«Смілла та її відчуття снігу»

Ось її спускають у могилу. Домовину зроблено з темного дерева, вона здається такою маленькою, і на ній уже шар снігу. Сніжинки завбільшки — як маленькі пір’їнки, та й сам сніг такий самий — він зовсім не обов’язково холодний. Тим часом небеса оплакують Ісайю, і сльози перетворюються на сніговий пух, що вкриває його. Це Всесвіт ховає його під перину, аби йому ніколи більше не було холодно.

Тієї хвилини, коли священик кидає жменю землі на домовину, коли ми маємо повернутися й піти, настає тиша, яка здається нескінченною. У цій тиші замовкають жінки, ніхто не рухається, це неначе затишшя у сподіванні чогось. Моя свідомість відмічає дві речі.

Перше — це те, що Юліана падає навколішки і схиляється до землі, і жінки не зупиняють її.

Друга подія відбувається всередині, в мені, — це народжується розуміння.

У нас з Ісайєю, мабуть, назавжди було укладено серйозний договір — про те, щоб не залишати його в біді ніколи, навіть зараз.

Ми живемо в «Білому розтині».[1]

На отриманій безкоштовно ділянці землі житлово-будівельний кооператив спорудив кілька блокових коробок з білого бетону, за які він дістав премію від Товариства з прикрашання столиці.

Усе це, у тому числі і премія, справляє жалюгідне й убоге враження, одначе плата за квартиру становить зовсім не мізерну суму: вона така, що тут можуть жити лише люди, подібні Юліані, за яких платить держава, або механік, якому довелося погодитися на те, що спромігся знайти, або ще більш маргінальні істоти, як от я.

Тож назва кварталу хоча й образлива для нас, змушених тут мешкати, проте в цілому виправдана.

Є причини, що змушують людину переїжджати на нове місце, і є причини, які змушують її залишатися там, де вона живе. З часом для мене стало важливим те, що поблизу є вода. «Білий розтин» виходить прямісінько на гавань. Цієї зими мені вдалося побачити, як утворюється лід.

Мороз почався в листопаді. Я почуваю повагу до данської зими. Холод — не той, який можна виміряти, не той, який показує термометр, а той, який відчуваєш, — залежить радше від сили вітру й вологості повітря, ніж від того, який насправді мороз. У Данії я мерзла дужче, ніж коли-небудь у заполярному Туле. Коли починають періщити перші зливи і падолист б’є мене мокрим рушником по обличчю, я готова їх зустріти — у хутряних чоботях, рейтузах з альпака, довгій шотландській спідниці, светрі й накидці з чорного гортексу.