«Прерії Арктики»

Прерії Арктики (fb2) - Прерії Арктики (пер. Андрій Рябоконь) 775K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Эрнест Сетон-Томпсон

Ернест СЕТОН-ТОМПСОН

ПРЕРІЇ АРКТИКИ

(З книги Ернеста Сетона-Томпсона)

2000 миль на човні в пошуках оленів карибу

Подорож у район північніше озера Ейлмер

ПЕРЕДМОВА АВТОРА

Хто з нинішніх молодих людей не віддав би з радістю рік життя за щастя розгорнути сувій часу на п’ятдесят років тому й прожити рік у романтичному минулому Дикого Заходу? За щастя побачити велику Міссурі, на берегах якої мирно пасуться бізони, ліси, де сила-силенна всілякої звірини, де вільно ходять і полюють червоношкірі, бо нема поки ні огорож, ані навіть натяку на владу білої людини; а там, де вона є, її представляють лише поодинокі факторії, розкидані за сотні миль одна від одної, і люди запрягають коней, пливуть на човнах або місяцями йдуть пішки, щоб обмінятися новинами.

Я перший заплатив би десятикратну ціну за можливість побачити минуле на власні очі, але мусив прожити половину свого віку, щоб зміркувати, що це диво здійсненне й сьогодні… Адже не знайомі з цивілізацією індіанці ще блукають далекими незайманими лісами та преріями і спілкуються з білими тільки у факторіях, не пов’язаних між собою ні залізницею, ні телеграфом; бізони, невловимі для мисливців і вовків, гуляють на просторі, плодяться та розмножуються. У цих краях мільйони карибу^[1] й лосів, зате люди трапляються так само рідко, як на Міссурі в давнину. Але все це не Захід, а Північний Захід…

Ця думка й спонукала мене вирушити в шестимісячну подорож на човні. Я знайшов те, що шукав, і був сторицею винагороджений знахідками, про які й не мріяв.

С.-Т.

ВІД’ЇЗД НА ПІВНІЧ

1907 року я вирушив у мандрівку човном униз річкою Атабаскою та її притоками на далекий північний захід Канади, де збереглися ще не ходжені ліси, і далі — до незвіданих арктичних рівнин, де, за оповідями очевидців, іще водилися дикі північні олені карибу.

Моїм супутником був Едвард А. Пребл із Вашингтона, чудовий натураліст і досвідчений мандрівник, який три сезони вивчав територію від Гудзонової затоки до річки Маккензі.

Вважаючи своєю головною метою спостереження за карибу (мені хотілося довести численність їхніх стад), я вирішив заразом зібрати всілякий природознавчий матеріал, уточнити берегову лінію озера Ейлмер, досі мало вивченого, а також дослідити сусідні озера.

Вирушаючи в цю подорож для власного задоволення й власним коштом, я ніяк не міг переконати в цьому своїх знайомих, які працювали в Компанії Гудзонової затоки; вони були впевнені, що я виконую таємне завдання уряду якої-небудь країни, музею чи наукового товариства.

Увечері 5 травня ми виїхали з Вінніпега. Звідси до заходу по ходу потяга ми бачили чимало доказів того, що минулий рік був «заячим», тобто роком, у який чисельність зайця-біляка, що постійно коливається, досягла свого максимуму. Кора майже всіх дерев на рівні снігового покриву була обгризена. Але жодного зайця ми так і не побачили: на них напав мор і, звісно, майже блискавично винищив усіх у цьому районі.

Наступного ранку на південь від залізниці ми примітили стадо з чотирьох вилорогів. Потім спостерігали й за іншими — всього двісті тридцять два вилороги у двадцяти шести стадах. Усі вони паслися з південного боку залізниці. Пояснювалося це дуже просто: минулої зими, коли вилороги перекочували на південь, Тихоокеанська залізнична компанія Канади встановила огорожу з колючого дроту вздовж усієї під’їзної колії. Навесні цей непереборний заслін відрізав вилорогів від їхніх пасовиськ, і вони здивовано товклися біля колючого дроту. Одне стадо з восьми тварин злякалося пасажирів, які виходили з потяга на станції, та антилопи пробігли з півмилі й знову повернулися до заслону. Вони не могли здолати інстинкт, який гнав їх на Північ. Якщо не буде знайдено виходу з цього становища, всі вилороги в північному Саскачевані вимруть.

Із Калгарі ми виїхали потягом до Едмонтона. Це був останній пункт нашого залізничного маршруту. Звідси починався тяжкий шлях, і ми кілька днів чекали, поки прибудуть спорядження та харчі, а головне — поки річка звільниться від криги.

У північних краях льодохід на річці — дуже важлива подія. День, коли рушає лід, знаменує початок весни, і його чекають із нетерпінням.

Ми довідались, що Атабаска розкрилася, найняли коней, проїхали 94 милі чудовою, рідко населеною сільською місцевістю й рано-вранці наступного дня прибули в Атабаска-Лендінг, містечко, типовий прикордонний форт, на березі великої східної притоки Маккензі. Униз цією річкою ми мали здійснити тривалу подорож.

Ми зупинилися в центральному готелі містечка. Інші постояльці запевняли, що гіршого готелю не знайдеш у світі. Мені спершу здалося, що я знав заклади й гірші, але вранці визнав, що мої сусіди мали рацію.

Тим часом прибули наш човен і харчі, однак великий караван плоскодонок, який доправляв щорічний запас продуктів на Далеку Північ, ще не міг вирушати в дорогу, а ми потребували його допомоги, тож відклали початок подорожі на чотири дні.

Непередбачена затримка дала нам змогу вивчити природничу історію місцевості та зібрати деякий матеріал.

Мене вразили дерева-велетні. Типова чорна тополя досягала, приміром, ста футів заввишки, маючи діаметр понад вісім футів (8 футів і два дюйми) за вісімнадцять дюймів від поверхні землі. Вищих тополь мені не траплялося, хоча я бачив дерева й із густішою кроною.

У готелі разом із нами очікували караван четверо поліціянтів із підрозділу кінної поліції, котрі теж прямували на Північ. Старшим у них виявився мій старий знайомий із Торонто, майор Джарвіс. Там же був Джон Шотт, метис гігантського зросту, який супроводжував Каспара Вітні в Баррен-Граундз^[2] 1895 року. Він, зважаючи на все, був дуже високої думки про Вітні. Про саму подорож Джон багато мені всього розповів. А поки я накидав його портрет, він розважав мене спогадами про раннє дитинство на річці Ред-Рівер, де він народився 1841 року. Мені вдалося записати дещо з його оповідань про ці нині історичні часи. Його описи вилорогів, які жили на рівнині Вайт-Хорс у 1855 році, та бізонів із Карберрі (Манітоба) в 1852 році проливають світло на прадавні місця перебування цих тварин, які вже вимирають.

Усі мандрівники, які раніше за мене вирушали в пустельну арктичну зону Баррен-Граундз, покладалися тільки на полювання, і в результаті прирікали себе на злигодні, а часом навіть на голодну смерть. Я ж вирішив, не покладаючи особливих надій на мисливські трофеї, захопити з собою якомога більші запаси харчів — усе найкраще, що можна купити у Вінніпегу, а отже, і в усьому світі. Як ви побачите далі, мисливські трофеї, на які ми особливо не розраховували, з’являлися в таборі щодня.

Мій човен не міг вмістити такого суттєвого продовольчого запасу, тому більшу частину його я навантажив на плоскодонки Компанії Гудзонової затоки, захопив із собою харчі, яких вистачило б на тиждень. Цей вантаж і спорядження для табору додали човну необхідної стійкості на воді.

УНИЗ ГОМІНКОЮ РІЧКОЮ З МАНДРІВНИКАМИ

18 травня ми сіли до чудового човна, якого я назвав «Енн Сетон». Атабаска вже цілком звільнилася від криги й стала судноплавною. Караван із тринадцяти плоскодонок із вантажем і командою з шістдесятьох осіб, індіанців і метисів, вийшов із гавані форту одночасно з нами. Попри сильний зустрічний вітер, ми попливли на північ зі швидкістю три з половиною милі за годину.

Метиси теревенили французькою та індіанськими мовами крі й чіпева, але коли їм хотілося добряче вилаятися, припиняли своє солодкозвучне белькотіння та переходили на енергійну англійську — її різкість і брутальність вимови, плюс достатня кількість барвистих епітетів, мабуть, вдовольняли давню потребу мешканців Великої Пустельної Землі.

Удень наш човен випередив караван. Ми причалили до берега та взялися готувати вечерю, і тут я отримав (укотре!) урок.