинці, а втім, вона не стала виправдовуватися.

Удома мама влаштувала доньці справжній скандал. Софі ніколи не бачила її такою сердитою.

— Софі, ти дуже змінилася! — дорікала їй мама. — Де та мила дівчинка, яка не завдавала нам ніякого клопоту? Що це за дивні витівки? То ж справжнісіньке хуліганство!

Софі сиділа на дивані й дивилася на свої руки, стиснуті в кулаки.

— Мамо, я не робила цього, — тихо сказала вона.

— То ти ще й брешеш? — зірвалася на крик мама. — Треба мати сміливість відповідати за свої погані вчинки.

— Чому ти мені не віриш, мамо? — болісно мовила Софі, і їй на очі навернулися сльози.

Дівчинка підхопилася з дивана й вихором майнула до своєї кімнати. Софі було дуже прикро, що мама їй не повірила.

Розділ 2. Мрії здійснюються

Дівчинка сиділа в оточенні своїх іграшкових поні й гірко плакала.

— Апчхи! — раптом почула вона зовсім поряд.

Софі злякано роззирнулася.

— Хто тут? — прошепотіла вона.

— А-апчхи! — ще гучніше ­чхнув невідомий гість, і купа плюшевих поні заворушилася. — У мене алергія на сльози.

На цих словах із купи іграшок вигулькнула голова маленького поні. А потім він і сам вистрибнув і… злетів на середину кімнати!

У Софі вмить висохли сльози, і вона здивовано поглянула на несподіваного гостя. Перед нею пурхав на райдужних крильцятах поні. Його шерсть була синього кольору, грива й хвіст — малинового, а на чолі в нього сяяла срібляста зірочка. Копитця конячки теж виблискували сріблом.

— Хто ти? — тремтливим голосом спитала дівчинка. — Чи ти мені наснився?

— А хіба ти спиш? Я поні! Ти ж хотіла потоваришувати зі справжнім живим поні? Отож я тут!

— Але ж поні не літають, — мовила Софі.

— Це звичайні поні не літають. А я феріґард! Чарівний захисник. І прилітаю до всіх, кому потрібна допомога.

— То ти чарівний поні? І ти прилетів, щоб допомогти мені? — не вірила своєму щастю Софі. — Ну, як у мультиках…

— Звісно. Коли ти чогось по-справжньому хочеш, бажання обов’язково здійснюються. Особливо, якщо це щось добре, — засміявся крилатий поні. — А я дуже добрий!

— Мене звуть Софі. А тебе як звати?

— Узагалі, мене звати Брайтлі, але друзі часто називають мене Брі. — Поні підлетів до ліжка Софі й примостився на подушці. — Чому ти так гірко плакала, Софі?

Дівчинка обережно сіла на край свого ліжка, щоб бути ближче до чарівної тварини. Вона розповіла Брайтлі все, що з нею трапилося цього нещасливого дня.

Поні уважно вислухав її розповідь, а потім нараз хитро усміхнувся й сказав:

— Сподіваюся, тепер цей день став для тебе щасливішим, адже в тебе є я!

Маленька Софі розсміялася. Поруч із феріґардом їй більше не було сумно. Та й нарешті здійснилася її заповітна мрія!

— Так! Цей день став для мене по-справжньому щасливим!

Чарівний поні потоптався копитцями по подушці, а по тому мовив:

— Нумо спати, маленька Софі. А вранці ми разом поміркуємо, як вирішити твої проблеми.

— Може, ти розповіси мені казку? — попросила дівчинка, зручно вмощуючись у своєму ліжечку.

— Краще я розповім тобі про феріґардів. Це цікавіше за будь-яку казку!

Феріґард приліг на подушку, а Софі уткнулася носиком у його пухнастий бочок.

— Феріґарди бувають дуже різні. Є з-поміж нас кицьки та собачки, поні та кролики, лисиці й навіть ведмеді. І всі ми дуже добрі: завжди квапимося на допомогу тим, хто потрапив у біду.

— А де живуть феріґарди? — крізь сон пробурмотіла Софі.

— У своєму місті, вибудованому високо в небі, на великій синій хмарині. Оселі феріґардів зовсім не схожі на житла людей. Адже нам не потрібні ні ліжка, ні столи.

— А ви часто буваєте вдома? І що ви там робите, коли приходите?

— Іноді, коли ми геть знесилимося чи просто дуже втомимося, нам хочеться повернутися додому. Тут ми відпочиваємо й збираємося на силі.

— А що їдять чарівні захисники? Я ж тебе навіть нічим не пригостила…

— Ми харчуємося сонячним світлом. А п’ємо вранішню росу, — усміхнувся Брайтлі й помітив, що маленька Софі нарешті заснула.

Тоді він злетів над її ліжком і зник. Брайтлі вирішив розшукати хлопчика, про якого розповідала Софі, і з’ясувати, навіщо він оббрехав дівчинку.

Розділ 3. Маленький мисливець

Тім і Софі жили по сусідству — їхні будинки стояли один біля одного. Коли вони були зовсім маленькі, то разом гралися у дворі. Але тепер, коли Тім почувався дорослим, ігри із Софі стали для нього нецікавими. А її захоплення поні здавалося хлопчику смішним і безглуздим. Тож Тім щоразу при нагоді глузував із Софі та її конячок.

Тато часто розповідав Тіму про прадавні часи. Тоді чоловіки ходили на полювання, щоб добувати харч. Тато Тіма захоплювався полюванням. Він часто на всі вихідні йшов до лісу, але сина із собою ніколи не брав. Казав, що той іще замалий для полювання.

— Хлопчик тільки тоді ставав чоловіком, коли міг уполювати дикого звіра й принести додому свою першу здобич, — розповідав батько. — Тепер часи змінилися, і можна все придбати в крамниці. От і виростають не мужні чоловіки, а недолугі слабаки.

Тім уважно слухав батька і мріяв стати, як і він, справжнім чоловіком, щоб той не вважав його слабаком і взяв нарешті із собою на полювання.

Коли Тіму виповнилося десять років, він відчув, що вже може вирушати на полювання. Хлопець передусім хотів довести татові, що він не слабак!

Майбутній мисливець знайшов в Інтернеті креслення самостріла й зібрав його.

Того дня, коли Тім мав здійснити свою ризиковану мандрівку, він прокинувся рано-вранці. Щойно батьки пішли на роботу, хлопчик сів на велосипед і поїхав до лісу. Район, де він жив, був на околиці міста, тож Тім дістався лісу досить швидко.

Хлопчик знав, що в цьому лісі рідко трапляються дикі звірі. Але тато казав йому, що на горі є печери, де досі мешкають вовки. Тім вирішив знайти лігво хижаків, адже перемогти такого звіра на полюванні — справжній подвиг.