«Любовні елегії. Мистецтво кохання»

Публій Овідій Назон Любовні елегії. Мистецтво кохання

Грайливий світ Овідієвих «Любощів»

Один із грудневих днів 8 року н. е. став для Овідія, як сам він скаже, останнім у його житті, останньою, принаймні у Римі, — й ніч. Поетові, що гостював у свого приятеля на Ельбі, посланець вручив наказ негайно стати перед очі Августа. Були з уст земного Громовержця «гнівні слова», що їх почув (та чи міг у ту хвилину щось чути?) справді наче громом з ясного неба вражений поет. Розмовляли віч-на-віч, тож гнівні слова канули в небуття: для Овідія — це заборонена тема. У писаних на засланні «Скорботних елегіях» — лиш натяки на щось випадково побачене, на якусь помилку (error) чи провину (culpa), але, — на цьому вигнанець особливо наголошує, — не злочин (scelus)… Потім була уже згадана, описана у «Скорботних елегіях» (І, 3)[1], остання ніч у Римі, була сповнена небезпек, надто буремним зимовим морем, дорога до місця заслання — в містечко Томи (Північно-Західне Причорномор’я, нині Констанца в Румунії), куди ледве сягала влада римських провінційних намісників: Добруджа входила на той час до складу залежної від Риму фракійської держави одрисів, тож і видавалась римлянинові ця місцина краєм світу. Була самотність поета, що опинився в чужомовному середовищі суворих, напівдиких племен ґетів і сарматів.

Але був «найкращий лікар» — час: на засланні поет таки прожив десять років свого життя, а не просто «вмирав». Була — Муза його скорботної поезії. І хоч як нарікав її обранець на самотність, на холод, на небезпеки, були — люди: з перебігом років він і тут знаходить тепле слово для томітів, які, попри суворість звичаїв, із співчуттям поставились до поета, головне ж — вивчає ґетську мову і навіть пише нею: «Тут я чужинські слова в розміри наші кладу», — читаємо у «Листах із Понту». Було — Провидіння: з життєвою й творчою радістю, якою повнилось Овідієве, римське, п’ятдесятиліття (славними були вже його «Любовні елегії» — «Любощі», «Мистецтво кохання», «Метаморфози», «Фасти»), мала «обійнятись» журба — його засланецьке десятиліття, що принесло «співцеві любові, богів і вигнання» не лише широку славу, а й глибоке спочування прийдешніх поколінь, надто в Україні, де віддавна знають, що таке кривда, що таке журба й холодні засланецькі дороги: Шевченко, чиї «Думи» так глибоко перейняті Овідієвими «Скорботами», назве їхнього автора «найдосконалішим творінням всемогутнього Творця вселенної».

Отож, «нема зла, щоб на добре не вийшло». Реалізував те зло, Овідієві страждання, як уже згадано, сам Октавіан Август, принцепс, себто «перший з-між громадян», насправді ж — єдиновладець, імператор. Поклавши край кровопролитним, що тривали ціле століття, громадянським війнам, здобувши рятівну для Риму перемогу над Антонієм і Клеоптрою у вирішальній морській битві коло Акцію (31 р. до н. е.), він повертає Римові довгожданий мир — Pax Romana: сенат, що на той час фактично виконував політичну волю Августа, в дев’ятому році до н. е. спорудив і освятив Вівтар Миру (Ara Pacis) на знак того, що доба римського миру, врешті, настала. Здобувши перемогу над Сходом, Рим відкрився світові, сам у своїй імперській неосяжності став світом; наче доказ цього — гра слів: urbs, urbis, Місто, також Рим, перегукується з orbis, круг, світ («Urbi et orbi» — Римові й світові): «orbis in urbe fuit» (світ весь у Римові був), — зауважує сам Овідій… «Сонце щедре, ти, що нам дні чергуєш / Повозом ясним і з висот проміння / Ллєш, — не бач, не знай понад Рим нічого / Більшого в світі», — виспівував хор хлопців і дівчат перед храмом Аполлона на Палатинському пагорбі «Пісню вікового свята», яку склав чільний римський лірик Горацій для загальноримських урочистостей з нагоди чергового, пройденого Римом вікового шляху, торжества, що збіглося з десятиліттям правління Августа: був це 17 рік до н. е. Десь саме тоді побачив світ збірник із трьох книг Овідієвих «Любовних елегій» — перші творчі плоди щасливої молодості поета. Не здогадувався закоханий у поезію і Рим (Roma — жіночого роду) юнак, що вже тоді він почав протоптувати собі стежку на далеке заслання.

Там, уже на схилі віку, в одній із «Скорботних елегій» (IV, 10) поет озирає свій життєвий шлях. Звідси знаємо й точну дату його народження в містечку середньої Італії Сульмоні — 20 березня 43 р. до н. е. (помер наприкінці 17 або з початком 18 р. н. е. у цих же Томах). Довідуємося, що походив поет із т. зв. вершників, тобто середньої щодо цензу станової групи; що здобув у Римі потрібну для подальшої кар’єри державного діяча блискучу риторичну освіту; що невдовзі рішуче відмовився від тієї кар’єри, бо з дитинства відчув непоборний потяг до поезії (мимоволі говорив і писав віршем) і присвятив себе служінню Музам, які покликали його у подорож до Греції, Малої Азії (Гомерові місця) та Сицилії; що належав до літературного гуртка Валерія Мессали Корвіна, який, хоч і лояльно, та без ентузіазму сприймав політичні заходи Августа, зокрема, щодо реставрації «ідеальних» порядків республіканської давнини; що саме там, у колах Мессали, запізнався з представниками елегійного жанру — Тібуллом і Проперцієм; що спробою пера була, вочевидь, драма (писав «Медею» — твір, який не зберігся); що став улюбленцем римської «золотої молоді», яка знала напам’ять чи не всі писані на любовну тематику його твори; що опрацьовував і поважні теми — написав на матеріалі грецької міфології знамениті «Метаморфози», а також «Фасти», тобто «Календар», на матеріалі міфології римської; що єдиний його брат помер замолоду; що від останньої дружини (одружений був тричі) мав дочку, а від неї — онуків; що батьки померли ще до того, як єдиний їхній син змушений був назавжди полишити вітчизну.

А втім, тут доречно згадати слова цього ж таки Евріпіда, чию тему, міф про Медею, ще замолоду брався опрацьовувати Овідій: «Дочкою часу Справедливість названо: / Вона, хоч пізно, але прийде й вкаже нам, / Хто з нас лихий, хто добрий». Запізнилась вона, богиня справедливості, на добрих два тисячоліття: позаторік (2017 р.), вшановуючи 2-тисячну річницю смерті Овідія, міська рада Рима скасувала указ Августа про довічне заслання великого поета. Кращою своєю часткою, своїми думками, він ніколи не покидав Міста, нині ж — поет знову повноправний його громадянин. Aeterna Roma, велична столиця, годувальниця стількох талантів, врешті, прислухалась до голосу тих, хто щиро співчував «грайливому співцеві ніжних любощів»; серед них — краянин вигнанця, поет-гуманіст Анджело Поліціано, який написав зворушливу елегію «Про вигнання й смерть Овідія» («І не сором тобі, Roma, що прогнала такого сина?..» — викликує поет), а ще — наш Микола Зеров (його вірш в епіграфі), що мав незмірно важчу долю, ніж Овідій, бо жив у суворіші часи, при значно жорстокішому «батькові народів». А вже у другій половині XX ст., з нагоди 2000-річчя народження Овідія, славетному вигнанцю присвятили свої поезії також А. Волощак («Овідієві») та В. Лучук («Реабілітація Овідія»).

Та несолодко було й Августові. Здійснити задумане, почасти щирі наміри, — повернувши Римові мир, повернути й «звичаї предків», на які, мов на гранітну плиту, опиралась Республіка, зарадити моральному занепаду суспільства, — виявилось нереальним навіть для нього, єдиновладця, земного бога. На зміну гартованому в сільському труді та в кривавих боях поколінню прийшло нове, для якого мир мав інші, аніж це бачилось Августові, цінності — ті, що їх проголошував Овідій у своїх «Любощах»: «Мир до вподоби мені й подруга миру — любов». Та й «золотий вік», що його намірявся повернути Август, був для Овідія, й не лише для нього, золотим у прямому значенні слова, як про це у «Мистецтві кохання»: «Нині направду в нас вік золотий: до посад щонайвищих / Золото шлях прокладе, золотом купиш любов» (Овідій прозирав наче й у наше, двадцять перше століття)[2]. Можна уявити собі, як боляче черкнули по душі принцепса ці й чимало інших рядків співця грайливої любові, що з таким вишуканим гумором умів сказати про реальний стан речей. Про що поет писав геть незлобливо (не раз же повторював, що йому добре саме в такому «золотому» віці: є на чому вигострювати свою кмітливість), з чого залюбки жартував, те Август сприймав усерйоз, затаюючи неприязнь до співучого любленця молоді.

Отож, при всіх найвищих почестях, несолодко було «батькові батьківщини» (Август, тобто звеличений божеством, офіційно отримав такий титул). І якщо звернутись до міфологічних паралелей, то йому, всевладному, судилось якоюсь мірою повторити гірку долю гомерівського Агамемнона, що заради перемоги приніс у жертву рідну дочку Іфігенію: як автор законів проти перелюбу, Август змушений був засудити на вигнання свою дочку Юлію (її, не без зусиль підступної Лівії, що була для Юлії мачухою, звинувачено у позашлюбних зв’язках), а згодом — і свою улюблену онучку Юлію Молодшу. А що її вигнання збіглось у часі з засланням Овідія, то вважають, що до тих скандальних історій у найвищих колах був замішаний і сам поет; припускали, що й оспівана ним Корінна — це котрась із Юлій. Та найімовірніше, що саме автора «Любовних елегій» і «Мистецтва кохання», поета, що сам себе називає наставником грайливої любові, треба було звинуватити в усіх бідах, відвернувши в такий спосіб від імператорської сім’ї зацікавлені, ба й насмішкуваті (два вигнання за аморальність!) погляди всього Риму. Одне слово, причина Овідієвого вигнання — відома: це — грайлива муза його легковажної любовної поезії, а от безпосередній привід, на що не раз натякає поет, так і залишиться вічною, у вічному Місті, таємницею.

Овідій, уже згадувалось, почавши з епосу, опрацьовував різні теми й у різних жанрах. І все-таки у зачині свого поетичного життєпису поет вирізняє одну тему — любовну, якій він присвятив майже чверть століття свого творчого життя: «Любовні елегії» почав писати двадцятилітнім юнаком, близько 23 р. до н. е., а «Ліки від кохання», що завершували цей цикл, належать уже першим рокам нашої ери. Для розуміння цих творів, отже й самого автора, важливо якомога точніше перекласти кожне слово згаданого зачину. Отож: Ille ego qui fuerim, tenerorum lusor amorum… — Я, хто був… І тут зупиняємось на слові lusor, гравець (ludere — бути у якійсь грі, забавлятися, жартувати, віршувати задля забави, жарту тощо; ludus — гра, забава, початкова школа з її елементами гри), тож хіба що описово можемо передати це важливе, ключове слово — lusor: жартівливий (пустотливий, легковажний) співець. Далі — tenerorum amorum: співець, власне, не любові (amoris), а любощів (amorum). Вони ж, любощі, не можуть бути грубими, простацькими, «селюцькими» (село з його суворими засадами не надто імпонувало міському поетові), а ніжними, витонченими, вигадливими — «цивілізованими». Любощі, якщо мовою музики, — то наче легковажні мистецькі варіації на поважну, яку ще Платон опрацьовував, тему — любові. Овідій був неперевершеним майстром таких варіацій, бо, окрім виняткового хисту й особливостей вдачі, що навіювала саме такі, витончені, але неглибокі, перелітні почуття, в чому сам не раз зізнається (скажімо, у «Любощах»: II, 4, 10), він блискуче володів неповторним у своїй звуковій гармонії інструментом — поетичною латиною доби золотого віку римської літератури, доби Августа. Поставав у своїх досконалих архітектурних формах мармуровий Рим, але ще розкішнішими були звукові форми поетичних творів, які солодили слух, а слух, відомо, — пряма дорога до серця.

Не випадково саме на вигнанні Овідій акцентував на жанрі своїх любовних творів: вигнанець до кінця не втрачав надії переконати Августа у своїй невинуватості: кому ж бо заборонено жартувати? Такими жартами й «масними» епізодами рясніє ж уся, починаючи від Гомера, грецька й римська літератури. Чого варта, скажімо, та сцена (за Гомером), коли Вулкан, упіймавши на гарячому Марса й Венеру, накинув на них таку тонюсіньку, але таку міцну сіть, що ті не могли й ворухнутись у своїх обіймах. Та й адресовані ті твори, — автор не раз попереджає своїх читачів, — жінкам легковажним, а не поважним матронам («С.», II, 303). Зауважмо й те, що римський юнак, за тодішніми моральними нормами, міг вільно спілкуватися з жінками легкої поведінки, відпущеними на волю рабинями, служницями, загалом із охочими до любовних пригод римлянками з вищих верств суспільства. Біда в тому, що Овідій, як кажемо нині, жартував не в той час і не в тому місці: був то, повторимо, вражений надмірними розкошами й пороками Рим, що його взявся оздоровити Август, видаючи закони, які, на його думку, мали повернути світовій столиці колишню міць і славу.

А домінував саме жарт. Овідієві «Любощі», як і «Мистецтво кохання», якщо їх зіставити з поважними й сумовитими любовними елегіями Проперція й Тібулла, — то наче соковите, наскрізне scherzo, яке відтінюють хіба що вписані то тут, то там епізоди зі світу грецьких чи римських міфів (у цьому світі автор «Метаморфоз» почував себе як удома). Новим був саме цей жарт, ця витончена гра, що так свіжо контрастувала з традиційно оспівуваним серйозним, глибоким почуттям, і це не могло не подобатись «золотій молоді» — розгуляному юнацтву й «дівочому цвіту», яким ряснів дозвільний, сповнений розкошів Рим. Цей жарт, зауважмо ще раз, був не меншим контрастом і до політичних заходів Августа, врешті, — й до самого елегійного жанру, що у своїх далеких витоках пов’язаний з похоронними голосіннями.

Отож, захоплюючись елегійним жанром, де римляни, за словами Квінтіліана, «кидали виклик грекам», Овідій іде цілком іншою стежкою. Передовсім — нікуди не тікає. Не малює, як інші елегіки, ідилічних картин на лоні природи, в усамітненні з коханою. Поета влаштовує його дім неподалік самого Капітолію, заміська вілла в тінявих садах на березі Тибру, він не цурається принад славного своїм жіноцтвом Рима. Серед того жіноцтва й дівоцтва — doctae, cultae puellae, освічені, виховані містом («цивілізовані») дівчата, здебільшого грекині, з якими, щоб домогтися взаємності, не зайве спілкуватися грекою. Та й сама Корінна (грец. kore — дівчина), до якої звертається поет, — збірний образ: вона — скрізь, а водночас — ніде: вона — це витончена, знадлива, розніжена пишнотами Рима й трохи розпусна Овідієва сучасниця. Не диво, що ледь не кожна римлянка не без гордості впізнавала себе в Корінні, а кожен юнак — у героєві Овідієвих «Любощів» (II, 1, 7-10).

«Любощі», на відміну від пристрасної, як, скажімо, у Катулла, любові, чогось геть ірраціонального (недарма ж: «amantes — amentes»)[3], — це гра, що вимагає кмітливості, тверезого розрахунку, знання і дотримання правил гри — як домогтися взаємності і як, домігшись любові, зберегти її. А щоб узяти в тій грі гору, треба бути вправним актором — майстерно вдавати закоханого, ревнивого, стражденного чи, навпаки, охололого, збайдужілого тощо. І, певна річ, знати правила любовного етикету, галантної поведінки. Звідси — живі, майстерно й дотепно накреслені сцени з життя римського суспільства, його звичаїв, його настроїв, що й надає Овідієвим творам особливого чару: читач (тодішній і сьогоднішній), завдяки високій майстерності поета й тонкого психолога, мимоволі стає очевидцем тих грайливих сценок, інтимних стосунків між двома, де третьому бути — негоже.

Та чи такий вже «холодний» той Овідіїв дотеп, як і його амурні сцени загалом (чим часто дорікають поетові), — судімо хоча б із п’ятої, що у першій книзі, любовної елегії. Вона — чи не найкращий зразок поєднання любощів з тонкою їх естетизацією, щось протилежне до непогамовних (дозвольмо собі на таку гру слів) «гарячих» грубощів… «Aestus erat…» (Éстус ерáт…) — починає поет свою витончену, мовби з серпанку зіткану, елегію. «Спека була…» — наче в ті самі клавіші вдаряє перекладач. І далі, знову ж таки, слово в слово: «Серединну вже день завершив годину» (Mediámque diés exégerat hóram). Навіть тут (рідкісний випадок!), коли кожне слово оригіналу має свій відповідник у мові перекладу, коли одразу ж, без зусиль, ставимо «потрібне слово — на потрібне місце», навіть тут, — відчутні втрати. Латинське «aestus» — не просто спека, а й метушня, колотнеча, кипіння — те, що там, за зачиненими віконницями, на вулиці (тут — затишок, півтінь, усамітнення). У подальшому «завершив» (exegerat) читач ледве чи зауважить ремінісценцію із знаменитого Горацієвого «Пам’ятника»: «Exegi monumentum»: Я завершив (здвигнув) свій пам'ятник. В Овідія — напівперсоніфікований День заклав найвищу, серединну, годину, невидиму «цеглину», у своїй часовій споруді (про інші перекладацькі труднощі — згодом)… Хоч яка вже легка і грайлива поетика Овідієвих елегій, а проте, бачимо, — не така вже й проста, як видається на перший погляд, та й рясніють ті твори ремінісценціями з римських, найчастіше з Вергілія, а також із грецьких (елліністична епіграма, комедія III ст. до н. е.) поетів; у цих ремінісценціях — неприхована іронія поета з політичних заходів Августа, що їх підтримували Вергілій та Горацій.

Але повернімось до Корінни. Це вона ввійшла у той прихований від міського гамору й цікавого ока затишок:

І ось у розпущеній серпанковій туніці входить Корінна. Але й той серпанок — ненадовго: «Хто на поразку пристав, легко долати таких» — от і постає перед поетом, чи то насправді, чи в уяві, наче Венера з морської піни, його обранка. Постає, радше випірнає, в усій своїй красі, на тлі такої милої для «тремкої цноти» напівтіні:

Усе тут сповнене подиву — і перед бездоганною красою жіночого тіла, і перед поетичним словом, що спроможне рівнятись із різцем еллінських митців, які й себе прославили звеличенням тієї краси. Чи назвемо почуття, з якого виснувалась ця елегія, холодним?.. Хіба що — на тлі опівденної італійської спеки…

Такий затінок і таке ж непалахке, естетизоване почуття — в одній із од Горація, що облаштовує свій малий простір, «тиху долину», еллінськими реаліями, запрошуючи туди своїх улюбленок (їхні імена, переважно вигадані, — теж грецькі): «… Легке лесбійське ти попиватимеш / У милій тіні. Звади не зчинять тут / Семели син і Марс; не будеш / Кіра лякатись, що він, ревнивий, / Рукам дасть волю, ніжний вінок зірве / З твого волосся — що йому опір твій? — / А потім, п’яний од бажання, / Грубо порве й твій невинний одяг», — звертається поет до якоїсь Тіндаріди. Ось, власне, згадані вже «грубощі», від яких так часто відмежовується й Овідій у своїх грайливих, ніжних «Любощах».

Овідієві елегії, однак, — не для вузького кола знавців і цінителів надскладної Горацієвої поетики; у своїй гідній подиву наскрізній гармонії вони наче й створені для того, щоб бути в усіх на устах; саме в озвученні ці вірші виявляють свій чар, свою окриленість. Зауважмо, що антична поезія загалом народжена у звучанні й для звучання (читання вголос увійшло в звичай значно пізніше). Кожен рядок, особливо в Овідія, одразу ж запам’ятовувався: цій меті, легкому запам’ятовуванню, слугував увесь арсенал зображувальних засобів (сьогодні — переважно рима).

Сказане мало що прояснить, якщо не озвучимо, навіть не знаючи латини, бодай два рядки з «Любощів». Для цього треба лише стежити за вказаними ритмічними наголосами, зробити паузу (цезуру) посередині другого рядка, пентаметра, тобто п’ятимірника, де п’ять ритмічних наголосів (попередній — гекзаметр, шестимірник; разом вони творять елегійний дистих, тобто двовірш; про нього — у зачині «Любощів»), зробимо це — і не помилимось у читанні, така прозора й чиста звукова канва вірша, такі вивірені пропорції між голосними й приголосними, такий мелодійний і грайливий перегук не лише звуків, а й фраз: у другій половині пентаметра відлунює повтором провідна думка, що на початку гекзаметра («Л.», I, 9, 1–2):

В українському озвученні:

Є належний ритмічний хід вірша, є «зміст» (слово беремо в лапки, бо що таке зміст у поезії поза органічним зв’язком із мистецьким озвученням — формою?). Немає — увиразненого дієсловами й активними дієприкметниками руху: «militat» — служить у війську, воює; «amans» — той, хто кохає (в перекладі — іменники: «коханець», «вояк»); немає чіткого, «геометричного» рисунку поетичної фрази, важливого її обрамлення, основного акценту: militat — amanas (у вільному перекладі: «любити — то мов у війську служити»). Головне ж — немає такого, як у першотворі, неповторного звукового блиску («…медь торжественной латыни» — в О. Блока), високої тональності, яку підтримує десять разів повторений голосний «і», а ще — тільки-но згаданої гармонії голосних і приголосних. Промовиста для римлян була й сама назва «Cupido» — Купідон (лат. Амур, грец. Ерос, Ерот): латинське «cupido», хіть, сильне жадання, любовний потяг до когось — від дієслова «cupere» — (хотіти, жадати), що мовби уточнює семантику дієслова «amare», любити, стає його синонімом: «Я і ненавиджу, а все одно — не жадати не можу», — перифразує Овідій у своїх «Любощах» (II, 4, 5) Катуллове «odi et amo» (люблю й ненавиджу)[4].

Звукова експресія вірша нерідко буває такою інтенсивною, що видається грою світла й музики, як у цих ось рядках, що вславляють Амура-тріумфатора («Л.», І, 2, 41–42):

Озвучені бодай один раз, ці рядки (в оригіналі, звісно) залишаються у пам’яті, бо зачаровують слух справжньою, доведеною до віртуозності, а разом з тим легкою і грайливою, як сам пустотливий Амур, гармонією слів. У цій гармонії — подвоєння сонорних (звучних) m, n, м’якого l, а також акцентовані голосні і, а, й знову ж таки зблискує неперекладний у нас активний дієприкметник variante (variare — ряхтіти, мінитися): бачимо не лише самоцвіти що у крильцях та в волоссі Амура, а те, як вони вилискують, ряхтять різними барвами під палким італійським сонцем (от і співчуваймо римлянам, які ще «не винайшли рими», от і називаймо латину… «мертвою» мовою). Звідси — відкритість вірша, його лет, його музичне, звукове й зорове fortissimo, бо ж мова не про буденне — про тріумф. А тріумфатором, зауважмо ще раз, — не поважний римський вождь, а легковажний, збиточний Амур, полонені ж — не якісь там чужинці, а римські дівчата і юнаки, серед яких — сам поет. Що ж у перекладі?.. Знову ж таки ритм і зміст, а ще — повтори, які, однак, лише частково виконують ту функцію, що в оригіналі: прикметник «aureus», золотий, перегукується з іменником «aura», повітря, подув… Повтори, або рефрени, приспіви, що засвідчують живий зв’язок Овідієвого письма з народною піснею, як, скажім, у «Любощах» (І, 6): «Ніч, мов на крилах летить — засув на дверях одсунь!» — все це, власне, аура, єдність сенсу і звуку, окриленість думки і вірша.

«Так-ото, вдихаючи повітря свого часу, Овідій прогулюється Римом і бачить: щоб йому, Римові, подобатись, потрібно прославляти цю любов, бо лише вона, далека від політики та воєнних турбот, владіє тим містом, — любов, а радше ці любощі», — пише французький автор у своїй книзі, що під назвою: «Овідій, поет любові, богів та вигнання»…[5] Вкрай важливе уточнення: «не любов, а любощі», любов — без любові, радше — без пристрасті, яка, спалахнувши, обертається темрявою. Світлий розум, живий дотеп, віртуозне володіння віршовою технікою, постійна у своїй перелітності закоханість — ось що визначає неповторну тональність «Любощів», що знайшли своє відлуння в душі не одного поета, митця й музиканта; сріблястими акордами на фортепіанній клавіатурі розсипались вони під пальцями й нашого композитора Ярославенка (Я. Вінцковського).

Отож любощі (кохання), на відміну від ірраціональної, пристрасної любові, — це щось витончене, це — мистецтво. А раз так, то потрібні настанови, без яких не оволодіти цим мистецтвом, як не оволодіти, скажімо, хліборобством, мореплавством, іншим якимсь ремеслом. Одне слово, потрібна теорія («Любощі» — практика). І тут знову — Овідієве новаторство, його усмішка, що не вельми імпонувала Августові: в «поважну» добу, коли модними були філософські трактати дидактичного характеру, Овідій, пародіюючи їх, пише свій — теж «поважно», але — на легковажну тему: розвиває, започатковані вже в «Любощах» різні настанови — як поводитись закоханим у різних місцях і за різних обставин, як жити загалом, як дбати про свій зовнішній вигляд і збагачувати внутрішній. Домінантою й тут — тонкий, інтелектуальний дотеп; лише вловлюючи його, можемо оцінити мистецьку цінність твору.

Така оригінальна думка — написати «Мистецтво кохання», поєднати поважне з жартівливим, виникла не одразу після написання «Любощів»: була вже згадана «Медея», були «Героїди» — послання героїнь грецької міфології до своїх чоловіків чи коханців. Але безпосереднім підходом до «Мистецтва» були «Косметичні засоби для обличчя» (Medicamina faciei) — дидактична поема теж не вельми поважного змісту. Основна мета «Мистецтва кохання» — викласти, як це — по-мистецьки, тобто гарно, кохати. В минуле відійшли часи суворих звичаїв, простоти в побуті й такої ж простацької любові, якою вдовольнялися, скажімо, відомі своєю строгою цнотливістю сабінянки. Настала пора, яку характеризували, принаймні для вищих верств суспільства, поняття «cultus», що нині пов’язуємо з якістю життя, комфортом, а також — «humanitas» (духовність, освіта). На зміну давнішній, «селюцькій», порі (rusticitas) приходить міський, культурний, спосіб життя — urbanitas (rus — село, urbs — місто). Цивілізованим і витонченим, як уже не раз зазначалось, має бути й кохання, яким його бачить і змальовує Овідій.

Втім, навіть у «Мистецтві кохання», як і в «Любощах» (згадаймо елегію І, 5), не знайдемо чогось сороміцького: навчаючи мистецтва кохати, автор фактично оминає саме кохання. Залишається знову ж таки найзахопливіше — гра. Ще ж елліністичні поети, зокрема, Каллімах, на якого орієнтується Овідій, підкреслювали, що зразком такого захоплення — мисливство: якби здобич сама йшла до рук, мисливство втратило б свій смак, загалом перестало б бути мисливством: до чого б тоді була гостра, винахідлива мисль?.. В Овідієвому «Мистецтві» йдеться не так про кохання, як про зваблення; недарма пізніше, як своєрідний додаток до поеми, поет напише також «Ліки від кохання»: повчатиме, як тим звабам протистояти.

Овідій був свіжий і несподіваний, зачаровував читача саме тим, що досліджував не згубну, на всі лади вже оспівану пристрасть (після «Медеї» годі було чимось здивувати читача), не голу чуттєву насолоду, а шлях до любові, любові легкої і грайливої, де корисна навіть невдача, бо стає початком нової гри, ще солодшого — бо свіжого — залицяння, закохання («Мистецтво кохання», І, 347): «розмаїття розважає» — Овідієва сентенція.

Завдяки щасливо обраній тематиці Овідієві «Любощі», особливо ж «Мистецтво кохання», — твори пізнавальні. Перша книга «Мистецтва» — це поради юнакові, де й коли йому найкраще вистежити «здобич». За тими «де» й «коли» — весь тодішній Рим: його будівлі, свята, видовища. Немає такого місця, моменту, що не були б догідними для Амурових стріл. Навіть ті видовища, де ллється кров: «Той, хто на рани дививсь, — рану під серцем відчув» (І, 166); навіть форум: знавець законів, рятуючи іншого, сам потрапляє в любовні тенета (І, 83); навіть тріумфи: справжнім тріумфатором, як ми вже бачили, стає Амур; що вже казати про розкішні Байї неподалік від мальовничої Неаполітанської затоки? Не один юнак тут, зранений у серце, покидаючи місто, зітхнув: «От тобі й полікувавсь у славнозвісній воді!» (І, 258). Несподіванки, парадокси, сміх і сльози — грайливий потік життя. Але читач не просто споглядає той потік. Він сам — у ньому завдяки художній точності Овідієвого письма; сьогодні ми називаємо це «ефектом присутності». Читач мовби чує плече гарненької сусідки на лаві заповненого людом цирку; навіть ніжку її бачить, галантно підхоплюючи з долівки (щоб не забруднився) поділ її довгої палли; а що при тій нагоді побачив ніжку (тонке спостереження), дівчина йому аж ніяк не дорікне (І, 156). Дрібниця? Але саме в таких дрібницях — смак Овідієвого «Мистецтва»; за ними — гостре око спостерігача, психолога, дотепника, митця, врешті — інтелігента, який не схибне на тій, хоч і важковловній, але таки чіткій межі, що відділяє смак від несмаку, чисте — від брудного.

За тими «де» і «коли» неминуче йде «як»: в який спосіб прибрати до рук «ту, що вподобав, а це — стрижень повчання мого» (І, 266). Тут і трапляється нагода пильніше придивитися до людської вдачі, а це особливо захоплює нашого автора. З легкістю, мовби жартома, поет знімає маску з обличчя людини, щоб угледіти, що стоїть за тією щоденною «грою». І ось — найсуттєвіший висновок: можна повірити у найнеймовірніше, тільки не в те, що жінка гордуватиме ласкою. Хоч би якою стійкою видавалася (тобто грала роль стійкої), — «„так“ тобі каже в душі» (І, 274). А якщо так — залишається оволодіти мистецтвом, що забезпечить успіх. Далі — легко, мов із рукава, співець любощів сипле правилами гри; за кожним із них — тонке знання передусім жіночої (згадаймо «Героїди») душі. Часом ті правила здаються доволі жорстокими, навіть цинічними:

Але за тим цинізмом — жарт: на війні, мовляв, — як на війні. До того ж діють тверді правила порядності: не обмовляти, не похвалятися перемогою (II, 628; 640), не переступати межі, за якою, ми вже згадували, — грубість:

Дуже важливо, повчає поет, дивитися в самісінький корінь речей: з виду — наче насильство, насправді ж — миле дівчатам. Отож не зробити наступного, що за поцілунком, кроку, — то ніякий не сором: «сором — глупóта твоя» (І, 672). Але це — вже наприкінці того довгого, проте захопливого шляху, що закінчується довгожданим «так». Це — вже за дверима спальні: «Музо, не входьмо туди…» (II, 704); на самих утіхах — «мовчанки печать» (II, 640). Там, за дверима спальні, вже не буває ні перемоги, ні поразки (що ж то за перемога над тією, яка хоче бути переможеною?); є, власне, гра без грубості і насильства — любощі ніжні (пригадаймо «Любощі», І, 5): «Інше — знатиме всяк… Спітнілі, поснули ми побіч…» І навіть тоді, коли поет зі своєю Музою таки зазирнуть у спальню, даючи інтимніші поради (II, 719), то навіть тут, хоч дивуймось, хоч ні, — переважає цнота. Можливо, тому, що так часто поет наголошує на обопільній насолоді, на повній гармонії, без розрахунку чи корисливості. Найменше відхилення — вже поза Овідієвими любощами:

Стисло кажучи, за гарними словами — гарний світ. А «любощі», як і «радощі», — гарні слова.

Зі словом «гарний», що передбачає і зовнішню, і внутрішню красу, ми підійшли до настанов, що в третій книзі «Мистецтва»; вони адресовані протилежному — жіночому «табору»: «Зброю жіноцтву подай!» — з’явившись уві сні, звеліла Овідієві Венера. «Зброя» була б нерівноцінною, якби Овідій не повторив тієї ж настанови, яку давав чоловікам: «Дбай про щось більше, ніж те, чим утішається зір» (II, 144). Прекрасна, що й казати, порада — для всіх віків, для всіх народів! Та про серйозне Овідій, звісно, говорить жартома: всі ті вміння (співати, танцювати, грати, декламувати тощо), все, що облагороджує душу, є важливою підмогою у «грі» — звабленні чи затриманні при собі коханки чи коханця. Але за жартом таки переконлива порада:

Як тут іще раз не згадати адресаток Горацієвих од — Лідій, Тіндарід, Лалаг, Левконой, що навіть семантикою та мелодикою своїх імен (скажімо, Левконоя — світлий розум) переносять нас у витончений світ еллінської культури?.. Овідій торкався тих самих струн, але їхній стрій неповторний особливо тонким дотепом, особливо грайливим і ніжним чуттям. Біда лишень, що не до жартів і дотепів, не до грайливості було на той час «першому серед громадян» — Августові.

Та хоч яка грайлива Овідієва любовна поезія, знайдемо й тут чимало проникливих сентенцій, що засвідчують ґрунтовну, передусім, риторичну освіту поета, глибоке знання літературної традиції, зокрема, елліністичної епіграми й комедії III ст. до н. е., його гострий, допитливий розум. Скажімо, щодо ваги поезії, мистецтва загалом у «шліфуванні» й пом’якшенні первісно жорстких, чи й жорстоких, звичаїв («М.», І, 12; III, 540, 545), щодо війни й миру: «Лагідність — риса людей, гнів — дикуна, звірини» («М.», III, 502). Коли мова про обличчя, то доречно згадати про особливе зацікавлення поета психологією. Не раз оцінимо його вміння вловити у виразі обличчя глибинні порухи душі, його спостереження, що стосуються й акторської гри (коханець — актор): «Вираз обличчя й слова мусять у парі іти» («М.», II, 312), подивуємось із ним, наскільки по-різному кожна людина реагує на ту саму небезпеку: «Так і сабінянок тих нажахали добичники дикі: / Щойно рум’яні були — лиця їм вибілив страх. / Хоч і на всіх він один — неоднаково кожна боїться…» («М.», І, 119–121). Подекуди афористично звучать цілі пасажі, скажімо, про гармонію тіла й душі: «Хочеш любов зберегти й не втратити любки своєї — / Хисту додай до краси: тіло ж — ніщо без ума. / Врода — минуще добро: з перебігом літ убуває, / Мить промайнула, а в ній — частка й твоєї краси» («М.», II, 111–114). Чи про той-таки перебіг часу: «Збігла хвиля — і вже, пливкої, не повернути, / Збігла година — і вже, бистрій, нема вороття. / Часу, гляди, не марнуй: час прудкою збігає стопою, / Завтрашнє — все ж не таке, як учорашнє, добро» («М.», III, 63–66). Втім, читач сам зауважить ті карбовані латиною, мовби курсивом виписані, сентенції. Звернемо увагу хіба ще на одну думку, таки напрямець адресовану нашому часові — багатій на винаходи, але враженій такими болячками і такій вразливій, дарма що технічно оснащеній, добі: «Хитра природо людська, ти сама себе перехитрила: / Надто вигадлива ти — тільки ж на шкоду собі!» («Л.», III, 8, 45–46).

Овідій не раз наголошував: його любовна поезія — це щось одне, а життя — щось інше: «Вір мені, вірші мої і життя моє — різні то речі: / Муза моя — до забав, я — до чесноти горнусь» («С.», II, 353–354), — пробує переконати Августа журливий вигнанець. А й справді, хай би як вільно снувався поетові його вірш, але такий обсяг поезії різних жанрів не міг вийти з-під квапливого стилоса. Не так уже багато часу лишалося співцеві ніжних любощів на власні любощі й забави. Писання «Метаморфоз» чи «Фастів» вимагало попереднього опрацювання величезної довідкової літератури; недарма вигнанець нарікає на відсутність у чужому краї книг, без яких не уявляв свого життя в Римі. І все-таки Овідій — передусім співець любові. Багатоголосим відлунням озвались ті пісні у європейській літературі всіх часів, зокрема, в добу Середньовіччя. Згадаймо хоча б видатного французького мислителя і письменника П’єра Абеляра, його листування з улюбленою Елоїзою: обоє у своїх листах цитують рядки з любовної поезії Овідія. Згадаймо й веселунів-ваґантів, чиї пісні рясніють ремінісценціями з творів Овідія…

Поет і сьогодні вділяє нам своєї радості, якою повнилось його римське п’ятдесятиліття, своєї теплої, з іскринками тонкого дотепу, інтелектуальної усмішки, якої так бракує нам у добу нинішню, споживацьку, де ще так багато холодного цинізму і так мало щирого, людського.

Любовні елегії

Книга перша

Книга друга

Книга третя

Мистецтво кохання

Книга перша

Книга друга

Книга третя

(В цій електронній версії прикінцеві примітки віднесено в якості {коментарів} до відповідних місць у тексті. — Прим. верстальника.)

Інформація видавця

УДК 821.131.1–1

Публій Овідій Назон.

О 31 Любовні елегії. Мистецтво кохання / переклав з латини Андрій Содомора. — Львів : Апріорі, 2019. — 196 с.

ISBN 978-617-629-571-6

Переклад за виданнями:

Р. Ovidius Naso. De arte amatoria libri tres / erklärt von Paul Brandt. Leipzig: Dieterich'sche Verlags-Buchhandlung, 1902;

P. Ovidius Naso. Amores. Epistulae. Medic. fac. fem. Ars amat. Remedia amoris. Tom I / edidit R. Ehwald. Lipsiae: Teubner, 1916.

© Содомора А, переклад, передмова, примітки, 2019

© Видавництво «Апріорі», 2019

ISBN 978-617-629-571-6

Андрій Содомора. Грайливий світ Овідієвих «Любощів» • 3

ЛЮБОВНІ ЕЛЕГІЇ

Книга Перша • 25

Книга Друга • 49

Книга Третя • 74

МИСТЕЦТВО КОХАННЯ

Книга Перша • 103

Книга Друга • 126

Книга Третя • 148

Любовні елегії • 175

Мистецтво кохання • 187

Літературно-художнє видання

Публій Овідій Назон

ЛЮБОВНІ ЕЛЕГІЇ

МИСТЕЦТВО КОХАННЯ

Переклав з латини Андрій Содомора

Видавець Юрій Николишин

Літературний редактор Тетяна Хоменко

Технічний редактор Вікторія Левицька

Художнє редагування та обкладинка Віра Гринець

Підписано до друку 28.08.2019 р. Формат 60x90/16.

Папір офсетний. Друк офсетний. Гарнітура Georgia.

Умовн. друк. арк. 12,25. Умовн. фарбовідб. 12,73.

Обл.-вид. арк. 11,8.

ПП «Видавництво „АПРІОРІ“»

79008, м. Львів, вул. Сковороди, 4/1

тел./факс (032) 235-62-18

+38 (067) 314-05-10

Для листування: 79000, м. Львів, а/с 242

e-mail: info@apriori.lviv.ua,

Свідоцтво держреєстру:

серія ДК № 3684 від 27.01.2010 р.

Замовлення № 19-592.

Віддруковано на ПрАТ «Білоцерківська книжкова фабрика»

Свідоцтво серія ДК № 5454 від 14.08.2017 р.

09117, м. Біла Церква, вул. Леся Курбаса, 4.

Тел./факс (0456) 39-17-40

E-mail: bc-book@ukr.net; сайт: -book.com.ua

Далі літерою «С.» позначено «Скорботні елегії», або «Скорботи» («Tristia»); літерою «Л.» — «Любовні елегії», або «Любощі» («Amores»); літерою «М.» — «Мистецтво кохання» («Ars amatoria»). Римська цифра тут і далі означає книгу; наступні, арабські, — порядковий номер твору та віршованого рядка.

З Овідієм погоджується Б. Бжезінський у своїх польських фрашках: «Наші серця — для Амура мішені, / Тільки влучає він часто в кишені».

Коханці — безумці; хіба що так можна передати цю неперекладну гру слів.

Подібно — й у третій книзі (11, 33;38): «Ба! Але серце мені поривають любов і ненависть…»; «Блуду сахаюсь, але — тіло однако люблю».

Ripert, E. Ovide, poète de l’amour, des dieux et de l’exil. — Paris, 1921. — P. 45.

Елегію також переклав Г. Кочур.

1-4. Віршем поважним… — тобто гекзаметром (шестимірником), що чергується тут із коротшим на одну стопу пентаметром (п’ятимірником); це — елегійний дистих (двовірш), популярний також за нових часів віршовий розмір: його застосовували і в оригінальній творчості; серед українських поетів, зокрема, — І. Франко, М. Зеров, Б.-І. Антонич.

9-10. Церера — богиня полів і хліборобства. Діва з сагайдаком — Діана (у греків — Артеміда), богиня ловів.

12-15. Аонійська ліра — від Аонії, області Греції, де селилися Музи. Там же — гора Гелікон; Темпе — мальовнича долина в Фессалії.

29. Мирт — присвячена Венері рослина; серед птахів їй присвячені голубки, горобці, лебеді.

24. Вітчим — Марс, який був коханцем Венери.24. Вітчим — Марс, який був коханцем Венери.

39. Матір — Венера.

51. Свого родича… — мова про Цезаря, Октавіана Августа, що виводив свій рід (Юліїв дім) від Енея та його матері Венери.

4. Кітерея — Венера; від Кітери, острова, що при вході в Лаконську затоку, де була давня святиня Венери.

8. Од вершника… — йдеться про т. зв. вершницький, середній із трьох станів римського суспільства.

11. Виноградарів батько — Вакх; далі — також Ліей, Лібер (той, що розв’язує тугу чи звільняє від неї).

21-24. Іо — дочка річкового бога Інаха, жриця Юнони, коханка Юпітера. Ревнива Юнона обернула Іо в корову і звеліла багатоокому велетові Аргосу стерегти її; після того, як Аргоса вбив Гермес, Юнона наслала на Іо невідчепного ґедзя. Далі йдеться про Леду, дружину спартанського володаря Тіндарея (в неї закохався Юпітер, звабивши її в образі лебедя), та про Європу, що її викрав Юпітер, перемінившись у бика.

7. Двовидих мужів… — йдеться про кентаврів.

8. Атрака дочка — Гіпподамія, дружина Пірітоя, володаря лапітів, міфічного гірського племені у Фессалії; через неї під час весілля зчинилася бійка між лапітами і кентаврами.

Елегію також переклав М. Зеров.

11. Семіраміда — ассирійська цариця; їй приписували заснування Вавилона.

12. Лаїда — знаменита грецька гетера VII ст. до н. е., яку часто згадували античні поети, зокрема, автори епіграм.

53. Борей — північний вітер. Орітія — дочка Ерехтея, міфічного царя Афін. Про її викрадення Бореєм — у «Метаморфозах» (VI, 683 і наст.).

65. Світлоносець — Люцифер, рання зоря.

7-8. Аянт (Аякс) — двоюрідний брат Ахілла; у нападі божевілля перебив стадо, мавши його за ворожих ахейців.

9. Орест — син мікенського володаря Агамемнона і Клітемнестри. Його за вбивство матері довший час переслідували Еринії, підземні богині.

14-15. Схенея дочка — Аталанта, славетна мисливиця. Критянка — Аріадна, що допомогла Тесеєві вбити потворного Мінотавра і випровадила його за допомогою рятівної нитки з Лабіринта, але, Тесей, повертаючись до Афін, покинув її. Нот — південний дощовий вітер.

17. Кассандра — наділена даром пророцтва дочка троянського володаря Пріама. Після падіння Трої вона сховалася за вівтарем Афіни (Мінерви), але її спіймав і збезчестив Аякс Локрійський.

31. Тідід — Діомед, що в одному з боїв під Троєю поранив Венеру.

36. Батько… богів — Юпітер.

52. Камінь пароських верхів… — мармур із Пароса, острова в Егейському морі, вирізнявся особливою білизною.

2. Діпсадою звуть… — ім’я походить від грецького слова dipsa — спрага.

4. Матір Мемнона — ранкова зоря (Аврора, Еос).

5. Заклинання еейські — від назви острова Ея, де жила чаклунка Кірка (Цірцея), що обертала людей на тварин.

39. Тацій — Тит Тацій, легендарний володар італійського племені сабінів, сучасник Ромула; сабінянки славилися простотою звичаїв.

42. Місто сина… — Рим, що його заклали нащадки Енея, сина Венери.

59. Бог співців — Феб-Аполлон.

64. Крейдою знак… — йдеться про рабів, яким позначали ноги гіпсом.

100. На дорозі Святій… — тобто на головній вулиці Рима.

Елегію також переклав Г. Кочур.

2. Аттік — приятель, що йому Овідій адресує цей твір.

23. Рес — фракійський володар, союзник троянців. Діомед з Одіссеєм (Уліссом) під час нічної вилазки вбили Реса й викрали його коней.

38. Пріама дочка — Кассандра, в яку закохався Агамемнон (Атрід).

39. Марс упіймавсь… — про це див. «Одіссею» (VIII, 266 наст.).

1. Пливла від Еврота… — мова про Єлену, що її викрав у Менелая Паріс. Еврот — річка у Спарті.

5. Амімона — одна з дочок Даная; закохавшись, Нептун (Посейдон) тризубцем пробив для неї джерело в посушливій Арголіді.

49. Жриця — Тарпея, весталка, яка за наручні прикраси відкрила сабінянам ворота в римську фортецю. Самі ж сабінські вояки закидали зрадницю щитами, бо й щити — своєрідна прикраса у вояцьких руках.

52. Син — Алкмеон, учасник походу проти Фів. Убив свою матір Еріфілу, щоб помститися за батька: той загинув на війні, куди послала його підкуплена Еріфіла.

56. Феаки — описані в «Одіссеї» міфічні жителі острова Схерії, який згодом ототожнювали з Керкірою, куди буря занесла Одіссея.

7. На дерев’яних табличках, вкритих воском, писали загостреною паличкою — стилосом.

1. Млявий муж — Тіфон, син троянського володаря Лаомедонта; Аврора випросивши для нього в богів безсмертя, забула випросити ще й вічну молодість.

2. Злотоволоса — Аврора, богиня світанку.

4. Мемнон — син Аврори, якого у поєдинку вбив Ахілл. Боги перетворили супутників Мемнона у птахів, які щорічно змагалися над його могилою, вшановуючи полеглого героя.

33. Кефал — прекрасний мисливець, який покохав Аврору (див. «Метаморфози», VII, 665 — 866).

43. Селена — богиня місяця; полюбивши красеня Ендіміона, приспала його в печері і щоночі спускалася до нього.

6. Серієць — той, хто походить із серів (seres), народу у Східній Азії (предки нинішніх китайців), що славилися виробами з шовку.

34. Діона — мати Венери; тут — сама Венера. Йдеться про картину Апеллеса, що зобразив богиню, яка виринає з морської хвилі.

39. Гемонія — давня назва Фессалії, знаної своїми чаклунками.

4-6. Слави походів… — військо й політика, зокрема виступи на форумі, площі для народного зібрання, були справами римлян давнього — республіканського — гарту.

9-30. Співець меонійський — Гомер. З Аскри поет — Гесіод, автор поеми «Роботи і дні». Баттіад — Каллімах, вчений і поет з Александрії (III—II ст. до н. е.). Кекропа котурн… — ідеться про грецьких трагіків; котурн — високе взуття трагічних акторів. Арат — грецький поет (III ст. до н. е.), автор поеми про небесні світила. Менандр — найвидатніший представник т. зв. нової комедії (IV ст. до н. е.). Енній — римський епічний поет, творець латинського гекзаметра (III ст. до н. е.). Акцій — римський трагік (II—І ст. до н. е.). Варрон — Публій Теренцій Варрон Атацинський (І ст. до н. е.) — римський поет і вчений-граматик; переклав поему Аполлонія Родоського «Аргонавтика» про походи Ясона, Есонового сина, в Колхіду по золоте руно. Лукрецій — римський поет (І ст. до н. е.), автор поеми «Про природу речей». Тітір, плоди, Енеєва міць… — ідеться про Вергілія, автора «Буколік» («Пастуших пісень»), «Георгік» («Поеми про рільництво») та «Енеїди». Тібулл (І ст. до н. е.) — відомий римський елегік.

34. Таг — ріка в Іспанії (нині Тахо).

11-14. Небесні бої… — йдеться про гігантів, синів Геї (Землі) та Урана (Неба), що почали боротьбу з олімпійськими богами. Олімп, Осса, Пеліон — гори в Фессалії (північ Греції).

23. Пісня… — йдеться про чаклунські заклинання.

30. Той а чи інший Атрід… — Агамемнон і Менелай.

3. В альтанці дів Данаїд… — мова про портик (криту галерею з колонами) храму Аполлона на Палатині; між колонами були скульптурні постаті п’ятдесяти Данаїд, дочок Даная.

25. Ісіда — єгипетська богиня; римські жінки використовували її вшанування для любовних пригод.

32. Гіпполіт — син Тесея і володарки амазонок Гіпполіти; був зразком цнотливості (про нього — див. однойменну трагедію Евріпіда). Пріап — бог родючості, втілення хтивості.

40. Меонійський край — Лідія.

Взірцем для цієї елегії послужила поезія Катулла (III).

7. Філомела — сестра Прокни, дружини фракійського (ісмарійського) володаря Терея. Останній, оволодівши Філомелою, відтяв їй язика, сподіваючись приховати свій злочин. Обидві сестри, щоб помститися, вбили Тереєвого сина Ітіса, за що боги обернули Філомелу на ластівку, Прокну — на солов’я, Терея — на одуда (за іншою версією Філомела стала солов’єм, Прокна — ластівкою, Терей — яструбом).

15. Фокіди юнак — Пілад. Орест і Пілад ще в античні часи були символом вірності й нерозлучності у приятелюванні.

35. Ворона — ненависний птах… Мінерві… — ворона нібито ворогує з совою, присвяченою цій богині.

41. Терсіт — один із ахейців під Троєю; вирізнявся зухвалістю і потворною зовнішністю. Філакієць — володар Філакії Протесілай, що перший ступив з корабля на троянський берег і одразу ж загинув, як це було пророковано, від руки Гектора.

55. Птиця Юнони — пава.

11. Фессалієць — Ахілл.

12. Фебова жриця — Кассандра; перший з мікенських вождів — Агамемнон, правнук Тантала.

7. Гемонієць — Ахілл. Поранивши Телефа, вилікував йому рану іржею свого списа.

20. Мету обгинав… — найнебезпечніший момент кінних перегонів — обігнути мету, тобто не зачепити колесом кам’яного стовпа на повороті доріжки.

22. Меч дерев’яний бере. — Гладіаторові, що з вислугою літ сходив з арени, вручали дерев’яний меч.

1. Грецин Помпоній — приятель Овідія.

11. Еріцина — Венера, від назви гори й міста (Ерік) на північно-західному побережжі Сицилії з храмом Венери.

20. Ложа мого тягарем… — пародійний натяк на «Іліаду» (XVIII, 104), де Ахілл — «тягар землі безкорисний».

1-6. Ідеться про похід Ясона на кораблі «Арго» по золоте руно в Колхіду.

17. Харібда — морська потвора; разом з іншим страховиськом, Скіллою, що жила напроти неї в печері біля протоки між Італією і Сицилією, втягала у вир кораблі й поглинала їх. Хто уникав Харібди, потрапляв до Скілли.

19-20. Керавнія — підводні скелі біля західного узбережжя Греції. Сирти — дві затоки в Північній Африці та прибережні землі, відомі великою кількістю хижаків.

27. Леди сини — Кастор і Поллукс, герої, що стали сузір’ям Близнят, опікуни мореплавців.

32. Галатея — морська німфа, одна з нереїд, доньок морського бога Нерея.

17. Донька Тіндара — Єлена.

19-20. Лапіти — див. прим, до «Л.» І, 4, 8; «М.» І, 593.

21-22. Жінка… поштовх дала… — йдеться про Лавінію, дочку володаря Латина; через неї Еней почав війну з Турном.

23. Жінка… нацькувала… — йдеться про викрадення Ромулом сабінянок, що стало причиною війни між сабінцями та Римом.

7. Каноп і згадані далі в тексті міста — в Єгипті.

11. Анубіс — єгипетський бог; його зображували з головою собаки.

13-14. Змія — атрибут Ісіди. Апіс — у стародавніх єгиптян священний бик, втілення Осіріса.

18. Галли — жерці фрігійської богині Кібели, або Великої Матері.

21. Ілітія — грецька богиня, що сприяла породіллям (у римлян — Люцина, також Генітала).

11-12. Хто б каміння… кидав… — йдеться про міфічних Девкаліона і Пірру («Метаморфози», І, 244–415).

13. Фетіда — морська богиня, мати Ахілла.

15. Ілія — троянська жриця, мати легендарних засновників Риму близнюків Ромула і Рема.

29. Колхідянка — Медея, яка вбила своїх синів, щоби помститись Ясонові за зраду.

39. На вогонь кладуть… — померлих спалювали на похоронному вогнищі.

9. Діва Ееї — див. прим. до «Л» І, 8, 5.

10. Житель Карпафських глибин — бог-перевертень Протей. Мова про Карпафське море, що є частиною Егейського — між островами Критом і Родосом; назва — від острова Карпаф (нині Скарпанто).

4. Ікарійський пес — Сіріус (у сузір’ї Пса).

8. Паллади плоди — оливки.

23-24. Морських потвор… — тобто Скілли й Харібди. Малея — небезпечний мис на південному сході Пелопоннесу.

31. Геро — жриця Афродіти у Сесті. До неї з протилежного берега Геллеспонту щоночі перепливав її коханий Леандр. Якось буря згасила ліхтар, що його світила Геро. Коли Леандр втопився, Геро теж кинулась у море.

41. Горнеться в’яз до лози… — в’яз слугував опорою для лози.

49. Рисаки… рвонуть колісницю… — йдеться про колісницю сонячного бога Феба.

3-4. Та, що посіла… — Венера; острів Кітера та місто Паф (Пафос) на Криті — найдавніші осередки культу Афродіти (Венери).

15-18. Смертний муж — Улісс. Фтійський владар — Пелей, батько Ахілла. Нереїда — Фетіда. Егерія — лісова німфа, яка закохалась у римського царя Нуму Помпілія.

32. Пад — нині ріка По.

1. До гніву Ахілла… — епічні поети, серед них і Макр Гней Помпей, приятель Овідія, розробляли теми, пов’язані з Троянською війною.

13. Мав я і скіпетр в руці… — тобто працював у жанрі трагедії.

22-38. Філліда — дочка фракійського володаря. Коли її коханий Демофонт не повернувся з-під Трої, вона повісилася й стала мигдалевим деревом. Макарей — син повелителя вітрів Еола, закохався у свою сестру Канаку, але покинув її зі страху перед батьком. Батько — Тесей. Грецька поетеса Сапфо (VII ст. до н. е.), за переказом, кинулась у море через свою любов до Фаона. Елісса — Дідона. Жона-перелюбниця — Єлена. Лаодамія — дружина Протесілая; після смерті чоловіка (див. прим, до «Л» II, 4, 41) наклала на себе руки.

23. Тирс — жезл Вакха (Діоніса): у своїх витоках трагедія пов’язана з його культом.

15-16. Пелоп — онук Юпітера, син Тантала і Діони. Одружився з Гіпподамією; переміг у змаганні на колісницях її батька Еномая, володаря Піси й тим самим уникнув загибелі: переможених женихів Еномай убивав.

29. Аталанта — аркадська красуня, мисливиця. Хто хотів її руки, мусив змагатися з нею в бігу; переможеного вона пронизувала списом. Меланіон (Гіппомен) випередив її хитрістю: красуня забарилася, піднімаючи золоті яблука, що їх кинув Меланіон.

66. Претор — римський урядовець; окрім судочинства, мав також організовувати видовища.

17. Кефея дочка — Андромеда. Її мати (Кассіопея) похвалялася, що донька вродливіша від усіх нереїд; розгніваний Посейдон наказав прикувати Андромеду до скелі і віддати на поталу морському чудовиську. Визволив жертву Персей.

37-40. Семела — дочка фіванського володаря Кадма, коханка Юпітера. Ревнива Юнона порадила Семелі вблагати Юпітера, щоб той з’явився перед нею в усій своїй величі. Смертна Семела згоріла перед лицем Громовержця. Свого сина, Вакха, якого ще не народила Семела, Юпітер доносив у власному стегні.

22. Юпітер, за переказом, проникнув до Данаї у вигляді золотого дощу, після чого вона народила Персея.

13. Нащадок Даная — Персей. Йдеться про його перемогу над горгоною Медузою.

16. Церерин засів. — Церера подарувала своєму вихованцеві Тріптолему зерна пшениці та запряжену драконами колісницю, щоб той навчив людей хліборобства.

26-53. Інах та інші названі тут постаті — річкові боги, які закохались у німф і смертних жінок. Про боротьбу Ахелоя з Гераклом — у «Метаморфозах» (IX, 1—97). Ідейський Лаомедонт — троянський володар, від якого походив Еней, батько Ілії.

13. Цикута — отрута з соку однойменної рослини (цикута, наш болиголов).

41. Нестор — володар Пілосу, найстарший серед греків під Троєю.

61-62. Фемій — співець, про якого розповідається в «Одіссеї» (І, 154, 337 та ін.). Тамір — фракійський співець, що вступив у змагання з Музами; ті перемогли й покарали його сліпотою.

79. Вовну… проколола… — йдеться про т. зв. симпатичну магію: чаклунка проколювала «ляльку» — вовняну подобу того, кому хотіла зашкодити.

9. Доробившись… статку… — тобто необхідного майна, щоб домогтися вершницького стану.

15-16. Золотий перстень на лівій руці — знак вершника.

30. Став він дощем золотим. — Йдеться про Данаю.

35. Сатурн — батько Юпітера, міфічний володар Італії (у греків — Кронос); вірили, що за його часів на землі був «золотий вік».

51-52. Квірін — староіталійське божество; згодом його ототожнювали з родоначальником римлян — Марсом. Далі — божества, що первісно були смертними. Алкід — Геракл.

Елегію написано на смерть Альбія Тібулла, що помер у 19 р. до н. е. Частково (вірші 1 — 42) цей твір переклав також М. Зеров.

4. В лад із журбою… — елегія («жалобна пісня») спочатку була пов’язана з похоронним оплакуванням.

13. Брата Енея ховали… — син Венери Амур (Ерос) доводився Енеєві братом. Юл — син Енея.

16. Юнак — улюбленець Венери Адоніс.

48. У феакійскім краю — в одній із елегій (І, 3) Тібулл згадує, що під час подорожі до Азії захворів на острові Керкіра, що його ототожнювали з островом міфічних феаків.

62. Кальв Гай Ліціній (82–47 до н. е.) — приятель Катулла, оратор і поет.

64. Крові… не пощадив! — Поет Корнелій Галл, потрапивши в неласку до Августа, змушений був накласти на себе руки.

9. Дуб… перший віщун… — у Додоні (Епір) був присвячений Юпітерові дуб; прислухаючись до шелесту листя, жінки-жриці тут виголошували свої віщування.

19. Там побрехеньки… — у Греції критян мали за брехунів.

25. Іасій — критський бог, опікун хліборобів.

26. Іда — тут гора на Криті; інша Іда — біля Трої.

41. Мінос — син Юпітера і Європи, відомий своєю справедливістю міфічний володар Кноса на Криті; після смерті став суддею в підземному царстві.

45. Дочку віднайшла… — Прозерпіну, доньку Церери, викрав Аїд (Плутон).

15. Мова про героїчну тематику, протилежністю до якої є грайлива любовна поезія.

21-22. Овідій зводить тут в одну постать двох Скілл: доньку мегарського володаря Ніса («Метаморфози», VIII, 1-151) і морську потвору, що жила біля протоки між Італією та Сицилією («Метаморфози», XIII, 705–968; XIV, 1-74).

25-40. Тітій — міфічний велетень; за зневагу богині Латони був приречений на вічні муки в підземному царстві. Пес — Цербер. Енкелад — один із титанів. Діви — сирени, морські істоти у вигляді напівжінок, напівптахів. Еола вітри… — повелитель вітрів Еол дав Одіссеєві мішок з вітрами («Одіссея», X, 19 і наст.). Ніоба — донька Тантала; втративши своїх дітей, з горя обернулась на камінь. Діва — німфа Каллісто, яку Артеміда обернула на ведмедицю. Пташка Кекропа — Прокна (див. прим. до «Л.» II, 6, 7). Зуби дракона… — йдеться про Кадма, міфічного засновника Фів; перемігши дракона, він засіяв його зубами поле. Воїни, що зросли з того посіву, почали битися між собою. Живими залишилося п’ятеро; вони й допомогли Кадмові заснувати Фіви. Вогнедишні бики — мова про похід аргонавтів за золотим руном. Ясон, за наказом володаря Колхіди Еета, повинен був зорати поле мідними биками, які вивергали з пащі полум’я. Сестри — Геліади, що оплакували свого брата Фаетона («Метаморфози», II, 1-366). Кораблі Енея, що їх підпалив Турн, велінням богів були перетворені на морських німф. Атреєві страви — йдеться про володаря Мікен Атрея, що вбив дітей свого брата Фієста і пригостив його їхнім м’ясом; від того злочину сонце пішло зворотним шляхом. Рушили скелі… — мова про Орфея, що співом і грою на лірі зрушував скелі й дерева.

1-2. Фаліски — італійське плем’я, яке населяло Етрурію; Фурій Камілл, римський полководець, у 396 р. до н. е. здобув етруське місто Вейї.

33. Галез — супутник Агамемнона.

1. Любощів мати — Венера.

10. Римом… потрясла сила… — йдеться про союзницьку війну (91–88 до н. е).

15-17. Аматусія — Венера.

5. Автамедонт — візник Ахілла.

6. Тіфій — вмілий керманич на судні Арго. Гемонійське — фессалійське: Іолк у Фессалїї — батьківщина Ясона, вождя аргонавтів.

11. Учителем Ахілла, сина Пелея (Пеліда), був кентавр Хірон, син Кроноса і Філіри.

28. Кліо і вісім… сестриць… — Гесіод, уродженець Аскри в Беотії, у вступі до «Теогонії» розповідає про те, як дев’ять Муз ввели його в коло поетів.

31-32. Пов'язки тонкі… — стрічки, якими пов’язували волосся; довгий одяг — ознака заміжніх жінок.

57. Гаргара — найвища гора гірського хребта Іди, що в Малій Азії, на південь від Трої; прилеглі долини славилися врожайністю; Метімна, місто на Лесбосі, — своїм вином.

67-71. Під Помпеєву тінь… — йдеться про розкішний прилеглий до театру портик, що його спорудив Помпей. Під склепіння… — портик Октавії при театрі Марцелла, сина Октавії, племінника Августа. Портика… що звела… Лівія… — дружина Августа; портик був при палатинському храмі Аполлона.

77. Телиці мемфійській… — тобто Ісіді; Мемфіс — місто в Єгипті, де вшановували Ісіду. В Римі культ Ісіди поширювався у І ст. до н. е.

81. При… храмі Венери… — йдеться про храм Венери-Праматері на форумі, де відбувалися судові процеси; біля храму був «Аппіїв фонтан» з Аппіадами (статуями німф), до якого постачали воду з водогону, спорудженого за цензора Аппія Клавдія у 312 р. до н. е.

147. Понесуть… богів… — перед початком циркових видовищ урочиста процесія, несучи статуї богів, рушала від Капітолію і обходила цирк.

164. Арена… у кривавім піску. — Йдеться про амфітеатр, де відбувалися бої гладіаторів.

172. Кораблі перські й афінські… — йдеться про т. зв. навмахію — морський бій, що мав імітувати славетну перемогу греків над персами при Саламіні (480 р. до н. е.). Видовище влаштував Август у травні 2 р. до н. е. на честь відкриття храму Марса Месника.

177. Цезар — тут Гай Цезар, син доньки імператора Августа Юлії; в 1 р. до н. е. двадцятирічним юнаком очолив похід проти парфян; як месник у битві з парфянами в 53 р. до н. е. зазнав поразки полководець Красс.

187. Тірінфський герой — Геракл.

197. Ворог — володар парфян Фраат IV, який, щоби прийти до влади, вбив свого батька.

209. Спини — парфян… — імітуючи втечу, парфяни несподівано повертали коней, щоб завдати удару; ця їхня хитрість увійшла в прислів’я.

225. Персіда — Персія. Назву хибно виводили від Персея, сина Данаї.

259. Святиня Діани — храм в Аріції, при Аппієвій дорозі; за жерця міг бути тут лише раб-утікач, що вбив свого попередника.

283-340. Підкріплюючи своє твердження, що кожна жінка, навіть найстійкіша з вигляду, не «гордуватиме ласкою» (273) й здатна заради цього на злочин, Овідій наводить приклади з міфології: Бібліда, дочка Мілета, покохала свого брата Кавна («Метаморфози», IX, 446–664); Мірра — свого батька Кініра (там же, X, 298–518); дочка Геліоса і Персеїди Пасіфая — бика; Скілла, дочка мегарського володаря Ніса, запалавши пристрастю до Міноса, що облягав Мегару, зрадила свого батька («Метаморфози», VIII, 6-151); Клітемнестра зрадила свого чоловіка Агамемнона (Атріда), зійшовшись з Егістом; Медея, дочка колхідського володаря Еета, покохавши Ясона, надіслала його нареченій Креусі в дарунок отруєний одяг і діадему, що спалили її суперницю, потім — повбивала своїх дітей; через жіночу пристрасть постраждав Фенікс, син Амінтора і Гіпподамії: остання підмовила свого сина вступити в любовний зв’язок із батьковою коханкою; розлючений батько осліпив і прогнав сина; Федра, друга дружина Тесея, закохавшись у Тесеєвого сина Гіпполіта, але не домігшись взаємності, звела на нього наклеп, що й призвело до загибелі Гіпполіта; Ейдотея, сестра Кадма, друга дружина фракійського володаря Фінея, з його намови виколола очі своїм пасинкам.

363-364. Іліон — Троя. Йдеться про дерев’яного коня («троянський кінь»), за допомогою якого греки на дев’ятому році війни здобули Трою.

405. Календи — перший день місяця. Після присвяченого Марсові березня (март) з початком квітня вшановували Венеру.

413. Аллії води… — Аллія — ліва притока Тибру; йдеться про поразку римлян у битві з галлами в 390 р. до н. е.

457. Кідіппа — прекрасна афінянка, в яку закохався Аконтій — юнак із простого роду. У храмі Артеміди він підкинув Кідіппі яблуко з написом: «Присягаюсь Артемідою, що вийду заміж за Аконтія». Прочитавши вголос (у давнину лише так читали), дівчина змушена була виконати присягу.

527. Критянка — Аріадна, яку Тесей покинув на Дії (Наксосі).

563. Гіменей — весільний бог.

567. Ніктелій — одне з імен Вакха, «нічного бога».

593. Еврітіон — кентавр, який на весіллі Пірітоя і Гіпподамії, володарки лапітів, сп’янівши, намагався викрасти наречену, через що й зчинилася бійка між кентаврами і лапітами.

649-654. Бусірід — міфічний володар Єгипту, який приносив у жертву богам усіх чужинців. За переказом, Бусіріда вбив Геракл. Фаларід — жорстокий сицилійський тиран (VI ст. до н. е.).

679. Силою Фебу взяли… — йдеться про дочок Левкіппа Фебу і Гілаїру, яких викрали Кастор з Поллуксом.

682. Лікомеда дочка — Деїдамія, дочка скіроського володаря Лікомеда, у якого з волі Фетіди переховувався перевдягнений у жіночий одяг її син Ахілл — із Гемонії муж.

1. Пеане!.. — початок зверненого до Аполлона гімну, вдячної пісні взагалі.

5. Амікли — місто неподалік від Спарти, знане святинею Аполлона.

21. Гість — славетний скульптор і винахідник, афінянин Дедал; про Дедала і його сина Ікара — також у «Метаморфозах» (VIII, 152–235).

43. Часто біда пробуджує хист… — відоме в античності прислів’я.

45. Крила — весла… — метафора, відома Гомерові («Одіссея», XI, 125).

55. Лиш оминай Калісто… — йдеться про сузір’я, що приносять бурі й дощі: Ведмедиця, Оріон, Волопас.

80. Клароський бог — Аполлон, від міста Кларос, що на іонійському побережжі біля Колофона.

96. Морю — нетлінне ім’я. — Про небезпечне своїми бурями Ікарійське море знав ще Гомер («Іліада», II, 144).

102. Марси — войовниче сабейське плем’я в Середній Італії, яке зналося на ворожбі.

109. Нірей — найвродливіший з грецьких героїв під Троєю; Гіл — супутник Геракла в поході аргонавтів.

122. Мовами… двома. — Тобто латинською і грецькою.

123-124. Улісс — син Лаерта; німфи дві — Кірка і Каліпсо («Одіссея», IX, 29–32).

150. Птах хаонійський — голуб: в Додонському (в Епірі або Хаонїї) храмі Юпітера ворожили, спостерігаючи за летом голубів.

185-192. Любов Міланіона до аркадійської мисливиці Аталанти та його суперництво з кентавром Гілеєм оспівує Проперцій у своїй першій елегії.

206. «Псів»… викидай… — найгірший кидок, коли всі кості показували однакове число очок, називався «псом».

217. Хто повергав потвор… — Геркулес. Мачуха — Юнона.

239. Кінтій — Аполлон, від назви гори Кінт на Делосі.

255-258. День Фортуни — 24 червня; за переказом, його запровадив римський цар Сервій Туллій, син рабині: в цей день обдаровували рабів. Галлів в оману ввели. — Йдеться, власне, про латинів, які, підступивши до Рима, вимагали видати їм для одруження римлянок; замість них вийшли пишно вдягнені рабині, що в шлюбну ніч напоїли своїх женихів; тієї ж ночі римляни перебили напасників. 7 липня, на згадку про цю подію, вшановували служниць.

267. Амарілла — пастушка, героїня Вергілієвих «Буколік» (II, 52).

297. Пурпур із Тіру — тобто забарвлена фінікійським пурпуром сукня; острів Кос славився виробами з шовку.

332. До заповітних таблиць. — Йдеться про тестаменти (схожу ситуацію описує Горацій: Сатири, II, 5, 52).

353. Демофоонт — син Тесея і Федри, афінський володар, який заручився з Філлідою, дочкою фракійського володаря; не діждавшись нареченого, що на деякий час від'їхав на батьківщину, Філліда наклала на себе руки. Боги обернули її на дерево.

356. Філакід — володар Протесілай з фессалійського міста Філаки.

380. Йдеться про вакханку, яку довів до нестями Вакх.

382. Колхіди дочка — Медея.

383. Ластівка — Прокна (див. прим. до «Л.», II, 6, 7).

401-407. Хріс — жрець Аполлона у Хрісі, на узбережжі Троади; його донька Хрісеїда стала бранкою Агамемнона, який, попри благання батька, відмовився її відпустити. Полонянка Лірнеська — Брісеїда, яку подарували Ахіллові; Агамемнон, змушений відмовитися від Хрісеїди, захопив Брісеїду, що й призвело до знаменитого «гніву Ахілла», яким починається «Іліада». Син Тієста — Егіст.

419. Та, що… Ерік посіла… — Венера (див. прим. до «Л.», II, 10, 11).

421-423. Алкатой — міфічний володар Мегари. Гімет — славна медоносним квітом гора в Аттіці.

491. Махаон — син Асклепія (Ескулапа), разом зі своїм братом Подалірієм, теж лікарем, брав участь у поході греків на Трою.

498. До храму мого… — йдеться про славетний храм у Дельфах.

598. Право вогню і води. — Дві найнеобхідніші людині речі — вогонь і воду — вручали нареченій, коли вона входила в дім нареченого; цих же речей, вогню і води, позбавляли вигнанців.

601-602. Церерин обряд — т. зв. Елевсінські містерії в Аттіці, до яких допускалися лише втаємничені. Самофракійські жерці — від назви острова Самофракія в Егейському морі; йдеться про таїнства підземних богів.

641. Схоже — у Горація (Сатири, І, III, 38~54).

643. Крилоногий герой — Персей (див. прим. до «Л.», III, 3, 17).

663-664. При якому родилась консулі… — римляни вели рахунок часу, літочислення загалом, за іменами консулів; обов’язком цензора, урядової особи в Римі, було також складання списків громадян із зазначенням їхнього віку, стану та майна.

699-700. Герміона — дочка Єлени й Менелая. Горга — дочка Алтеї, сестра Мелеагра («Метаморфози», VIII, 543).

2. Пентесілая — володарка амазонок, які прийшли на допомогу троянцям; данайці — греки.

11-12. Молодший Атрід — Менелай; старший — Агамемнон.

13. Еріфіла переконала свого чоловіка Амфіарая, сина Еклея, взяти участь у поході проти Фів, хоча знала, чим усе закінчиться: з волі Юпітера Амфіарай разом із колісницею провалився під землю.

17. Філакіда жона — Лаодамія, що стала символом подружньої любові.

19. Феретіад — Адмет, фессалійський володар, замість якого погодилася померти його дружина Алкеста; Евріпід зробив її героїнею однойменної трагедії.

22. Іфіса донька — Евадна, дружина Капанея, учасника походу проти Фів; кинулася зі скелі в похоронне вогнище свого чоловіка.

23. З філософської точки зору Мужність — це сукупність усіх чеснот. У греків — arete (звідси — жіноче ім’я).

37. Дев'ять доріг… — за переказом, стільки ж разів Філліда (див. прим, до «М.», II, 353) вибігала до моря, виглядаючи свого нареченого.

49. Неславив… Менелая жону… — йдеться про сицилійського поета Стесіхора (VI ст. до н. е.). За спрямовану проти Єлени пісню його осліпили її брати. Проспівавши, вже сліпцем, їй хвалу, він прозрів.

168. Храм, про який тут ідеться, був розташований біля цирку Фламінія.

177. Від моря… назва… — латинське cumatile — «барви морської хвилі» (від грец. kyma — хвиля).

191. Кефеїда — Кефеєва дочка Андромеда; Персей привіз її з Ефіопії на Серіф, один із Кікладських островів.

196. Каїк — ріка в Малій Азії.

201. Із бровою брову поєднати… — брови, що зрослися на переніссі, та низьке чоло були у римлян ознаками краси і принади.

205-206. Є в мене… книжечка… — йдеться про «Косметичні засоби для обличчя», лише частково збережену дидактичну поему.

223-224. Йдеться про Афродіту Анадіомену — богиню, що виринає з морської хвилі.

243. Добра Богиня — староіталійська богиня плодючості; до її містерій допускалися лише жінки.

251. Ту, що з Сідону… — йдеться про Європу, дочку фінікійського володаря Агенора.

323. Месник неньки своєї — легендарний музикант Амфіон, син Антіопи; разом зі своїм братом Зетом вибудував мури довкола Фів.

327. Набла — музичний інструмент, подібний до арфи.

329. Поет із Косу — грецький елегійний поет (IV ст. до н. е.), сучасник Каллімаха, вчитель Теокріта; Теосець — Анакреонт (VI ст. до н. е.), славнозвісний співець вина і любові.

331-332. Гета-крутій — тип хитрого раба в елліністичній і римській комедії, зокрема у Менандра і Теренція.

335. Варрон — Марк Теренцій Варрон (116-27 до н. е.), на диво плідний римський вчений-енциклопедист, поет; поема, про яку тут йдеться, не збереглася.

385-386. Марсове поле — площа за стінами Рима біля Тибру, де відбувалися гімнастичні й військові вправи. Води джерел — фонтан, що його спорудив Агріппа на Марсовому полі, славний дуже холодною і чистою водою, що надходила водогоном з Апеннін.

390-391. Флот єгиптян потопив… — йдеться про битву коло мису Акція (31 р. до н. е.). Сестра і дружина вождева — Октавія і Лівія.

393. Мемфійська телиця… — йдеться про храм Ісіди, яку в Римі ототожнювали з Венерою.

394. Три театри — Помпея, Марцелла і Бальба; найбільший з них, театр Помпея, збудований у 55 р. до н. е., вміщав до сорока тисяч глядачів.

399-400. Тамір — див. прим, до «Л.», III, 7, 61–62; Амебей — афінський кіфаред III ст. до н. е.

401-402. Апеллес — славетний грецький живописець (IV ст. до н. е.); Венера — тут «Афродіта Анадіомена» — одна з найвідоміших його картин.

409-410. Енній — видатний римський епічний поет (239–169 рр. до н. е.). В «Анналах» уславив свого сучасника Сціпіона Старшого (Африканського); на родинному кладовищі Сціпіонів йому було поставлено статую.

439-440. Послухала б Троя… Пріама порад… — Пріам радив видати на вимогу греків Єлену, яку викрав Паріс.

452. Аппіади — див. прим. до «М.», І, 81.

457. Кекропіди — афіняни; від Кекропа, легендарного засновника Афін.

490. Етни вогонь… — за переказом, у надрах Етни, в кузнях Вулкана, Циклопи кували для Юпітера блискавиці.

603. Таїс — відома афінська гетера, в яку закохався Александр Македонський; після його смерті стала дружиною Птолемея І Сотера.

631. Акрісій — міфічний володар Аргосу, батько Данаї.

672. Лемноські жінки — за переказом, повбивали своїх чоловіків за те, що після успішного походу на Фракію ті привезли собі наложниць.

686. Прокріда — дружина мисливця Кефала; запідозривши Кефала у зраді, вона потай стежила за ним, і той випадково її вбив. Про це див. також у «Метаморфозах» (VII, 795–865).