«Коло Елу»

Коло Елу (fb2) - Коло Елу 607K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Андрій Цінцірук

Андрій Цінцірук

Коло Елу

Спеціальна відзнака від Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА»

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захопливу, – яка є дзеркалом сьогодення іскарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно, театр і пісня обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

Світлій пам’яті моїх бабусь присвячую

Пролог

Над нічним містом задзвонили дзвони. З кожним ударом звук пронизував непроглядну темряву, заходячи глибше й глибше в лоно ночі. Розрізав її навпіл, намагаючись допомогти першим промінчикам сонця проникнути чимдалі в нутро чорноти, а звідти прогнати ніч подалі.

Промені світла щосили боролися з темрявою, начебто знаючи, що сьогодні вони мають мало часу, немовби усвідомлюючи, що нинішній час – час найдовшої ночі.

З боку пітьми виступав іще один союзник – бруківка, якою були вимощені навколишні вулиці й яка, мов гвардія, що вишикувалася рівним строєм, чорніла знизу. Адже, попри зиму, не було снігу – вічного побратима світла. Тож ніхто не міг радісно підхопити сонячне проміння й погратися ним, ганяючи врізнобіч і зачіпаючи перехожих.

Та несподівано за світло заступився вітер, що, як на замовлення, зібрав докупи всі хмари: і великі чорні кудлаті, і смішні білі, і схожі на кулі, і навіть прозорі срібні плямки, які нагадували органзу, – і відіслав їх за обрій. Вітер ніколи не робив щось задарма; напевно, йому самому набридла тягуча мряка.

Перші клаптики зимового сонячного світла проникали й у вікна будинків. Вони неохоче занурювалися подалі у квартири, чіпляючись то за краї дахів, то за шершаві сторічні стіни й віконні рами, неначе хотіли довше залишитися надворі та споглядати, як неквапливо прокидається місто.

Вулиці вже вирували. Ліниві трамваї зі скреготом поважно рухалися рівними лініями й осудливо крекотали, дивлячись на знахабнілі маршрутки, які так і силкувалися добігти до зупинки першими. Люди, втягнувши голови в коміри, кудись поспішали: хто до храму, а хто вже й на ринок. Деінде чимчикували перехожі, тягнучи за собою великі валізи та несучи важкі сумки. Зненацька деякі з них зупинялися, витягували невеликі мапи, та, не зрозумівши написаного, запитували, як їм дістатися до місця призначення, в інших перехожих. Ті, на хвилинку замислившись, починали активно махати руками. Вони чи то вказували напрямок, чи то хотіли піднятися вище в небо, щоб перехопити перші промені сонця й насолодитися ними швидше за інших.

Так починався недільний день львівської Привокзальної.

1

Так само, як і в інші помешкання міста Лева, світло завітало в невелику кімнату на третьому поверсі старого будинку. Сантиметр за сантиметром промені відвойовували територію й врешті досягли дальньої стіни. На стіні було два великі вікна, які здивовано дивились у небо, чекаючи побачити щось нове. Хоча за свій сторічний вік ці вікна бачили надзвичайно багато подій і могли розповісти безліч цікавих історій.

Кімната була звичайна, нічим не відрізнялася від багатьох інших кімнат старого міста. Хіба що розмір її був трохи більшим за інші. Тому все, що містилося в ній, здавалося непропорційно маленьким, очевидно, через високі стелі. Посеред кімнати стояв великий стіл, застелений білою скатертиною, поруч – два стільці. Під однією стіною височіла шафа для одягу та масивні, майже під стелю стелажі з книжками. Книжок було так багато, що вони не поміщалися на полицях і займали вільний простір між стелажами та стелею.

Якби хтось поцікавився, що то за книги, то, вочевидь, здивувався б їхній різноманітній тематиці. Тут були й класичні першодруки, і пригодницька література, і детективи, і наукові праці. Були книги українською, польською та російською мовами, подекуди траплялися видання англійською та латиною. На полицях були і давні видання, і сучасні. Окремо, мов підкреслюючи ставлення до книжок, чільне місце займали старенький потріпаний «Кобзар» і товста старовинна Біблія…

Біля вікна в кімнаті розташувалися дві майже однакові тумби. На одній стояв телевізор, а друга була захаращена безліччю речей. Незважаючи на те, що предмети на ній стояли акуратно, складалося враження певного безладу. Очевидно, через те, що там були речі, що належали різному часу.

На тумбі стояв старовинний годинник, який цокав так голосно, що здавалося, ніби цокіт останній у його існуванні і він вкладає туди душу, якби б така в нього була. Праворуч тихо дрімав телефон. Ні, не стільниковий чи кнопковий, а велетенський апарат із дисковим набором яскраво-червоного кольору, що своїм незвичним забарвленням сильно кидався у вічі. Поруч лежав ноутбук, немов показуючи зверхнє ставлення до сусідніх речей.

У кімнаті над тумбою на стіні з одного боку висіла ікона, а з другого – світлина двох уже немолодих людей. Поруч притулився звичайний малюнок. Мабуть, йому було багато років. Контури, накреслені простим олівцем, вигоріли, тому, лише пильно придивившись, можна було розгледіти портрет молодої дівчини.

У кімнаті була присутня ще одна дійова «особа», що в такт годиннику підспівувала стишеним шумом, – велика голуба піч, яка, мов коронована королева, займала цілий куток. Вона випускала зі свого лона цівки світла-полум’я, що немов облизували масивні чавунні дверцята, попереджаючи: «До мене не підходь».

У протилежному кутку стояло невелике ліжко, на якому, мов гори, запорошені білим снігом, лежала велика пухка перина.

У помешканні панувала цілковита тиша, і лише звуковий дует годинника й печі надавав цій застиглій картині якоїсь життєвої реальності.

Та раптом пір’яні гори на ліжку затрусилися й поволі відсунулися. Звідти, мов із печери, випірнула невисокого зросту літня жінка і, опустивши ноги на підлогу, почала, не кваплячись, шукати капці. Процес цей тривав недовго. Вона спритно вскочила в пантофлі і, мов лижник, трохи шаркаючи ногами, попрямувала до пічки. За кілька секунд старенька поставила грубу на місце, відтягнувши її червоне жало. Далі поволі підійшла до вікна й витягла з кутка щось схоже на жердину, з якою стрибають спортсмени. Підняла її й відсунула напівзатулені штори, остаточно заповнюючи кімнату світлом. Ця дія не далася жінці так легко, як заспокоєння пічки, і вона, важко дихаючи, вийшла з кімнати.

Пройшовши через крихітний коридорчик, жінка потрапила на кухню. Це приміщення було невеликим і скромно обставленим. Старий біло-голубий сервант притулився вздовж однієї стіни. З другого боку розташувалися сучасні кухонні меблі з картатими дверцятами та навісними шафами. На тумбочці стояли фільтр для води, електрочайник та мікрохвильова піч.

На протилежній стіні від дверей було невеличке вікно, та воно не надто освітлювало приміщення, тому що виходило в малий напівтемний двір. Перед вікном стояв стіл. На ньому лежали коробка цукерок «Асорті», пачка духмяного чаю й пляшка коньяку «Тиса».

На якусь секунду господиня зупинилася перед столом, а потім, згадавши, що це за наїдки, зітхнула.

На кухні жінка рухалася дуже швидко, і за кілька хвилин тут уже шумів і плювався парою чайник.

Хазяйку цієї оселі звали Ганною-Софією. Не дивуйтеся, саме так. Усі думають, що тільки зараз модно називати дітей подвійними іменами, але слід зазначити, що це давня традиція. До того ж у нашої героїні є своя історія. І, можливо, вона нам її розкаже.

Заливши чай водою, Ганна-Софія на кілька хвилин вийшла з кухні. Та коли повернулася, узяла горнятко з паруючим запашним напоєм і попрямувала в кімнату. Підійшла до вікна й уже вкотре за своє некоротке життя визирнула на вулицю.