«Ордер на любов»

Ордер на любов (fb2) - Ордер на любов [збірник] 2099K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Валентин Лукич Чемерис

Валентин Чемерис

Ордер на любов (збірник)

Ордер на любов

Роман

… Любощі, як сон: не заїси, не заспиш: раз чоловік родиться, раз і любить…

Г. Барвінок

– Пугу, пугу, козак з Лугу! – умовне звертання у запорозьких козаків, їхній своєрідний пароль.

З історичних джерел

– Оце так притичина!

Оце випадок!..

Наче щось недобре віщує…

І. Нечуй-Левицький

Частина перша

Кальміус – річка золота

Козацька територія, звана ще вольностями запорозьких козаків, або землею запорожців, а найперше – Запорозька Січ, що за Д. Яворницьким мала в окружності 1700 верст, поділялася на вісім паланок (паланка в перекладі з турецької означає невелика фортеця, в ширшому значенні – повіт запорозьких вольностей, а як по-сучасному, то райцентр): Бугогардівська, Інгульська, Кодацька, Самарська, Орільська, Протовчанська, Прогноївська і Кальміуська. Три з них були біля правого берега Дніпра, п'ять біля лівого. Кальміуська, якщо рахувати від центра запорозьких земель, славетної Хортиці, вважалася далекою околицею козацької держави, найсхіднішою паланкою – між річками Вовчою, Кальміусом та Азовським морем і разом з Прогноївською була найменш заселеною. Якщо, наприклад, Самарська мала біля двох десятків сіл, Орільська ще більше, майже три десятки, не рахуючи хуторів, то Кальміуська лише два села і 28 зимівників – це з чотирьох тисяч, що налічувалися тоді на Запоріжжі.

Пояснювалось це кількома причинами, а головні були дві – віддаленість від Запоріжжя, бідність тамтешніх ґрунтів, і особливо небезпечним сусідством з ногайськими татарами й постійними набігами, що вони чинили на землі цієї паланки, розоренням поселень, захопленням в ясир людей тощо.

Так ось про Кальміус, звану ще річкою золотою.

Це так прийшлі люди, тюрки буцімто колись її прозвали (мабуть, за красу): Кальміус, по-їхньому й означає Золота Річка. (Каль – золото, міус – річка). Дмитро Яворницький назву виводить від тюркського кил – волосина і міюус – ріг: тонка, як волосина і покручена як ріг. Назва відповідає характеру русла річки. Але пізніше, ближче познайомившись з річкою, тюркські племена і нарекли її золотою. Кальміус – річка й справді гарна, хоча й неширока, швидше вузька, звивиста й покручена, але ж до біса мальовнича, вся в зелених вербах, очеретах і травах, повна риби, птаства та звіра в прибережних степах, а найперше – солодкої води.

Землі, щоправда, в тих краях були менш родючими, аніж, скажімо, в долинах Дніпра, Самари (край самарський козаки навіть називали обітованою Палестиною, раєм Божим на землі), чи Орелі, Омельника, Самоткані чи Домоткані, але й не зовсім бідними. Принаймні, козаки-гречкосії, які сиділи зимівниками на східному прикордонні вольностей Війська Запорозького і там мали все, а тому на долю не скаржились. Хіба що на посуху, що часто лютувала в тих краях та ще на сарану, після нашестя якої – перелітної й пішої – іноді залишалася чорна земля, а хмари сарани навіть сонце затуляли і зжирали все на святій землі – сіяне і самосіяне. Але ті біди, слава Богу, були не часті і здебільшого тільки влітку, а ось татари, звані в тих краях ногайцями, дозоляли гірше суховіїв, бездощів'я та сарани.

В будь-яку пору року – по весні, влітку, восени чи й узимку. Божа кара та й годі! Але хто буде сусідами, від козаків не залежало, бо сусідів не вибирають. Як і батьків. Кому на яких поталанить, з тими й вікуй, хоч зозулею кукукай, хоч сіроманцем вий. Добрі вони чи злі, вибору не було і жити доводилося й на Кальміусі, Золотій Річці, де поселенців чигала небезпека, що для декого закінчувалася неволею, кримськими чи турецькими невільницькими ринками.

Уздовж правого берега Кальміусу слався тяжкий Кальміуській шлях (Кальміуська сакма), що починався у верхів'ях річки Молочні Води, де й відокремлювався від Муравського шляху, йшов уздовж Кальміусу і біля фортеці Тор (м. Слов'янськ) перетинав Сіверський Дінець і тягнувся мимо фортець Старобільська, Сватове, Валуйки, Новий Оскіл, Старий Оскіл, а під містом Лівни знову з'єднувався з Муравським шляхом, яким століттями ходили кримські та ногайські татари на Слобідську та Лівобережну України і далі в Московію ловити людей для ясиру. Тож недарма по берегах Золотої Річки постійно скаржилися яскраво-строкаті й чубаті одуди: худо тут, худо тут…

Події, про які піде мова в цій повісті, відбувалися влітку 1772 року в найпівнічнішій паланці Війська Запорозького – Кальміуській, котра знаходилася в межиріччі Кальміусу, Вовчої, Кінських Вод та Берди і межувала з півночі та заходу із Самарською та Кодацькою паланками, а зі сходу й півдня із землями Війська Донського та кочовищем ногайських татар. У тому місці, де Золота Річка вигинаючись, повертає на південь, утворюючи широкі рибні плеса, запорожці заклали невелике укріплення – столицю Кальміуської паланки. Біля фортеці й почали селитися люди, спершу козаки-зимівчани, гніздюки, а згодом і посполиті, піддані Війська Запорозького, колишні кріпаки-втікачі з Правобережної України, з Польщі. Так і зростала слобода.

Того року вона мала десь із півсотні дворів, не рахуючи зимівників, пасік та рибних промислів, де теж селилися люди. Козаки-зимівчани час од часу відбували військові повинності, несли службу в залогах, а посполиті платили до військової скарбниці невеликий податок. Та ще в косовицю допомагали Кошу на військових луках косити сіно для січової кінноти, часом лагодили дороги й містки – та й потому. Як козаки, так і посполиті випасали худобу, сіяли хліб, займалися бджолярством, рибною ловлею та ще торгівлею з усіма Українами – Правобережною, Лівобережною, Слобідською та Гетьманщиною – возили туди валки з хлібом і рибою, ганяли гурти овець на продаж, табуни запорозьких коней і постійно воювали з кримськими татарами та ногайськими, які раз по раз нападали на Україну.

У фортеці несла службу військова паланкова старшина, що після січової була на другому місці по значимості: паланковий полковник (його ще називали сердюком), осавул, писар, підосавул та хорунжий. Вони обиралися щорічно на Раді. Вона ж вирішувала найважливіші питання внутрішніх справ паланки, але підписи на документах ставила тільки паланкова старшина: полковник такий-то із старшиною.

До військових службовців паланки також належали: громадський отаман, який стояв на чолі слободи, та промислів, стежив за ладом і взагалі за життям мешканців, військовий табунник, військовий скотар та військовий чабан відали громадськими табунами коней, чередами худоби та отарами овець.

Паланковим осавулом (а це – права рука полковника) на той час сидів на Кальміусі якийсь Савка на прізвисько Пишногубий – він і стане одним з героїв нашої повісті.

Осавул нівроку зростом удався, високий, статуристий, трохи худуватий, але міцний та жилавий (кому руку потисне, той довго руку розминатиме) і кметою його Бог не обідив, і лою йому щедро в голову налив, хоч Савку іноді й заносило і він частенько потрапляв у різні непереливки. І з лиця Савка – хоч воду пий: голова гладко поголена, довгий оселедець закручений за вухом, кінчик звисає біля щоки, смаглявий, чорноокий, із злегка видовженим лицем, чорні вуса ледь посріблені сивиною, як у бобра хутро. Шапка хвацько набакир (о, козак відчував себе справжні козаком тільки тоді, коли надягав шапку), чиста сорочка, черкеска, широкий черес із вірною подругою шаблюкою, порохівниця на нім, кисет з люлькою. Хоч Савка й розміняв уже п'ятий десяток, але тримався по-молодечому, якщо не по-парубочому, хоч уже з десяток літ як був удівцем. Правда, й маловіром був і дещо забобонним, але не за це його любили в слободі. Козарлюга він хоч куди, ось тільки гордий та хизуватий! Так спідню губу й копиле, й копиле! Губань одне слово. Тож коли про нього в розмові зайде згадка, то балакун якийсь неодмінно вверне:

– У Савки спідня губа пишна, копилиться, мов цабе превелике. Ніби він отаман всього Війська Запорозького, а не паланковий осавул.

Жаль, що надто пишногубий, а то був би справжнім чоловіком.

Так до Савки й прилипло: Губань. Або ще – Пишногубий. Так його і в реєстр Війська Запорозького записано:

Савка Пишногубий, кальміуський осавул, і сидів він біля Кальміусу, як муха на гуглі…

Французький інженер Гійом Левассер де Боплан, котрий жив в Україні і на початку 30-х років XVII ст. будував фортецю Кодак на правому березі Дніпра біля першого (Кодацького) порогу, писав про жахливе безправ'я та бідність українських селян під гнітом Речі Посполитої