«Конституція у коміксах»

— Мама каже, що не повніє, бо в неї така Конституція!

— Не може бути, щоб у мами була своя Конституція, а в України — своя!

Ми з Марком завжди сперечаємося, хоч і народилися в один день. Бо ми

дуже різні: він — хлопчик, а я — дівчинка. От і зараз, коли вчителька на уроці

розповідала про Конституцію, він почав на мене нападати.

І зовсім не я почав, а Романа. Бо дівчата вредні і до всього чіпляються.

А вчителька розповідала нам про Конституцію України. До чого тут мама?

Наша мама — юристка, і якщо вона говорить, що має свою Конституцію, значить так і є.

А ще кажуть, що дівчатам треба поступатися! Ну як тут поступитися, коли вона говорить абищо?

Ми би, мабуть, остаточно розсварилися, якби мама не почула. Вона не

любить, коли ми сваримося.

— Так, що за ґвалт у нашій хаті? — запитала вона

— Ми сперечаємося про Конституцію, — пояснила Романа. — Марко не

вірить, що у тебе є своя Конституція.

— Романа вигадує різні дурниці! — закипів Марко. — Мамо, скажи їй!

— Тихо, діти. Зараз я вас помирю. Справа в тому, що Конституція…

Але стійте!

Ми же з вами ще не познайомилися! А це не ввічливо.

Привіт! Мене звати Романа, я вчуся у школі, люблю музику, свій планшет і маю брата Марка.

Привіт! Я — Марко. Ми з Романою двійнята.

Народилися в один день і вчимося в одному класі. Якби

хтось із вас знав, як важко вчитися в одному класі з

А це — наша мама. Вона у нас дуже розумна і

красива. Я теж такою буду, коли виросту.

Наша мама — юрист, тому любить, щоб усе було

по закону. Щоб ми не сварилися і були слухняними.

Наш тато — програміст. Він не може жити без

точності і всіх поправляє, особливо мене.

Він навіть з мамою іноді сперечається, бо мама

каже, що закон не дає однозначних відповідей, а тато

не терпить двозначностей.

А ще ми маємо бабусю та дідуся. Наша бабуся —

вчителька, але працює не в нашій школі. І слава Богу, бо

вчитися у рідної бабусі — таке неможливо витримати.

Ну а дідусь — професор. Він страшно любить

товсті книжки. Чим грубший том, тим ніжніше дідусь

його гладить. А ґаджетів дідусь не любить, хоча й

користується, бо сучасна наука без них ну ніяк не

Мама посадила нас навпроти себе і почала пояснювати:

— Конституція — це латинське слово, яке означає

устрій, порядок, побудову. Тому його використовують у

різних ситуаціях. Моя конституція — це побудова мого тіла, біологічні

основи його роботи. Ну а Конституція України, про яку вам розповіда-

ла вчителька — це побудова держави.

— Я ж тобі казала! — одразу заявила Романа

— Це я тобі казав! — відповів Марко.

— Діти, не важливо, хто що казав. Важливо розуміти суть.

— А навіщо нам Конституція? — запитала Романа.

— Ми ж не юристи, — підтримав сестру Марко.

Мама посміхнулася:

— А навіщо вам правила дорожнього руху?

— Щоб під машину не трапити, — сказав Марко.

— І знати, де можна гратися, а де ні.

— От і Конституція так само. Ви повинні знати, що можна, а що ні, які права маєте ви, і люди навкруги, і поліція, і президент.

— Президент має всі права. Він же головний, — впевнено заявив

— А от і ні! — одразу заперечила Романа. — Президента можуть

— Любі мої! Вашу суперечку люди вирішили дуже давно. Вони

зрозуміли, що коли керівник держави буде робити все, що йому зама-

неться, це закінчиться сумно.

— Усі будуть плакати? — уточнила Романа.

— Саме так, — кивнула мама. — Спочатку будуть плакати прості

люди, аж поки їм урветься терпець і вони візьмуться за зброю. І тоді

вже плакати доведеться владі.

— Або вороги нападуть, — додав Марко.

— Точно. Вороги завжди нападають, коли бачать, що держава

слабка. Згадайте 2014-й рік. Президент Янукович почав робити, що за-

манеться, люди повстали, і цим скористалася Росія, щоб окупувати наш

Крим та Донбас.

— Але ми їх проженемо, — запевнив Марко.

— Проженемо. Але для цього треба бути сильними. А сильна

держава — це коли кожен робить свою роботу. Влада — свою, 4

громадяни — свою, поліція —

свою. І все це розписано у

Конституції. До речі, ви знає-

те, що одну з перших сучасних

конституцій у Європі створили

— Не може бути! — здиву-

валася Романа.

— Але було. У 1710 році геть-

ман Пилип Орлик та Кошовий

отаман Війська Запорізького

Кость Гордієнко підписали кон-

ституцію, яка чітко описувала

систему влади, розподіляла

права й обов’язки Гетьмана та

Козацької ради.

— Це як наш Президент і

Верховна рада? — здогадався

— Точно. У США така консти-

туція з’явилася лише за сімдесят

років, а у поляків ще пізніше.

— То ми — найперші? —

Романа не приховувала захвату.

— Ну, не найперші, але й

не останні. І, до речі, теперішня

наша Конституція визнана одні-

єю з найкращих у світі.

— Круто! — діти разом за-

плескали у долоні.

— От бачите, ви й порозумі-

лися, — сказала мама. — Знан-

ня — найкращі ліки від су пе-

Наш дідусь знає все. Ну просто, як Вікіпедія. А може, навіть

краще. Ми його так і звемо між собою: Вікі-дідусь. І коли

ліньки вчити домашнє завдання — телефонуєш дідусю, і він

так гарно розповідає, що знання самі в голові вкладаються. Неначе

От ми якось і запитали:

— Дідусю, а що таке Україна?

Він подивився так, неначе ми його здивували цим запитанням.

— Україна — це наша країна, наша держава. А що, маєте сумніви?

— Звісно ні, — запевнив Марко.

А Романа уточнила:

— А країна і держава — одне й те саме? Чи різне?

Дідусь полишив товсту книжку, за якою, як завжди, сидів, і зняв

— Питання цікаве. А ви як гадаєте?

— Думаю, одне, — сказала Романа.

— Різне, — одразу заперечив Марко.

— Думаю, що ви обоє маєте рацію, — підсумував дід. — Бо назагал

можна сказати «країна Франція» та «держава Франція», і це буде одне

й те саме. Але під словом «країна» ми розуміємо передусім землю з

людьми, які там живуть. А під словом «держава» — окрім території ще

й владу та систему стосунків: гроші, закони, військо.

— Тобто може бути країна без держави? — уточнив Марко.

— Авжеж. Наприклад, колонія. Коли Індія була колонією Великої

Британії, вона була країною, але державою стала тоді, коли отримала

незалежність. І навпаки: держава Велика Британія тоді складалася з

багатьох країн: Канади, Австралії, Індії і так далі. Сьогодні більшість

країн є державами, тому їх можна називати й так, і так.

— І вони мають свої Конституції? — запитала Романа.

— Ого! А звідки ви знаєте про Конституцію? — дід знову здивувався.

— Нам мама розповіла, — похвалився Марко.

— Чудово. До речі, у нашій Конституції жодного разу не вжива-

ється слово «країна», а тільки «держава». Тому що там ідеться про

систему влади й стосунків. От, наприклад, у статті 1 сказано: Україна є

суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

І кожне слово тут має чітке значення.

— Ну і які це значення? — Романа подивилася з недовірою. —

Забагато складних слів.

— Нічого складного. Суверенна — значить, сама собою керує.

Незалежна — значить ніхто їй диктувати не може. Демократична —

значить владу має народ. Соціальна — значить дбає про своїх людей.

Правова — значить живе за визначеними правилами.

— Ого, яка у нас крута держава! — вигукнув Марко.

— Але держава — це не лише влада і закони. Держава — це і

територія, і громадяни. Усе це записано в Конституції. Ну а крім того, держава має свої символи, такі як герб.

— Це тризуб князя Володимира, — одразу похвалилася своїми

знаннями Романа.

— Точно. А ще прапор і гімн. Тому кожен з нас повинен поважати

та любити ці символи, якщо поважає і любить свою державу, свою

Ми ж казали, що наш Вікі-дідусь кращий за Вікіпедію! Він так

цікаво розповідає, все наче само в голову залазить.

— От ми говорили, що країна — це територія, на якій

живуть люди. Раніше територія належала князям, королям, графам.

Вони її ділили, як хотіли, продавали, купували разом з селами і міста-

ми. А зараз вся Україна належить громадянам України. Так записано в

Конституції, а Конституція — це найсильніший закон. Гори, ліси, степи, річки й навіть пустеля, яка у нас є на Херсонщині, — усе це наше. Хоча

я не розумію, навіщо нам пустеля.

— У пустелі можна пісок добувати. І туристів возити, бо де вони

іще побачать пустелю? Єгипет далеко, а Херсон близько. Так що і з пу-

стелі може бути користь. Але нам належить не лише те, що на землі, а

й те, що під землею. От, наприклад, знайшли ви під землею нафту. Кому

вона належить? Ні, не вам, а нам усім. Бо усе, що в землі, належить

нашому народу. Навіть якщо ти викопав скарб, все одно він не твій.

— А картопля твоя? Якщо ти викопав?

— Картопля твоя, бо ти сама посадила. А те, що закопали невідо-

мо коли і невідомо хто, — усе належить українському народу.

— І вода, до речі, теж народна. Не тільки річки та озера — море, яке біля українського берега, теж належить нам усім.

— І навіть те, що під водою, — теж наше.

— І не лише під водою, але й під дном: якщо, наприклад, там є

нафта або газ, вони теж належить українському народу. І небо над

нами — так само.

— Але головне багатство України — це земля. Бо на землі росте

хліб, пасеться худоба, прокладені дороги, збудовані будинки. Тому

земля — головне національне багатство. Так написано у Конституції.

Однак подумавши трохи, ми зрозуміли, що не розуміємо… ой, ні, не так. Ми не зрозуміли, чи розуміємо… Одним словом: як це так, «на-

лежить народу»? Що це означає?

— Дідусю, а якщо все це належить народу, то значить я можу піти

в поле наламати кукурудзи?

— Чи збудувати собі хату, де захочу?

Дідусь засміявся:

— В Україні десятки міль-

йонів громадян. Якщо кожен

виламає по качану кукурудзи,

фермеру нічого не залишить-

ся. Крім того: ти захочеш буду-

вати будинок у гарному місці,

а якщо місце гарне, на ньому

захочуть побудуватися інші. Як

поділитися?

— Як? — запитали ми разом.

— А дуже просто. Українці

обирають собі владу — Вер-

ховну Раду, президента, місцеві

ради — і доручають їм приду-

мати, як використовувати наше

національне багатство, щоб не

було сварок і ніхто не залишився

ображеним.

— І що, виходить? — недо-

вірливо скривилася Романа.

— Не завжди, — зізнався

дід. — Але можна обрати інших

депутатів, і вони спробують

зробити це краще. А далі ще

краще. Аж поки не придумають

такі правила, які влаштують всіх.

— Складно, — сказала

— Непросто, — погодився

дідусь. — Але іншого виходу

Наша бабуся — вчителька української. Вона говорить, що її

уроки — найважливіші.

— Усі вчителі так говорять, — бурчить Марко, щоб

вона не почула, але бабуся чує все. От що значить вчителька.

— Звісно, кожен учитель любить свій предмет. Але як ти вивчиш, наприклад, фізику, не знаючи мови? Та й будь-який інший предмет.

— Англійською, — каже Марко.

— Так, англійською вивчити можна. Але українська мова у нас

державна, без неї не обійтися.

— А навіщо потрібна державна мова? — запитує Романа.

— Ну, перш за все для того, щоб керувати країною. Якою мовою

пишуться закони, правила, накази?

— Українською.

— Бо її всі вивчали у школі.

— Точно. Держава навчає всіх громадян державної мови, щоб

вони точно розуміли її. Наприклад, сталася пожежа. Ви шукаєте

пожежний вихід, а всі написи угорською, бо господар готелю

угорець. Так і згоріти можна. Або інструкції до ліків. Кожна людина

має розуміти, що там написано. Щоб не отруїтися.

— Значить українську треба знати про всяк випадок? Щоб не зго-

ріти чи не отруїтися? — уточнює Марко.

Бабуся сміється:

— Ну, про всяк випадок треба знати англійську. А державна

мова — на щодень. От, наприклад, служиш ти в армії. Командир віддає

наказ, а ти йому: «Я вас не розумію». Може така армія виграти війну?

— Ні. Але це знову якесь лихо.

— Надзвичайна ситуація, — підказує Романа.

— А поліція? Як вона буде нас охороняти, якщо кожен поліціант

буде розмовляти іншою мовою? А зупинки у транспорті якою мовою

оголошувати, щоб усі зрозуміли? А вивіски? Реклама? Якщо кожен

буде писати як захоче, так людей і надурити легко, і на суді сказати: мене неправильно зрозуміли.

— Ну добре, — не здається Марко. — А що тоді робити крим-

ським татарам? От у нашому класі вчиться Рустем, він з Криму.

Бабуся знизує плечима:

— А що за проблеми? Він же ходить до школи, вивчає українську.

— А свою мову, кримську?

— Своєю мовою він може вільно розмовляти у родині, з друзя-

ми-кримцями, з тими, хто теж знає цю мову. Може співати, писати, складати вірші. Але якщо ваша вчителька кожен раз буде переклада-

ти для нього, ви будете у школі вчитися сто років.

— А як йому вивчити рідну мову?

— Якщо є багато його земляків, можна організувати гурток, недільну школу, додаткові заняття. Бо кожен кримський татарин

чи гагауз, а чи угорець має знати рідну мову — це його обов’язок

перед рідним народом. Але крім того він повинен вивчити державну

мову — це його обов’язок перед державою. Тільки так він стане

громадянином.

На День Незалежності в місті був військовий парад. І ми з

мамою і татом пішли подивитися. Я завжди ходжу на парад, бо мені подобаються браві солдати у формі: вони так рівно

йдуть, що можна лінійку прикладати, і ще такі сильні та гарні.

А мені подобається військова техніка. Гармати, танки, а ще безпі-

лотники — вони точно такі, як літачки, якими я грався у дитинстві, тіль-

ки на війні вони роблять справжню роботу: вистежують противника, проводять розвідку й навіть скидають бомби.

Наш тато теж служив у війську, і коли був молодим, і потім, коли

на нас напала Росія, — тоді його мобілізували на війну. Ми тоді були

маленькі, але я пам’ятаю, як мама тайкома втирала сльози, але тато-

ві цього не показувала, щоб він не переживав, а міг добре воювати.

Потім, коли тато зупинив ворогів, він повернувся, і мама плакала вже у

нього на плечі, і зовсім не ховалася.

— Тато виконував свій конституційний обов’язок, — розповідала

— А що таке конституційний обов’язок? — запитали ми.

— У нашій Конституції написано, що головною справою україн-

ської держави та українського народу є захист України, її незалежності

й території. Тому коли починається війна, усі повинні піднятися — і

солдати, і волонтери, і робітники заводів, які роблять зброю, і звичайні

— А як можуть воювати звичайні люди, якщо вони не солдати? —

поцікавилася Романа.

— Перш за все платити податки. Бо армії потрібні гроші, щоб го-

дувати військових, купувати їм спорядження, платити зарплатню. А ці

гроші платять люди зі свого заробітку, бізнесмени зі своїх доходів.

Отак разом ми і забезпечуємо українське військо.

— То все це, — Марко показав на військову техніку, яка їхала вули-

цею. — Все це зроблено на ваші з татом гроші?

Тато засміявся:

— Ну, на наші особисті гроші можна хіба колеса для гармати купи-

ти. Але кожен по гривні, і набирається на армію.

— А я, коли виросту, теж

піду в армію служити! — похва-

лився Марко. — І теж буду носи-

— Обов’язково, — тато кив-

нув. — Кожен чоловік повинен

служити у війську, щоб навчити-

ся захищати країну і, якщо ворог

знову полізе, загнати його назад

— А я? — спохопилася

Романа. — Я теж хочу захищати

Мама погладила її по голові:

— Якщо хочеш, будеш захи-

щати. Дівчат у нас теж беруть у

військо, але тільки тих, які цього

А тим часом вулицею поча-

ли крокувати солдати іноземних

— Іноземці теж нас захища-

ють? — запитала Романа.

— Наш президент про це до-

мовляється, — пояснила мама. —

Конституція говорить, що домов-

лятися про допомогу й дружбу з

іншими країнами має президент.

Це його робота. І якщо він добре

її зробить, нам буде допомагати

цілий світ.

Ми з друзями грали в футбол. Романа спочатку вболівала, а тоді захотіла грати з нами, але хлопці не взяли, бо вона

дівчинка, а з дівчатами грати в футбол нецікаво. То Романа

побігла до мами скаржитися: «Вони порушують мої конституційні

права!» От ябеда!

Ну а що, я маю терпіти? Хіба дівчата гірші за хлопців? А в Конституції

написано, що всі рівні.

— Мамо, вони порушують Конституцію!

— Хто? — мама спочатку схвилювалася, але потім, коли почула, що сталося, посміхнулася. — Не переживай, донечко, твої конститу-

ційні права ніхто не зачепив.

— А чому ж тоді мене не взяли? — обурилася Романа.

— З юридичної точки зору, тут спрацював принцип: твої права не

повинні обмежувати права інших.

— Так вони ж обмежили!

— Чому? Вони не забороняли тобі грати в футбол, але хотіли грати

окремо. От, наприклад, ви з Марком хочете одночасно пройти в одні

двері. Обидва маєте право. Але двері одні.

— Марко повинен мене пропустити, я ж дівчинка!

— Звісно повинен, але це вже поза межами Конституції. Це пи-

тання культури і виховання. А з точки зору закону, якщо двері одні, а

вас двоє, доведеться домовлятися. Твої права не повинні обмежувати

права інших, і навпаки, права інших не повинні обмежувати твої права.

Марко теж повернувся з вулиці. Він не схотів грати з хлопцями, які

образили сестру.

— Мамо, а як розібратися, де порушують права, а де ні?

Мама посадила нас на канапу і почала пояснювати.

— Наша Конституція забезпечує усім однакові права і вимагає од-

накової відповідальності. Наприклад, коли тебе беруть на роботу, то

не можуть платити різну зарплатню за одну й ту саму роботу жінкам

і чоловікам, людям різного віку чи достатку. Не можуть не взяти тебе

через те, що ти хлопець а чи навпаки — дівчина.

— А в футбол?

— Розваги — це теж справа культури і виховання. Хто з ким хоче, той з тим і грає. Звісно, не можна ображати друзів через стать, зріст

чи вік, але Конституція тут ні до чого.

— А в Конституції написано, що всі у нас рівні? — хитро зіщулився

— Саме так. Усі рівні у своїх правах та обов’язках.

— А як же ти на параді казала, що дівчата не повинні служити у

війську, а хлопці повинні. Де ж тут рівність?

— Ти що, боїшся служити? — Романа зробила великі очі.

— Ні, я хочу розібратися.

— Молодець. Дуже влучне запитання. Справа в тому, що жінка і

чоловік насправді різні — жінки можуть родити дітей, чоловіки зазви-

чай захищають і забезпечують, тому чоловіки переважно сильніші й

витриваліші. Тож чоловіків до армії призивають обов’язково, а жінок —

за бажанням. Для того, щоб чоловіки та жінки мали рівні можливості, закони мають жінок додатково підтримувати. Наприклад, на вироб-

ництві жінкам дозволяють піднімати меншу вагу, щоб не зашкодити

здоров’ю — такі переваги їм надані саме для того, щоб забезпечити

рівність. Рівність — це не тотожність. Це справедливість.

Наш тато працює програмістом, тому на роботі весь час

сидить за комп’ютером. А вдома він відпочиває — теж за

комп’ютером. Дивиться цікаві відео, висить у соцмережах —

зовсім як ми з Романою. Мама свариться на нього: «Чим у моніторі си-

діти, краще б дітьми позаймався». Татові тоді стає соромно, він кличе

нас до себе, і ми разом дивимося відео.

Сьогодні він дивився стрім вусатого історика про давню Спарту.

Ми трохи послухали, але історик був жахливо занудним, як усі науков-

ці, тому нам швидко настогидло. Тато помітив це й почав коментувати

слова історика, щоб нам було цікаво.

— А ви знаєте, що у Спарті слабких дітей кидали у провалля, зали-

шали тільки тих, з яких будуть добрі воїни?

— Так що тебе, Романочко, у Спарті скинули б зі скелі, бо ти в

дитинстві хворіла, — Марко не міг не показати свою вредність.

— А хіба їхня Конституція не забороняла убивати? — здивувалася

Тато засміявся:

— У них не було Конституції. Це в нас існує право на життя. А у

старі часи убивство вважалося звичайною справою.

— Але ж це невигідно! — зауважила Романа. — Вони могли вбити

дитину, яка стала б науковцем чи художником.

— Світ був жорстоким. Для того, щоб люди зрозуміли, що вбивати

не можна, повинно було минути багато років. Спарта вбивала слабких

дітей, Афіни — ні, тому в Афінах розквітла наука, й наступні покоління

зрозуміли, що життя людини є цінністю. А потім, за багато років зро-

зуміли, що треба цінувати не лише життя, але й здоров’я, і що безпека

людини теж є цінністю. Усе відбувалося потроху, крок за кроком. Аж

поки у Конституції записали: життя, здоров’я, безпека, честь і гідність

є найвищою цінністю.

— Ну а хто не згоден? — запитав Марко.

— Хто не згоден теоретично, того переконують. Ну а тими, хто

намагається порушити права на життя та безпеку інших людей, займа-

ється поліція.

— Їх садять до в’язниці і

добряче лупцюють, — додала

— Та ну, що ти таке гово-

риш! — обурився тато. —

Катування заборонене Консти-

— А чому? Хіба вони не за-

служили? — здивувався Марко.

— Ну, в нас же не Середні

віки. В нас карають не батогами,

а обмеженням волі.

— Тобто садять до в’язниці?

— Точно. Але поліція не

може посадити злочинця у в’яз-

ницю. Це може зробити тільки

суддя після того, як злочин буде

— Усе так складно!

— А ти як хотіла? Уяви собі,

що на тебе просто наговори-

ли: ти нічого не робила, а тебе

оббрехали. І що, одразу до

— Отож. Тому без рішення

суду, який розібрався у всьому,

нікого не можуть покарати.

— А якщо суддя помилився?

— Таке теж буває. Тоді мож-

на скаржитися у вищий суд. Але

порушувати конституційні права

людей не можна. Запам’ятайте це.

Якось ми приїхали до дідуся й бабусі. Бабуся, звісно, одразу

почала пригощати нас пиріжками, а дідусь взявся хвалитися

новими товстими книжками, які купив. Коли раптом у двері

подзвонили.

— Подивися, хто там? — попрохав дідусь.

І ми з Марком одразу побігли до дверей. Відкрили — а там полі-

ціант у формі. Ну, ми, звісно, принишкли.

— Тут поліція! — крикнув Марко дідові.

— Зараз іду, — відповів дідусь.

І хоч ми відійшли, пропускаючи поліціанта, він стояв за порогом, поки не побачив дідуся.

— Добрий день, що вам?

Поліціант показав своє посвідчення і запитав, чи не заважають ве-

чорами сусіди, бо на них весь під’їзд скаржиться. Поки дідусь розпо-

відав про сусідів, я весь час думала, і коли поліціант пішов, запитала:

— Дідусю, а чому він не зайшов до квартири?

— Як це, чому? Бо я його не запросив.

— Ну то й що, він же з поліції.

Дідусь посміхнувся і перекривив мене:

— Ну то й що, це мій дім. А мій дім — моя фортеця.

— І ніхто —ніхто не має права зайти? — перепитав Марко

— Ніхто. Хіба що має рішення суду. А взагалі, любі діточки, ви по-

винні знати, що Конституція України захищає ваше приватне життя. І

не лише дім. От, наприклад, ти, Марку, читаєш есемески, які отримує

— Ні, — одразу закрутив головою Марко.

— Читаєш —читаєш! — заявила Романа.

— Так це було лише раз, та й те мама насварила.

— І правильно, — сказав дідусь. — Конституція захищає всю вашу

інформацію: і повідомлення в соцмережах, і мейли, і звичайні листи, і

есемески, і телефонні розмови, — ніхто не може їх підслуховувати без

вашого дозволу. Поки ви неповнолітні, батьки мають піклуватися про

вашу безпеку, але у життя дорослої людини ніхто не має права втруча-

тися — ані поліція, ані директор фірми, ані сам президент.

— Ну а якщо це шпигун?

— Чи злодій?

— Тоді суд дає дозвіл на те, щоб поліція могла за ним спостеріга-

ти. Але без рішення суду ніхто і ніяк цього робити не може.

— Виходить, що кожен може робити, що хоче? — запитав Марко.

— І жити де хоче?

— І їздити куди захоче.

— Якщо не порушує закон. Саме це і називається свободою.

— Ви можете не повірити, — розповідав дідусь. — Але коли я був

молодим, про свободу ми могли лише мріяти.

— Я знаю, ви тоді жили в Радянському Союзі, — вставила Романа

— Правильно. А у Радянському Союзі всім керували комуністи, і

будь-які інші партії були заборонені.

— Як це? Хіба у вас не було Конституції? — не повірив Марко.

— Була, але в ній було написано, що єдиною партією є комуніс-

тична. І все.

— А як же ви ходили на вибори?

— А так і ходили. Вибирали з однієї партії і одного кандидата.

— Хіба це вибори, якщо лише один? — здивувалася Романа.

Бабуся зайшла до кімнати, почувши цікаву розмову. Старі люди

страшно люблять згадувати.

— Звісно, це не були справжні вибори. Влада лише робила вигляд, що її обирає народ. А насправді це була окупація.

— І люди терпіли?

Бабуся посміхнулася і перезирнулася з дідусем.

— Та що ви, любі! У Радянському Союзі навіть говорити про це

було заборонено.

— Як це? — не зрозумів Марко.

— А отак. За те, що говориш не те, що треба, за те, що пишеш

не те, що кажуть, навіть за те, що читаєш заборонені книжки, людей

садили до в’язниці.

— Це як у кіно, — зітхнула Романа.

— Ми так жили. Ви не уявляєте, нам навіть до церкви на свята

ходити забороняли. От я вчителькою працювала, то якби пішла до

церкви, мене б з роботи звільнили.

— За що? — очі Романи стали круглими.

— За те, що віриш у Бога, а не у комунізм.

— Ви нас дурите. Такого не буває, — покрутив головою Марко.

Бабуся з дідусем знову перезирнулися. Дідусь сказав:

— Буває. От підростете трохи, я вам дам почитати книжки, де все

докладно написано про це.

— Не може бути, щоб люди

таке терпіли й не вийшли на

Майдан, — Марко не здавався.

— Та що ти, Марку! — сплес-

нула руками Бабуся. — Який

Майдан? Тоді навіть на мітинг не

можна було зібратися, одразу

всіх арештовували. Тисячі лю-

дей сиділи у таборах за те, що

мали власну думку й хотіли її

висловити.

— Для вас свобода як пові-

тря. Тому ви її не помічаєте, —

підхопив дідусь. — Але і сво-

бода слова, і свобода релігії, і

свобода мітингів — усе це було

завойовано українцями разом

із Незалежністю. Саме тому в

Конституції написали про кож-

ну свободу окремо, щоб ніхто

ніколи не міг повторити того, що

було у Радянському Союзі.

Ми з Романою теж подиви-

лися одне на одного і знизали

плечима. У це й справді важко

повірити. Але й не вірити влас-

ному дідові з бабусею якось не

— А що таке демократія? — запитав Марко в бабусі.

— Це влада народу, — пояснила бабуся. — «Демос» грецькою

означає народ, «кратос» означає владу.

— А чому грецькою? — не зрозуміла Романа.

— Бо демократію вигадали ще в Давній Греції. А хто вигадує, той і

Марко недовірливо перезирнувся з Романою.

— Бабусю, а влада народу — це й твоя влада, і дідова?

— А ти хіба президент?

Бабуся засміялася.

— Звісно, ні. Але в нашій країні державою управляє не тільки

президент. У Конституції прямо сказано: кожен громадянин має право

брати участь в управлінні державою.

— Ну і як ти управляєш державою? — Романа з цікавістю дивилася

на бабусю.

— По-перше, кілька років тому я була депутатом міської ради.

Тобто брала участь у керуванні нашим містом.

— Тебе обирали?

— Так, обирали. Я мала сімох суперників і виграла у всіх.

— А навіщо?

— Щоб наше місто стало кращим, бо я хочу, щоб мої онуки, тобто

ви, жили у зручному та гарному місті.

— Ну а я зможу стати депутатом? — втрутився Марко

— Звісно, і депутатом, і президентом, бо кожен громадянин має

таке право.

— А якщо я не захочу? Як я зможу управляти державою?

— Кожен з нас може управляти державою, коли приходить на ви-

бори і віддає свій голос за якогось кандидата. Виграє — і буде управ-

ляти містом чи державою від твого імені.

— І на цьому все? Проголосував, і більше нічого?

— Чому нічого? Ти можеш стати державним службовцем, чинов-

ником і працювати у якомусь органі влади. Тобі доручать якусь ділянку

роботи, і будеш управляти.

— Ну а коли він буде управляти погано? — Романа подивилася на

брата з викликом.

— Тоді кожен з нас має право зібрати мітинг та розповісти людям

та владі все, що він про це думає. Хай почують думку народу.

У цей момент до кімнати зайшов дід.

— Тобі лист з Верховної Ради.

— З Верховної Ради? — здивувалася Романа.

— Так, — бабуся уважно розглянула печатки на конверті. — Але

вони запізнилися з відповіддю.

— І ти їм даси прочухана? — запитав Марко.

— Обов’язково.

— Тому що була депутатом? — здогадалася Романа.

— Ні. Тому що я громадянка. Кожен з нас має право звернутися

у будь-які державні установи, і вони зобов’язані відповісти вчасно. Це

одна з форм управління державою, яку нам гарантує Конституція.

Дівчата нахабніють, а коли що, одразу: дівчат не можна

бити! Звісно, не можна. Але й терпіти це не можна. Романа

попросила в мене планшет. А тепер сидить малює на

ньому і не хоче вертати. Тому я й вирішив розповісти все мамі. Ні, ви не подумайте, що побіг скаржитися. Мама в нас юристка, тому я

просто звернувся за юридичною порадою.

— Приватну власність захищає Конституція, — сказала мама. —

Так і передай Романі.

— А вона говорить: віддай і сало, щоб за моє стало!

Мама посміхнулася:

— Ну, коли ви вже спілкуєтеся прислів’ями, тоді скажи: що моє, то

Романа, певно, почула розмову, тому що прибігла до нас з план-

шетом у руках.

— Чому ти одразу скаржишся? — обурилася вона.

— Він не скаржився, — пояснила мама. — А просто спитав. І я

пояснила, що право на приватну власність в нас гарантує Конституція, а нашу з вами власність захищає держава. Якщо хтось захоче її вкрасти

чи забрати, ми одразу викликаємо поліцію.

— А якщо злодій розбив планшет? — запитав Марко.

— І нічого я не розбила! — обурилася Романа.

— Якщо хтось пошкодив майно, він повинен відшкодувати вар-

тість. От, наприклад, коли дві машини зіткнулися, той, хто порушив

правила, повинен заплатити за ремонт. Зрозуміло?

— А якщо ніхто не винен? Наприклад, була яма на дорозі? —

уточнив Марко.

Мама не розгубилася:

— Пам’ятаєш, я навесні розбила колесо? То дорожна служба за-

платила мені за ремонт машини. Бо вони відповідають за дороги та ями

— Ну, добре, забирай, — Романа простягнула братові планшет.

Марко схопив улюблений прилад і почав розглядати, чи не подря-

пала сестра екран.

— Тільки там мої малюнки, — зауважила Романа.

— Хе. Були твої. А тепер

мої. Тому що ти їх малювала на

моєму планшеті, — задоволено

посміхнувся Марко.

— Мамо! — Романа обра-

жено занила.

— Марку, — сказала мама. —

Як юристка мушу сказати, що за-

раз правда вже на стороні твоєї

— Чого це? Планшет же мій.

— А тому, що Конституція

гарантує захист не лише майна,

але й творчості, інтелектуальної

власності. Вона належить тому,

хто створив, і забирати її не

можна. Так що планшет тобі, ма-

люнки — Романі. Все за законом.

У цей час з татового кабіне-

ту пролунав розпачливий вигук:

— Пірати! Вони вкрали мою

За мить ми з мамою вже

були поруч із ним.

— Нічого, — заспокоїла

мама. — Ми подамо на них в суд!

Закон на нашому боці.

Наш тато — підприємець. Він пише комп’ютерні програми

для різних фірм.

— А що потрібно, щоб стати підприємцем? — запитав

— Нічого, — засміявся тато.

— Як це, нічого?

— Ні, звісно, не зовсім — зовсім нічого. Потрібне бажання і паспорт.

— Так. Кожен має право на підприємницьку діяльність. А далі

все залежить від того, що ти збираєшся робити. От мені, наприклад, потрібен комп’ютер. Якщо ти, Марку, захочеш працювати кур’єром, тобі потрібен буде велосипед. А можна, наприклад, вигадувати

рекламні ідеї, тоді не потрібно зовсім нічого — сиди собі й вигадуй.

— І це буде підприємництво?

— Звісно, якщо ти будеш продавати те, що зробив: ідеї чи

комп’ютерні програми.

— А що краще, ходити на роботу чи бути підприємцем? — поціка-

вилася Романа.

Тато знизав плечима:

— Що кому до душі. Конституція гарантує нам право на працю.

Хочеш — працюєш сам, а хочеш — на підприємстві.

— А якщо підприємство не хоче тебе брати на роботу? Значить

воно порушує Конституцію?

— Ні, не порушує. Ти маєш точно такі права, як і інші. І хтось може

виявитися кращим за тебе. Тоді держава повинна допомогти тобі

знайти роботу.

— Як допомогти?

— Існують Центри зайнятості, які знають, де які робітники потрібні.

— А якщо ти нікому не потрібен?

— Тоді держава допомагає тобі влаштуватися за іншим фахом, якщо треба, то навчає тебе. І платить тобі гроші, поки ти шукаєш собі

іншої роботи.

Романа з Марком перезирнулися.

— Щастить комусь, — зітхнула Романа.

— Чому це щастить? — здивувався тато. — Сидіти без роботи, бути

нікому не потрібним, хіба це добре? Кожна людина хоче бути цінною, 26

хоче, щоб її визнавали і щоб їй дякували. Та й байдикувати насправді

не так уже й приємно. Швидко наобридає.

— Це правда, — погодився Марко. — Краще чимось цікавим

зайнятися.

— Ну добре, — Романа. — Але відпочивати все одно треба.

— Аякже, — тато кивнув. — Тому Конституція гарантує нам право

на відпочинок. Тобто не можна примушувати людину працювати без

вихідних і відпустки. Кожна фірма має вихідні. А там, де люди потрібні

цілодобово, наприклад, у лікарні чи в пожежній частині, люди працю-

ють по черзі: одні на службі, а інші відпочивають, потім міняються.

— Ну а якщо директор твоєї фірми не дозволяє відпочивати?

— Як це, не дозволяє? Він не може порушувати закон. Ну а якщо

не подобаються умови роботи, кожен робітник має право на страйк, тобто зупинку роботи, щоб показати своє невдоволення. І директор не

має права звільняти за це.

— Щастить, — знову зітхнула Романа.

— Ну ти вже визначись, — засміявся тато. — Кому насправді ща-

стить: тому, хто працює, чи тому, хто не працює.

Ви не подумайте, ми з Марком не лише сваримося. Ми багато

розмовляємо просто так. І обговорюємо те, що почули від

дорослих. Бо не так просто розібратися у Конституції.

— Марку, а ти пам’ятаєш, що тато говорив про роботу?

— Ну те, що коли ти не працюєш, держава платить тобі гроші.

— Пам’ятаю.

— Ну а скажи, якщо ніхто не буде працювати, а всім платити тре-

ба, то де взяти стільки грошей?

— Не знаю, — знизав плечима Марко. — Треба іти до Вікі-діда.

Ми вже казали, що наш дідусь знає все, тому ми його звемо Вікі-

дідусем, щоправда так, щоб він не чув, але ж це не образливо, правда?

— Діду, а ти колись був безробітним? — запитав Марко.

— Безробітним — ні. Але пенсіонером є і зараз.

— А чим відрізняється пенсіонер від безробітного? — не зрозумі-

ла Романа. — Обидва ж не працюють.

Дідусь протер окуляри:

— Пенсіонер усе життя працював і заробив собі на пенсію. А без-

робітний ще хоче працювати.

— А хто ж йому платить?

— Інші — ті, що працюють.

— Навіщо? — поцікавився Марко.

— Ну а раптом завтра ти станеш безробітним? Сьогодні платиш ти, а завтра тобі.

— Хитро, — зауважила Романа.

— Не так хитро, як мудро, — уточнив дідусь. — Держава — дуже

складна штука. Бо в ній багато людей, підприємств, організацій, закони

міняються, усе розвивається. І тому існує Конституція, яка говорить, що головне, щоби про це не забували.

— І що ж у нас головне? — запитала Романа.

— Людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканість і

безпека, — дідусь має відповіді на будь-яке питання. — Тому всі люди, всі організації чи влада повинні працювати так, щоб не забувати про

головну цінність, людину.

— А що це означає,

«головна цінність» — це коли

медаль дають? — не зрозумів

— Ні, головна цінність, це

коли людина відчуває, що про

піклуються.

Наприклад,

платять пенсію, коли старий.

Або дають субсидію, щоб ти міг

заплатити комірне за квартиру.

— Але ж це дуже складно! —

зітхнула Романа.

— Що складно?

— Розібратися, кому треба

платити, а кому ні.

— Правда. Тому у нас

існують спеціальні соціаль-

ні служби, пенсійний фонд та

інші організації, які займаються

кожною людиною, знають, скіль-

ки їй років, скільки вона заро-

бляє, чи вистачає цих грошей,

чи ні. А для цього треба знати усі

ціни в магазинах, вартість життя

у місті чи в селі.

— Скільки роботи!

— Багато. Але все це ро-

биться задля того, щоб у країні

дотримувалися написаного у

Конституції: найвищою цінністю

Тато рідко хворіє. Зате коли вже занедужає, в домі почина-

ється ціла веремія. Тато лягає у ліжко, мама не підпускає

нас до нього, щоб не заразилися, й телефонує до лікарні.

— Конституція гарантує нам право на медичну допомогу! — гово-

рить вона нам.

— Мамо, а правда, що здорові платять за хворих? — питає Романа.

— Правда. А звідки ви про це знаєте?

— Нам дідусь розповів. Він сказав, що ті, хто працює, платять за

безробітних. А значить здорові — за хворих.

— Правильно. Поки людина здорова, вона платить гроші до спеці-

ального фонду, який покриває витрати на лікування хворих.

— А ще дідусь сказав, що людина та її життя є найвищою цінністю

нашої держави.

— Точно. Це третя стаття Конституції. А інші статті говорять про

те, як це забезпечується. Наприклад, медицина. Зрозуміло, що хвора

людина не може бути цінністю.

— Це я не можу бути цінністю? — обурюється тато.

Мама сміється:

— Ти у нас найвища цінність незалежно від хвороб. Але краще

мати здорову цінність, ніж хвору, правильно, діти?

— Так, — киваємо ми.

— Але здоров’я людини важливо не лише відновлювати, але й

оберігати. Правильно?

— Це щоб багато морозива не їли? — питає Марко.

— І це теж. Але головне — те, чим ми дихаємо, яку воду п’ємо, які

продукти їмо. Тому Конституція гарантує нам право на чисте довкілля та

забороняє приховувати інформацію про якісь небезпеки для здоров’я.

— А хіба таке можливо? — дивуємося ми разом. — Як це можна

приховати інформацію про небезпеку?

— Не можна, звісно, бо закон забороняє. Але можливо. От коли

ваш дідусь був іще молодим, на Чорнобильській атомній станції стався

вибух, і радіоактивна хмара полетіла на Київ.

— Нам у школі розповідали, — одразу пригадує Марко.

— Це чудово. Але тоді при владі у нас були комуністи, які вирі-

шили не розповідати людям про небезпеку. Тому довго приховували

інформацію про вибух, брехали, применшували показники.

— Навіщо? — Романа щиро здивована.

— Вони хотіли зробити вигляд, що все добре. А в результаті тисячі

людей опромінилися та захворіли.

— Я не розумію, — каже Марко. — Чому не можна було сказати

усім про аварію?

— Тому що влада боялася, що постраждає авторитет комуністич-

ної партії.

— Для комуністів люди не були головним, вони могли пожертву-

вати людьми заради політичних цілей.

— Тому в нас комуністи заборонені? — здогадується Романа.

— Саме так. І в Конституції написано, що відомості про стан

довкілля, про якість води та харчових продуктів не може бути секрет-

ною. Кожен з нас має право знати про небезпеку для здоров’я та життя.

Адже у нас головною цінністю є людина, а не політичні теорії, як

колись у Радянському Союзі.

Наша мама любить співати. Коли щось робить на кухні, її

завжди чутно.

— Ой, із тої криниченьки орли воду п’ють

А вже тую дівчиноньку до шлюбу ведуть.

Ой, жаль не поможе, любив дівчину гожу, Кохав дівчину милу, кохав, та не взяв…

Романа не витримала:

— Мамо, що ти там таке співаєш? Допотопне.

— А що не так? — здивувалася мама.

— А те, що до шлюбу вже давно нікого не ведуть.

— Правильно. А знаєш чому?

— Тому що Конституція забороняє. Там написано просто й зро-

зуміло: шлюб будується на вільній згоді жінки та чоловіка. Тому ніхто

нікого примусити не може.

Романа зіщулилася:

— То що, у нашій Конституції геть про все написано?

— Звісно. На те вона й Конституція.

— І про нашу родину написано?

— І що там написано?

— Те, що нашу родину, ваше дитинство, наше з татом батьківство

охороняє держава.

— А ще що написано?

— Що чоловік і жінка рівноправні.

— А чому тоді ти на кухні їсти готуєш?

Мама глянула здивовано:

— А хіба кухня — це покарання? Я вмію і люблю готувати, тато —

ні. От ми й домовилися, що кожен буде робити те, до чого більше ле-

жить серце. Родина — справа добровільна, тому й будують її так, щоб

кожному було зручно.

— А про дітей?

— Про дітей теж написано.

Що всі діти рівні, хоч би хлопці,

а хоч дівчата, хоч би старші, хоч

молодші — усі мають однакові

Романа красномовно поди-

вилася на Марка.

— А хіба я проти? — знизав

плечима той.

— Що батьки повинні

виховувати дітей до повноліття,

а діти, відповідно, повинні допо-

магати батькам, коли ті стануть

— Це так, як ми допомагає-

мо дідусеві та бабусі? — уточнив

— Правильно. Ну і що ваш

обов’язок — учитися. А держава

повинна вас навчати. Ви, до речі,

уроки зробили?

— Ну, знову ці уроки! —

обурилися Марко з Романою,

але все одно сіли вчитися.

Бо з Конституцією не

посперечаєшся.

Наша бабуся — вчителька. Тому щороку 9 листопада пише

радіодиктант. Та ще й нас примушує.

— Бабусю, навіщо тобі диктанти, невже ти не знаєш

правил? — здивувався якось Марко.

— Ну, знаєш, правила — це не табличка множення. Їх треба постійно

повторювати. Це як у спорті. От, наприклад, чемпіон світу з боксу вміє

— Звісно, він же чемпіон.

— То хіба йому не треба тренуватися?

— Треба, — погодився Марко.

— Отож сідаймо разом і пишімо.

Бабуся зробила радіо голосніше і сіла до столу біля нас. Ми разом

зітхнули та й почали записувати за диктором.

— Цього разу диктант був легшим, ніж торік, — зауважила Романа, поставивши останню точку.

— Це ви стали розумнішими. Бо рік провчилися. Нумо, дай зошит, —

і бабуся взялася перевіряти нашу писанину. — Отут потрібна кома, —

підкреслила вона червоним. — Складносурядне речення.

— Складносурядне? Ми такого ще не вчили, — обурилася Романа.

— Але кому все одно треба ставити. Те, що ти чогось не знаєш —

твої проблеми. Вивчай, і будеш знати, — відповіла бабуся.

— Як так? Це ж несправедливо? — запитав Марко, сподіваючись

відвернути бабусину увагу від свого диктанту, в якому зовсім не був

— Розумієш, правопис — це щось подібне до закону, тільки у мові.

Держава ухвалює закони і дає можливість тобі з ними познайомитися, щоб потім виконувати. Є спеціальні газети та сайти, де їх надруковано.

— Бабусю, а от скажи, ми зараз писали за новим правописом чи за

старим? — продовжував хитрувати Марко, але бабуся, відповідаючи, все одно встигала підкреслювати його помилки.

— Звісно, за новим. Правопис — це закон, якого треба

дотримуватися.

— Ну а всі книжки, що стоять у тебе на полицях, тепер, виходить, з помилками? Правопис же змінився!

Бабуся звела очі й посміхнулася.

— Закон не має зворотньої сили. Так само, як не можна повернути

вчорашній день, так само не можна за сьогоднішніми законами судити

вчорашні події. Ну що, — вона відсунула від себе аркушики з диктан-

том. — Романа сьогодні молодець, а Маркові треба ще займатися.

— Правописом? — зробив кисле обличчя Марко.

— Ну чому тільки правописом. Читай книжки. Вони дають внутріш-

нє відчуття, те, що зветься вродженою грамотністю.

— А він учора не зробив домашку з української і отримав трояк.

Насвари його, — одразу влізла у розмову Романа.

— А мама вже знає про це?

— Мама мене вже насварила, — похнюпився Марко.

— То я не буду. Двічі за одне не карають.

— Ти на все маєш відповіді. Вчителі всі такі розумні?

— Ні, лише ті, що знають Конституцію.

А нині за обідом Романа розповіла мамі про нашу розмову з

— Бабуся каже, що коли не знаєш, де ставити коми, сам винен.

— А якщо ми ще не вчили?

— Тоді не беріться писати радіодиктант. Доросле життя влаштова-

не інакше, ніж дитяче. Там діє правило: «Якби знав, чого не знаєш, то й

мав, чого не маєш».

— Як це? — не зрозумів Марко.

— А дуже просто. Більшість людей не знають своїх прав, і тому

не використовують їх. От, наприклад, чи знаєте ви, що маєте право не

відповідати на будь-які запитання про себе чи свою родину?

— Навіть директору? — округлила очі Романа.

— Навіть поліціанту? — підхопив Марко.

— Навіть директору, навіть поліціанту, навіть прокурору чи судді.

Бо Конституція гарантує вам право не свідчити проти себе та близьких.

— Ого! — зрадів Марко. — Це виходить, що коли вчителька питає, чому я прогуляв урок, можна не відповідати?

Мама насупилася:

— А ти прогулюєш уроки?

— Ну… дуже рідко, — поквапився заспокоїти її Марко.

— Я його контролюю, — заспокоїла Романа.

— Ябеда, — пробурчав Марко.

— Не сваріться. Загалом ти правильно зрозумів. Ніхто не зобов’я-

заний розповідати про себе чи родину. І ніхто не може тебе примусити.

Але враховуй, що коли людина відмовляється відповідати на запи-

тання, її одразу починають підозрювати. Бо зазвичай люди приховують

те, чого соромляться чи бояться.

— Це вже виходить лайфхак, а не Конституція.

Мама засміялася:

— Конституція, любі мої, повна лайфхаків.

— А яких іще?

— Наприклад, якщо вам

віддають злочинні накази, ви

маєте право їх не виконувати.

такий наказ, буде відповідати

— Справді? — не повірив

Марко. — А якщо виконаєш

такий наказ?

— Тоді відповідатимеш ра-

зом із керівником.

— Це несправедливо! Він

же наказав, а я тільки робив.

— Але ж ти знав, що робив.

Знав, що це злочин, значить і

покарання заслужив.

— Але головний лайфхак

Конституції — це те, що ніхто

не може позбавити нас голов-

них прав, які там записані. Ні

суд, ні військові, ні президент.

Наші права — непорушні.

— Круто! — сказали хором

Марко і Романа.

Як добре жити, коли маєш стільки прав! І кожне гарантоване

Конституцією!

Ми так і сказали дідусеві, а він у відповідь засміявся:

— Права — це чудово. Але ж ви знаєте, що за все треба платити.

Де права, там і обов’язки.

— Обов’язки? — здивувалася Романа. — Про обов’язки нам ніхто

— Як це не казав? А захист України? Хіба забула? — одразу випра-

вив Марко.

— Так це ж дуже просто. Захищаєш Україну — значить захищаєш

Конституцію і свої права, правда, діду?

Наш Вікі-дідусь зняв з носа окуляри і протер їх, як завжди робить

перед довгою розмовою.

— Усе правильно. Тільки треба розуміти, що захистом батьків-

щини справа не обмежується.

— А що іще?

Дідусь поклав окуляри на стіл:

— Ну от ви вчитеся у школі. Але школу треба ремонтувати. Вчителям

треба платити зарплатню. Підручники треба друкувати. Парти нові

купувати. Хто все це робить?

— Держава? — запитала Романа.

— Так, держава. А де держава бере гроші?

— Не знаємо, — сказали ми.

— Отож. А гроші державі платять громадяни. Тобто ми з вами.

— Так. Усі, хто заробляє. Щойно почнете заробляти — одразу

треба платити державі. Це називається податки.

— А якщо не платити податки?

— Тоді не буде чим платити вчителям, не буде грошей на будів-

ництво доріг, на лікарні, заповідники й багато іншого, що оплачує

держава. Тому в Конституції написано: сплата податків — це обов’язок

громадянина.

— А ще які в нас є обов’язки?

— Є ще дуже важливий обов’язок: не шкодити. Ми всі живемо

разом, і якщо хтось буде шкодити природі чи ламати дороги чи псувати

картини в музеях, дуже скоро Україна перетвориться на смітник. Ми

цього хочемо?

— Ні! — дружно сказали Марко з Романою.

— Саме тому у Конституції закріплено обов’язок не шкодити, а

якщо все-таки зашкодив, то виправити все, що зробив.

— Як виправити?

— Або зроби власними руками, або заплати гроші, щоб зробили

інші. І наступного разу будь уважнішим.

— Логічно, — підсумував Марко.

— Ну а головне, запам’ятайте: незнання законів не звільняє від

відповідальності.

— Так, нам бабуся про це казала, — підхопила Романа.

— І мама казала.

— І я кажу. І Конституція. Усі наші закони можна легко знайти в

інтернеті, у газетах, у книгарнях. А якщо ситуація складна, у ній роз-

бираються юристи, наприклад, ваша мама. Так що запам’ятайте: «Я не

знав», — не виправдання. У дорослому житті воно не працює.

Наш Вікі-дідусь знає відповіді на всі запитання. Тому ми

вирішили разом із ним розібратися у питанні, як керувати

державою. Бо це складно — треба слідкувати, щоб ніхто не

порушував нічиїх прав, щоб усі виконували свої обов’язки, захищати

кордони, карати злочинців, а ще збирати податки й будувати школи та

— Дідусю, це ж який розум треба мати, щоб усе це вміти?

— Одного розуму тут не досить, — відповів дідусь. — А потім, якби

навіть знайшовся такий розумник, що вміє дати раду цілій державі, то тоді

влада би належала йому, а не нам із вами. І це вже була б не демократія.

— А що ж робити? — розгубилися ми.

— Єдиний вихід — поділити владу.

— З ким? — не зрозумів Марко.

— Між різними людьми. От, наприклад, нехай одні люди пишуть

закони, а інші слідкують за їхнім виконанням.

— А навіщо? — знову запитав Марко.

— Для того, щоб не сталося, як у приказці: закон у пана — що

дишло, куди направить, туди й вийшло. Тому в нас є Верховна Рада, яка

займається тільки тим, що ухвалює закони.

— І все? — здивувалася Романа.

— А ти гадаєш, створити закон легко? Треба знати не тільки ті за-

кони, які вже є, щоб не порушити їх і не повторитися. Треба розбира-

тися у багатьох речах, бо закони бувають і про медицину, і про освіту, і про податки, і про військо.

— І як же все це можна зрозуміти?

— Одній людині ніяк. Тому депутатів багато, і серед них є різні

фахівці, які можуть пояснити, що дасть той чи інший закон.

— Авжеж. Депутати розбиваються на комітети, які займаються

різними питаннями: медициною, обороною, освітою. Аналізують всі

проекти законів і рекомендують, за який треба голосувати.

— Ну а потім?

— Після того, як закон ухвалили, настає час його виконувати. І тут

вступає в силу виконавча влада.

— Виконавча, тому що виконує?

— Точно. Виконавча влада — це Кабінет Міністрів та прези-

дент. Вони керують усім державним механізмом — міністерствами, 40

управліннями, адміністраціями.

Ці державні установи збирають

податки, розподіляють гро-

ші, контролюють, наглядають,

займаються пенсіонерами та

хворими, керують військом,

поліцією та прикордонниками,

друкують гроші, охороняють

природу та пам’ятки…

— Ого, яка машинерія! —

не втримався Марко. — А коли

щось іде не так?

— Ну, на те є третя гілка

влади — суд. Якщо десь щось

не так — звертаються до суду.

І рішення суду є обов’язковими

для виконання.

— Навіть для президента? —

здивувалася Романа.

— Навіть для президента, —

кивнув дідусь. — Ну а для того,

щоб нам добре жилося у на-

шому місті, ми обираємо міс-

цеву владу, яка вже займається

нашими вулицями, школами,

лікарнями та при цьому слуха-

ється всіх законів та розпоря-

джень виконавчої влади.

— Оце так! Виявляється,

ми живемо, неначе у велетен-

ському комп’ютері! — вигукнув

— Ну, можна й так сказати, —

погодився дідусь.

Після розмови з дідом про різну владу у одній державі ми

довго сперечалися поміж собою. Врешті-решт пішли до

мами: вона в нас юристка і знає усі закони.

— Мамо, а дідусь каже, що коли один президент буде керувати

всією країною, то це вже буде не демократія, — сказала Романа.

— Правильно каже дідусь. Коли один керує — це може бути

тиранія, монархія, диктатура, але ніяк не демократія. Демократія —

це влада народу.

— Але ж весь народ не може керувати державою? Хто ж тоді буде

працювати? — запитав Марко.

— Дуже цікаве запитання, — погодилася мама. — Насправді для

того, щоб влада належала народу, були вигадані вибори. Коли люди

самі обирають владу.

— А якщо вона буде поганою?

— Значить наступного разу оберуть іншу. Бо влада — це не

назавжди, це на якийсь час, після якого знову будуть вибори.

— Ми обираємо президента?

— Так. Обираємо президента і Верховну Раду. Кожен громадянин

після 18 років має право голосу. І кожен голос однаковий — що мій, що

тата, що президента, що пенсіонера.

— А можна не ходити на вибори? — поцікавився Марко.

— Можна. Але тоді не жалійся, коли щось не так. Або ти сам вирі-

шуєш свою долю, або її вирішують інші.

— А що таке фальсифікації, про які весь час говорять?

— Фальсифікації — це намагання перекрутити результати голосу-

вання. Наприклад, примусити людей голосувати за себе.

— Ну як же їх можна примусити?

— Дуже просто. Наприклад, директор заводу хоче стати депута-

том, і тому дає наказ своїм робітникам голосувати за нього.

— А інакше він їх звільнить? — жахнулася Романа.

— І що ж їм робити? — розгубився Марко.

— Саме тому в Конституції написано, що голосування відбувається

таємно. Ви ж були з нами на виборчій дільниці, бачили кабінки для

голосування? Вони зроблені для того, щоб ніхто не знав, як ти прого-

лосував. Заборонено фотографувати свій бюлетень і показувати

іншим. Твій голос — твоя справа.

— Ну а якщо директор запитає, за кого проголосував, то що, треба йому брехати? — не здавалася Романа. — Брехати не гарно.

— Директор не має права запитувати про це, бо голосування

таємне. Так сказано у Конституції. А крім того там сказано, що вибори

є вільними, і жоден директор, поліціант чи навіть президент не може

нам казати, за кого треба віддати голос.

— Але ж по телевізору весь час агітують.

— Агітувати можна, але давати розпорядження — ні. От ви виро-

стете і прийдете до мене із запитанням: за кого нам проголосувати?

— І що ти скажеш? — запитав Марко.

— Я скажу, що треба думати власним розумом, читати програми

кандидатів, ставити їм питання. Звісно, я можу вас агітувати за якогось

із них, але наказувати — ні, навіть попри те, що діти мають слухатися

— Неслухняні виборці, — засміялася Романа.

— Неслухняні виборці — фундамент демократії.

Ми вирішили обрати тата президентом. Ну, звісно, поки не

всієї України, а тільки нашої родини. Спочатку Романа

запропонувала маму, але мама занадто заклопотана, їй не

до президентства. А от тато — інша справа, бо робота програмістом

не вимагає стільки нервів.

Проголосували ми точно за Конституцією — таємно і вільно, бюлетені кинули у коробку з-під взуття.

— Не піддивляйся! — образилася Романа, коли Марко спробував

зазирнути до її бюлетеня. — Ти порушуєш таємницю голосування!

Але коли порахували результати, виявилося, що обидва голоси

отримав тато. Так що тато віднині наш президент.

— Тату! Ти будеш президентом! — одразу побігли ми до нього.

— Я? Президентом? — здивувався тато.

— Так! Президентом нашої родини. Осьо і вибори вже відбулися, —

Романа показала бюлетені з позначкою навпроти слова «тато».

Тато посміхнувся:

— Ну гаразд, президентом, то президентом. А що я маю робити?

Ми розгубилися і подивилися одне на одного.

— Ти — виконавча влада! — згадала Романа.

— І що з того? — знизав плечима тато. — Що мені робити?

— Не знаю, — Романа розгубилася.

— А хто знає?

— Я! — раптом підняв руку Марко. — Точніше, я не знаю, але знаю, де подивитися.

— І де ж? — уточнив тато.

— У Конституції. Там має бути написано.

— Молодець, — тато поплескав Марка по плечу. — А ти маєш у

себе Конституцію?

— Ні, — розгубився той.

Але на допомогу прийшла Романа.

— Кожен має право знати закони. Значить Конституція повинна

бути в інтернеті!

— Супер-молодець! — похвалив тато.

І справді, Конституція там

знайшлася дуже легко.

— Так, шукаємо розділ

«Президент», — схилився тато

до монітора. — Є. Отже, читайте,

що я повинен робити?

— Представляти державу,

тобто країну, — одразу сказав

— Президент є верховним

головнокомандувачем, — зазир-

нула Романа у кінець розділу.

— Вести міжнародні відно-

сини, — підказав тато.

— Ну і багато всякого

іншого, — зітхнув Марко. —

Призначати, звільняти… А, осьо.

Керувати Радою національної

безпеки і оборони.

— А хіба я все це зможу? —

здивувався тато.

— Зможеш, татусю. Ми в

тебе віримо, — заспокоїла його

А бабусю ми вирішили обрати головою Верховної Ради. Бо

вона все життя працювала вчителькою і звикла керувати

класом, навіть якщо там є неслухняні учні. Значить і

Верховною Радою зможе керувати.

Бабуся здивувалася:

— Та хіба я впораюся?

— Звісно! — заспокоїла її Романа. — Ти ж учнями скільки років

керувала, значить і депутатами зможеш.

— Навіть найнеслухнянішими, — додав Марко.

— Ну, тоді добре, — посміхнулася бабуся. — Буду головою. Що

треба робити?

— Давати депутатам слово і оголошувати голосування. Я по теле-

візору бачила, — одразу сказала Романа.

— А потім? — уточнила бабуся.

— Не знаю, — Романа знизала плечима.

— Верховна Рада приймає закони, — прийшов на допомогу

Марко. — Так у Конституції написано.

— У Конституції? Тоді це серйозно. А як це відбувається, ви колись

— Бачили, — кивнула Романа.

— Тільки нічого не зрозуміли, — зізнався Марко.

— Тоді слухайте. Депутати складають проекти законів, потім їх

обговорюють на засіданнях комітетів Верховної Ради, де збираються

фахівці з того питання, яке зачіпає закон. І вже після такого обговорення

виносять для голосування.

— Це, мабуть, довго? — зітхнула Романа.

— Що швидко робиться, скоро викидається, — зауважила бабуся. —

А закони — річ серйозна, тому їх ще раз обговорюють у залі. Голова

дає слово депутатам, ви це бачили. Потім оголошується голосування

і починається відлік часу, за який всі депутати повинні проголосувати.

Якщо більшість натиснула кнопку «за», значить закон вважається ухва-

леним. І отут голова Верховної Ради робить іще одну річ, без якої не

обійтися — він підписує закон.

— Ну а як інакше ти зрозумієш, чи його ухвалили, чи це ще

проект? Підпис голови засвідчує, що закон «пройшов» Верховну Раду.

Залишається тільки затвердити його у президента.

— То президент головніший за Раду? — здивувався Марко.

— Ні, але він може повернути закон, якщо вважає, що його треба

— І тоді доробляють?

— Іноді доробляють. А іноді голосують ще раз, і якщо закон під-

тримає більше три чверті депутатів, то президент уже не може його не

підписати.

— Ну звісно. Один проти стількох не встоїть, — погодилася Романа.

— А крім законів Верховна Рада щось іще приймає?

Бабуся посміхнулася:

— Звісно. Багато що. Але головне — вона затверджує склад

Кабінету Міністрів, який керує економікою, та ухвалює бюджет країни, тобто вирішує, як розподілити гроші.

— Це серйозна справа, — кивнув Марко.

— Авжеж. І тому депутатами обирають людей серйозних та осві-

чених. Таких, якими ви колись будете, — сказала бабуся.

Мама одразу погодилася бути головою уряду.

— Якщо тато — президент, то за такого президента

відчуваєш себе, як у Бога за пазухою. Але ж наш уряд

зветься Кабінетом Міністрів. Значить потрібні міністри.

Романа з Марком перезирнулися:

— Навіщо? Хіба не можна керувати самому?

Мама посміхнулася:

— Навряд чи. От, наприклад, візьмемо медицину. Лікарні, інсти-

тути, академії, фельдшерські пункти, щоб усім цим керувати, потрібна

людина, що знається на медицині?

— А щоб керувати поліцією, треба бути юристом?

— Так ти ж юрист! — хором сказали діти.

— Так, але не медик. А щоб керувати фінансами, правильно кон-

тролювати та розподіляти кошти, треба бути економістом?

— А щоб керувати школами, університетами, дитячими садками, треба бути педагогом?

Марко з Романою зітхнули.

— Отож, — підсумувала мама. — А де ви бачили людину, яка б

одночасно була і медиком, і юристом, і економістом, і педагогом, і

будівельником, і митником, і так далі? Адже уряд керує всією економі-

кою. Тому він складається з різних міністерств: міністерство охорони

здоров’я, міністерство фінансів, міністерство культури і так далі. Там

працюють фахівці, яких очолюють міністри. Тому наш уряд зветься

Кабінетом Міністрів, а голова — прем’єр-міністром, тобто першим з

міністрів.

— А призначає міністрів Верховна Рада! — похвалилася своїми

знаннями Романа.

— Правильно. Тому те, що ви пропонуєте мені стати головою

уряду, це лише ваші побажання. Призначити мене може тільки наша

Верховна Рада. А хто у нас Верховна Рада?

— Уся родина! — вигукнув Марко.

— Ну от. Зберемося в неділю на обід, тобто на парламентську

сесію, проголосуємо, і тоді…

— Ой, що ж це виходить? —

захвилювалася Романа. — Ми ж

тата президентом призначили

незаконно.

— Чому незаконно?

— Бо ти не голосувала.

І бабуся з дідом.

— Нічого, будемо вважати,

що ми просто не прийшли на

вибори. А наступного разу ви

вже повідомите всіх про дату, і

ми залюбки проголосуємо.

— А що будемо робити з

міністерствами? У нас в родині

стільки людей немає, щоб їх

організувати, — розгубився

— Нічого, — засміялася

мама. — З тим обсягом задач,

які стоять перед нашою роди-

ною я вже якось впораюся. Не

один рік уже це роблю.

— Але ж раніше ти не була

прем’єр-міністром?

— Так, не була. Але й ви

раніше на знали нічого ані про

уряд, ані про президента, ані

про Конституцію, а нині стали

розумітися на тому, як влашто-

вана держава.

— Ще не до кінця, але ми

розберемося. Обов’язково! —

пообіцяли Марко і Романа.

— Ой, що ж ми наробили! — спохопилася Романа

— А що таке? — не зрозумів Марко.

— Ми ж маму призначили прем’єр-міністром, а вона юрист.

— Хіба ж це погано?

— Погано, — Романа похитала головою. — Погано, тому що в нас

іще повинен бути суд. І хто ж буде суддею?

Марко замислився:

— Тато — президент, бабуся — голова Верховної Ради, мама —

прем’єр. Виходить, що лишився тільки дідусь.

— А він зможе бути суддею?

— Запитаємо.

Ми прибігли до дідуся, гадали, що він здивується, але бабуся йому

вже розповіла про наші призначення.

— Хочете, щоб я був суддею? — запитав він.

— Хочемо, — закивали Марко з Романою.

— А ви знаєте, як працює суд?

— Ні, — закрутили головами діти.

— Тоді слухайте. По-перше, рішення суду мають силу закону. Їх

мають виконувати всі.

— І навіть президент, — додала Романа.

— І навіть президент, — погодився дідусь. — Суддя ні від кого не

залежить, ніхто йому не може давати вказівок чи команд. Він керується

законом і тільки законом.

— А якщо суддя помилиться, що буде? — поцікавився Марко.

— Тоді можна поскаржитися у Верховний Суд, і він виправить

— Як так? — здивувалася Романа. — Ти ж казав, що суддями ніхто

не керує. А Верховний Суд?

— Верховний Суд слідкує тільки за тим, щоб усі рішення були

законними й виправляє помилки. Але він не може дати команду судді, на чию користь ухвалити рішення.

— Це як завуч у школі? Вона сварить вчителів за запізнення, але

не може ставити нам оцінок, — сказала Романа.

— Молодець. Дуже правильний приклад.

— А як суддя вирішує, хто правий? Це ж складно.

— Складно. А ще складніше у суді звичайній людині. Спробуй

пояснити судді суть справи, якщо ти не юрист!

— І що ж робити? — розгубилися діти.

— Саме тому у суді працюють адвокати, задача яких — вислухати

людину, підібрати закони, які підходять до справи, зібрати необхідні

документи й роз’яснити все судді під час засідання.

— А хто такий прокурор?

— Прокурор — це людина, яка веде розслідування злочину та

представляє в суді державу. Він обвинувачує, адвокат захищає, суддя

слухає обох і вирішує по закону.

— А хіба не можна одразу вирішити по закону, без суду?

— Бачите, законів багато, вони складні, тому існує навіть окремий

Конституційний Суд, який слідкує, щоб Конституцію не порушували.

— Як складно! Добре, що ми тебе, діду, призначили суддею, тільки

ти з цим розберешся

Ми зробили це! Тато буде чудовим президентом, мама дав-

но вже звикла виконувати обов’язки прем’єр-міністра, а бабуся прекрасно впорається з посадою голови нашої

Верховної ради. Ну а дідусь розсудить, коли щось буде не так.

Залишаємося тільки ми. Марко і Романа. Що ж нам робити у

родині? З цим питанням ми, звісно, пішли до мами.

— Ну, дорогенькі, якщо ви вже хочете бути владою, то вам

залишаються ваші кімнати, порядкуйте там, як вважаєте за потрібне, —

сказала мама.

— Ми будемо місцевою владою! — здогадалася Романа.

— Ура! — вигукнув Марко.

— Тільки вам доведеться навести лад у кімнатах, прибрати, поза-

мітати. Бо інакше ви будете поганою місцевою владою.

— А чим місцева влада відрізняється від столичної? — запитала

— Тим, що вона займається місцевими проблемами. От, напри-

клад, за вулиці нашого міста відповідає місцева влада, а за міжміські

дороги — державна.

— А крім вулиць?

— Усе, що знаходиться у нашому місті, підпадає під опіку місцевої

влади: школи, лікарні, тротуари, парки, тролейбуси й так далі.

— Тобто ми працюємо як уряд, тільки в місті?

— Точно. Єдине виключення: безпеку та законність контролює

центральна влада, тому в нас немає власної поліції чи прокуратури.

Місцева влада займається виключно господарськими справами і при

цьому має дотримуватися усіх законів, що ухвалила Верховна Рада та

усіх постанов, які прийняв Кабінет Міністрів.

— А в нас коли щось не так, завжди кажуть, що це президент винен.

Мама кивнула:

— Це тому що більшість людей не знає, як працює держава. Але

ж ви розібралися, тому одразу зможете вирішити, як зробити так, щоб

нам жилося краще.

— Я думаю, що для того, аби жити краще, спочатку треба зрозумі-

ти Конституцію, — сказала Романа.

— І не дозволяти порушувати своїх прав, — додав Марко.

— Але й не нехтувати

своїми обов’язками, тим більше,

що їх зовсім не багато, — підсу-

мувала мама.

— А правду кажуть, що

українська Конституція най-

краща у світі? — поцікавилася

— Наша Конституція дійсно

є однією з кращих у світі. Але

ми, на жаль, її не використо-

вуємо за призначенням. «Якби

ми вчились так, як треба, то й

мудрість би була своя», пам’ята-

єте, хто це сказав?

— Шевченко! — разом

вигукнули Марко і Романа.

— Правильно. Тому будемо

сподіватися, що ви почали вчи-

тися так, як треба, і матимете

власну мудрість.

— Ми будемо вчитися, —

пообіцяв Марко.

— І станемо мудрими, —

приєдналася до нього Романа.

— Не сумніваюся, —

посміхнулася мама і обійняла

На цьому й скінчилася наша

пригода з Конституцією. А може

ні? Може, лише почалася? Га?