«Сибіріада польська»

Сибіріада польська (fb2) - Сибіріада польська (пер. Станислав Савкив) 1735K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Збигнев Домино

Збігнев Доміно

Сибіріада польська

Все, про що у цій книзі розповімо,

сталося насправді

або статися могло

Зачарований на Україну

Колись ці слова, можливо, й перефразовані, але, як я думаю, цілком особистісні, власні, що лише навдивовиж збіглися з Гаврилюковими, вирвалися з вуст Збігнева Доміно в задушевній товариській розмові на київській землі, коли гість розглядав мальовничий фотоальбом про Україну.

Це було давно. Але коли наприкінці 2001 року я прочитав яскраву, публіцистичну статтю Збігнева «Україна близька і... незнана», особливо ж його щемну згадку про «замкнене коло», про давно замислене відвідання другої батьківщини, повернення до Ворволинців на Тернопільщині, де минули дитячі роки, я остаточно зрозумів: ніщо не змінилося ані в поглядах, ані в відчуттях польського друга. І там, у нього дома, в Жешуві, Україна залишається в його серці, у помислах і в творчості. Пристрасні письменницькі виступи 3. Доміно, як і в згаданій статті, за зміцнення польсько-української дружби, гостре неприйняття перешкод і непорозумінь, що чиняться в цій справі з польської сторони (наші ляпи він, зрозуміло, теж не приймає, але зберігає при цьому шляхетну делікатність), мені особисто здаються абсолютно природними, виношеними, щирими і... конструктивними, до яких варто прислухатися політикам у Польщі і в Україні. Я переклав статтю «Україна близька і... незнана». Її радо надрукували письменницька «Літературна Україна», журнал Верховної Ради України «Віче». А потім, з власної ініціативи, ще й газета «Народна справедливість».

Збігнева Доміно називають «найбільшим українцем» у сучасній польській літературі. Знаючи його як письменника (за творами) і як людину (з 1980 року нас зв’язує особиста дружба), можу тільки підтвердити, що справді українська історія і дійсність завжди знаходили відбиток в його діяльності, зокрема, в дипломатичній (у 80-ті роки Збігнев був радником по культурі Посольства ПНР у Москві), відображаються, мабуть, у кожному його творі, аж до останнього роману «Сибіріада польська», який ви тримаєте в руках. Навіть у публіцистиці 3. Доміно з далеких від України мандрів щось українського обов’язково знаходиться.

Польський друг залюблений в українську поезію й фольклор. В його книжках часто цитуються українською мовою Тарас Шевченко, Іван Франко, Павло Грабовський, Максим Рильський, інші наші поети, українські народні пісні.

Мені здається, що найбільшим утіленням людських сподівань польського письменника, пов’язаних з Україною, стали слова Павла Грабовського:

Саме їх невипадково 3. Доміно й узяв епіграфом до свого чи не найтрагічнішого роману «Букова поляна», який можна назвати за сюжетом і навіть за мовою польсько-українським.

1945 рік. Щойно закінчилася війна. Повертаються додому переможці. Але дома, як у Анджея Баля з польського Підкарпаття, вона ще зовсім не стихла. Не знайшов солдат ані свого польсько-українського села, ані родини, ані коханої дівчини... Одні згарища, одні здогади і чутки про долю рідних. Бандитські вилазки із лісових схронів, навіть бандитські мініконцтабори за зразком фашистських... І гинуть у братовбивчій війні люди — українці, поляки, євреї... І горять села — польські, польсько-українські й українські...

Та перемагають у жорстокій боротьбі сили добра, сили майбутнього життя, які уособлюють Анджей Валь, його український побратим Петро Туринчук, його віднайдена кохана українська дівчина і вже дружина, вже мати Анджеєвого сина — Марійка.

З героями роману читач розлучається в страшному епізоді, на трагічній ноті. Скошений бандерівською кулею лежить на землі Анджей Валь. Чи виживе? Захлинається над ним Марійка. Викликає фельдшера і сам відчайдушно рятує друга Петро. Але ж вивершує все, домінує над усім новий живий голос — голос Андрійка, Анджеєвого й Марійчиного сина, поляка й українця в одній особі. Тяжкий голос малюка, більше плач, ніж голос. І все ж він живий. Саме за ним — майбутнє.

«Букова поляна» ще не перекладена українською і не дійшла до українського масового читача Однак я сподіваюсь, що, може, вже вслід за «Сибіріадою польською» це трапиться на вдоволення українських шанувальників творчості Збігнева Доміно. Пишу так, бо добре знаю, що перекладені в нас раніше його романи «Блукаючі вогні» і «Час, хлопці, додому», оповідання зі збірки «Кедрові горіхи» (можна сказати, новелістичного прологу до давно виношуваної «Сибіріади польської»), знайшли глибокий відгук в українських душах.

Збігнев Доміно давно визнаний у нас. Як прозаїк і публіцист. Як дипломат, партійний і громадський діяч. Як ініціатор і провідник важливих конкретних справ на ниві польсько-українського культурного співробітництва. Варто тут зауважити, що в 1989 році саме він став головним ідеологом і проектантом першої прямої угоди про співпрацю між Міністерством культури і мистецтв Польської Народної Республіки та Міністерством культури Української РСР.

У 1990 році письменник нагороджений найвищою на той час державною нагородою України — Почесною Грамотою Президії Верховної Ради. В 2002 році став лауреатом Міжнародної премії імені Володимира Винниченка, яку присуджує Український фонд культури.

Сьогодні у нас з вами нова зустріч із Збігневом Доміно.

Початок нової подорожі у світ й у долі його героїв, у часи нашої спільної історії...

Одраз мушу сказати: важка це буде подорож. Адже останній роман польського друга — знову про тяжкі часи, про воєнне лихоліття, про нічим не виправдані жорстокість, людські поневіряння і смерть, про зовсім невідомі факти і явища злочинних діянь проти цілих народів.

«Сибіріада польська» — епічний твір про депортацію польських, польсько-українських і єврейських родин із польських сіл західних областей України до Сибіру, про їхнє каторжне буття разом з росіянами і бурятами в тайговому краї (1940— 1946 рр.).

Коли я переклав і опублікував у «Літературній Україні» (квітень 2002 року) фрагменти з «Сибіріади польської» під загальною назвою «Голгофа для всієї родини», люди відгукнулися на це питанням: коли ж буде опублікований українською увесь роман? Чув від читачів: якщо саме ці фрагменти відтворюють сутність роману, його сюжетно-документальної напруги і достовірності, то таку книгу слід перекладати, читати, йти важкою дорогою мислі й чуттів услід за історично минулими людськими долями — заради майбутнього!

Трагічний життєпис польсько-української родини Юрія Даниловича і Наталі Величко (справжньої «декабристки» часів другої світової війни) потрясає. За якийсь рік сибірської каторги ця велика сім’я, включаючи й дитину, немовля, була винищена повністю. Залишився в живих з цим тягарем смерті рідних на душі лише сам Юрій. Точніше кажучи, залишався ще живим на час читацького прощання з ним: звільнений за амністією у зв’язку з радянсько-польським воєнним договором про спільні дії проти фашистської Німеччини кадровий польський воїн Юрій Данилович з тюремних воріт відправляється на пошуки Війська Польського.

Я дуже прошу читачів «Сибіріади польської» особливо замислитись саме над цим, останнім фактом. Що пережила людина?! Але поранена, розтерзана душа її не зачерствіла, не збайдужіла, не здалася. З усього видно, що Юрій Данилович не з тих, хто прощає злочини чи пересилює неймовірне горе зануренням у примарні втіхи, в пияцтво тощо. І в тяжкому стані однозначно, чітко, без коливань побачити головного ворога, бути готовим виконати ціною життя й смерті свій громадянський і патріотичний обов’язок солдата — це, я вам скажу, вже величезний духовно-моральний подвиг. Юрій іде, не коливаючись, по суті, в одне з росіянами антифашистське військове братство, хоча, здавалось, він мав би саме в росіянах побачити єдиних винуватців винищення своєї родини. Але у свідомості нормальних людей, а саме таким був і Данилович, подібного уявлення виникнути не могло. Польські «спецпереселенці» в Сибіру ніколи не відчували з боку корінних сибіряків, росіян у першу чергу, які жили не набагато краще від депортованих поляків, нічого іншого, ніж співчуття, солідарності, дружби і взаємодопомоги у випробуваннях, духовної спорідненості, особливо в сподіваннях на кращі часи. Тут саме той випадок, коли, знову говорячи словами Павла Грабовського, «змучені народи так побраталися, як ми».