«Старша Едда. Епос»

Старша Едда. Епос

«Старша Едда»  — уламок загублених часів

«Старша Едда» (ісл. «Saemundar Edda», вона ж «Семундова Едда», вона ж «Поетична» чи «Пісенна Едда») — пам'ятка давньоісландської словесности, взірець класичного епосу індоєвропейської традиції, одне з головних джерел для вивчення давньоісландської мови і скандинавської міфології. Значимість її для германської культури (не в останню чергу — для доби романтизму) можна зіставити зі значимістю Гомерового епосу для античної культури (опосередковано — і для європейської загалом) і «Махабхарати» та «Рамаяни» — для культури індійської. Відомого нам вигляду «Старша Едда» набула у XIII ст. — добі запису більшости ісландських саг, формування корпусу наративів давньоісландської літератури. Основний рукопис складається з 29 пісень міфологічно-героїчної тематики, проте в інших джерелах (переважно — сагах) збереглося ще близько десяти типово «еддичних» пісень (нинішнє видання їх не містить).

Усі варіанти назви епосу є умовними. Чому «Старша», чому «Семундова», чому «Поетична», чому, зрештою, «Едда»? Відповісти на ці запитання неможливо без екскурсу в історію віднайдення самого рукопису. XVII століття для тодішніх скандинавських держав — Данії й Швеції — це не лише доба економічної, політичної й військової експансії, але і культурного та інтелектуального піднесення. Так, на хвилі цікавости до давніх пам'яток в Ісландії (тодішній данській колонії) починається посилений пошук рукописів. 1643 року єпископ Брюнйольв Свейнссон знайшов старий пергаментний кодекс, що містив пісні про богів і героїв. Свейнссон поквапився приписати його авторство Семундові Сіґфуссону, більш знаному як Семунд Мудрий (1056 — 1133) — ісландському священникові й ученому, заразом — відомому фольклорному персонажу, мудрагелю й чаклуну. З легкої руки Свейнссона цей кодекс і дістав назву «Saemundar Edda». Втім, на сьогодні серед дослідників уже давно існує консенсус про те, що Семунд не має до «Семундової Едди» жодного стосунку.

Отже, із «Семундовою» ясно. Чому — «Старша»? Цю назву епос дістав на противагу «Молодшій Едді» («Едді Сноррі» або «Прозовій Едді»). Сноррі Стурлусон (1178 — 1241), ісландський політичний діяч, поет і науковець, створив у першій половині XIII ст. свого роду підручник для скальдів (поетів), який і назвав «Еддою». «Едда Сноррі» також містить відомості міфологічного характеру, проте записана здебільшого прозою (тому також називається «Прозовою Еддою»). «Молодшою» ж вона зветься тому, що за низкою лінгвістичних характеристик «Семундова Едда» є старшою від «Едди Сноррі» щонайменше на сотню років.

Нарешті, саме слово «Едда» не дуже надається до вичерпної інтерпретації. За однією з версій, назва рукопису походить від назви хутора Одді, де Сноррі мешкав, коли працював над ним. За іншою, «Едда» є похідним від óðr — «поезія», «натхнення», «одержимість» — і може означати щось на кшталт «поетика». Проте одне з найдавніших значень цього терміна — «прабаба», саме у цьому сенсі edda вжито, зокрема, у «Пісні про Ріґа» («Rígsþula», строфа 4). Чому Сноррі спало на думку назвати підручник з поезії «Прабабою»? Маємо хіба спекулятивного характеру припущення: позаяк ув «Едді» йдеться про діяння богів і героїв, її зміст можна уподібнити фольклору про давнину, традиційними носіями і ретрансляторами якого в усній формі є старі жінки (втім, див. далі термін þulr).

Після смерти єпископа Брюнйольва Свейнссона рукопис потрапив до Копенгагену — як і більшість давніх ісландських рукописів. До 1971 року він зберігався у Королівській бібліотеці, через що дістав назву «Codex Regius» («Королівський кодекс») 2365, або, скорочено, CR 2365. Нині зберігається у Рейк'явіку. Дослідники сходяться на тому, що манускрипт було укладено у другій половині XIII ст. на основі давнішого рукопису, про який, одначе, нічого не відомо. Судячи з лексичних, морфологічних і граматичних маркерів, багато пісень набули свого нинішнього вигляду ще в XI сторіччі.

«Codex Regius» складається із шести зшитків: п'ять із них мають вісім аркушів завбільшки приблизно 13x19 см., і ще один, останній, має п'ять аркушів. Між четвертим і п'ятим зшитками є чималий проміжок: здається, бракує цілого зшитка на вісім аркушів, про зміст якого ми можемо лише здогадуватися. Також пошкоджені тексти кількох пісень. Перші перекладачі й видавці «Едди» докладали зусиль для реставрації чи й реконструкції пошкоджених місць, але позаяк такі реконструкції відбуваються переважно на підставі смаків і поглядів того чи того дослідника, без вичерпної аргументації, перекладач нинішнього видання відмовився від подібних експериментів і в процесі перекладу спирався винятково на нормалізований текст класичного видання «Старшої Едди» видатного норвезького філолога Сюфуса Бюґґе (1876), в якому подається найбільш точна і повна картина рукописного матеріалу.

Загальноприйнятим є поділ «Старшої Едди» на два основні текстові корпуси: «Пісні про богів» та «Пісні про героїв». Цей поділ є суто умовним (себто в рукописі спеціально не відображається) і відбувається на підставі заголовків і абзаців манускрипту, а також — тематики пісень. Перші десять пісень присвячені пригодам скандинавських богів, асів і ванів, та їхніх одвічних супротивників — турсів, йотунів, тролів. Ці пісні є одним з основних джерел наших відомостей зі скандинавської міфології. Так, перша пісня, «Пророцтво Вьольви», розповідає про нордичну космогонію (створення світу) і есхатологію (його загибель). Деякі відомості про устрій всесвіту містяться у «Бесіді з Вафтрудніром» і у «Промовах Ґрімніра». Низка пісень присвячена подорожам бога Тора, захисника богів і людей, і його битвам із хтонічними чудовиськами. Пісня «Пересварка Локі» є прикладом жанру senna — «сварка», одного з чільних жанрів давньогерманської традиції, а також пояснює, як склалися обставини, які в майбутньому мають призвести світ до загибелі. Нарешті, «Повчання Високого» (Одіна, голови германського пантеону) є водночас джерелом:

а) життєвих настанов для різних соціальних прошарків;

б) скандинавських міфів, які почасти сягають корінням доби індоєвропейської спільноти; в) відомостей про магічні практики Старої Півночі.

«Пісні про богів» ілюструють низку міфологем, спільних для переважної більшости індоєвропейських міфологій. До них належить: образ Світового Дерева; мотиви самогубства божества; битви з драконом (так званий «основний міф» індоєвропейської традиції); протистояння між двома родами богів (аси проти ванів); між богами і давнішими, хтонічної природи створіннями (аси і вани проти турсів); традиційний пантеон, члени якого символізують не лише природні, але і соціальні явища (але очолюваний не громовержцем, як зазвичай, а божеством насильницької смерти); мотив чарівних яблук, що подовжують життя; сакралізація війни і двобою; сюжет створення світу з фрагментів тіла прадавньої велетенської істоти; кінець світу внаслідок останньої битви добра і зла; відродження світу. Розкривається також походження соціальних практик (заручини, шлюб, війна, укладення миру тощо). Більшість пісень має давнє, ще континентальне походження, деякі ж було створено вже за доби вікінгів (ІХ-ХІ ст.) або й пізніше. Питання про вплив християнства на епос, базований на язичницькому матеріалі, залишається відкритим.

Корпус пісень про героїв присвячений видатним постатям і чільним сюжетам германської традиції — Вьолунду, Хельґі, легендарним родинам — Вьольсунґам і Гюкунґам, драмі довкола персон Сіґурда, Брюнхільд, Ґудрун і Атлі. Відповідно цей корпус можна умовно поділити на три нерівномірні частини: «Сказання про Вьолунда», що є перехідним від пісень про богів до пісень про героїв; триптих про Хельґі, перша пісня якого оповідає про Хельґі, сина Хйорварда, а дві другі — про іншого Хельґі, сина Сіґмунда Вьольсунґа, проте, крім спільного імени, таке поєднання можна обґрунтувати фабулярними ходами, притаманними обом наративам; і, зрештою, Вьольсунґо-Нібелунґівський сюжет — без перебільшення, центральний сюжет для героїчної германської літератури як скандинавської, так і континентальної. Варто сказати про нього кілька слів.

Сюжет цей загальновідомий, тож тут ми просто нагадаємо його основні перипетії. Юний герой Сіґурд з роду Вьольсунґів мститься за батька, вбиває дракона Фафніра, здобуває його скарб (який виявляється проклятим), пробуджує зі сну войовницю Сіґрдріву (згодом ототожнену з Брюнхільд) і отримує від неї поради та настанови, після чого братається з вождями бургундів, синами Гюкі, Ґуннаром і Хьоґні, та бере шлюб із їхньою сестрою Ґудрун. Брати через підбурювання ображеної Брюнхільд, заздрощі й жагу до скарбів убивають Сіґурда, а Ґудрун видають за короля гунів Атлі. Атлі й сам не проти заволодіти скарбами, тому запрошує до себе братів жінки й убиває їх. Ґудрун мститься йому за це і вирушає до заморської країни, де бере третій шлюб із королем на ймення Йонак. Її дочку Сванхільд видають заміж за короля ґотів Германаріха, але той убиває її через перелюб. Сини Ґудрун вирушають мститися за сестру, та це їм вдається не повністю.