«Чорний романтик Сергій Жадан»

Чорний романтик Сергій Жадан (fb2) - Чорний романтик Сергій Жадан 1908K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Иван Михайлович Дзюба

Іван Дзюба

Чорний романтик Сергій Жадан

Чому Жадан?

Давно хотілося написати про Сергія Жадана. Але зупиняло те, що він надто, як тепер шанобливо мовиться, «розкручений» зусиллями преси, своїх фанатів і літультрас, та й сам неабиякий майстер авторозкруток. Тоді як немало є, може, не таких яскравих і гучних, проте талановитих письменників, про яких або не дуже згадують, або й зовсім ні гу-гу. Пиши про них! А Жаданові це вже непотрібне, як непотрібне воно й тим його шанувальникам, що ловлять кожне його слово, — та й в антології української поезії (напевне й світової) йому місце вже гарантоване. «Він визнаний в усьому цивілізованому світі», як сказали б на українському радіо. При чому тут ти?

І все-таки — про Жадана (також і про Жадана). Це потрібне не йому, і не його фанатам, і не майбутній історії літератури, і не проблематичному цивілізованому світові, — а мені самому, аби спробувати осягнути для себе, людини радше з Дев'ятнадцятого століття, унікальний феномен недавнього луганського «чувака» (уникаю виразніших самоозначень, яких не бракує в його спогадальних текстах), що дав незаперечно природний поетичний голос багатьом зі свого не дуже благовісного покоління, та й не тільки з нього. Як саме виходив він за межі свого первинного тусівкового електорату, як ця його електоральна залежність зрештою посунулася перед широтою покликання, перед багатоканальністю, багатоекранністю поетичного бачення, в якому миготлива гонитва кадрів створює картину, незмірно об'ємнішу й самовладнішу за дикторський текст, і мовить пронизливо про нашу добу.

«Добре, — не дає спокою внутрішній голос, — пишеш для себе, ну й пиши. Начитай собі сам уголос на сон грядущий і заспокійся». Але ж другий, не менш внутрішній голос, підступно нашіптує: «А може, ще хтось так само стоїть перед світом Жадана — коли не з Дев'ятнадцятого, то й не зовсім із Двадцять першого століття, і йому мої враження та сумніви будуть не зовсім зайві?»

Отак і заманюєш сам себе в чергову пастку й мороку… Але знов — застережливий голос, уже здалеку: «Поэты Жадан и Андрухович у себя на родине реальные медиазвёзды» (Елена Фанайлова. «Маленькая страна, или Поэт и нация». «Open Space», 4.06.2009: ще коли!!!). А як воно — простій пострадянській людині говорити про медіазірок? Свят-свят! Та, зрештою, спасенна думка: зірки зірками, а Сергій Жадан одначе ж ніби й не дуже зіркується, поводиться — здається — як вільна нашопланетна людина і пише як хоче. То, може, й собі почутися вільною людиною і писати як пишеться?

Отож — Сергій Жадан. Майже всіма ушанований і далеко не всіма читаний. Багатьма чутий — але не всіма почутий…

Із «Цитатником» в обох жменях

Його зухвала («розкута», вільна) багатоходова гра-імпровізація з читачем (і з самим собою? і з поколінням, і з часом? — пізніше він скаже: «Ми розумілись на нашому віці, як на таємній і рідкісній грі») — виразно означилася 1995 року збіркою поезій «Цитатник» (хоч перед цим, як і всі бубабісти, починав із журналу «Сучасність»). Назва звучала мовби іронічно: ще не забулося (хоч уже й почало забуватися) шалене захоплення «лівої» європейської молоді червоними блокнотиками з геніальними афоризмами великого Мао, які стисло підсумовували всю багатовікову мудрість роду людського, давали чіткі відповіді на ключові питання життя й конкретні вказівки до бунтівної дії. Пізніше, перевидаючи Жаданів «Цитатник», видавництво «Фоліо» задля ясності на палітурці відтворило до болю знайомий образ великого кормчого в центрі п'ятикутної червоної зірки. Натомість у самого Жадана ніяких апеляцій до Мао чи сподіваного сарказму йому навздогін не було. Швидше він іронізував із самого споконвічного феномена стадної потреби в найпростіших поясненнях найскладніших речей. Або ж просто великодушно розігрував читача, інтригував: назви окремих віршів, циклів і навіть деяких збірок у нього бувають підкреслено «асиметричними» щодо їхнього справжнього змісту, інколи одверто зазивальними (хай і метафоричними) або й збитошними, в дусі вуличної поетики приколів, часом на грані блефу. Жадан — увесь, наскрізь — саркастично, а то й глузливо чи глумливо віддистанційований від хрестоматійного лексикону доби та її гасел або й дражливо їх профанує, що ми не раз побачимо далі. (Власне, це елемент його поетики епатажності, про яку буде окрема мова.) А тут, у нецитатному «Цитатнику», маємо, приміром, безваршавну «Варшаву» як умовний пункт транзиту Схід— Захід, а головне — як збудника рефлексій на постійну для нього й надалі тему шляху, відсутності мостів, запливу, втечі (від осоружної дійсності, з її дощами, полюціями, революціями — чи від самого себе, неозначеного і неозначено вплутаного у світову неозначеність?). Звісно, йдеться про «героя нашого часу», який має проблеми зі своєю ідентичністю, поривається казна-куди й не знати навіщо, а зрештою залишається в полоні чи то своєї країни, чи то своєї розгубленості, волею або неволею вертається на круги своя: