Анотація

У цій книжці зібрані твори, що об’єднані теплотою, добротою й бажанням трішки розрадити читача в нашому непростому сьогоденні. Авторка засвідчує, що сюжети тут не вигадані, вони насправді були пережиті їхніми героями, а вже самі персонажі потім, на вушко, розказали їх у різний, інколи досить несподіваний спосіб.

Від авторки

Я ніколи не думала, що стану письменницею. Навіть не мріяла про це. А от про що справді мріяла, так про те, аби опанувати фах філолога-україніста, вступити до аспірантури, захистити дисертацію з літературознавства й вивчати художню літературу, або ж мистецтво слова, до кінця своїх днів, бо саме художній літературі віддала своє серце ще у школі. Усе майже так і сталося: навчання, потім робота і... три запланованих декрети. Між народженням дітей я й відкрила в собі здатність писати художню прозу. Мабуть, життєвих вражень у мене на той час накопичилося стільки, що вони мусили вилитися в щось таке матеріально оформлене, як текст художнього твору. І почалося.

Спершу написання маленьких оповідань, новел, есе, які розміщувалися в Інтернеті, роздруковувалися й передавалися друзям-читачам, а деякі з них навіть публікувалися в солідних часописах, таких, скажімо, як «Дніпро» чи «Літературна Україна». Так, може, було б і досі, коли б я не написала свій перший роман і не надіслала його на «Коронацію слова». Саме так! Перший роман — і відразу на найбільш знаний і престижний конкурс у галузі літератури. Насправді видавцям розіслати рукопис я не наважилася, і моєму здивуванню не було меж, коли цей твір одразу ж отримав бронзову статуетку конкурсу. Спробувала ще раз наступного року — і отримала. золото! Дива бувають! Вони навколо нас! Це я можу стверджувати не голослівно, а посилаючись на власний досвід. Адже моя письменницька історія в чомусь схожа на казку про Попелюшку, бо, працюючи роками на ниві літературних досліджень, я ніколи і не мріяла, що мої твори колись будуть виданими й розставленими на поличках книгарень серед книжок іменитих українських письменників.

У цій збірці, яку тримаєте в руках, зібрані дуже різні твори. Є тут і ранні оповідання, і новели, спеціально написані в минулому році. Проте об’єднує їх, звісно ж, теплота, що стала вже ві-

зитівкою «Теплих історії», доброта й бажання трішки розрадити читача в нашому непростому сьогоденні. Більше того, як авторка «Трояндового джему», можу засвідчити, що всі історії тут не вигадані, вони насправді були пережиті їхніми героями, а вже самі персонажі потім, на вушко, розказали їх мені у різний, інколи досить несподіваний, спосіб.

Бажаю вам приємного читання й невичерпної віри у дива навколо нас!

Сердечно —

Тетяна Белімова

Тетяна Белімова

Трояндовий джем

Присвячую

Парасці Григорівні Дремусі.

Щось є таке ніби інтригуюче й незвичне у цьому варенні з троянд. Якась тривожна дихотомія... Адже троянди — це краса, довершеність, гармонія, це те, що дарують коханим, що, власне, без слів означає кохання. Чи ж не троянди оспівують у художніх творах, і чи не ними надихаються на творчість? І враз — варення з троянд чи то пак трояндовий джем. Як же можна оцю красу зробити ужитковою річчю? Перекрутити на м’ясорубці? Вичавити сік? Приготувати з неї наїдок? Чи це у переносному значенні — якийсь таємний еліксир кохання й вроди? Незбагненно.

Ледь помітна рожева смуга на сході, нерівномірна й неоднаково забарвлена — більш інтенсивно на споді, там, де небо зливається із землею, і все ясніше догори, до відтінку, до натяку рожевості. Уже не темно, але й ще не світло. Народжується день. Перший день літа, який обіцяє радість сонця, спекотну лінь і розслабленість, задоволення від існування в цьому теплому й привітному, дуже комфортному червневому просторі. Хто не любить літа, той не любить життя у його зеленому буянні й цвітінні! Неможливо проминути цю піднесену урочистість природи, до якої готувалося все живе протягом декількох місяців! І найвищим (або найдовер-тттенітттим?) виявом цього рівнодення всього сущого є квіти! Вони завжди-завжди ніжно-беззахисні! І немає жодного значення, чи із п’янким ароматом вони, чи ледь духмяні, яскраво-красиві, виразні, чи зовсім непомітні, прості, скромні, непоказні, невикличні. Та особливе місце завжди належало й належатиме троянді.

Прочиняєш вікно, і тьохкання невидимої пташки просочується до кімнати, заворожує незрозумілим, незнаним відчуттям. Чого?

Кохання, радості, блаженства від осягнення неповторності цієї миті? Ще спить той, хто привіз тебе сюди, і довгі вії закритих очей відкидають солодкі тіні на його обличчя. Він теж уже міський і чужий тут, у цьому просторі його дитинства, можливо, тому й спить так незвично довго для тутешнього життєвого ритму. А його бабуся вже встала. Ти бачиш її зелену хустку, яка вирізняється серед природної зелені садка, не зливається із нею, ні, а, як вправний мазок-акцент художника, привертає твою увагу. Що вона робить там, низько нахиляючись над кущами чайних руж, що яскраво й духмяно квітують?

Розчісуєш своє довге темне волосся (ти ще не обрізала його, іще не вплелося в нього легкою павутинкою декілька срібних ниток), заплітаєш косу й вибігаєш у сад, минаючи темні сіни й старосвітську, всю у віконечках, веранду. Тут, надворі, оцей дивний аромат троянд, не прибитий ще ніякими побутовими пахощами, викінчений і досконалий, і ти... ти запам’ятаєш цей ніби нічим не особливий день на все життя. Цей пах панує над усіма ранковими звуками села: перекрикуванням жінок на дорозі, співом невидимих птахів, дзижчанням бджіл і ще мільйоном нерозбірливих, незнаних для тебе (і тому нерозпізнаних) нот.

— Що ви робите, бабусю?

— Рози на варення збираю, дитинко! Ходи, поможеш! Їх треба збирати ще з росою.

Підходиш і дивишся на ці троянди — напівплетені й напівкущис-ті, непоказні й не сортові, навіть напівдикі! І водночас довершені та яскраві, усіяні дрібними колючками, із закрученими від тлі листочками, але їхній аромат одурманює, від них несила відійти!

Раніше ти не чула, щоб із троянд робили варення, і коли вам дають його скуштувати на вечерю (дістають із льоху минулорічне!), розумієш, що саме їли боги на своєму Олімпі! Нектар! Амброзія! Божественний, неземний смак! Окремий секрет у тому, що це не просто собі варення! Це — джем! І оці маленькі бульки повітря, що проглядаються крізь скло слоїка, додають неповторної кулінарної звабинки.

Не стало бабусі. Сивою ластівкою відлетіла її душа до вирію. І ніби цілий світ згорнувся, світ довкола неї. Порожня, сумна й заплакана веранда підсліпувато визирає на вулицю, чекає дітей і онуків бабуні Параски, як колись їх виглядала сама господиня.

За свій довгий вік Параска Григорівна, або Паша, як ласкаво називали її рідні, чимало попоїздила, бо ж була дружиною військового, багато цікавого бачила і десь у Киргизії, а може, у Казахстані дізналася рецепт чудодійного варення з троянд. А ви, молоді й неуважні, так і не спромоглися записати-запам’ятати цей один із секретів її життя. Та й чи мала вона ті секрети? Нічого ніби не приховувала, навчаючи й підказуючи, та чи до того вам було?..

— Немає вже Параски Григорівни! Ой, нема! Уже рік...

— Ніхто вже не зробить варення з троянд!

— А троянди? Хто їх догляне? Пропадуть!

Ти підсідаєш до жіночок, що стиха перемовляються за поминальним столом, накритим просто на подвір’ї. Щедре тепло піз-ньотравневого дня ніби припрошувало влаштувати обід надворі, а не у задусі старенького будинку. Прислухаєшся до їхніх розмов. Вони згадують бабу Пашу, що із покійником чоловіком оселилася тут вже на пенсії, — тож уже для всіх була бабусею, а по-простому, по-вуличному, бабунею Пашою.

— А що, вам бабуня Паша не розповідала, як вона варила той джем із пелюсток троянд?

— Чого ж не казала? Казала, і не раз! І пригощувала, і рецепт переписувала! Але в нас ні в кого не виходило ті бульки повітряні зробити.

— Я приходила й дивилася, як вона його варить. Поки дійшла, розвела цукор, заколотила. Не вийшло тих бульбашок!

— Ні в кого не виходило!

Ти прибираєш тарілки зі столу. Усе це так незвично для тебе — мити цей старосвітський посуд, може навіть і старший за тебе, у тазику, перетирати все стареньким вафельним рушничком і розкладати в давньому, місцями облущеному буфеті. Ти зиркаєш на кущі троянд: вони всі у пуп’янках, які ось-ось розквітнуть: ще декілька днів, може, тиждень — і блідо-рожеве мереживо вкриє цю колючу, дику зелень.