«Таємниця Жовтої кімнати»

Таємниця Жовтої кімнати (fb2) - Таємниця Жовтої кімнати (пер. Екатерина Юрьевна Квитницкая-Рыжова) 919K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Гастон Леру

Гастон Леру

ТАЄМНИЦЯ ЖОВТОЇ КІМНАТИ

Роман

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{З французької переклала Катерина Квітницька-Рижова}

_{Перекладено за виданням: Gaston Leroux, Le Mystere de la chambre jaune, Editions Pierre Lafitte, Paris, 1908.}

РОЗДІЛ І,

у якому ніхто нічого не розуміє

Визнаю, що не без хвилювання починаю розповідь про незвичайні пригоди Жозефа Рультабія. До сьогодні він так категорично проти цього опирався, що врешті я втратив був надію будь-коли опублікувати найцікавішу за останні п’ятнадцять років поліційну історію. Здається мені, читачі ніколи й не дізналися б усієї правди про цю дивовижну справу, відому під назвою «Жовта кімната», справу, яка викликала стільки жорстоких та сенсаційних драм і до якої мій друг був так близько причетний, коли б з нагоди недавнього вручення славетному Станжерсону ордена Почесного легіону одна вечірня газета в жалюгідній статейці, породженій чи то необізнаністю, чи то чиїмись зухвалими підступами, не воскресила б цей страшний злочин, що його Жозеф Рультабій, як він сам мені казав, волів би назавжди викреслити зі своєї пам’яті.

Чи пам’ятає хтось оту справу про Жовту кімнату, яка п’ятнадцять років тому змусила пролити стільки чорнила? В Парижі все забувається дуже швидко! Тепер уже ніхто не згадує ні процесу в Наї, ні трагічної смерті малого Менальдо… Свого ж часу громадська увага була так прикута до того судового процесу, що навіть урядова криза лишилася непоміченою. А справа про Жовту кімнату, що почалася за кілька років до процесу в Наї, була ще гучнішою. Ввесь світ упродовж місяців сушив собі мізки над найкарколомнішою за моєї пам’яті загадкою, що будь-коли поставала перед нашою поліцією та суддями. Кожен прагнув розкрити цю запаморочливу таємницю. То був свого роду драматичний ребус, над яким билися стара Європа й молода Америка. Бо насправді — можу собі дозволити це сказати, не ризикуючи образити авторське самолюбство, оскільки лише викладаю факти й неухильно слідую документам, ні реальне життя, ані уява, навіть якщо звернемося до автора «Вбивства на вулиці Морг», або до винахідливих наслідувачів Едгара По чи то до вигадливого Конан Дойла, не можуть підказати чогось подібного до справжньої таємниці Жовтої кімнати.

І уявіть собі, розгадку, яку ніхто не міг знайти, запропонував нам Жозеф Рультабій, тоді — скромний вісімнадцятирічний репортер однієї солідної газети. Однак, з’явившись у суд з ключем до цієї таємниці, Рультабій так і не розкрив усієї правди: сказав рівно стільки, скільки було потрібно, аби пояснити «незбагненне» й виправдати невинного. Тих причин, які змушували його тоді мовчати, вже немає. Мало того, тепер мій друг просто зобов’язаний говорити, і тому вам стане відомо геть усе. Отож, уникаючи детальних преамбул, я почну історію Жовтої кімнати такою, якою вона була постала перед усіма наступного дня після нещастя, що сталося в замку Гландьє.

25 жовтня 1892 року в останніх новинах газети «Тан» з’явилося повідомлення: «Страшний злочин скоївся в замку Гландьє, на узліссі Сен-Женев’євського лісу, поблизу Епіне на березі Оржу, в маєтку професора Станжерсона. Сьогодні вночі, коли професор працював у своїй лабораторії, хтось зробив спробу вбити панну Станжерсон, яка спала в кімнаті, суміжній з лабораторією. Лікарі не ручаться за життя панни Станжерсон».

Уявляєте собі, яке хвилювання охопило Париж! Уже тоді ввесь учений світ був страшенно зацікавлений роботами професора Станжерсона та його дочки. То були перші розробки в галузі радіографії, які пізніше наштовхнули подружжя Кюрі на відкриття радію. До того ж усі нетерпляче чекали виступу професора в Академії наук, де він мав зачитати сенсаційну доповідь про розпад матерії, — доповідь, яка загрожувала розхитати підвалини офіційної науки, що здавна грунтувалася на принципі: ніщо нікуди не зникає, ніщо з нічого не з’являється.

Всі ранкові газети рясніли повідомленнями про цю подію. «Матен», наприклад, видрукувала статтю під заголовком «неймовірний злочин». «Лише мізерні подробиці, — писав анонімний автор, — ми спромоглись отримати стосовно злочину в замку Гландьє. Зважаючи на пригнічений стан професора Станжерсона та на неможливість почути будь-які відомості з вуст жертви, усі наші пошуки, як і пошуки з боку властей, досі не дали змоги скласти уявлення про те, що ж таки скоїлося в Жовтій кімнаті, де на підлозі в самій нічній сорочці було знайдено панну Станжерсон. Однак нам пощастило поговорити з татусем Жаком — так кличуть сусіди старого служника родини Станжерсонів. Татусь Жак удерся до Жовтої кімнати, суміжної з лабораторією, разом із професором. І лабораторія, і Жовта кімната розташовані у флігелі в глибині парку, метрів за триста від замку.

«Було пів на першу, — розповів нам цей добродій, — і я товкся в лабораторії, де ще працював професор Станжерсон, коли все сталось. Цілий вечір я мив і ставив на місце приладдя і чекав тепер, що він піде, щоб і самому піти спати. Панна Матильда працювала з батьком до півночі. Коли зозуля лабораторного дзигаря прокувала дванадцяту, панна підвелася й поцілувала батька, бажаючи йому доброї ночі. Мені вона сказала: «На добраніч, татусю Жаку!»

— Й прочинила двері Жовтої кімнати. Ми добре чули, як вона замикає двері на ключ і на гак, я навіть не стримав сміху й сказав професорові: «Ото панночка позамикалася на всі замки. Не інакше, як боїться Божої Тварючки!» Професор навіть не озвався, такий був занурений у роботу. Але моторошне нявчання зараз же й відповіло мені знадвору, і я впізнав голос Божої Тварючки, від якого в людини мороз поза шкірою пробігає. «Чи ж воно нам усю ніч заважатиме спати?» — подумав я, бо ж треба вам сказати, шановний, що до кінця жовтня я сплю нагорі, у флігелі, саме над Жовтою кімнатою, виключно аби не лишати панну на самоті посеред парку. Це її ідея — поселятися на літо у флігелі, їй тут якось веселіше, й ось уже чотири роки, відколи його побудували, неодмінно навесні перебирається сюди. А на зиму повертається до замку, бо в Жовтій кімнаті немає каміна.

Тож ми з професором були в лабораторії й не зчиняли жодного шуму. Професор сидів за своїм письмовим столом, а я, скінчивши роботу, сів на стілець і, споглядаючи його, думав: «Що за людина! Що за розум! Яка світла голова!» Я ще раз кажу: було дуже тихо, тож убивця, напевно, подумав, що ми вже пішли, й раптом, коли зозуля прокувала пів на першу, почувся відчайдушний крик із Жовтої кімнати. То був голос панни, вона кричала: «Тримайте вбивцю! Тримайте вбивцю! Рятуйте!» Водночас ляснули постріли, чути було, як гучно грюкають, падаючи на підлогу, стільці та інші меблі, немов у кімнаті відбувалася бійка, і знову лунав крик: «Тримайте вбивцю! Допоможіть! Тату! Тату!»

Ми похопилися до дверей, та ба! Двері були замкнені, як я вам уже казав, ізсередини самою панночкою на ключ і на гак. Ми спробували їх вибити, але вони не піддавалися. Професор був як божевільний, та й було від чого збожеволіти, бо панна продовжувала кликати: «На поміч! На поміч!» І пан Станжерсон шалено бивсь у двері, й плакав від люті, і захлинався сльозами від розпачу й власної безпомічності.

Тоді мені сяйнуло: «Вбивця проник через вікно! Треба бігти до вікна!» І я вибіг із флігеля.

Але, на жаль, парковий мур заважав мені відразу ж дістатися до вікна Жовтої кімнати: довелося спершу вибігти з парку. Біжучи до брами, я зустрів подружжя Берньє — консьєржів, вони поспішали до нас, зачувши постріли й крики. Кількома словами я змалював їм ситуацію, наказав консьєржу мерщій бігти до пана Станжерсона, а жінці — слідувати за мною, щоб одчинити паркові ворота. За п’ять хвилин ми з консьєржкою були під вікном Жовтої кімнати. Сяяв місяць, тож я відразу ж побачив, що вікна ніхто не торкався. Не лише фати були неушкоджені, а й віконниці за гратами зачинені, бо я сам їх власноручно зачинив, як робив це щовечора, хоч панна, знаючи, як я втомився, сказала мені про них не клопотатися, мовляв, вона сама їх зачинить. Тож віконниці були замкнені зсередини на залізну засувку. Значить, убивця промкнувся до кімнати не через вікно і втекти звідси не міг. Але ж і я не міг потрапити до кімнати через вікно!

Яке лихо! Було від чого стерятися. Двері кімнати замкнені зсередини, віконниці єдиного вікна надійно захищені фатами, та такими рясними, що крізь них і руку не просунеш. А панна кричить — рятуйте! А тоді перестала кричати… Може, вже нежива?.. Тільки чую, як у глибині флігеля професор виламує двері.