«Подружжя по сусідству»

Будинок кишить поліцейськими в уніформі. Вони розпорошуються будинком і починають методично його обшукувати. На деяких із них латексні рукавички, якими вони тримають набори для збирання речових доказів. Швидка несамовита біганина Анни й Марко по кімнатах, за кілька хвилин до приїзду поліції, нічого не дала. Пошукова бригада рухається повільно. Ясна річ, вони шукають не Кору — вони шукають доказів. Дитини тут уже нема.

Марко сидить на канапі поряд із Анною, обійнявши її, міцно притискаючи до себе. Їй хочеться вирватися, та вона цього не робить. Вона дозволяє його руці лишатися там, де вона є. Як це виглядатиме, якщо вона його відштовхне? Від нього тхне спиртним.

Тепер Анна звинувачує себе. Це її провина. Їй і хотілося б звинуватити Марко, але ж вона погодилася залишити дитину саму. Краще б вона лишилася вдома. Ні — краще б вона взяла Кору із собою до сусідів, щоб вона теж повеселилася в Синтії. Невже Синтія справді вигнала б їх і зіпсувала вечірку, яку влаштовувала для Грема? Це усвідомлення прийшло запізно.

Тепер усі звинувачуватимуть їх, і поліція, й усі решта. Так їм і треба за те, що залишили дитину саму. Вона б теж так подумала, якби це сталося з кимось іншим. Вона знає, як матері люблять пообговорювати інших, і знає, як приємно це слухати. Вона думає про те, що говоритимуть про неї в її компанії матусь, які зустрічаються раз на тиждень одна в одної вдома, щоб випити кави й попліткувати.

Зайшов хтось іще — то був стриманий чоловік у добре пошитому темному костюмі. Поліцейські в уніформі ставляться до нього з повагою. Анна підіймає голову, щоб подивитися на нього, ловить пронизливий погляд його блакитних очей і запитує себе, хто він такий.

Він підходить, сідає на одне з крісел навпроти Анни й Марко та представляється детективом Ресбаком. Потім нахиляється вперед.

— Розкажіть мені, що сталося.

Анна тієї ж миті забула прізвище детектива, чи воно просто не зафіксувалося в її свідомості. Вона вловила лише «детектив». Вона дивиться на нього — прямота і розум, які вона бачить за цими очима, дають їй надію. Він їм допоможе. Він допоможе знайти Кору. Вона намагається зосередитися, але не може. Вона водночас нашорошена й відсторонена. Вона просто витріщається детективу у вічі, лишивши Марко пояснювати, що сталося.

— Ми були за стінкою, — каже Марко, й видно, що він хвилюється. — У сусідів. — Раптом він замовкає.

— Так, — каже детектив.

Марко вагається.

— Де в цей час була дитина? — питає детектив.

Марко не відповідає. Йому не хочеться казати.

Анна, зібравшись, відповідає за нього, її обличчям течуть сльози:

— Ми залишили її тут, у ліжечку з радіонянею. — Вона дивиться на детектива, очікуючи реакції «Які жахливі батьки!», але він не проявляє жодних емоцій.

— Радіоняня була увімкнена, і ми постійно перевіряли, чи все добре. Щопівгодини. — Вона кидає погляд на Марко. — Ми ніколи б не могли подумати… — та вона не може закінчити речення. Вона затуляє рота рукою, притискаючи пальці до губ.

— Коли востаннє ви ходили до неї? — запитує детектив, дістаючи маленького записника із внутрішньої кишені піджака.

— Я ходила до неї опівночі, — каже Анна. — Я запам’ятала час. Ми ходили до неї щопівгодини, і тоді була моя черга. З нею все було гаразд. Вона спала.

— Я знову пішов до неї о пів на першу, — сказав Марко.

— Ви абсолютно впевнені, що правильно пам’ятаєте час?

Марко кивнув і втупився в підлогу.

— І то була остання перевірка перед тим, як ви повернулися додому?

— Так, — каже Марко, зводячи очі на детектива, нервово торсаючи рукою своє темне волосся. — Я ходив до неї о пів на першу ночі. То була моя черга. Ми дотримувалися графіка.

Анна кивнула.

— Скільки ви випили того вечора? — запитує Марко детектив.

Марко червоніє.

— У них була невеличка вечірка, у сусідів за стіною. Я випив кілька келихів, — визнає він.

Детектив повертається до Анни.

— А ви щось пили в гостях, місіс Конті?

Її обличчя горить. Матерям, які годують грудьми, пити не можна. Їй хочеться збрехати.

— Я пила вино за вечерею. Не знаю, скільки саме я випила, — сказала вона. — То було застілля.

Вона розмірковує про те, наскільки п’яною виглядає і що детектив про неї думає. Їй здається, що він бачить її наскрізь. Вона згадує, що зблювала в дитячій кімнаті. Чи відчуває він від неї запах алкоголю так, як вона відчуває його від Марко? Вона згадує про вдрузки розбите дзеркало у ванній, закривавлену руку, тепер перев’язану чистим рушником із кухні. Їй соромно за те, як вони зараз виглядають: п’яні батьки, які лишили свою шестимісячну доньку саму. Вона думає, чи висунуть їм звинувачення.

— Яке це має значення? — запитує Марко в детектива.

— Це може вплинути на достовірність ваших свідчень, — каже детектив прямо. Він не схильний засуджувати. Його, здається, цікавлять лише факти.

— О котрій ви пішли з вечірки? — запитує він.

— Було майже пів на другу, — відповідає Анна. — Я постійно перевіряла час на мобільному. Я хотіла вже піти. Я… Я мусила сходити до неї о першій — була моя черга — та мені здавалося, ми от-от зберемося додому, і я вмовляла Марко поквапитися. — Провина її роздирає. Якби вона не пропустила чергування о першій, чи зникла б її донька? А втім, було багато способів не допустити цього.

— Ви зателефонували в 911 о першій годині двадцять сім хвилин, — сказав детектив.

— Вхідні двері були відчинені, — пригадує Анна.

— Вхідні двері були відчинені? — повторює детектив.

— На три-чотири дюйми. Я впевнена, що зачиняла їх, коли ходила до неї опівночі, — каже Анна.

— Наскільки ви впевнені?

Анна думає про це. А чи справді вона була впевнена? Вона була цілком переконана в цьому, коли побачила прочинені двері. Але тепер, після всього, що сталося, чи могла вона бути певна бодай у чомусь? Вона повернулася до чоловіка.

— Ти впевнений, що не залишив дверей прочиненими?

— Я певен, — відрізує він. — Я не користувався передніми дверима. Я заходив через задні.

— Ви заходили через задні двері, — повторює детектив.

— Можливо, я й не зачинив їх на ключ, — визнає Марко, затуливши обличчя долонями.

Детектив Ресбак уважно дивиться на подружжя. Дитина зникла. Її викрадено з ліжечка — якщо батькам Марко та Анні Конті можна вірити — десь між 00:30 та 01:27 ночі незнайомою людиною або людьми, у той час як батьки були в гостях у сусідів за стіною. Двері були трохи прочинені. Можливо, батько не замкнув задні двері на ключ — власне, коли приїхала поліція, вони були зачинені, але не замкнені. Мати, безсумнівно, шокована. Батько теж, здається, вбитий горем. Але відчувається, що тут щось не так. Ресбак розмірковує, що ж відбувається насправді.

Детектив Дженнінґз робить йому знак рукою.

— Вибачте, — каже детектив Ресбак і на мить залишає приголомшених батьків.

— Що таке? — тихо питає Ресбак.

Дженнінґз тримає маленький слоїк пігулок.

— Знайшли це в шафці у ванній, — каже він.

Ресбак бере прозорий пластиковий контейнер у Дженнінґза й вивчає етикетку: анна конті, сертралін, 50 мг. Ресбак знав, що «Сертралін» — це потужний антидепресант.

— Дзеркало у ванній нагорі розбите, — каже йому Дженнінґз.

Ресбак киває. Він ще не був нагорі.

— Щось іще?

Дженнінґз хитає головою.

— Поки що більше нічого. У будинку, здається, чисто. Більше нічого начебто не вкрали. Решту дізнаємося від експертів за кілька годин.

— Добре, — сказав Ресбак, віддаючи слоїк Дженнінґзу.

Він повертається до пари на канапі й продовжує ставити запитання.

Дивиться на чоловіка:

— Марко, — нічого, якщо я називатиму вас Марко? — що ви робили після того, як навідали дитину о дванадцятій тридцять?

— Я повернувся на вечірку, — сказав Марко. — Викурив цигарку в сусідів на внутрішньому дворику.

— Ви були самі, коли палили?

— Ні, зі мною була Синтія, — на цих словах Марко червоніє. Ресбак це помічає. — Це сусідка, яка запросила нас на вечерю.

Увага Ресбака перемикається на дружину. Вона — приваблива жінка, з приємними рисами обличчя та блискучим каштановим волоссям, але зараз якась посіріла.

— А ви не палите, місіс Конті?