«Морська чайка»

Морська чайка (fb2) - Морська чайка 859K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Юрий Олиферович Збанацкий

МОРСЬКА ЧАЙКА

Юрій Збанацький.

Повість.

А ЩЕ Й МОРЯЧОК!

Повернуся додому — ох і посміємося ж із татусем. Коли ми з мамою виїздили до Одеси, він казав: «Там ти, Даньку, побачиш море і справжні пароплави. І військові, і пасажирські. А ще побачиш там моряків. А моряки — то найхоробріші люди». Ось тобі й найхоробріші!

На вокзалі нас зустріла бабуся, мамина мама. Аж заплакала від радості. І моя мама теж заплакала. Один тільки я не плакав. Потім бабуся повела пас до справжнісінької «Победы» з шаховою стьожкою на кузові. За рулем сидів молодий морячок у виношеній смугастій тільняшці, без кітеля та безкозирки, і чвиркав крізь зуби. В куточку губ він тримав цигарку, палив, не виймаючи її з рота. Коли ми всілися в машину, він скосив око на маму і запитав:

— Куди будемо?

Бабуся, хоч і не її запитували, пояснила шоферові:

— Поїдемо, голубе, аж в кінець Великого Фоптану, а там у Чорноморку, а після Чорноморки прямо по дорозі, їхатимемо-їхатимемо, а там буде висока тополя; то коли доїдемо, то я скажу, де повернути, а коли повернемо…

Тепер морячок скосив око на бабусю.

— Не так швидко, мамашо. Ви так поспішаєте, що я не встигаю сображать. Вибої на дорозі є?

Бабуся аж підскочила на сидінні, аж руками сплеснула:

— Які там, господи, вибої, де там ті вибої? Дорогу таку накотили, так уїздили, що тверда, як лоб; а вибій хоч де, може, який і трапиться, то зовсім неглибокий, і до того ж там щоденно машини бігають. Отакі ось маленькі і такі здоровенні…

— Заказ прийнято, — буркнув морячок, чвиркнув крізь зуби і крутнув баранку. Я взявся й собі за ту баранку, хотів був допомогти, але шофер-морячок попередив:

— Давай, брат, будемо без помічників.

Я образився і більше не доторкнувся до керма. Не треба, то й не треба — хай сам крутить, коли такий розумний. Подумаєш, вже й за руль потриматись не можна! Я почав дивитись у вікно. Ой, і гарна ж Одеса, так зелено-зелено на вулицях. Дерева якісь дивні — зовсім облуплені, голісінькі, ніби з них хто взяв та й спустив усю кору. І акації не такі, як у пас. Наші вже давно відцвіли, а ці ще цвітуть жовтуватим цвітом. І зовсім не колючі. Пізніш я довідався, що то не акації, а якісь сафери. Та я думаю, що то вони звуться тільки саферами, а насправді вони акації, бо листя в них дуже на листя акації скидається.

Їхали ми довго. Мені вже набридло до будинків придивлятись, я вже хотів побачити море, а його не було. Хотів був запитати в бабусі, але куди там! Вона як заговорила до мами, то вже ні мама, пі я, ні наш шофер-морячок не могли промовити й слова. Я й не знав, що в мене така бабуся. Маленька, зовсім не схожа на бабусю, вона швидше нагадує стареньку дівчинку. І така балакуча. Де тільки в неї й слова всі ті беруться? Мені аж не вірилося, що це моя бабуся. Мама в мене висока, чорнява, а бабуся низенька і біла-біла…

Спочатку бабуся розповіла мені, що і коли в неї болить, потім почала нарікати на дідуся, який так прилип до свого моря, що навіть не мав часу приїхати на станцію нас зустріти. Потім перепало морю, що на рибу скупиться. А вже коли виїхали на рівну вулицю, обсаджену з обох боків садом, бабуся взялася за маму. Вона влаштувала моїй мамі такий екзамен, так засипала питаннями, що мама, ніби учень у класі, як не намагалась відповісти на п'ятірку, але не могла.

Тільки почне розповідати, як ми їхали, а бабуся вже про нашого татка запитує, тільки мама почне про татка, а бабуся вже нашим містом цікавиться.

А тим часом шофер так натиснув, що ми, як ошпарені, вискочили за місто. Тут я побачив море. Справжнісіньке море! Можете собі уявити, як я закричав на всю машину:

— Море! Море! Мамо, море!

Та хіба ж і не було чого закричати? Воно ж таке чудове, те море, таке синє-синє і таке велике, що я навіть собі уявити не міг, що воно таке.

А бабуся, немов тільки й ждала цього крику, взялася за мене.

— Оце ж, дитино, й море, а то ж що? Надивишся ще на нього і накупаєшся. А зараз краще скажи мені: в який же це ти перейшов?

Я хотів був відповісти, що вже в шостому, але бабуся, не діждавшись відповіді, засипала новими питаннями:

— Учишся ж як? Не лінуєшся? Маму слухаєш? З дітьми на вулиці не б'єшся?

Хотів був сказати, що і не лінуюсь, і вчуся тільки на п'ятірки, й маму слухаю, і ні з ким не б'юся на вулиці, коли, звичайно, мене не зачеплять, але бабуся не дала мені й рота відкрити.

Вона вже розповідала своє:

— Отож тепер дітки пішли, не дітки, а одне іскушеніє. В нас на висілку їх ціла череда, як бички чорні, позасмажувались на сонці. Є, правда, ґречні, тихі та спокійні, а є такі розбишаки, що ти йому й слова не скажи супроти…

Море зникло, ми знову їхали серед садів та низеньких будинків, викладених з жовтого черепашнику. Аж поки, нарешті, не виїхали в поле, і тоді вже море весь час синіло зліва, втікало кудись у безвість і сходилось із чистим, трохи сивуватим небом. Аж дивно — як ото нема кінця морю. А може, то зовсім і не море? Може, то небо починається ось тут, за байраком, може, ми потрапили на край світу?

Бабуся ствердила мою думку.

— Отож-о, доню, живеш десь одна, забула про нас, що й ми є такі, одинокі, на самому краю світу, ніколи й очей не покажеш. Вже думала — й помру, не побачившись.

Я хотів був сказати, що ми давно, і я, й татусь, і мама, збирались побувати у них в гостях. Але це нам зробити було не легко, бо наш татусь — офіцер, і ми довго жили у демократичній Німеччині. А тепер ми живемо аж у Білорусії. Татусь там танками командує. Він хотів був з нами теж до моря поїхати, але в нього ще немає відпустки. Та я своєчасно згадав, що хоч бабуся мені й рідна, але говорити про такі речі не можна. Я був переконаний, що навіть бабусям не можна розголошувати військових таємниць.

Ось уже ми проминули й Чорноморку, їхали довгенько полем, нарешті, доїхали до одинокої тополі, і бабуся схопила за плече шофера.

— Любий, поверни тут вліво, он туди за отой мисок, це недалечко, та й швидко прибудемо до нашого палацу…

Тут і трапилось непередбачене. Шофер звернув убік і заглушив мотор.

— Так що, мамашо, в селище не будем етого… Ні за які гроші.

Він чвиркнув крізь зуби і відвернувся.

— Голубчику! — засовалась на місці бабуся. — Та бог з тобою! Півверсти якої лишилось, і ти не довезеш? Не задаром, голубе десяточку дам… На вино.

Не повезу й за сотню. Або мені лежати під машиною велике бажання?

— Чому ж то лежати? Проїдемо, любий…

— Або наші не їздили? Не піде діло, бабко, по таких вибоях. Я з жалем дивився на шоферову смугасту тільняшку. Мені

чомусь стало соромно за нього. Отакий боягуз! Вибоїв злякався. А ще матрос…

Змушені були свої речі на обочину дороги виставити. Стали й задумались. Навіть моя говірка бабуся не знала вже, що й казати. А шофер запалив цигарку, чомусь лукаво підморгнув мамі і, здійнявши куряву, помчав до міста.

— Ех ти, а що морячок! — кинув я йому дошкульно услід, але він того не почув.

А татусь так хвалив їх… Казав — хоробрі, а цей ось вибоїв злякався!

ТАК ОСЬ ВОНО — МОРЕ!

А знаєте, чим пахне степ? Степ пахне полином, буркуном і ще тисячею різних запахів. А біля моря — він пахне морем.

Я йшов слідом за бабусею та мамою і придивлявся до ховрашків. Ох і меткі ж вони! Сидить, чортеня, на задніх лапках, дивиться на тебе, а тільки наблизишся — відразу: шарк! — і мов крізь землю. І головне — ніде ані щілини, ані пори, а його мов вітром здуло. Ну, я, може б, і відшукав ховрахову пору, коли б не цей портфель. А то набила його мама книгами та зошитами — так я їй і читатиму, так і писатиму біля моря. Говорила все — відпочивати поїдемо, Даньку, відпочивати, а тут — на тобі! — книжки та зошити. Тягни тепер, як ішак, натирай плечі ненависним портфелем. А спробуй відпочити, спробуй загаятись біля чогось цікавого, відразу:

— Даньку! Йди швидше. Чвалаєш, як неживий.

їм нічого — побрали в обидві руки по валізі й кошику та й ідуть. Ідуть і не зупиняються. їх ніщо в степу не цікавить: ні буркун, ні полин, ні ховрашки, пі шуліка, отой самий, що кружляє в небі.

Море десь сховалось за деревами — ніби його й немає поблизу. Тільки морські чайки інколи пропливають над обрієм, схожі на хижих шулік.