«Учень мольфара»

Учень мольфара (fb2) - Учень мольфара (Українське ліричне фентезі - 1) 553K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Богдан Рута

Богдан Рута

Учень мольфара

Вода нестримним потоком лилася на неї, змушуючи несамовито волати про порятунок. Луна дзвінко вдарялася об гори, та вони мовчали у відповідь. Жовте сонце байдуже світило комусь, хто був не тут, у стрімкому потоці, борсаючись і хапаючись за життя, а десь там, далеко, де колись була і вона. Гори мовчали, а ріка кричала, сердячись та несучи її слабке тіло кудись у невідоме. Вона напружила м’язи у марному сподіванні вхопитися за каміння, що стирчало з води, але воно вислизнуло з рук. Вона останнього разу змахнула руками у повітрі і поринула у безодню…

Олена схопилася на ліжку, важко дихаючи. Огляділась – вона у своїй кімнаті, за вікном вже розвиднялося. Вкотре за останні кілька місяців вона прокидається від жахливого нічного марення – мабуть, вдесяте чи вдвадцяте, вона вже збилася з рахунку. Та й рахувати давно перестала – в неї вже не залишалося ніяких сил. Ні на що. Жахливі ночі виснажували її. Вона відкинула ковдру і поповзла на кухню. Заварила заспокійливого трав’яного чаю, сіла на стілець, висьорбала склянку і почала варити каву. І отак щоранку: чай-кава. Прямо як у пісні Вакарчука, тільки там кожен пив своє. А вона усе одразу, щоб мати подвійний ефект: заспокоїлась – збадьорилась. Та останні тижні це вже не працювало.

Олена старанно нафарбувала обличчя та попленталась на роботу – до офісу. В редакції було, як завжди, весело – всі на телефонах, і все треба зробити негайно, бо ще на вчора. Якщо раніше вона у цій буремній боротьбі за винятковий контент та ексклюзивні матеріали ще якось відволікалась, то зараз і це не допомагало. Треба із цим щось робити… Олена пройшла повз колег, що віталися хто кивком голови з мобільником біля рота, хто махаючи рукою, на секунду піднявши очі від ноутбука. Вона на хвилину призупинилася біля кабінету головного редактора, потім увійшла.

– Вільний? – запитала вона у секретарки.

Та сповістила головного, що прийшла Олена, і пропустила її до кабінету. Петро Іванович підняв на дівчину заклопотані очі.

– Ну що там у тебе? – нетерпляче запитав він і знову занурився у рукопис.

Олена хвилину повагалася, тоді впевнено промовила:

– Погано себе почуваю. Можна мені тижневу відпустку? Дуже треба.

Петро Іванович здивовано глипнув сірими очима.

– Ти що, Лєна, здуріла? Ти свою статтю доробила?

– Майже.

– Ну от коли здаси, тоді і приходь. Обговоримо відпустку.

Олена кілька секунд стояла мовчки, роздивляючись великі окуляри на довгому носі.

– Добре, – нарешті промовила вона і вийшла.

– Ти що, статтю ходила здавати? Доробила? – запитала її Ольга. Вони були подругами вже давно, ще з того часу, коли практично одночасно прийшли працювати до редакції, кілька років тому. Обидві новенькі, вони одразу зійшлися, та й уподобання багато в чому мали схожі.

– Не доробила. По іншому питанню ходила.

– Це ж по якому? – підняла брови Ольга.

– Пішли на вулицю, поговоримо.

Ольга дістала з сумочки цигарки й запальничку. Вони вийшли з будівлі, стали біля входу. Ольга затяглася димом.

– Ну то що? – запитала вона, дивлячись у Оленині блакитні очі.

– Я щось втомилася. Хочу відпустку взяти, поїхати кудись.

– Сама?

– Та ні, звичайно. Сподіваюся, що Влад поїде. А ви з Антоном не хочете?

Ольга оживилася.

– Звичайно, хочемо, що за питання? А куди?

Олена замислилась. Вона ще не думала про це. Мабуть, кудись на море. Кудись, де немає гір. І річок. Щоб забути той жахливий сон хоч ненадовго.

– Давай до Турції, може? Чи до Єгипту.

– А давай! Сьогодні подивлюсь, що там є з гарячих путівок, так дешевше.

– Окей!

Олена навіть не спитала, чи зможе Ольга відпроситися у головного. Тому що Ольга як чогось захоче, її ніщо не зупинить. І підхід до головного вона знайде стопроцентно. Тож до вечора Олена дороблювала та редагувала свою статтю, щоб швидше здати її головному. Нарешті вона натисла «Відіслати» і полегшено зітхнула. Та була вже глупа ніч. Олена вигреблась з-за столу і попленталась додому. Влад уже чекав на неї.

– Знову ти працюєш, як скажена, – пробурчав він. – Іди на кухню, я там картоплю посмажив.

– Як відрядження? – поцікавилась Олена, важко опускаючись на стілець.

– Нормально.

– Дякую, дуже смачно, – сказала дівчина. Взагалі-то вона любила смажену картоплю, але останнім часом геть втратила апетит і їла, змушуючи себе, просто щоб остаточно не втратити десь свідомість від слабкості. Олена помовчала. – Слухай, а коли у тебе відпустка? – запитала вона.

– А що? – його темні очі зазирнули в її, блакитні.

– Та щось я втомилася. Хочу на море з’їздити. Ти як?

Влад поставив чашку з чаєм на стіл.

– Що, знову погано спала?

– Так.

– Ну добре, щось придумаю. А коли ти хочеш?

– Та завтра піду до головного. Спитаю, коли можна.

– То зателефонуй мені, як знатимеш.

– Добре.

Вночі їй наснилася річка. Бурхлива, але не страшна. У річці стояв парубок, файний, неначе намальований. Він простягав їй руку і посміхався. «Цікаво, хто він?» – думала вона уві сні, ідучи по воді йому назустріч. Прохолодна волога приємно лоскотала ноги, тепле сонечко пестило її голі плечі. Раптом налетів вітер, хвилі піднялися, хлопець пропав із виду, а натомість почувся дикий зойк, більше схожий на крик розпачу. Олена підхопилася з ліжка. Влад сопів поряд. Коли ж це все нарешті скінчиться?! За вікном розвиднювалось. Олена почвалала на кухню. Чергові чай-кава. Через годину, нафарбована, вона вже повзла до редакції.

В офісі до неї підскочила Ольга.

– Слухай, я таку путівку нам знайшла, просто шик! Все включено! Узбережжя просто казкове! Ходім, фотки покажу!

Ольга потягла подругу до столу. На екрані ноутбука красувалися фотографії готеля, узбережжя, ресторану. Дійсно, шик.

– Як тобі? – нетерпляче штурхала Олену Ольга.

– Класно!

– То іди давай до головного, а то там дати вже через три дні, треба негайно путівки купувати.

– Ми за три дні не встигнемо. Ще ж Влад з керівництвом не домовився. А Антон?

– Ти що, такі путівки, з суперзнижкою! То без Антона поїдемо. Може, давай і без Влада? Відпочинемо як слід! Нащо вони нам?

Олена мовчки дивилася на подругу.

– Та якось незручно. Я вже Владу сказала.

– Ну то хай швидко думає. Іди давай до головного, – роздала інструкції Ольга.

Олена рушила до кабінету головного редактора.

– Ну що ж, непогана стаття, – промовив він, дивлячись, як сонце виблискує на густому темно-каштановому волоссі Олени. – Але тут така справа… – протягнув він.

Олені усередині все перевернулося. Мабуть, треба забути про відпустку…

– Розумієш, – продовжував Петро Іванович, уважно видивляючись щось у вікні кабінету, що розташовувався на десятому поверсі офісної будівлі, – зараз якраз є шанс підняти наш рейтинг.

Олена мовчки дивилася на головного. В голові було порожньо і туманно. Морські хвилі котилися на берег, лизали пісок і тікали назад, на глибину. У вухах гудів прибій. Раптом хвиля піднялася, і Олену накрило з головою. Вона відчула на губах солону воду. У вухах задзвенів жіночий крик.

– Агов, ти мене чуєш? – десь іздалеку до її слуху долинув голос Петра Івановича. – То ти поїдеш чи ні?

– Так, – машинально відповіла Олена.

– Чудово, – розплився у задоволеній посмішці головний. – То можеш прямо завтра і виїжджати. Бухгалтерія все оформить.

– Що? – запитала Олена.

– Як що? Відрядження.

– Яке відрядження? – оторопіла Олена.

– Ну як це яке? Я ж тобі все розповів. Ти погодилась.

– Пробачте, я не дуже зрозуміла. А можна ще раз?

Петро Іванович вирячив на неї очі.

– Бачу, що ти дійсно втомилася. Ну нічого, там свіже повітря, чудова природа, якраз і відпочинеш. Ну і трохи попрацюєш заразом.

– А куди я їду?