«Легенди Львова»

Юрій ВИННИЧУК

ЛЕГЕНДИ ЛЬВОВА

БУЛО НЕ БУЛО

ПРО МАЛЕНЬКУ ЖНИЦЮ ТА СЕРПНЕВУ НІЧ

Колись село Голоско не було з багатих. Сама природа подбала, щоб людям жилося без меду — густі ліси і кам’янисті пагорби не дозволяли розкинутися колосистим нивам, а тому одразу за селом жовтіли великі клаптики поля, які визволили з каміння. Таких клаптиків було багато, а до найвіддаленіших треба було йти навіть годину.

Один такий наділ мала і бідна вдова, що жила під лісом з малою дочкою. Жінка важко працювала в наймах, а дівчинка поралася в городі та доглядала курей, качок. Надійшла пора, коли треба вже збіжжя збирати. На щастя вродило так буйно, як ніколи. Усе село тішилося з того. Тільки бідній вдові було не до втіхи, бо зненацька розхворілася і мусіла злягти.

— Що ж воно буде з нашим збіжжям? — журилася вдова, дивлячись, як усі в селі радісно збирають врожай і возять до дворів пишні снопи.

— Не бідкайтесь, мамо, — озвалася раптом мала. — Я й сама впораюся.

— Та куди ж тобі такій малій? Ти й серпа ніколи не тримала в руках.

— А от і тримала. Я ж серпом кропиву жала для курей!

— Ет, зрівняла… Скільки там тої кропиви. Ох-ох-ох… Може, хтось із сусідів змилосердиться, то поможе. Але мусять наперед на свому полі закінчити, а потім ще й змолотити, бо погода непевна. Нині парить, а завтра, дивися, і злива хлюпне. Тим часом зерно й висипеться…

— А от я спробую, яка з мене жниця — сказала дівчинка і, взявши серпа та збанок молока з хлібом, подалася в поле.

Зерно вже починало осипатися. Ще день-два і пізно буде жати.

— Не піду звідси, доки всього не вижну, — пообіцяла собі дівчинка і взялася до роботи.