«Антон та інші зі зграї»

Антон та інші зі зграї.

Ґюдрун Скреттінґ

ТЕРМІТИ Й КРУТІ ХЛОПЦІ

Таке життя. Не встигнеш і оком зморгнути, а вже стоїш у кутку галасливого шкільного подвір’я і думаєш про комах. Трохи так заздрісно думаєш.

Спробую пояснити. Відчуваю, що пояснення просто необхідне.

По-перше: чи ви коли-небудь бачили комаху, яка не знає, куди подіти свої руки? Звісно ж, ні. Я навіть до пуття не знаю, чи комахи МАЮТЬ руки. Хай там як, але можу закластися, що сором’язливі джмелі лякливо барабанять зовсім не пальцями. А потривожені терміти не чухаються нервово, де попало.

Але якщо би хтось за останні десять хвилин звернув на мене увагу, то, на жаль, збагнув би, що саме так поводиться людина.

Ось я, Антон Альбертсен, тринадцять років, стою на подвір’ї за п’ять хвилин до мого першого дзвінка на урок у старшій школі, а мої руки живуть своїм життям. Цієї миті вони неприродно бовтаються вздовж тіла, і я почуваюся орангутаном. З триметровими руками.

Насправді, аж такого довгого в мені НІЧОГО немає. Тринадцять років мало вплинули на мої особисті розміри. Зате як вплинули на інших, мушу вам сказати!

Достатньо роззирнутися навколо: у декого виросли ноги чи цицьки, стали ширшими плечі. Інші відростили собі руки-сучки й довжелезні носи, бо вони ростуть швидше за решту тіла. А у Фредріка з мого старого класу навіть засіялися вуса.

Та насамперед дуже багато учнів повиростали потворно, а від багатьох годі й очі відвести — такі круті стали. Багато тримаються гуртом, ті, що з підлакованими гривками і підведеними помадою губами, мимохідь позирають на нас, інших.

Справді, таке вже життя.

Ось тому я, Антон Альбертсен, волів би бути комахою, крихітною істотою, котра мов дві краплі води схожа на решту, може тихцем присусідитися у рій інших комах і залишитися там до самого випуску зі школи.

У міру крутецькою, у міру звичайною. У міру невидимою.

— Сподіваюся, нам не Курдупель попадеться!

Двоє хлопців бридко-погордливого типу недбало прошвендюють повз мене. Просто вражає, як ті крутелики навіть прізвисько «Курдупель» крутезно вимовляють. Мабуть, цьому сприяють модні худі й довгі патли.

— Хіба в школі є вчитель на ім’я КУРДУПЕЛЬ? — питає його товариш.

— Ясно, що нема!

Хлопець у худі гигоче.