«Мисливці на мамонтів»

Покровський

МИСЛИВЦІ НА МАМОНТІВ

СЛІДИ ЛІСОВИХ ВЕЛЕТНІВ

Ворухнулося гілля чагарника. Кудлата голова показалася, сховалась і знову показалась у просвіті.

Людина це чи звір?

Про це відразу годі було здогадатись.

Руда лев'яча грива звисала з цієї голови і спадала на плечі. На грудях вона зливалася з величезною бородою і зовсім закривала шию. З-під низького лоба гостро дивилися вузькі щілинки очі. А над ними кошлатою щіткою нависали брови.

І все ж таки це була людина.

Коли вона розгорнула густе гілля на краю берегової кручі, можна було розгледіти її сутулу, кремезну постать. Вдягнена вона була в щось подібне до короткого хутряного мішка, підперезаного ликом. У прорізи висувалися жилаві руки, обмотані широкими хутряними браслетами. Ліва рука стискала списа з кам'яним наконечником. Людина втягувала носом повітря, підставляючи під вітер широкі ніздрі.

Потім вона вилізла з кущів, ступила кілька кроків понад урвищем і нахилилася. Тут трава й кущі ліщини були поламані й прим'яті.

Рудий став на коліна, сперся долонями об землю, нагнувся до притоптаної трави й почав нюхати її. Він знайшов слід якоїсь величезної ступні:

— Хумма, хумма, хумма!

Він тричі прошепотів це дивне слово, підвівся і поманив когось до себе волохатою рукою. Потім приклав до носа вказівного пальця і зробив рукою плавний жест, ніби закручував у повітрі невидиму спіраль. Далі високо підніс її і двічі помахав нею.

Кому він робив ці знаки?

Не минуло й чверті хвилини, як із хащів з'явилося ще двоє людей. Зовні вони дуже відрізнялися од першого. Обидва були значно вищі, молоді й стрункі.

На їхніх обличчях не було ні вусів, ні бороди.

Пряме чорне волосся, зав'язане на маківці, стирчало жмутком. Всередину такого жмутка було ввіткнуто пір'їну, а біля пояса ззаду теліпалося по лисячому хвосту. Тонкі носи з горбочком, широко розкриті очі і соболині брови надавали їм сміливого і войовничого вигляду.

Рудий ще раз прошепотів: «Хумма!»—і вказав рукою на північ. Молоді відповіли йому виразними рухами: радісно підскочили на місці і змахнули списами.

Всі троє вибралися на край кручі. Внизу перед ними простелилася долина Великої річки. На тому березі зеленіла мокра заплава. На заливних луках поблискували вузенькі озерця й калюжі: вони залишилися тут після повені. Люди роздивились довкола і почали спускатися вниз, чіпляючись руками за довге коріння дерев. Під кручею починався похилий м'який осип; його перетинали звірині стежки. Одна, найнижча, була і найширша. На ній поміж давніх оленячих слідів виднілися величезні свіжі сліди якогось гігантського звіра.

— Хумма! Хумма! — радісно шепотіли мисливці.

— Хо, хо! Вовча Ніздря! — вигукував, сміючись, наймолодший з-поміж них — Ао.

Це було палке захоплення незвичайним чуттям мисливця.

Вовча Ніздря став на коліна й почав обнюхувати слід величезної ступні:

— Хумма пройшов, коли сонце прокинулось і роса висохла.

Рудий розбирав сліди, як грамотій читає книжку. Він уважно придивився до них і додав:

— Пройшла молода самиця, а тут стара. Тут малий і ще малий.

Ао так само уважно вивчав сліди край берега і раптом ляснув себе долонею по коліні:

— Водою ішли! Багато... багато...

Вовча Ніздря засміявся. Очі його зовсім заховалися в зморщечках. Рот розтягнувся майже до вух.

Третій мисливець, Улла, почав щось шукати в торбині, пошитій з білячих шкурок. Він дістав звідти білий предмет завдовжки з долоню. Це була статуетка жінки, вирізьблена з мамонтової кістки. Статуетку було зроблено дуже майстерно. Вона символічно зображала літню жінку з тонкими, притисненими до грудей руками. Голова її була опущена. На голові — щось на зразок шапочки поверх зачіски. Або, можливо, це були зображені коси, укладені вінком.

Обличчя мисливців одразу ж посерйознішали. Вовча Ніздря глянув навколо і вибрав місце, де стрімка стіна кручі найближче підступала до річки. Зі статуеткою в руках він рушив туди.

Знизу біліли вапнякові шари, майже закриті рихлим осипом. Над ними лежала товща щільної глини.

Вибравшись на м'який осип, Вовча Ніздря насамперед нагорнув руками купку землі й ввіткнув у неї до колін білу статуетку.

Ао підійшов до кручі і списом упевнено намалював на гладенькому схилі обриси звіра. Це був горбатий слон на товстих ногах. Він був укритий пасмами довгої шерсті і високо піднімав кінці могутніх бивнів. Фігуру слона було намальовано небагатьма скупими лініями, але так майстерно, що з першого погляду можна було впізнати — кого саме зображено на малюнку. Це мистецтво справжнього художника, в якого було око мисливця, що звик примічати всі особливості і звички звіра.

Тільки-но Ао закінчив малюнок, як усі троє швидко відскочили. Очі їхні були широко розкриті, щелепи міцно стулені, пальці судорожно, з силою стискали короткі списи, м'язи ніг і всього тіла напружені, як струни.

Вони повільно відступали назад, щоб бути якнайдалі від кручі; там перед ними стояв хумма — живий, кошлатий, страшний.

Мисливці опустилися на коліна: Ао і Улла — по боках, Вовча Ніздря — посередині, за статуеткою. Тут вони були в цілковитій безпеці: їх оберігала чаклунська влада Матері матерів, покровительки їхнього селища, могутньої заклинательки ворожих сил і невидимої супутниці всіх їхніх небезпечних полювань.

Усі троє встромили в землю вістрям догори свої списи й ницьма припали до землі; потім схопилися на ноги й завели протяжної пісні. Під монотонний мотив почався мисливський танок. Вони походжали один за одним навколо списів, згинаючи через кожні три кроки то одне, то друге коліно.

І пісні, і танок не були для них розвагою. Це — заклинання. Як вони гадали, заклинання мало принести їм мисливську удачу. Слів у пісні було мало. Проказувалися вони нібито від імені статуетки, від імені самої Ло — Матері матерів роду Червоних Лисиць:

Мисливці плеснули в долоні й схопилися за списи. Хумма стояв перед ними живий, кошлатий і піднімав до неба свій жахливий хобот. Але тепер він був уже їм не страшний. Мати матерів приборкала його. Вона заворожила його своїми чарами. Вона зв'язала його силу. Тепер він не міг і кроку ступити від тієї стіни, на якій був намальований. Мисливці набрали по жмені піску й почали жбурляти в страховисько. Вони намагалися поцілити в те місце, де Ао зобразив очі — обоє на одному боці.

Навіщо вони це робили? Потрібно було засліпити хумму, щоб він не міг бачити мисливців.

Після цього Ао підкрався до хумми й швидко обвів тупим кінцем списа рису навколо засліпленого звіра. Коло означало пастку або, можливо, чарівну силу, яка змикається навколо звіра. Як тільки коло замкнулося, мисливці знову заспівали своє заклинання. Вони довго-довго кружляли, присідали й підстрибували.

Нарешті танок-заклинання скінчився. Мисливці по черзі втикали списи в переможеного хумму. Один спис пробив око, другий — серце, третій — живіт. Цим усе чаклування завершилося. Воно віддавало хумму в цілковиту владу мисливців. Вони вірили, що тепер хуммі від них не втекти. Хто може відняти у них уже заворожену чаклуванням здобич? Хіба що тільки якесь чуже, ще сильніше слово стане на їхньому шляху і зруйнує чаклунську владу Матері матерів.

Найважливіше для успіху було зроблено. Тепер можна йти далі. Та спочатку мисливці сіли відпочити. Пісні, танці та заклинання стомили їх. Піт рясно котився по їхніх обличчях. Серце калатало, руки й ноги тремтіли. Вони щойно пережили почуття, ніби й насправді витримали боротьбу зі страховиськом та перемогли його. Всі троє важко дихали і втирали долонями змокрілі лоби. Потім вони дістали з-за пазухи запаси їжі й заходилися їсти. Це були великі шматки м'яса молодої сайги.

Кожен тримав великий шматок м'яса в лівій руці, а в правій — тонку кремінну пластинку з гострим краєм; вони вгризалися міцними зубами в м'ясо, а потім кремінним лезом відрізали шматочок перед самісінькими зубами.

Іноді їм вдавалося одразу відкусити шматок, але частіше вони досить довго перепилювали волокна м'язів і сухожилля своїми осколками кременю. Їли багато. Треба було вгамувати голод, заспокоїтись і зібратися з силами, щоб далі шукати здобич.

Стежка мамонтів привела їх до самої річки. Нараз Вовча Ніздря зупинився. Проти гирла яру стелилася піщана обмілина. Всю її перетинали свіжі сліди цілого стада мамонтів. Тут хумми пили, купались, обливали один одного водою, посипали собі спини піском, а слонихи годували важких і вайлуватих слонят. То тут, то там на обмілині виднілися купи кізяків.

— Хумми пили воду,— сказав Ао й плеснув по плечу Вовчу Ніздрю.

Ніздря засміявся. Він пригадав слова заклинання:

Свіжі сліди вели до яру, і незабаром стежка із слідами тварин пішла навскіс угору, на правий бік яру.

Ніздря знову засміявся.

— Хуммо, хуммо, йди на гору! — бурмотів він.

На крутому березі яру стіною стояв осиковий ліс. Мамонти проклали стежку по краю урвища. Стежка добре втоптана. Напевно, стадо було велике і звірі вже не раз спускалися звідси на водопій.

Мисливці йшли низкою, один за одним, поки хащі не стали світлішати. Вони побачили випалену широку галяву, вкриту низьким чагарником. Де-не-де на ній стирчали стовбури горілого лісу.

Кілька років тому у спеку тут розгулялася гроза. Блискавка вдарила в суху ялину. Дерево спалахнуло, як свічка; від нього зайнялися купи сушняку. Вітер роздмухав лісову пожежу. Вигоріла велика ділянка. Серед чорних пеньків виросли високі трави та ягідники. Влітку густими хащами квітла сила-силенна червоного іван-чаю та густо кущилися суниці.