«Контрольний укол»

Іван Дубінін

КОНТРОЛЬНИЙ УКОЛ

Автор ілюстрацій Катерина Іванівна Вербівська

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Усі нормальні підлітки зазвичай мають одну ненависть. Вони ненавидять себе. Вірніше, своє тіло або його невдалі частини: вуха, ніс, губи, ноги, руки… Я ж ненавидів дві речі (хоча вони були зовсім не речами): звісно, самого себе і ще медицину. Не тому, що я народився якимсь виродком, а медицина була безсила зробити з мене щось на кшталт людини. Ні, просто тому, що мій тато був лікарем. Про свою «вроду» я розповім пізніше, а ось про медичного татуся прямо зараз. Мій батько — лікар з багаторічним стажем — був рішучим, наполегливим чоловіком, який мав вражаюче чуття на підступність та підлість різних болячок і міг швидко зорієнтуватися в обстановці, приймаючи відповідні рішення. І, певна річ, свого єдиного нащадка хотів теж виховати у тому ж дусі. Але, залучаючи мене до медицини, він не повів парадним під'їздом, де на лікаря чекають білосніжний стерильний халат, квіти та сльози вдячних пацієнтів та їхніх родичів. Він настирливо тицькав мене носом у соплі, кров і гній стражденних хворих. А коли я починав кривитися і смикати плечима від спазмів шлунку, він незадоволено вигукував:

— Запам'ятай! Лікар не повинен бути гидливим! За своє довге лікарське життя я був неодноразово оббльований, вимазаний гноєм, кров'ю, слизом і ще казна-чим, що виділяє із себе хворий організм. Але з'ясуй для себе раз і назавжди: копирсатися у фізичних виділеннях тіла набагато краще й чистіше, ніж у моральних випорожненнях особистості, що загниває. І якщо ти вирішив присвятити себе медицині, то зроби ласку, позбавляючи організм нечисті, роби це з радісним обличчям!

Як ви здогадуєтеся, присвятити себе медицині мені довелося тільки завдяки татові, але — на жаль! — не дякуючи йому за це. Від нього я успадкував ім'я та прізвище — Василь Лопух, довготелесу фігуру і широко розставлені, радісно спрямовані у світ лапаті вуха. Решта мені дісталася від матусі, заляканої життям жінки, відгородженої від нього могутнім муром — своїм чоловіком і моїм батьком, та абсолютно безпорадною без цієї фортеці.

Моє народження, як і моє подальше життя, було зумовлене моїми батьками. Я, звичайно, міг чинити якісь самостійні дії, а вірніше, жалюгідні сіпання, але, немов квітку в горщику, вони могли переставляти мене, як їм заманеться, будь-коли і будь-куди. Отже, долю мою було вирішено, і тому, коли настав мій час, мене «вступили» до інституту. Звичайно ж, медичного, хоча після постійних методичних зусиль батька підготувати мене до чорнової лікарської роботи, викоренивши в мені природну гидливість, — у мене виробилася стійка огида до… самої медицини. Але нічого не вдієш — довелося підкоритися і вчитися. Найдивовижніше в цьому було те, що якось поступово і непомітно це заняття стало мені навіть подобатися. Особливо процес встановлення діагнозу, коли за певними ознаками, симптомами, за результатами обстеження і дослідження можна було визначити конкретну хворобу. Це чимось нагадувало мої улюблені детективи.

Після закінчення інституту я влився в найбільшу лікарську братію, що зветься терапією, — робочу конячку медицини. Це вона везе на собі основний вантаж повсякденної роботи, хоча і вважається непрестижною і непристойною у цій галузі. Але вважається, до речі, лише так званими вузькими спеціалістами, що займаються проблемами, скажімо, суто лівого пальця правої ноги або хворобами носа, далі якого вони нічого бачити і чути не хочуть.

На роботу мене направили в інше місто, але батько, на подив, незважаючи на поминальні голосіння моєї матері, не став чинити цьому опір, вирішивши, напевно, відпустити мене в самостійне плавання в надії, що життя навчить чому-небудь тямущому. Так я опинився наодинці з цим самим життям.

Якщо до мого портрету, який вже почав вимальовуватися у вашій свідомості, ви додасте моє напружене обличчя в очікуванні чергової пакості від долі та великі рогові окуляри на довгому носі, за якими ховаються розгублені очі, то у вас вийде досить точне уявлення про мене.

РОЗДІЛ 1

Гуртожиток медпрацівників, куди мене влаштували, виділивши як лікарю окрему кімнату, був схожий, мабуть, на всі гуртожитки, та суттєво різнився від домашніх умов, де я перебував до цього часу. Та, кинутий у воду, я змушений був навчитися плавати. Розіпхавши сяк-так своє збіжжя, вранці наступного дня, прихопивши документи, я вирушив на роботу.

Головний лікар, Олександр Михайлович Кучеренко, високий, ставний чоловік з приємними рисами обличчя і сивою гривою густого волосся, довго вивчав мої папери. Потім, піднявшись, сказав:

— Ну що ж, молоді фахівці нам потрібні. Тим більше в терапевтичному відділенні звільнилося місце. Ходімо, познайомлю Вас із Вашими колегами.

Прямуючи до відділення, він зупинявся перед кожним співробітником і, вказуючи на мене, з гордістю, ніби демонструючи особисто ним «вибитий» у міністерстві дорогий закордонний апарат, говорив:

— Ось прислали молодого фахівця. Буде працювати у терапії.

Я збентежено підтакував, киваючи головою.

Завідувач терапевтичного відділення був у себе в кабінеті і при нашій появі вийшов із-за столу. Це був середнього зросту чоловік, віком явно за п'ятдесят років, досить повний, з правильними рисами обличчя. Сиве волосся було коротко підстрижене (відома хитрість чоловіків, що комплексують з приводу своєї лисини, яка, на жаль, розростається). Він, посміхаючись, привітався за руку спочатку з головним лікарем, потім зі мною. Його пухка, м'яка долоня ковзнула по моїй враз спітнілій руці, і від цього я вкрай зніяковів. Моя основна проблема полягає в тому, що при зустрічі з незнайомими людьми (а з начальством і поготів), я пітнію і червонію найганебнішим чином, а мої вуха починають судомно сіпатися вперед, очевидно, інстинктивно бажаючи прикрити, як долонями, моє палаюче обличчя. Я не знаю куди подіти руки, стаючи то в позу «футбольної стінки», прикриваючи ними те, що зараз не потрібне, то зухвало схрещую їх на грудях, виставивши вперед ногу, або починаю ними розмахувати назад-вперед, піддуваючи нижньою губою повітря в обличчя. А ще я жахливо соромлюся свого прізвища і всіляко намагаюся уникати ситуацій, коли треба його вимовити. Та зараз це було невідворотньо.

— Ось, знайомтеся, — сказав головний лікар, — завідувач відділення Віктор Тихонович Шерстюк, а це Ваш новий співробітник — ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ ЛОПУХ!

Тут мої руки самі заходили ходором, а я в цей час необачно став дуже близько до столу, і вони ненароком збили письмове приладдя, яке з гуркотом разлетілося по столу. Ми із завідувачем кинулися разом його рятувати і глухо, але відчутно стукнулися головами. Я відскочив назад і з усієї сили наступив на ногу головному лікареві. Той, висмикуючи кінцівку, полетів спиною на шафу, на якій красувалася дивної роботи масивна декоративна ваза. Через мить вона зі страшним тріском розкололася у нього на голові. В Олександра Михайловича спочатку сплющилися, а потім здивовано витріщилися очі, ніби кажучи: «Оце тобі, познайомилися!». Я кинувся на допомогу, але посковзнувся і впав на нього зі всього розмаху своїм хоч і худим, але важким тілом.

Через якусь мить ми мовчки дивилися один на одного, тримаючись за голови. Першим оговтався головний лікар. Він вимовив поволі, але цілком упевнено, більше звертаючись до Віктора Тихоновича:

— Гадаю, тепер нам весело буде працювати.

— Без жодних сумнівів, — похмуро підтвердив завідувач.

Як не дивно, я теж кивнув головою на знак згоди.

Потім ми вирушили до ординаторської знайомитися з колегами.

— Це вже без мене, — якось напружено промовив нам головний… постраждалий і поспіхом чкурнув у своїх численних невідкладних справах.

В ординаторській — загалом невеликій кімнатці — якимсь дивом розмістилися диван, три столи (за двома з них зараз сиділи терапевти), гардероб і книжкова шафа, в якій зберігалася медична документація. На стіні висів негатоскоп для перегляду рентгенівських знімків. У кутку біля дверей була раковина.

За столом біля вікна, якраз напроти дверей, закинувши ногу на ногу, з сигаретою в недбало відкинутій руці сиділа худорлява жінка-лікар. Вона була в приталеному витонченому халатику явно не лікарняного походження. Фарбоване темно-руде волосся, підібране догори, і заспане набрякле обличчя видавали не першу молодість лікарки.

За іншим столом, одному з двох біля стіни зліва, сидів молодий чоловік років тридцяти з приємною посмішкою на обличчі. Темне волосся акуратно зачесане назад. Під халатом — біла сорочка з чорною краваткою.

Наша поява перервала їхню бесіду.

— Доброго ранку, — сказав Віктор Тихонович. І ми утрьох, в один голос, побажали йому того ж. — Дозвольте представити вам нашого нового співробітника Василя Васильовича… е-е-е… — завідувач зробив невеличку паузу, мигцем глянувши на мої руки, і відступив на безпечну відстань. — Він з нами працюватиме. А це — Надія Миколаївна Риндіна й Ігор Петрович Вербовий.

Я кивнув головою, в думках дякуючи лікарю за те, що він не подав мені руки (ми розташовувались все-таки далекувато один від одного). Не вистачало мені погрому ще й в ординаторській.

Віктор Тихонович вирішив, що з офіційною частиною покінчено, і відразу перейшов до повсякденних справ.

— Надіє Миколаївно, як пройшло чергування?

— Хвора з палати № 12а померла.

— Що, знову?

— Ні, вона перший раз померла.

— Я кажу, знову палата № 12а? З яким діагнозом лежала померла?

— Гіпертонічна хвороба другої стадії. Стан погіршився, її перевели в палату № 12а, я Вам доповідала. А сьогодні вночі був гіпертонічний криз. Врятувати не вдалося.

— Документи оформили?