«Муравлик Ферда»

ОНДРЖЕЙ СЕКОРА

ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ „ВЕСЕЛКА"

И(Чехосл.)

МАЛЮНКИ АВТОРА

«Спритний Муравлик» переклав з чеської ВАСИЛЬ ШЕВЧУК

за виданням:

Ondrej Sekora. Ferda Mravenec. Praha. SNDK. 1960.

«Муравлик на службі» переклав з чеської ВІКТОР ПЕТРОВСЬКИЙ

Ondrej Sekora. Knizka Ferdy Mravence. Praha. SNDK. 1962.

СПЕРШУ ПРО ХЛОПЧИКА, ЩО ЙШОВ ЛІСОМ

Лісовою стежиною ішов хлопчик — не знаю, як його звати, — і щось насвистував. Що то була за пісенька — мені теж невідомо. Лунала вона приблизно так: «Ф’ю-ті-ті, ті-лі-лі!» Не впізнаєте мотив?

Хлопчина пройшов би отак, насвистуючи, увесь ліс, коли це раптом до його пісеньки вплелися ще якісь звуки. Щось на зразок «ш-ш-ш». Ніби шелест дощу.

Може й справді дощ? Хлопчик випростав долоню й поглянув на небо. Де там дощ! Небо було чистісіньке, наче обкладинка нового зошита; а на руку навіть і не капнуло.

Та шелестіння не вщухало: «Ш-ш-ш...» Що воно таке і звідки береться? Ага, десь ліворуч... ніби з того горбочка під деревом.

Так і є — погляньте лишень сюди!

Хлопчик з подиву закліпав очима. Під ялинкою здіймався високий-превисокий мурашник, мабуть, вищий за самого хлопчика, а мурашок в ньому — аж кишіло. Тільки й чути було: «Ш-ш-шу-шу».

Мурашва сновигала, аж в очах мерехтіло. Одна мураха поспішає сюди, інша — туди, і кожна щось несе, щось робить, а ця ось — гляньте-но! — тягне до мурашника якогось прозорого камінчика! Куди квапишся з таким скарбом?

Чи ти, бува, не подумала, що це діамант? Чи, може, хочеш засклити ним віконця?

А дивіться-но сюди! Ця мураха, мабуть, якась нянька. Несе лялечку — маленьке мурашине дитинча в пелюшках — кудись на сонечко. Наразилася на сухий листок і не знає, бідолашна, як його перелізти. Бери праворуч, няню! Там рівніша дорога. Або попід низом!

А це що? Троє мурах-силачів тягнуть до мурашника мертву осу, але навряд чи дотягнуть її.

Ні, не передати словами всього, що побачить людина, коли опиниться так близько біля мурашника!

ПРО САНЧАТА НА МУРАШНИКУ ТА ПОРОЖНЮ КОРОБОЧКУ

Раптом пролунав такий вигук, що аж глиця сипонула з мурашника: — Стер-режись!

Хлопчик миттю оглянувся навсебіч, щоб побачити, хто це кричить, але навколо нікого не було. І знову: — Стер-режись, стер-режись! — сипнула глиця з мурашника.

Що це? Хтось біжить лісовою стежиною? Хлопчик випростався й розглянувся навкруги. Та щойно він випростався, як той самий голос долинув зовсім тихесенько: — Стер-режи-ись!

Ба, та це ж хтось гукає з мурашника! І справді. З мурашника. На самому вершечку горбка стояв муравлик з хустинкою на шиї і торбинкою за плечима. Він тримав у руках глицю, блискучу й гладеньку, наче дзеркало, й горлав щосили:

— Ге-ей, з дороги, стер-режись!

Не встигли інші й насваритись на нього, як муравлик сів на глицю й — жу-ух! — помчав на ній униз, мов на санчатах. Якісь мурахи-теслярі, що саме несли в мурашник деревину, не встигли відскочити з дороги. Муравлик врізався в гурт, і теслярі попадали разом з деревиною. Та спритного муравлика це не зупинило, він знову скочив на глицю і — вжи-ик! — майнув на своїх незвичайних санчатах аж додолу. Та ще з якими викрутасами, ви б подивилися!

Відгадали, хто то був? Авжеж, не хто інший, як Ферда-Муравлик!

— Ах, яка чудесна мураха! — вигукнув хлопець, захоплено плескаючи в долоні. — Візьму її з собою додому!

Він схопив мурашку двома пальцями і обережно поклав у порожню коробочку з-під сірників.

«Пущу її між своїх іграшок, зроблю гарненьку загороду й приручу».

Ого, що спало на думку хлопцеві! Та це ще не все! Послухайте, що він придумав далі. «Братиму муравлика з собою до школи, він там лазитиме по парті. Вчитиметься разом зі мною, а може, ще й підказуватиме мені».

Отаке! Та вчитель напевно не дозволив би! Але що він міг би вдіяти? Адже вчитель і не бачив би мурашки. «Зроблю для неї маленьку хатку з картонної коробочки й носитиму в ранці, — мріяв хлопець далі. — Товариші мене питатимуть: «Гей, що то в тебе за коробочка?» А я їм на те: «Яка там коробочка, це ж у мене вчена мурашка!» Ото всі дивуватимуться!»

Хтозна, до чого б іще додумався хлопець, якби не побачив, що вже прийшов до свого дому й що в садку перед хатою його товариші Славек, Гана та Здєна ділять між собою щось червоне. Це були суниці, повний казанок. Друзі пригостили хлопчину й сказали, що, коли схоче, завтра може піти з ними разом. Їх поведе Анчка Латалова, а та знає, де ростуть суниці.

І, тільки доївши всі ягоди, хлопчик згадав про чудесного муравлика й відкрив сірникову коробочку.

Але Муравлик Ферда зник.

ПРО ТЕ, ЯК ФЕРДА ПОПАВ ПІД ДОЩ І ЯК СЛИМАК ЙОГО ВИЛАЯВ

Навіщо б він, власне, сидів у тій коробочці? Заради чого? То ви не знаєте Муравлика Ферду. Всю порогу він тільки й шукав, як би вилізти з коробочки. Йому пощастило непомітно вислизнути саме тоді, коли хлопчик підходив до садка. Як тільки Муравлик упав на землю, він схопився й кинувся навтіки. Біг не оглядаючись так прудко, що торбинка аж підскакувала в нього за плечима.

Та раптом крап-крап! Ферда зупинився. Навколо залопотіли краплі дощу. Кожна краплина, торкаючись землі, бризкала, наче водограйчик.

Починалась велика злива.

Хлюп — і Ферда опинився на землі. Оце краплина! Муравлик дригав ногами в повітрі й випльовував воду, що плеснула йому в рот. Тільки-но підвівся — хлюп! — нова краплина так гупнула його в спину, що він аж двічі беркицьнув у повітрі.

Коли згодом Муравлик, мокрий як хлющ, сів і протер очі, то побачив перед собою хатку. На ній була табличка з іменем господаря: «Пан Слимак».

«Чудово, — подумав Ферда. — Сховаюсь у цій хатині. Пан господар, напевне, мене пустить». І він легесенько, одним пальчиком, постукав у двері, та ніхто не відчинив. Муравлик спробував постукати двома пальчиками, але й на цей раз ніхто не озвався. Тоді він постукав усією долонею й попросив: «Чоловіче добрий, відчиніть, бо тут січе дощ!» — але знову марно!

«Мабуть, господар заснув. Доведеться його розбудити», — вирішив нарешті Муравлик і загрюкав у двері кулаком. «Люди добрі, людоньки!» — гукав він, гамселячи в двері так, що вони аж бряжчали. Може, хоч тепер відчинять?

Бачили б ви, що трапилось. Хатинка спереду підвелася, й звідти з’явилася рогата голова Слимака.

— Ах ти ж, розбишако, ах ти ж, шалапуте! — засичала вона. — Грабіжнику, харцизяко ти мокрий, шмаровозе ти, забіяко! Геть звідси, бо кричатиму на гвалт! Як ти смієш вдиратися до чужої хати? — пащекував Слимак, бризкаючи слиною навкруги.

Він хотів був ще сказати Муравликові: «Нечупаро ти задрипаний!» Та тільки роззявив рота, як туди хлюпнула величезна дощова крапля. Слимак пирхнув, злякано втягнув свою голову в хатку і вже більше не з’являвся.

Ферда стояв перед хаткою Слимака, як мокра курка. Вода стікала йому за шию, в черевики, в торбинку, а по ногах та по руках струміли дощові патьоки.

«Ну зажди ж, я тобі віддячу!» — погрозив Муравлик Слимакові й намірився був рушати далі. Та раптом зовсім поряд він помітив крізь травинки нірку під камінчиком. Якраз для мурашинки, ніби на замовлення. Довго не роздумуючи, Муравлик шмигнув туди. Там було, правда, темно, але сухо й тепло.

Ферда поклав голову на свою торбинку й проспав цілу ніч як убитий.

ПРО ТЕ, ЯК СЛИМАК СЕРДИВСЯ ЩЕ ДУЖЧЕ, А ЖУК-СТРИБУНЕЦЬ ЙОМУ ГУКАВ: «КУДИ ЦЕ ВИ ТАК ПОСПІШАЄТЕ, ДЯДЕЧКУ?»

Але ж Муравлик і здивувався, коли прокинувся вранці! Він мацав навколо себе й ніяк не міг збагнути, де перебуває. Коли Ферда вистромив голову з нірки, був уже білий день. Сюрчали коники, літали сині й зелені мушки, танцювали різні жучки, усміхалася квітка, а проти каменя на сонечку виблискувала Слимакова хатка. Слимак ще спав і хропів, аж вікна деренчали.

Очі в Муравлика заблищали з радощів. «Ах, зараз я провчу його!» — сказав він. Ферда покликав Павука, що снував свою павутину поряд на кущі, й щось шепнув тому на вухо. За хвилину знаменитий майстер ткацьких справ Павук повернувся з міцними шнурками.

— Вистачить? — запитав він.

— Вистачить,— відповів Ферда й швиденько прив’язав Слимака цими шнурками до куща шипшини, щоб той не втік.

А сам заметушився, заквапився, розв’язав мерщій свою торбинку, витяг звідти сокирку, пилку, молоток і гвіздки. Будівельного матеріалу було напохваті доволі. Муравлик узяв стеблину трави, згорнув її кільцем раз, другий — і коліщатко було готове. Взяв другу стеблинку, згорнув її кілька разів — з’явилося й друге коліщатко.

Навіщо йому ці коліщатка? Ну, звичайно, для візка. З шкаралупки лісового горіха він зробив собі тарантасик, а з моху намостив зручне сидіння. Знизу він проколов шкаралупку шипшиновими колючками й встромив у дірочки вісь із коліщатками. Зробив ще дві дірочки спереду й приладнав голоблі. В цю колісницю, наче якогось коня, Ферда запріг Слимака. Потім зробив ще й батіжка, відв’язав поводки від куща, надів свою торбинку й — цьвох-цьвох! — ну поганяти Слимака. І все це він змайстрував так швидко, що навіть бджола не встигла б усе це помітити. А в неї ж бо, кажуть, по сто очей з кожного боку!

Ото було диво! Слимак прокинувся й ніяк не міг узяти втямки, що то скоїлося; вистромив голову, але що діялося ззаду — не бачив. Що то воно гамселить його по черепашці? Слимак крутнувся, хотів схопити те щось, але не зміг. Що було робити? Тікати! І він пустився бігти. Ви знаєте, як-то Слимак бігає. А Ферда по ньому знову: цьвох-цьвох!