«Сікстен»

Ульф Старк

Сікстен

НIЧНИЙ АВТОБУС

Сікстен спить у своєму ліжку. Над ним на стіні висить мамина фотографія. В кімнаті темно й тихо. Місяць освітлює зелений будинок на Родзинковій вулиці.

Далеко звідти порожніми вулицями їде нічний автобус. За його кермом сидить Сікстенів тато. Ось він зиркає на свій годинник. А потім дивиться на фотографію Сікстена, прикріплену липкою стрічкою до вікна.

Потім він завертає на узбіччя дороги. Хоч зупинки там і немає. Але є телефонна будка.

— Вибачте, — каже він пасажирам у мікрофон. — Я зараз повернуся.

Він бере сумку з квитками та грошима й виходить з автобуса.

На жаль, коли він підходить до телефонної будки, то бачить, що вона зайнята.

У кабіні стоїть жінка з довгим волоссям. Надворі її чекає прив’язаний собака, а жінка базікає по телефону так, ніби й не збирається закінчувати. Тоді Сікстенів тато схиляється над собакою й розстібає нашийник.

— Отак, собако! Тепер біжи! — шепоче він.

І тільки-но собака втікає, Сікстенів тато підносить порожній повідок до шибки телефонної кабіни. А тоді стукає по склу своїм компостером для квитків.

І ось у Сікстеновому помешканні дзвонить телефон.

Він дзвонить довгенько, бо ж Сікстенові потрібен час, щоб прокинутися.

Але потім Сікстен скидає з себе ковдру. Тоді біжить через кімнату, де всюди валяються шкарпетки, футболки та труси. І так, зіщулившись, перебігає передпокій і опиняється на кухні.

Це там не вгаває телефон.

Сікстен бере слухавку й засапано каже:

— Привіт, — відповідає голос у слухавці. — Це я!

— Я знаю, — каже Сікстен.

Він відразу здогадується, що це тато. Той має звичку телефонувати посеред ночі, коли їде кудись автобусом, а Сікстен лишається вдома сам.

— Ти не спиш? — питає тато.

— Ні-і, — відповідає Сікстен. — Я спав.

— А ти не бавишся сірниками?

Ось про що думає тато, сидячи за кермом свого автобуса. Що Сікстен підпалив будинок. Що він забув замкнути вхідні двері, і в квартиру залізли якісь покидьки.

Тато думає про жахливі речі.

— Та ні, — відповідає Сікстен. — Я ж спав.

— Гаразд. А ти не забув, що я казав про замикання проводів?

— Та ні. Не хвилюйся.

Сікстен бере в руку олівець і малює на папірці, що лежить на кухонному столі, блискавку.

— Але я ще про дещо думаю, — провадить голос далі. — Знаєш, про що я зараз думаю?

— Про плиту, — відповідає Сікстен.

— Атож, — каже тато. — Я її вимкнув. Мені не варто було залишати тебе на ніч самого.

— Нічого, — каже Сікстен. — Мені подобається бути самому. До речі, телефонувала мама.

— Я люблю тебе, — каже тато. — Та мені вже пора в автобус. Добраніч.

Але Сікстен не засинає. Принаймні ще довго не засинає.

Він сидить у кухні біля столу в татовому боксерському халаті, що на нього завеликий. Тоді зіжмакує папірець із намальованою блискавкою і кладе його на сковороду. Потім підпалює його. І дивиться на вогонь. Сікстен щасливий.

Він щасливий, що сам удома.

Коли вогонь гасне, він несе сковороду в мийницю й гарненько її споліскує.

СОНЦЕ I ВОВНЯНI ШКАРПЕТКИ

Коли тато кричить, що їжа готова, Сікстен саме нюхає шкарпетки, що колись були білі.

— Ти вже скоро? — питає тато.

— Так, скоро, — кричить Сікстен і морщить носа.

Немає ніякого чистого одягу. Немає навіть нічого напівчистого. Відколи пральна машина поламалася, його літнього вбрання не лишилося. У тата не дійшли руки її поремонтувати. Після того, як мама від них перебралася, у тата ні до чого не доходять руки. Пральну машину він тільки розкрутив і поклав деталі на газету у ванній кімнаті.

Тепер усі літні футболки у великих плямах. А останні джинси Бобо заляпав йому в шкільній їдальні м’ясною підливою.

Тож Сікстен заходить до кухні нескоро.

Тато вже почав снідати.

Він їсть з апетитом, як старий боксер, що працював цілу ніч. Він наминає підсмажену шинку й печену картоплю. На Сікстеновій тарілці лежить чимала порція. Свій водійський піджак тато повісив на спинку стільця.

Адже сьогодні жарко, й сонце пече крізь нерівно повішені штори.

— Ну й погода! — каже тато, дивлячись у тарілку. — Почалося справжнє літо.

— Та-ак, — каже Сікстен. — Завтра закінчується навчальний рік.

Тоді тато зводить очі вгору. Він дивиться на Сікстена. А потім нахмурює брови. Він оглядає Сікстена з ніг до голови.

— Ти ж не підеш отак? — питає тато.

— Як отак? — перепитує Сікстен.

— У цьому вбранні, — каже тато.

— Чого це? — дивується Сікстен.

Він вдягнув лижні штани, які на нього дуже тісні. А до штанів — підходящий светр. На ноги натягнув сірі вовняні шкарпетки. Сікстен опустився на стілець і наколов на виделку шмат картоплі.

— І чого це я не можу так піти?

— Бо почалося літо! Надворі спека! З тебе глузуватимуть!

— Чого б це з мене глузували! — відповідає Сікстен. — До твого відома — всі так ходять.

— У зимовому вбранні? — дивується тато.

— Так, — відповідає Сікстен. — Я більше нічого не знайшов. Ти, мабуть, нічого не помічаєш. Бо цілими днями тільки спиш. Це справді найкраще з усього, що було, тату.

Тато усміхається і зітхає так голосно, що, здається, наче то хтось відчиняє двері автобуса. Він не зводить ніжного погляду з Сікстена, який запихається шинкою.

— Йо-йой, — каже тато. — Мабуть, тобі цього буде мало? Хочеш іще чогось?

— Може, підсмаж яйце, — відповідає Сікстен.

Тоді тато виймає з холодильника яйце. Він розбиває його на сковороду. І поки дивиться, як на вогні загусає білок, Сікстен устигає перекласти на татову тарілку більшу частину своєї порції. Потім дожовує останній шматок. Тоді підводиться.

— Ну, мені вже пора йти!

— З’їж його сам, тату.

Якусь мить Сікстен стоїть на порозі. Він розстібає верхні ґудзики на лижних штанях. Глибоко вдихнувши повітря, він з усіх сил намагається вдати з себе щасливу людину.

Потім Сікстен вибігає на осоння.

Він підстрибцем петляє між автомобілями на паркувальному майданчику, а за плечима в нього трясеться рюкзак. Сікстен вистрибує, як веселий маленький кенгуру, бо знає, що тато дивиться на нього з кухонного вікна. Так він дострибує аж до Юнте.

Юнте — Сікстенів найкращий друг, на два роки за нього старший. Він завжди чекає Сікстена біля таблички паркувального майданчика на своєму чоловічому чорному велосипеді. Юнте вже стоїть і примруженими очима дивиться на Сікстена з-за товстих скелець окулярів.

— Привіт! — каже він. — Ти запізнився! Сідай до мене на велосипед і поїдеш, як король.

— Ти здурів, — сопе Сікстен. — Я без шолома. Тато цього не переживе.

Їм доводиться котити велосипед до повороту, і лише там Сікстен сідає на багажник.

— Це вам сьогодні загадали тепло вдягатися? — питає Юнте, коли вони мчать з пагорба до центру на такій швидкості, що вітер куйовдить їм чуби.

— Ні. Це єдине, що було чисте. Поламалася пральна машина.

— Чого ж ти не сказав про це своєму татові?

— Казав! — зітхає Сікстен. — Але ж ти знаєш, який він.

Так, Юнте знає. Далі хлопці якийсь час їдуть мовчки.

Вони минають хімчистку й квіткову крамницю. А тоді — мчать повз крамницю Сліпого Свена, якому Юнте часто допомагає після занять. Що ближче до школи, то більше пітніє Сікстен.

— Чорт, мене засміють, — зітхає він.

— Дурниці, — каже Юнте. — Ти думаєш, Бетховен дуже переживав, у що був одягнений?

— Мабуть, Бетховен не носив лижних штанів, — відповідає Сікстен.

Та коли вони завертають на шкільне подвір’я, де біля флагштока стоїть усміхнена Емма, Сікстен все-таки вдає, що він Бетховен.

КОРОВ`ЯЧЕ ЛАЙНО

У класі Сікстен боїться привернути до себе увагу.

Він сидить, як мишка, у своїх лижних штанях та пропахлому потом светрі і хоче, щоб його ніхто не помітив. На перервах Сікстен тримається осторонь. Весь час ховається в туалеті й п’є воду.

Але на останній перерві Сікстен не встигає сховатися. Бо Емма просить його допомогти їй полічити гроші, які вони зібрали на квіти для вчительки. Коли він виходить у коридор, там уже стоять Бобо, Арне та Мікаель Бурфош.

Вони загиляють носаками по футбольному м’ячу, який Бобо носить із собою. І гатять ним по стінах. Але коли з’являється Сікстен, вони ціляться по ньому.

— Мішень — Сікстен! — кричить Бобо і щосили б’є по м’ячу.

Той пролітає дуже близько від Сікстенової голови. А потім Арне та Мікаель Бурфош теж б’ють. Бо вони завжди роблять те, що й Бобо.

Однак ніхто в Сікстена не влучає, і він таки добігає до дверей туалету. Поки він біля них стоїть, Бобо прицілюється.

— Хапай його! — реве Бобо й загилює м’яч.

Сікстен трохи відступає вбік. Тоді відчиняє двері, щоб у них залетів м’яч, а сам забігає слідом і замикається.

Він чує, як Бобо грюкає в двері.

— Що ти в біса надумав? — репетує той.

— Я схопив м’яча, — відповідає Сікстен.

— Ти сказився чи що? — кричить Бобо. — Забув, хто я такий?

— Я подумаю про це, як зіллю воду, — відповідає Сікстен.

Він не виходить з туалету, аж поки до нього долинає голос учительки.

Він іде близенько біля неї. А за ними плентається Бобо, рухаючи руками, як спортсмен на лижному марафоні.