«Контрольний укол»

— Так, все як годиться.

— На розтин направили?

— Хвора похилого віку, хронічна, родичі просять не розтинати. Думаю, головний підпише.

— А так все нормально. Поступило троє хворих.

— Добре, готуйтеся до обходу.

І завідувач вийшов. З обличчя лікарів відразу спала маска ділової офіційності, і вони зацікавлено втупилися у мене.

— Ну, розповідайте, хто Ви і що Ви?

Викачавши з мене потрібну їм інформацію, вони трохи заспокоїлися. Ігор Петрович дружньо поплескав мене по спині:

— Нічого, спрацюємося.

А Надія Миколаївна оглянула мене по-жіночому, оцінюючи, прикидаючи подумки, напевно, наскільки багато я не дотягую до її уявлення про справжнього чоловіка.

Щопонеділка у відділенні проводився обхід із завідувачем, і цей день був дійсно важким.

Хвилювалися лікарі, метушилися медсестри, наводили лад санітарки, гримаючи прибиральним інвентарем.

Віктор Тихонович у свіжому накрохмаленому халаті, з чорною змійкою фонендоскопа на шиї на чолі свити з лікарів і медсестер почав обхід ввіреного йому відділення. Лікар доповідав про хворого, його діагноз, перебіг хвороби, лікування. Завідувач іноді оглядав хворого, вносячи корективи до плану обстеження і лікування, частіше — погоджувався з думкою колеги.

— Як у Вас справи? — запитав він у немолодого хворого, що скривив страждальну міну при появі медиків і тяжко, зі стогоном почав дихати.

— Що — «погано»?

— Все погано, дихати нічим.

Віктор Тихонович послухав декілька секунд його грудну клітку й упевнено сказав:

— Ні, Вам краще, краще.

— Погано, докторе.

— Ні, що Ви? Краще, краще. Я ж бачу. Вам краще. На виписку його, Ігорю Петровичу, — і перейшов до наступного хворого.

Приголомшений чоловік взагалі перестав дихати на якийсь час. Потім, зрозумівши, що його доля вирішена остаточно, улігся зручніше і спокійно почав дихати.

— А ось ці хворі, — звернувся шеф до мене, — будуть тепер під Вашим наглядом, Василю Васильовичу. Ну, що Ви скажете про цю хвору?

Мене кинуло в жар. Я схопив хвору жінку за руку в пошуках пульсу, але, окрім гучних ударів власного серця, нічого не почув.

— Послухайте її, — підказав завідувач.

Хвора підняла сорочку, а я гарячково тикав фонендоскопом у грудну клітку, намагаючись не дивитися на її ще молоді груди. І, незважаючи на те, що вона, допомагаючи мені, посилено дихала, я абсолютно нічого не чув. «Німа легеня!» «Ексудативний плеврит!» — пульсували в голові страшні діагнози.

Голос шефа був спокійний: — Василю Васильовичу, не хвилюйтеся. Вставте фонендоскоп у вуха. Так Вам буде зручніше.

РОЗДІЛ 2

За тиждень я вже відчував себе більш-менш упевнено на своїй роботі. Ігор Петрович, тобто Ігор (так він запропонував називати його в неробочий час), узяв наді мною шефство, і ми навіть подружилися. Він був старшим на вісім років, але тримався на рівних і ввів мене в курс усіх місцевих подій.

— З шефом жити можна, — говорив він мені в ординаторській, коли ми закінчили оформлювати історії хвороб після обходу. — Головне, не забувай, що він начальник. А то він цього не любить. За нагоди, звичайно, може вгатити клізму по самі… — він подивився на мої вуха, але, побачивши, як я спалахнув, пожалів мене і додав: — По самі ніздрі! Та я бачу, що ти не нахаба, тому з цим у тебе проблем не буде. А з хворими впораєшся, в медінституті чомусь же навчили. Хоча основне навчання буде тут. Запам'ятай, — він усміхнувся, переходячи на жартівливий тон, — дві речі можуть зіпсувати молодого неодруженого доктора: спирт і жінки.

— Ні, мені цього не потрібно.

— Не зарікайся. Краще вже відразу і потихеньку. А то такі, як ти, тишком-нишком, та як почнуть галабурдити, що просто дивом дивуєшся. Спирт тебе пити змусять, а жінки в нашому житті невідворотні, як світлі свята і сірі будні.

— А Надія Миколаївна давно тут працює? — тонко, як мені здалося, я перевів розмову в дещо іншу площину.

— Та років десять вже, напевно.

— Ну і як вона?

— Взагалі-то вона непогана, але, як і всі жінки, непередбачувана. То добра, хоч до хворих прикладай, то невитримана, як після клізми. Хочу дати тобі пораду. З жінками поводься тільки чемно, тому що кожна друга з них або стерво, або відьма. Якщо їх образиш, обов'язково напаскудять, помстяться. А Надія, вона — розлучена. Живе з матір'ю і маленькою донькою. Такі — наче чорна скринька з капканом усередині. Поживеш — побачиш.

Надія ж Миколаївна у подібній ситуації, заклавши ногу за ногу, оголивши їх до верхньої третини стегна, в розкритому халаті, під яким були спідниця і кофтина, попихкуючи незмінною сигареткою і скрививши отруйно губи, чи то від гіркого диму, чи то від внутрішнього стану, наставляла мене зі своєї дзвіниці:

— Тут Вам, Василю Васильовичу, не інститут, «двійку» потім не відпрацюєш. Як щось не так — можуть і пикою об стіл. Як Вам, до речі, наші лікарі?

— Нічого, нормально ставляться.

— Ну-ну, осягайте, докторе, навчайтеся суворій правді життя. А Ігор Петрович що тут Вам про мене наспівав?

— Так, у загальних рисах. Хвалив.

Вона подивилася на мене. Я зашарівся.

— Вам, Василю Васильовичу, ще треба навчитися брехати жінкам. У житті це здорово допомагає. А втім, можливо, Ви й не навчитеся.

— Я не брешу, — сказав я і ще більше почервонів.

— Ви молодий, Вас ще ліпитимуть. Але не дозволяйте нікому робити з себе млинця, — закінчила вона серйозно.

Напевно, зовнішність у мене така, що привертає до себе увагу, бо всі при зустрічі зі мною вважають своїм обов'язком учити мене жити. І в мою голову через наївні вуха вливають цілі системи власного сприйняття навколишнього світу, на які вже чекають завали подібної інформації, від дикого коктейлю яких я гублюся і не знаю, що мені робити в конкретній ситуації.

Іноді до нас зазирав Вадим Миколайович, лікар приймального відділення. Було йому років тридцять п'ять. Жилавий, високий, він постійно сутулився — зовсім не цінував своєї чоловічої переваги — зросту. Його чорнява із залисинами голова була непропорційно великою по відношенню до тонкої худої шиї з рухомим грубим кадиком. Ходив Вадим Миколайович широко розставляючи ноги, недаремно Ігор позаочі звав його Циркулем.

Приходив Вадим Миколайович поспілкуватися з нами, цікавився хворими, яких він оформлював до нас на лікування. Був Циркуль небагатослівним, але іноді (під настрій) розповідав цікаві історії про хворих. Мені запам'яталася одна.

— Привозить «швидка» хвору. Я бачу: несуть на ношах бабусю, а зверху на ній… похоронний вінок! О Господи! Говорю: «Колеги, це ж не морг!». А вони мені: «Бабуся ще жива!». Виявляється: йшла бабця на похорон своєї подруги, купила їй вінок, а по дорозі потрапила під машину. Ну, викликали «швидку». У бабці — удари, рана. Треба в лікарню. А вінок куди? З бабцею, звичайно. А я думав, що вона вже заздалегідь підготувалася. Коли виписалася, то люди озиралися, бо йшла з лікарні з вінком.

РОЗДІЛ 3

У гуртожитку будильники не потрібні. Тут життя розпочинається рано. І якщо тебе не розбудять грюкання дверей, човгання незліченних ніг, дзенькання посуду і гучні голоси, то вже, напевно, піднімуть звуки і запахи картоплі чи яєчні, що смажаться, аромати запашного чаю або кави. Отже, будильник, дбайливо куплений мені матусею, хоча і задзвенів сьогодні, як і завжди, вчасно, викликав у мене не почуття заслуженої подяки, а швидше відчуття прикрої непотрібності. Я давно вже не спав. Швидко заткнувши йому рота долонею, я продовжував лежати в ліжку. З голови не виходила розмова із однією немолодою хворою.

Вчора насамкінець робочого дня, коли я був в ординаторській один, у двері хтось боязко постукав.

— Зайдіть!

Двері прочинилися, і в отворі з'явилася худорлява жіноча постать у запраному лікарняному халаті.

— Можна до Вас, Василю Васильовичу?

— Так, заходьте, будь ласка.

Вона підійшла ближче. Обличчя її було напружене, але не від хворобливого страждання, а швидше від якогось внутрішнього неспокою.

— У Вас знайдеться трохи часу, щоб поговорити зі мною?

— Вам, напевно, потрібно звернутися до Ігоря Петровича, він веде Вашу палату.

— Ні, я хочу поговорити саме з Вами, Василю Васильовичу, можна?

— Так, звичайно. Сідайте, будь ласка.

Вона автоматично сіла на краєчок стільця навпроти мене і почала, мабуть, заздалегідь підготовлену промову.

— Чому я вирішила звернутися саме до Вас? Ви тут людина нова, молода і, бачу, сумлінна, незіпсована. Я не така вже й стара, як здаюся вам, молодим. Мені тільки шістдесят три. І здоров'я хоч і розхитане, але ще міцне. А тут я за наполяганням свого зятя. Ну та все по порядку. Живу я з дочкою та її чоловіком. Він у нас крутий, як зараз говорять. Не знаю, чим він займається — крутиться, як дочка пояснює, бо гроші у нього водяться. А мені він відразу не сподобався. Я й дочці казала, нехороший він. А вона: «Ну що ти, мамо, ти його зовсім не знаєш!». Загалом, не ладимо ми. А останнім часом зовсім залякав її, вона боїться і слово проти сказати. Я заступалася, знервувалася вся. Кілька разів «швидку» викликали, напади були. А зараз він щось дуже ласкавим став, у лікарню лягти умовляв — серце підлікувати. Та й донька підключилася. Мовляв, відпочинете один від одного. Але щось мені від цього лікування гірше стає. Напади почастішали, і сили спливають.