«Сини Великої Ведмедиці»

Сини Великої Ведмедиці (fb2) - Сини Великої Ведмедиці (пер. Иван Соболь,Євгенія Радзієвська) 1885K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Лизелотта Вельскопф-Генрих

Лізелотта Вельскопф-Генріх

СИНИ ВЕЛИКОЇ ВЕДМЕДИЦІ

Роман

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Переклали з німецької Євгенія Радзієвська та Іван Соболь}

_{Перекладено за виданням: Liselotte Welskopf-Henrich. Die Sohne der grossen Barin. Altberliner Verlag Lucie Groszer, 1956.}

Частина перша

БОРОТЬБА ДВОХ СВІТІВ

Ми навчились разом жити й разом працювати. Це велике досягнення нашого сучасного життя. Майже п’ятсот років ми боролись проти нерівності Ми й далі боротимемось проти безправ'я і гноблення.

( З промови вождя навахів у 1951 р.)

ШУКАЧІ ЗОЛОТА Й ІНДІЙЦІ

оле і пустельне плоскогір’я простяглося біля підніжжя Скелястих гір. Надходив вечір; розжарена сонячна куля вже сховалася на заході за далекі гори. З півночі повіяв різкий вітер. Він пробіг по низенькій убогій травичці, скуйовдив калюжі талої води і охолодив посірілий сніг, що відразу ж стужавів. На гребенях піщаних пагорбів догоряли останні відблиски сонячного проміння; в долинах густішали тіні.

Адамс підганяв свого гнідого. Він хотів ще завидна дістатися до блокгауза. Йому пояснили, якою дорогою добиратися туди. Зараз Адамс їхав долиною, що тяглася на південний захід прерій і повинна була привести його просто до броду на Ніобрарі. Біля броду, по той бік річки, мав стояти блокгауз Беззубого Бена.

Молодий вершник уважно, з цікавістю людини, що потрапила у дику місцевість, розглядався навкруги. На ньому був шкіряний одяг, на ногах високі чоботи, які звичайно носять прикордонники, на голові — високий капелюх з широкими крисами, що добре захищав від спеки, холоду й вітру суворої країни. За плечима на ремені висіла рушниця, за поясом стриміли ніж і револьвер. На своєму довгому шляху він не користувався зброєю, хіба тільки для того, щоб уполювати дрібну дичину.

Уже протягом багатьох годин величну глибоку тишу довкола порушував лише глухий тупіт його коня, що йшов риссю, і далеке завивання вовків. Та ось Адамс прислухався. До нього долинув шум річки. Певно, Ніобрара вже недалеко. Кінь також зачув воду і без спонукання побіг швидше. Пасма гір стали нижчими, і перед очима Адамса відкрився вид на річку, що широко розлилася; вода її була брудно-жовтого кольору, бо потоки талого снігу, збігаючи з скелястих вершин, несли з собою багато піску й мулу. Посеред річки виступали Дві обмілини, вказуючи брід. На протилежному березі виднівся старий блокгауз.

Адамс переїхав Ніобрару; річка навіть тепер, навесні, як і більшість річок у прерії, була мілководна; у місці броду вода сягала вершникові лише до кісточок.

Вибравшись на берег, Адамс попрямував до блокгауза. Перш ніж зайти у будинок, він пошукав очима надійне місце, де б поставити на ніч коня. Від південно-східного боку довгого будинку тяглася велика загорода, в якій паслося багато» коней; двоє з них одразу впали прибулому в око. На конях не було сідел і стремен, а самі тільки шкури; вуздечки без трензелів і мундштуків міцно прив'язані просто до нижньої щелепи. Біля цих двох напівдиких індійських коней, вороже поглядаючи на чужинця, сидів великий чорний вовкодав. Адамс привів і свого гнідого в загороду.

Після цього він навмисне повільно побрів уздовж передньої стіни будинку і підійшов до важких дерев'яних дверей. Будинок не мав вікон. У стінах було лише кілька бійниць, крізь які в темряву ночі пробивались смуги мерехтливого світла. Зсередини долинала гучна розмова, грубі вигуки і крики п'яних людей. Коли Адамс увійшов, ніхто не звернув на нього уваги. Але він сам пильно роздивлявся навкруги, шукаючи Червоного Лиса, з яким домовився зустрітись сьогодні ввечері в цьому будинку.

Та Червоного Лиса ще не було. Адамс не мав анінайменшої охоти сідати біля п'яних картярів. Він пішов у найвіддаленіший куток і, приставивши рушницю до стіни, примостився на краю лави під смолоскипом. Горілчаний дух і їдкий тютюновий дим викликали у нього огиду. Він сплюнув, утерся рукою і недовірливо поглянув на чорноволосого хазяїна, що саме підходив до нього. Хазяїн підніс Адамсові келих бренді. Хлопець одним духом вихилив горілку, хоч йому і не дуже хотілося пити.

— Ти чекаєш Червоного Лиса? — поцікавився хазяїн.

Адамс належав до людей, що неохоче розв'язують язик.

— М-м-м, — промимрив він замість відповіді.

— Скоро прийде. Завжди вірний своєму слову, — зауважив чорноволосий. Його грубий голос ніби застрявав між беззубими щелепами і скидався на рохкання.

— М-м-м, — знову пробурчав Адамс.

Проте хазяїна не бентежила небалакучість гостя.

— Його товариш, старий індієць, вже тут, — не вгавав він, — отой здоровенний червоношкірий за столом… Топ… Ти його знаєш?

— М-м-м… — Адамс усе ще уперто мовчав, хоч у ньому вже прокинулась цікавість. Індієць, про якого йшлося, сидів за другим столом; перед ним стояв порожній келих, у руках він тримав карти. Навіть сидячи, індієць здавався незвичайно великим. Його довге чорне волосся, в якому вже сріблилися сиві пасма, було, за індійським звичаєм, заплетене у коси, що спадали по обидва боки на груди. Він скинув куртку, оголивши бронзове тіло. Індієць горланив, прискав і, голосно лаючись, сперечався з, іншими гравцями.

Поки небалакучий гість розглядав червоношкірого, Бен приніс йому шматок засмаженого бізонячого ребра. Адамс узявся до нього і хутко з'їв, бо добре-таки зголоднів. Бізоняче м'ясо було ніжне і смачне. Доївши шматок, він кинув кістки собаці хазяїна. Тепер хлопець уже не був такий неприступний і Бен міг задовольнити свою цікавість.

— А хто отой, що там сидить? — почав Адамс, зневажливо скрививши рота.

— Ти, певно, з благородних панів? Ті й п'ють мало, і грають обережно! — Бен підсів до Адамса і прискалив око. — Коли ви гуртом знайдете золото, тоді й ти зможеш трохи ризикувати.

— Яке золото?

Бен хитро усміхнувся.

— Ти, певне, гадаєш, що тут є таємниця? Золото Топа.

— Нікому б і на думку не спало, що в цього старого червоношкірого голодранця є золото.

— А хіба червоношкірі вміють по-справжньому скористатися із золота? За це вже треба взятися нашому братові. Але, можеш повірити мені, цей старий знає дещо.

— Про мене. Я до цього не маю ніякого діла.

— Але коли ти чекаєш Червоного Лиса, то таки маєш, мій хлопче.

Адамс випив ще келих бренді.

— Чого це ти думаєш, що я чекаю Червоного Лиса?

— А хіба ні? Не Червоного Лиса? А мені здається, що саме його. Ти міссурійський щур, і ще вчора тебе тут не було. Ти ж прибув у цей проклятий степ казна-звідки, з зелених лук верхньої Міссурі і, скажу тобі по секрету, якраз проїжджав повз золото. Бо воно ж саме й лежить у Чорних горах.

— Але ж вони великі.

Бен високо скинув бровами.

— Отож-бо воно й є. В цьому й заковика. Ти влучив у самісіньку точку, славний хлопче. Чорні гори великі, і, коли щось хочеш знайти, з тобою мусить бути людина, яка знає ці місця. А старий Топ, о, йому знайомі ці гори!

— Можливо. Чи не він і казав тобі про це?

— Мені? Навіщо? Я не шукаю золота.

— Авжеж, ти не шукаєш золота в горах. Тобі зручніше добувати його з кишень.

Бен засміявся: його зовсім не образило таке зауваження.

— Аби тільки в них що-небудь лишилось, — докинув він. — Я радий, коли ви щось знаходите. Тоді й мені дещо перепадає.

— А ти можеш нам допомогти? Бен знизав плечима.

— Червоний Лис не з тих, що шукають допомоги. Я його вже давно знаю, і тільки одне скажу тобі: хай стережеться. Адже він веде небезпечну гру.

— Небезпечну? Я знаю дакотів. З ними можна ладнати.