Поки Картер мчав рівнинними дорогами Прикарпаття, поки піднімався крутими зигзагами Карпат, слизькими від недавнього дощу, поки спускався запаморочливими петлями вниз, у Закарпаття, — Шатров і Гойда не поспішаючи поснідали у Львові, сіли в автомобіль і поїхали на аеродром, звідки й вилетіли в Ужгород.
Карпати!.. Сьогодні вони навдивовижу чисті. Ні туману, ні хмаринки, ні марева. Не видно й диму, що застилає землю ранньою весною і восени, коли верховинці випалюють полонини, щоб на наступний рік буйнішою виросла трава. Все далеке здавалося близьким. На заході — польські Карпати. На південному заході — чехословацькі. Трохи лівіше — рівнина, розрізана Тисою. Це Угорщина. Ще лівіше — румунські Карпати. Сині лісисті гори, одна від одної вища. Снігові завали на північних схилах. М'які прогини між округлими вершинами — ворота гірських вітрів. Вузькі і темні ущелини. Серед кам'яної суворості і хвойної чорноти зеленіють полонини. Звідти, від високогірних луків, починає свій шлях річка Кам'яниця. Від перевалу до Явора, зверху донизу, наче зигзаг блискавки, вона розтинає Карпати.
Шатров дивився у вікно і посміхався. Скільки разів пролітає він над цим краєм! Давно і навічно закарбувалися в його серці всі ці вершини, похмурі урочища, ущелини, виноградники, ниви і велетенські мости, перекинуті через провалля. Але він завжди радів, коли все це знову з'являлося перед ним. Радів і трохи сумував. Усе довкола таке ж прекрасне, як і раніше, а він уже зовсім сивий, часто прислухається до серця.
Шатров глянув на Гойду, запитав:
— Ну, Васильку, що сказав би наш друг Сірий про такий пейзаж?
— Що?.. Він би спочатку проспівав: «Давно ми вдома не були!..» А потім: «Ось вона, колиска гірської і долинної краси!..»
— Перебрав міру наш Сірий, га?
— Ні, в нормі. Ви гляньте, що робиться внизу! І рай і пекло впереміш.
Гру в «Сірого» друзі придумали давно, і вона стала улюбленою. Голос «Сірого» — це вислови мудреців, філософів, афоризми, приказки, загадки, а часом і власна творчість.
— Йдемо на посадку. Ужгород! — сказав Гойда.
Комментарии к книге «Дунайські ночі», Олександр Авдєєнко
Всего 0 комментариев