«Джозеф Антон»

1450

Описание

У цій автобіографічній книжці всесвітньо відомий автор описує своє життя після публікації його знаменитих «Сатанинських віршів». Радикальні ісламісти визнали роман образливим — іранський аятола Хомейні видав фетву, в якій закликав усіх правовірних до убивства Салмана Рушді, оголошуючи це «богоугодною справою». Назвою книжки став псевдонім, який Салман Рушді використовував, переховуючись від бажаючих виконати фетву аятоли. Протягом дев'яти років після фетви письменник перебував під захистом лондонської поліції і жив на різних конспіративних квартирах. Ім'я «Джозеф Антон» було вибране Рушді на честь двох його улюблених письменників: Джозефа Конрада й Антона Чехова. У книжці також розповідається, як були убиті перекладачі «Сатанинських віршів» на японську та італійську мови. У 1998 році Іран запевнив англійську владу, що не буде сприяти спробам виконати заклик аятоли Хомейні. Після цього Салман Рушді переїхав до Нью-Йорка. Але ісламські релігійні організації все одно призначили за голову письменника винагороду. Сума винагороди неодноразово...

1 страница из 169
читать на одной стр.
Настроики
A

Фон текста:

  • Текст
  • Текст
  • Текст
  • Текст

Шрифты

  • Аа

    Roboto

  • Аа

    Garamond

  • Аа

    Fira Sans

  • Аа

    Times

  • Аа

    Iowan

  • Аа

    San Francisco

  • Аа

    SF Serif

  • Аа

    New York

  • Аа

    Helvetica Neue

  • Аа

    Arial

  • Аа

    Georgia

  • Аа

    Times New Roman

  • Аа

    Courier

  • Аа

    Courier New

  • Аа

    Menlo

  • Аа

    SF Mono

стр.

Джозеф Антон (fb2) файл не оценен - Джозеф Антон (пер. Тарас Бойко) 1623K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Ахмед Салман Рушди


Салман Рушді

Джозеф Антон



Моїм дітям Зафару й Мілану,

їхнім матерям Кларисі й Елізбет,

а ще всім тим, хто допомагав.


Зараз

На нас чекає справа, для якої

Минуле є прологом, а майбутнє

Здобути мусим — ви і я

[1]

.

Вільям Шекспір, «Буря»

Пролог. Перший чорний птах

Потім, коли навколо нього вибухнув світ, а фатальні чорні дрозди обліпили каркаси драбин на шкільному майданчику, він аж розсердився на себе, що забув ім’я репортерки Бі-бі-сі, яка сповістила про завершення його колишнього життя й початок, уже невдовзі, нового похмурого існування. Вона зателефонувала на домашній номер, навіть не сказавши, звідки взяла його. «Як то себе почувати, — запитала вона, — коли знаєш, що аятола Хомейні виніс тобі смертний вирок?» Вівторок у Лондоні видався сонячний, однак запитання вмить погасило світло. Відповідав, уже не тямлячи себе: «Та зле почуваюся». У самого ж промайнуло: я мертвий. Подумав про відміряну йому кількість днів і дуже боявся, щоб їхнє число не було однозначним. Поклав телефонну слухавку і швидко побіг сходами з кабінету донизу на перший поверх свого вузького іслінґтонського[2] будинку, що тулився до таких самих будинків. Похапцем заходився зачиняти і замикати на засуви дерев’яні віконниці у вітальні. Відтак кинувся замикати ще й вхідні двері.

Був день святого Валентина, проте з дружиною — американською романісткою Маріан Віґґінґс — він уже не ладнав. Шість днів тому вона призналася, що нещаслива у шлюбі, бо їй «нестерпно тяжко» з ним, хоча той шлюб тривав яких шість місяців, до того ж і він усвідомлював помилковість свого одруження. Тепер вона не зводила з нього очей, а він метався по кімнатах, засмикуючи штори, перевіряючи віконні шпінгалети, а його збуджене звісткою тіло тіпалося, немов крізь нього пропускали електричний струм, тож довелося пояснювати, в чому річ. Вона відреагувала спокійно, почавши розмірковувати над їхніми подальшими діями. Навіть ужила слово ми. Досить сміливо з її боку.

До будинку під’їхав автомобіль, відряджений телекомпанією Сі-бі-ес. Він мав саме їхати до студії «Амерікен нетворкс» у Боувотер-хаусі, що в Найтсбриджі, для участи у ранковій телепередачі, яку по супутниковому зв’язку транслювали у прямому ефірі.

— Мушу йти, — сказав він, — це ж бо прямий ефір. Не можу просто взяти та й не з’явитися.

Дещо пізніше того самого дня в православній церкві на Москоу-роуд у Бейсвотері мала відбутися панахида по його другові Брюсу Четвіну. Не минуло ще й двох років, як він святкував своє сорокаріччя у Гомер-енді, себто в будинку Брюса, що в графстві Оксфордшир. Брюс помер від СНІДу, а тепер смерть стукала і в його двері.

— А панахида? — запитала дружина. Він не знав, що відповісти. Відімкнув вхідні двері, вийшов на вулицю, сів у авто і поїхав, а оскільки від’їзду не надавав якогось особливого значення, то й гадки не мав, що повернеться до будинку — свого дому впродовж п’яти років — аж за три роки, коли той будинок уже не належатиме йому.

Діти в містечку Додеґа-бей, що в Каліфорнії, співають у класі сумну безглузду пісеньку. Причісувалась вона лиш раз на рік, ля-ля-ля, тра-ля-ля. А надворі дме холодний вітер. Єдиний чорний дрізд злітає з неба донизу і сідає на каркаси драбин для лазіння на дитячому майданчику. Ця дитяча пісня — дуже коротенька з приспівом. Вона має початок, але не має кінця. Весь час іде по колу. І з кожним помахом руки сльози гіркі капали, ля-ля-ля, тра-ля-ля, йой-йой-йой, ох, ох, ох. На драбині сидять чотири чорні дрозди, а до них підлітає п’ятий. А в школі співають діти. На драбинах уже можна угледіти сотні чорних дроздів, а ще тисячі, як та кара єгипетська, сповнюють небо. Почалася пісня, котрій нема кінця-краю.

Коли злетів донизу перший дрізд і всівся на драбині, то здавався якимсь незвичайним, особливим, окремішнім. Однак нема тут потреби виводити загальну теорію і говорити про ширше бачення речей з огляду на їхній теперішній стан. Опісля, вже на початку кари, люди легше впізнаватимуть провісника смерти у першому чорному птахові. Та коли він сідав на горішній щабель драбини, то здавався лишень однією пташкою.

У наступні роки він маритиме цим видовищем, розуміючи, що його розповідь — це щось таке як пролог: розповідь про мить, коли прилетіла перша пташка. Розповідь про нього; вона незвичайна, особлива, окре-мішня. Ніхто не схильний робити з цього якихось висновків. Мине десяток років з лишком, коли оповідь розростеться і затулить небо, наче той архангел Джебраїл, піднімаючись на небосхилі, немов пара літаків, що врізаються у височезні будівлі, ніби кара вбивчих птахів у великому фільмі Альфреда Гічкока.

Того дня він став головною новиною на Сі-бі-ес. Люди з відділу інформації на різних моніторах уже вимовляли слово, яке невдовзі, як камінь, повісять йому на шию. Вживали вони те слово, наче синонім до «смертної кари», тож йому хотілося сперечатися з ними й педантично доводити неправомірність такого вживання. Проте відтоді для більшости людей у світі воно стане саме символом смертної кари. Для нього також.

Фетва

«Сповіщаю гордий мусульманський народ усього світу про засудження на смерть автора книжки «Сатанинські вірші», а також усіх причетних до видання тієї книжки, хто знав про її зміст і виступив проти ісламу, Пророка й Корану. Закликаю всіх мусульман ужити необхідних заходів і стратити названих осіб, хоч би де ви їх виявили». Хтось дав йому роздруківку цього тексту, коли супроводжував на інтерв’ю до студії. Знову ж таки, його колишньому внутрішньому «я» захотілося щосили заперечувати і протестувати, цього разу вже проти слова «засудження». Це ж не вирок, винесений судом, право-чинність якого він визнає, або ж судом, що має над ним юрисдикцію. Це — едикт жорстокої людини, яка помирає. Проте він добре усвідомлював недоречність своїх колишніх звичок. Тепер він уже мав інше внутрішнє «я». Він став людиною в центрі урагану, вже не тим Салманом, якого знали його друзі, а тим Рушді, котрий написав книжку «Сатанинські вірші», назву якої спотворили, відкинувши означений артикль. «Сатанинські вірші» з означеним артиклем — це назва роману. «Сатанинські вірші» без артикля — це вірші, які є сатанинськими, а він — їхній сатанинський автор «сатана Рушді», таке собі нашвидкуруч намальоване рогате страхіття чи повішений чоловік з виваленим червоним язиком на плакатах демонстрантів у далекому місті. Повісьте сатану Рушді. Як легко стерти минуле людини й створити його нову версію, неспростовну версію, з якою боротися, як здавалося, просто неможливо.

Король Чарльз І не визнав леґітимности винесеного йому вироку. Та це не завадило Оліверу Кромвелю все ж таки відтяти йому голову.

А він — не король. Він лишень письменник.

Тому поглянув на журналістів, що блимали на нього очима, і подумав: мабуть, саме так люди дивилися на тих, кого підсаджували до шибениці, провадили до електричного стільця чи ґільйотини. Один зарубіжний кореспондент наче аж прилип до нього зі своєю прихильністю.

Тож він запитав у доброзичливця, як слід сприймати Хомейні. Наскільки він серйозна людина? Це його риторичне красномовство, а чи справді щось небезпечне?

— Не надто переймайтеся всім цим, — сказав журналіст.

— Він щоп’ятниці карає на горло президента США.

Коли ж під час ефіру пролунало запитання про його реакцію на загрозу, то відповів: «Шкода, що не написав чогось іще гострішого».

Він пишався своєю відповіддю — і тоді, і завжди. То була правда. Як на нього, його книжка не містила чогось критичного щодо ісламу, проте, за його ж висловом у той день на американському телебаченні, релігія, чиї лідери так себе поводять, вочевидь, таки заслуговувала на критику.

Після інтерв’ю йому сказали, що телефонувала дружина. Тому зателефонував додому.

Комментарии к книге «Джозеф Антон», Ахмед Салман Рушди

Всего 0 комментариев

Комментариев к этой книге пока нет, будьте первым!