«Останнє літо»

Останнє літо (fb2) - Останнє літо (пер. Надежда Орлова,Лідія Чубасова) (Живі і мертві - 3) 2191K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Константин Михайлович Симонов

Костянтин Симонов

ОСТАННЄ ЛІТО

Роман

^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Переклали з російської Надія Орлова (розділи 1-17) та Лідія Чубасова (розділи 18–28)}

_{Перекладено за виданням: Константин Симонов. ЖИВЬІЕ И МЕРТВЬІЕ. Роман в трех книгах. Книга третья. ПОСЛЕДНЕЕ ЛЕТО. М., «Советский писатель», 1972.}

Розділ перший

Сорок четвертий рік так само, як і минулий сорок третій, розпочався під гуркіт гармат у розпалі нашого зимового наступу. Але тоді, рік тому, війна йшла ще в глибині Росії, в межиріччі Волги й Дону, а тепер сягнула далеко на захід, за Дніпро, на Правобережну Україну. Наприкінці січня остаточно розірвано кільце блокади навколо Ленінграда, у лютому в котлі під Корсунем-Шевченківським загинуло десять німецьких дивізій. У березні й квітні німцям довелося залишити майже всю Україну — Умань, Херсон, Вінницю, Проскурів, Кам’янець-Подільський, Чернівці, Миколаїв, Одесу. Наші війська вступили в північну Румунію, визволили Крим і на початку травня штурмом взяли Севастополь.

Але навіть усе це разом узяте було тільки початком тих величезних подій, які ще мали розгорнутись до кінця цього бурхливого року.

З половини квітня наступ почав помалу стихати.

Завершивши свої операції, фронти один за одним зупинялись на рубежах, зайнятих до початку весни. Після того як узяли Севастополь, настала загальна глибока й довга пауза, і це означало, що почалась підготовка до нового наступу.

Задоволення від того, що зроблено, поєднувалось у свідомості людей з передчуттям того, що має відбутись. І від цього передчуття, від ще більшої впевненості в нашій, тепер уже безповоротній воєнній перевазі над німцями дедалі частіше здавалося, що наступне, четверте літо війни буде останнім. Принаймні хотілося так думати…

Тільки переживши це, можна зрозуміти всю міру досади й тривоги військової людини, яку раптом в оцей самий час через випадкові обставини вирвано з гущі війни і яка опинилася спочатку на операційному столі, а потім на ліжку в лікарні. Розбившись на вілісі, Серпілін потрапив у госпіталь з переломом ключиці й легким струсом мозку і ось тепер третій тиждень лікувався в підмосковному військовому санаторії Архангельське. Травень уже наближався до кінця, а попереду лишалося ще аж десять днів до медичної комісії й повернення в армію, якщо відпустять.

Аварія сталась недалеко від містечка Студенця, на добре пам’ятній із сорок першого року битій дорозі, що виходила до залізниці. Тоді, прориваючись до своїх з-під Могильова, він уночі з рештками дивізії перетинав цю залізницю Кричев — Орша, а тепер, через три роки, його армія після зимових боїв зосереджувалась у тих самих місцях перед Могильовом, усе ще зайнятим німцями.

Об’їздивши знайомі місця, Серпілін уже повертався до себе в штаб, як раптом віліс, що їхав попереду з офіцером розвідвідділу, забуксувавши на узбіччі, зачепив колесом міну, що бозна відколи лежала там.

Водій Серпіліна круто вивернув машину і врізався в дерево. Приїхавши тепер до Москви, щоб бути під рукою в командуючого, він і досі ходив, як у воду опущений, хоч зробив усе правильно, а врізався в дерево тому, що була ніч і його осліпило вибухом. Мабуть, ще правильніше було б не вивертати, а загальмувати. Але цього Серпілін не сказав, не хотів добивати людину. Лише подумав сам собі: чи не замінити його, коли повернемось на фронт?

А то ще стане після цього аж занадто обачним.

Серпіліна ятрила досада на те, що сталося, з тієї самої хвилини, як він по дорозі до госпіталю, ще в машині, опритомнів. Армія без нього вийшла на новий напрям, без нього поповнилась, без нього вивчала оборону ворога і готувалась до літніх боїв, а він усе лікувався. Ще була скована в рухах ліва рука, і доводилось щодня робити гімнастику з лікарем. Лікували тут серйозно — такий наказ.

В Архангельському панувала атмосфера очікування й нетерпіння. Всі чекали літа. Минулого року в цю пору теж чекали літа, але чекали з тривогою: чи не посунуть німці на нас іще раз?

А цього літа чекали з твердою вірою, що з самого початку будемо наступати ми.

Крім військових, у санаторії лікувалися ще й усякі інші люди. Серед них — знайомий Серпіліну ще з тридцятих років директор уральського артилерійського заводу.

Його протитанкові гармати з великою початковою швидкістю добре показали себе на Курській дузі, і тепер їх уже ставлять на танки. Цей чоловік, хоч його недавно насилу відходили після тяжкого серцевого приступу, теж, як зрозумів Серпілін, поговоривши з ним, спав і бачив: швидше б повернутися до себе на Урал, на завод. Усі поспішали! Всім здавалося, що без них не обійдуться ні на фронті, ні в тилу.

На війні весь час у своїй армії — з ким разом воюєш, з тим і бачишся. А тут, у санаторії, — перехрестя, люди з різних фронтів. Серпілін навіть перестав дивуватися з того, як багато знайомих зустрів за три тижні. З одним учився в академії, у другого стажувався, з третім служив…

А сьогодні вранці, після сніданку, гуляючи по архангельському парку, раптом почув за спиною:

— Федоре Федоровичу, ти?

І, обернувшись, побачив свого колишнього командарма Батюка в байковій теплій верблюжого кольору піжамі і в тапочках.

Побачивши знайому бриту голову та чорні вуса, Серпілін, проте, не зразу впізнав його — така була несподівана зустріч, та й не звично було бачити Батюка в цій байковій рудій піжамі.

Коли після боїв у Сталінграді Серпілін, ще не знаючи, як складеться його доля, від’їжджав до Москви за викликом Сталіна і прийшов попрощатися, Батюк стояв біля свого віліса, одягнений по-зимовому — в кожушку, папасі й валянках. Таким його й запам’ятав; більше не бачились.

А тепер оця піжама й тапочки!

— Здрастуй, Іване Капітоновичу! — збагнувши, що це таки Батюк, сказав Серпілін і пішов йому назустріч.

Мабуть, не тільки Серпілін, а й Батюк відчув заминку, що виникла перед тим, як вони обнялися. Та коли вже обнялися, Батюк затримав його довше, ніж можна було сподіватись. Певно, хотів показати, що не ремствує на нього за минуле. «Ну що ж, добре, коли так», — подумав Серпілін і в душі ще раз подякував нельотній погоді за те, що порятувала їх обох тоді од прикрих хвилин: Батюк виїхав до Москви поїздом за добу до того, як Серпілін прилетів змінити його на армії.

— Знав, що ти тут, — сказав Батюк, випускаючи Серпіліна з обіймів. — Учора, прибувши, почав з’ясовувати обстановку: хто в інвалідній команді? Заходив до тебе, але сестра сказала: до лікарки пішов чай пити. Вирішив не заважати. Діло твоє тепер парубоцьке.

Серпілін промовчав. Не відповів. Потім глянув на здорове, засмагле обличчя Батюка й спитав:

— А ти що, не в нашу, інвалідну?

— Бог милував, — сказав Батюк. — Дали після Криму два тижні на відпочинок. Мою гвардійську — в резерв Ставки, а мене — сюди. Замість себе тимчасово лишив начальника штабу Варфоломєєва. Як і ти, академік. Але командної жилки не має, так що не підсидить.

— А я тебе не підсиджував… для ясності, — сказав Серпілін спокійно, але в голосі його була нотка, що застерігала від подальшої розмови на цю тему.

— Я пожартував і про нього, й про тебе! Знаю, що не підсиджував, — мовив Батюк, — а інакше не розшукував би тебе. Стежок у цьому парку багато… Я чув, ще не одружився?

— Не одружився.

— А я свою сюди чекаю. Авіатори обіцяли сьогодні з Омська привезти.

— Давно не бачив?

— Від самого початку війни. Хотів був до неї поїхати, а потім вирішив: нехай у Москву прилетить. Син на фронті, онуків немає.

— Де тепер твій син? — спитав Серпілін, пам’ятаючи, що тоді, в сорок третьому, Батюків син служив у артилерії під Ленінградом.

— Усе там же, на Карельському перешийку. Другу війну там трубить. Усе-таки в нас на південних фронтах веселіше! Нині тут, завтра там.