«Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла»

Гесіод Походження богів Роботи і дні Щит Геракла

Співець богів і землі

Дві найвіддаленіші постаті — Гомера й Гесіода — вирисовуються на обріях європейської літератури. Про першого з них, Гомера, можемо сказати словами з його ж поеми: «Ми лиш чуток дослухаєм, нічого не знаєм напевно» («Іліада», II, 486). З тих чуток-легенд та з поем, власне, й створено образ незрячого співця — славетного аеда, задивленого зором душі у героїчне минуле та в Одіссеєві мандри; задивленого — і заслуханого: «Розум бачить і розум чує» — спадає на думку грецька мудрість, коли вдивляємось у різьблене в мармурі обличчя Гомера руки невідомого скульптора (т. зв. «неаполітанське» погруддя).

Інша річ — найближчий до нього у часі Гесіод. Відступаючи від традиції, в канву епічної поеми поет уперше вплітає особисте — відомості про себе, про свого батька, брата, про свої роботи й клопоти, про своє бачення і розуміння світу, навіть називає себе й розповідає історію про те, як він став співцем (Т. 22)[1]. Отож Гесіод («той, хто передає пісні») — уже не професійний аед, що в гомерівську добу, акомпануючи собі на лірі (формінзі, кітарі), співав при дворах аристократів пісні на героїчні теми — про героїв, про їхні діяння, і не фаховий філософ, а поет, що водночас був хліборобом, обробляв успадкований по батькові клапоть землі біля підніжжя Гелікона, що в Західній Беотії, — був не «дачником», як, через віки — Вергілій, автор «Георгік» («Поеми про рільництво»), а таки закоріненим у землю, добре обізнаним з усіма секретами хліборобства «хлопським філософом» у позитивному сенсі цього вислову[2].

«Хто співця збагнуть бажає — в край співця нехай рушає», — слушно мовив свого часу Ґете. Нині ж не конче «рушати». Не встаючи з крісла, за комп’ютером, можна помандрувати вуличками прадавньої Аскри, тепер — невеликого містечка Аскрі, де мало що не три тисячоліття тому трудився Гесіод. Гелікон (що вже казати про «засніжений» Олімп?), мабуть, «присів» і вже напевно «полисів»; чимало рік і джерел зміліло або й повисихало, а попри те, принаймні в обріях, — щось таки залишилося.

Звісно ж, інша річ — ступити на цю ж саму землю, дихнути повітрям того краю, побачити на власні очі, що таке «еллінська блакить» неба й моря, стати часточкою видимого космосу, походження якого прагнули збагнути давні елліни, і перший серед них — Гесіод, що своєю поемою «Походження богів» («Теогонія») започаткував вчення про становлення світу (космогонію), а також ранню натурфілософію — науку про сили й закони природи, а в «Роботах і днях», що є першим дидактичним твором, виклав свою життєву позицію — своє розуміння моральних засад, своє ставлення до праці, отже, — й до Землі-годувальниці.

Обізнаний з творами Гесіода мандрівець, ступивши на кам’янисту, обпалену сонцем землю, яку обробляв колись автор «Робіт і днів», озирнувши плантації приземкуватих оливок, певно ж, згадає не вельми оптимістичні рядки з цієї поеми, де Гесіод говорить про свого батька, грека з еолійської Кіми (Мала Азія), який, спробувавши щастя в морській торгівлі, та так і не збагатівши, оселився на беотійській землі (чи повернувсь як рееміґрант): «От і осів він під Геліконом, у вбогій місцині, / в Аскрі: зле тут взимі, гірко вліті, не солодко — завше» (Р. 639–640). А ще, можливо, — слова французького філолога П’єра Вальца, автора монографії «Гесіод і його моральна поема»: «Гесіод нагадує нам здорову й міцну рослину, що не мала змоги вповні розвинутися у важкому повітрі Беотії, на скупому ґрунті Гелікона»[3]. «У важкому повітрі», бо в Беотії, на відміну від інших місцевостей Греції, передусім Аттіки, повітря часто бувало млистим (Т. 9; Р. 555), звідси поширена в ті часи думка, начебто беотійці — тугодуми, а також поквапні до наїдків, грубо кажучи, — ненажери (Т. 26). Що ж до «скупого ґрунту», то не забуваймо про родючі беотійські долини, де врожаями пшениці збагачувалися знатні землевласники.

Отож, підніжжя Гелікона, село Аскра, що неподалік Теспій, міста на південно-східному схилі цієї гори, — родинні місця Гесіода. Звідси, за його ж словами (Р. 650 наст.), він лиш один раз вибрався у морську подорож, з Авліди на Евбею, для участі у змаганні декламаторів-рапсодів на іграх, які влаштував володар Халкіди Ганіктор на честь свого батька Амфідаманта, що загинув у т. зв. лелантській війні між жителями Халкіди та Еретрії, що відбулась у першій половині VII ст. до н. е.; ця дата й орієнтує нас щодо часових рамок життя поета, однак, в якому віці він їздив туди і з яким твором виступав, — невідомо (припускають, що з «Теогонією). А ще у першого грецького лірика Архілоха (народ. в 650 р. до н. е.) знаходимо виразні запозичення з Гесіода, а це вказує на те, що жив наш поет ще до нього, таки у першій половині VII ст. до н. е.

Що ж до стосунків Гесіода з Гомером, то відомим є твір значно пізнішого походження «Суперечка Гомера з Гесіодом», згідно з яким під час згаданого змагання на похороні Амфідаманта суперниками начебто були Гомер та Гесіод, і перемогу присуджено було Гесіодові, що оспівував мирну працю селян, а не кровопролитну війну. Ця історія, звісно, не мала реального підґрунтя (Гомер передував у часі), та й присуд викликав хіба що усмішку. І все ж, якщо мова про хронологію, то Гомерові поеми у своїй кінцевій літературній версії могли ширитися навіть пізніше, аніж твори Гесіода. Додаймо до тих відомостей вже не поетичний, а таки реальний спір Гесіода з його молодшим, схильним до лінивства, братом Персом за розподіл батьківської спадщини — і матимемо чи не всі, що дійшли до нас, відомості про «аскрійського співця» (так називав його Вергілій).

Про все інше, зокрема про освіту поета, можемо хіба що здогадуватися; скажімо, про те, що своїм знайомством із епічною, гомерівською, тематикою і поетичною формою цього жанру він завдячує батькові, вихідцеві з Малої Азії, де й розвивалася творчість іонійських співців (не виключено, що звідси він привіз і деякі тексти); припускають, і це найвірогідніше, що й беотійцям, попри культурну відсталість краю, ще раніше були відомі пісенні традиції малоазійських поетів, інакше Гесіод не зміг би так досконало опанувати мистецтво поетичної мови. Можемо уявляти собі й слухачів Гесіода. Були це здебільшого не дозвільні аристократи, охочі слухати про божественне походження їхніх родів та про діяння героїв, а спрацьовані рільники — ті, хто «печаль у грудях носив, якусь рану мав свіжу / і гіркоту на душі» (Т. 98–99). Стосовно ж самої постаті «першого демократичного поета», його думок, почуттів, життєвої позиції, то все це, його внутрішній портрет, — у самих поемах. Риси цього портрета, його зовнішні вияви, — й у різьбленому, звісно ж, уявному, обличчі Гесіода, що прикрашає обкладинку цього видання.

Окрім «Теогонії» (Theogonia) та «Робіт і днів» (Erga kai hemerai), під іменем Гесіода збереглась невелика епічна поема «Щит» (Aspis), або, як ще називають її, «Щит Геракла» (про боротьбу Геракла з Кікном), що, з відповідними генеалогічними екскурсами, є наслідуванням відповідного опису щита у вісімнадцятій пісні Гомерової «Іліади». Втім, авторство Гесіода ставлять тут під сумнів чи загалом заперечують, за винятком самого початку поеми, що видається фрагментом втраченого твору «Каталог жінок», який називають ще «Ehoie» (А чи як та…), від характерного зачину кожної окремої частини про жінок, які, хоч і смертні, від богів народили героїв; цей твір, вочевидь, був продовженням «Теогонії». З античних джерел відомо, що Гесіод написав ще «Поради Хірона» (Cheironos hypothekai), де в стилі дидактичної поеми викладено мудрі повчання міфічного кентавра Хірона, а також низку інших, що загубились у давнині, поетичних творів.

Щойно мова про походження родів, генеалогію, чи загалом світу, космогонію, в уяві постає розлоге родове дерево, а далі — дерево життя, світове дерево; серед тих дерев, з прадавніх ритуальних пісень, — і наш явір, а на нім «три голубоньки», які раду радять, як «світ поставити»… Та «постава» світу, вертикаль велетенського дерева, що єднає три видимі світи: суходіл, море й небо, а ще, десь у глибинах землі, й темний Тартар, — це дуб із Вергілієвих «Георгік»: як високо верхів’ям сягає етерних висот, так глибоко, своїм корінням, проникає у Тартар (II, 291–292); яскраве відлуння — в С. Руданського («До дуба»): дуб, що сягає коренем «пекла», а вірхів’ям — «у небо заглядає».

У персоніфікованому, антропоморфному космосі Гесіода, у тому розлогому «дереві», — химерно переплетені гілки різних культур, тож у його розгалуженнях можемо зауважувати ознаки справді вселюдського космогонічного дерева. Тут, зазначають дослідники, — уявлення багатьох інших народів, передусім стародавнього Сходу, про походження богів і світу. В Гесіодових міфологічних візіях знаходимо виразні паралелі у хетських, вавилонських, перських, індійських, навіть японських та полінезійських міфах. Спільним було прагнення пояснити, як поставав світ, і визначити у ньому місце людини. А ще — виявити спільні, що неабияк дивує, а подекуди майже однакові, елементи цього міфа.

Ось чому саме Гесіод привертав і досі привертає увагу численних дослідників, насамперед — філологів. Найвідоміший серед знавців творчості Гесіода — англійський вчений Мартін Вест. У першому, присвяченому «Теогонії» томі, чи не найповажнішому виданні творів Гесіода (459 с.), — лише вісім відсотків тексту припадає на сам твір; усе інше — скрупульозні, всебічні наукові дослідження творчості автора «Теогонії» та «Робіт і днів».

Ознайомившись з українською версією поетичних творів Гесіода, читач матиме загальну уяву про теогонічні, а водночас, й космогонічні візії давнього грека, про постать першого епічного співця, що апелював передусім до широких верств незаможного суспільства, про людину, яку боляче вражала несправедливість, позбутись якої людство не може, хай скільки б тисячоліть не рухалось воно просторами «широкодорожної» землі, ба, вже й самого космосу.

А ще, озираючи епічні сцени, читач матиме нагоду подивуватися вмінню античного автора зображати монументальні, наче з кам’яних брил витесані, міфічні постаті в дії — розгортати, на все небо, полотна титанічних змагань, у які втягнено всі світові стихії, — мовби відлуння давноминулих чи передчуття майбутніх, воістину космічних, бойовищ чи катаклізмів, — втілювати у слово видива, які надихали покоління майбутніх майстрів різця, пензля, стилоса. Хтозна, чи без таких-от, як у Гесіода, сцен міг би, скажімо, й Лукрецій через низку століть вписати у свою поему ось такі гекзаметри: «Так у високості — хто не дививсь на них? — піняві хмари / ковзають легко по вітру, й на чисте полотнище неба / різні лягають дива: то Гіганти, насупивши брови, / сунуть за обрій, широкі від ніг своїх стелячи тіні, / то наче хиляться гори могутні — й одвалені брили / котяться вниз, і за тими обвалами й сонця не видно…»

Подив — ось що спонукало давніх греків до думки, отже, й до поетичної творчості (думка й образ у ті часи були єдиним). Подивляли землю, що під ногами, водну стихію, яку людина Середземномор’я завжди мала перед очима, подивляли — зоряне небо над головою: Гея, Понт, Уран… Високі божества, нижчі за «рангом» божественні сили, всюдисущі демони (Р. 122)… Увесь Космос, в усіх своїх видимих і невидимих виявах, — живий, персоніфікований, такий незбагненний у своєму розмаїтті, а водночас — єдиний, інакше, по простому кажучи, «не тримався б купи»… «Поезія — наче картина», — скаже через тисячоліття Горацій. Цією «картиною» у Гесіода є міфічний образ світу. У «Теогонії» поет вперше взявся за цю воістину грандіозну справу — звести воєдино всееллінські й місцеві беотійські перекази про походження богів, теогонію, і пов’язати їх із космогонією — розповіддю про походження світу.

Знання ж, як і всі інші, матеріальні, блага, — від богів. Отож, спочатку — заспів поеми, звернення до Муз (1-115). Одразу ж, у загальній картині поеми, — окремі динамічні «кадри»: жвавий танець Муз довкіл джерела й вівтаря їхнього батька — володаря Зевса; їхні хвалебні співи цьому ж верховному Зевсові-егідодержцю й іншим богам. А що кожен із них, бог чи богиня, наділені, як уже згадувалось, орнаментальним епітетом, то водночас — бачимо їх: Геру, Зевсову жону, що в золотосяйних сандалях, яснооку Афіну, промінного Феба, стрілометну Артеміду, з вигнутими віями Афродіту (іноді таки годі сконструювати відповідний епітет), земледержця Посейдона…

А ще у зачині — найважливіші концептуальні штрихи у тій картині світу: Зевс, міццю здолавши Крона-отця, із громом у правиці владарює на небі. В упорядкованому світі, здобувши верховну владу, переможець розділив між богами усе по правді: кожен отримав належні йому почесті. Він і земних володарів має в своїй опіці: ті з них, хто справедливий, кого полюбила Калліопа, найстарша серед Муз, переймають від них хист красномовності (накреслений тут ідеальний образ володаря — у різкому контрасті з «володарями-дарожерами» у «Роботах і днях»).

У рамках епічного — й земне: зелені схили Гелікона… Гесіод, який випасає овець… Музи, що вручають йому лаврову гілку — вдихають у нього «дивну до віщого співу жагу» (генеза нашого «натхнення»; у Франка — «вітхнення»)… Отож, у самому зачині поеми започаткована дія; звуковим тлом для неї — «незатихаючий славень», «лілейні» співи ґеліконських дів.

А щоб загалом могло щось діятися, мусить бути якесь місце, якийсь простір. Тому-то спочатку був Хаос. Щось невизначене (грец. «chaos» — іменник середнього роду, як у рос. «пространство»). Але й це невизначене — з відтінком персоніфікації: хаос — від грец. chaino — роззявляю, розверзаю (наче зів роззявленої пащі). Всі інші названі у зачині поеми постаті, зауважмо, — жінки або чоловіки. Після Хаосу — «широкогруда земля, безпечна оселя безсмертних», а в її глибинах — «млистий» Тартар. Потім, щоб у тому просторі могло щось поставати, плодитися, — третім, після Хаосу, Землі й Тартару, був Ерос, що є втіленням любовної жаги. З Хаосу виникли Ереб (підземна темінь) і «темнокрила» Ніч. І лише після того, власне, — мова про народження: Ніч після обіймів з Еребом народила Етер і День (грец. «Hemera» — жіночого роду: днина); Гея-Земля, «без любові-жаги», все ж породила оздоблене зорями Небо (Урана), Гори, де б могли селитися Німфи («німфа», етимологічно, означає «гірська»), а також Море (Понтос), а поєднавшись з Ураном, — зродила Океан (за Гомером — велетенську ріку, що омиває землю). Всі ці постаті представляють найстарше покоління Титанів… Потім — перелік подальших генеалогічних ліній, етапи розлогого міфа про те, як боги, покоління за поколінням, змагалися за владу над світом, поки «гарантом» світового порядку, як уже було анонсовано у зачині, не став син подоланого Кроноса — Зевс-громовержець.

Чергування тих поколінь, низки імен богів, різних божеств і героїв утруднювали б читання поеми, загалом робили б її нудною, якби скомпліковані генеалогічні лінії час од часу не переривалися жвавими розповідями, наче «новелами» в гекзаметрах чи колоритними образками. Скажімо, про те, як був оскоплений Уран (161–182); як із піни народилась Афродіта (190–199); про хитрощі Прометея (535–558); про те, як Гефест виліпив з землі та води Пандору (571–587); або вражаючі, вже в епічному ключі, сцени боротьби з Титанами (675–719) чи поєдинку Зевса з сином Геї стоголовим змієм Тіфоном (820–868); а прекрасний опис змін світла й темряви впродовж доби (746–757) чи моторошний — Тартару (725–745) свідчать не лише про неабиякий поетичний хист Гесіода, а й про оригінальність його мислення і багату художню уяву.

Такі-от побічні вставки, що переривають хронологію епічного викладу, є ознаками відмінної від Гомерових поем композиції «Теогонії». В «Іліаді» гнів Ахілла — мов кинутий на плесо «камінчик», від якого розходяться «кола» — всі подальші дії; в Гесіода — лінійна, «ланцюгова» композиція: згадані відступи стають, то тут, то там, оздобними ланками того ланцюга.

Мова Гесіода — гомерівського зразка: в староіонійському діалекті помітні вкраплення беотійської говірки. Про наближення тієї мови до народної, передусім у «Роботах і днях», свідчить низка висловів, як-от: злодій у Гесіода — «той-хто-спить-вдень»; слимак — «домоносець»; поліп — «безкосте», мурашка — «завбачлива» тощо. Увага до звукопису, ритмомелодики, зближення слів з однаковими закінченнями, що нагадують риму, стислі й влучні поради, що перегукуються з прислів’ями та приказками (ними рясніють «Роботи і дні»), винахідливість беотійського поета у конструюванні звучних імен (Т. 349–360), та й вперше вписана у літературний твір байка (Р. 202–211) — все це споріднює тексти Гесіода з фольклорною стихією, свідчить про його тісний зв’язок із простим людом.

Гесіод, уже згадувалось, мав клопоти зі своїм геть неохочим до праці молодшим братом Персом. А від лінивства — крок до інших пороків: заздрісний нероба вдався до підкупу «басилевсів» (володарів, водночас і суддів) Теспійського округу, яким підлягала й Аскра; вони ж, згадаймо, вирішили справу на користь ошуканця. Та це не пішло йому на добро: через свої лінощі він, врешті, зубожів і, хоч-не-хоч, звернувся враз зі сім’єю по допомогу до свого працьовитого брата; той — відмовив. Не через образу, скупість чи завдану йому кривду, а з огляду на свої життєві засади, головна з яких — в одному гекзаметрі: «Праця — не сором; цуратися праці — сором людині» (Р. 311). Перс сам собі нашкодив, тож сам, усвідомивши причину свого плачевного стану, — мав і зарадити собі, інакше ніколи б не зійшов із стежки лінивця.

Усе це не могло не обурити Гесіода, а обурення, скаже згодом Ювенал, творить вірші (indignatio facit versus), от аскрійський селянин-поет і склав першу в історії європейської літератури дидактичну поему — «Роботи і дні», яка ще за античних часів набула великої популярності. І не лише через практичні поради господарям, через відомості зі сфери релігії та всіляких вірувань, а саме через низку викладених в афористичному ключі моральних сентенцій, що є своєрідним «кодексом» морально-етичної поведінки селянина, людини загалом. Не диво, що поему вивчали в школах і що таке живе відлуння мала вона в античних та в нових часах. Згадаймо хоча б «Дистихи» Катона, а в добу Відродження — норми поведінки для хлопців знатного походження, що їх уклав Еразм Роттердамський. Гесіод же складав ці норми просто для людини, яка працює і завдяки праці, власне, й будує свою «знатність».

Після традиційного зачину, звернення до Муз і до Зевса, стража справедливості, під акцентом, у центрі десятого гекзаметра, — ім’я адресата поеми, Перса. Але поема, зауважмо ще раз, виходить далеко поза рамки особистих стосунків. Одразу ж, з одинадцятого рядка, мова про двох Ерід (в «Теогонії» — одна): перша — це заздрість і насилля, друга — суперництво (щось на зразок нинішньої конкуренції). Та, скажемо, — руйнує, ця — будує, сприяє рухові, поступу (20–26); недарма ж Зевс помістив її «біля коріння землі — найдобрішу для люду Еріду» (19). Як тут не згадати відому латинську сентенцію: «Корені науки гіркі, плоди — солодкі» чи ще ось такої, з Горацієвої сатири: «Ніщо не дається людині без важкої праці». «Важка праця» (magnus labor) — «гірке»; її плоди — «солодке»: «До правдолюбних Голод не йде, ані чорна Невдача — / чесної праці плоди безжурно вони споживають» (230–231). Отож, усі біди — від порушення справедливості, від утрати сорому й сумління, від нерозуміння того, що людині, коли йдеться про тіло, не так уже багато потрібно (40–41). Вони, ті персоніфіковані божества, Сором і Сумління, озирнувши жорстокості залізного віку, подалися на «Олімп ясний, один лиш сум залишивши умирущому люду» (199–200); згадаймо у М. Зерова: «люд смутноокий».

Але повернімося до тих двох Ерід. Чесне, без «чорної» заздрості, суперництво — це напружена праця. Вона, за Гесіодом, загалом є умовою існування людини. Поет не уявляє собі людини поза працею. Непрацьовитого й боги не можуть полюбити; працьовитого — люблять. Тим-то вони «не на поверхні тримають усе потрібне людині», інакше вона могла б не працювати» (42–43), тож і людиною б перестала бути. Прихованим був і вогонь. А що «хитромудрий» Прометей викрав його для людей (51–52), то зробив для них не вельми добру послугу — «на превеликі собі й прийдешнім людям страждання» (56). Цю думку, до речі, розвине згодом Горацій: «Так, зухвалий Япета син / дав людині вогонь, хитро украдений / із етерних палат, — і вже / за сухотами вслід свіжих гарячок рій / землю заполонив, а смерть / неминуча колись, але повільна ще, / відтоді наддала ходи» (Оди, І, 3)[4].

А ті страждання, що їх обіцяє людям Зевс, самі ж вони, люди, й готуватимуть собі: «Що буде згубним для них, того жадатимуть серцем» (58). Не забув тут поет про зловтішну усмішку, чи навіть сміх Зевса: знав же «людей і богів усіх батько,» (59), що проти «згубного», того, що прекрасне зовні й гидке всередині (далі — історія зі «скринькою», точніше з «бочкою» красуні Пандори), людині годі встояти. Знову ж — виразна спроба засобами міфології пояснити вже не тільки видимий космос, а й невидимий, мікрокосм, внутрішній світ людини, — звідки всі ті «брехні, крутійства, вдача лиха, до підступів скора» (78), звідки всі біди, якими «сповнена земля, ущерть переповнене й море» (101).

Ось тут і починаються найвідоміші пасажі поеми про чотири віки — людські покоління, що змінювали одне одного, точніше — про п’ять: між мідним і залізним віком Гесіод поміщає ще одне — покоління героїв (подальші поети його опускають), що викликано було, припускають дослідники, чисто релігійними вимогами, зокрема, вшануванням предків.

Міф про чотири віки в поетичній формі представляє уявлення стародавніх про поступове «погіршення», «здрібніння» людей, що можна б увиразнити одним словом: «деградація» (лат. degradatio — сходження сходинками вниз; пор. англ. «descendant» — нащадок, тобто той, хто спускається вниз; щось подібне в нас: спадкоємець). Це уявлення в поетичну формулу увібрав Горацій наприкінці однієї із своїх «Римських од» (III, 6): «Чого не сточить Часу злобливий зуб? / Батьки минулись, гірші, ніж предок був, / на світ явивши нас, марніших, / ми — ще марніше дамо поріддя». Пригнічений кривдами свого часу, залізного віку, Гесіод прохоплюється непідробним зітханням: «О, якби-то не жить мені в п’ятім людей поколінні — / Чи то умерти б раніш, а чи родитись пізніше!» (174–175), що через віки знайде відгомін у Сенеки («Чому мене кинуто саме у цю точку часу?»), а згодом — у Паскаля: «Чому я опинився саме у цій точці часу й простору?»…

«Злу вже ніщо на заваді не стане» (201) — вкрай песимістична кінцівка розповіді про тих п’ять, одні від одного гірших, людських поколінь. Одразу ж після цього й читаємо згадану вже, вперше засвідчену в літературі, байку — про яструба й солов’я (202–211), що в алегоричній формі мовить про разючі несправедливості тодішнього життя — про пиху та захланність беотійських володарів-дарожерів. І такий же песимізм — в останніх рядках байки: «Глупий — хто із сильнішим надумав посперечатись: / не переможе, а до ганьби — ще й муку приточить».

Далі — засторога для Перса: «Ти ж голос правди, Персе, почуй, а гордині — цурайся». Згодом, показавши, як гарно живеться там, де злагода й справедливість (згадуємо співану у нас пісню «Де згода в сімействі…»), і, навпаки, які біди зсилає Зевс на кривдників, — перестерігає й самих володарів: «Дбайте про те, владарі-дарожери, щоб не чинити / Кривди, а щоб кривосуддя чинити — й не помишляйте» (263–264).

Після цих засторог починаються стислі, часто в межах одного гекзаметра, моральні настанови (265–382), які могли б існувати й поза рамками поеми саме як афористичні повчальні вислови. І тут, щоб іще більше проакцентувати чорну несправедливість, з якою зустрічається в житті проста людина, поет озвучує парадоксальне зізнання: «Нині й сам між людьми жити чесно я не хотів би, / й сина б до чесності не закликав: що менше у кого / честі, то швидше такий доможеться правди у світі» (270–273). Але одразу й спохоплюється: «Та Громовержець, вірю, однак, цього не потерпить». І, врешті, — найповажніша засторога: «Хто ж неправдиві даватиме покази, хто присягає / криво, хто Правді ран завдає, лиходій з лиходіїв, — / хиріти будуть у нього нащадки, щораз марніші» (282–284). При тій засторозі знову мимоволі згадуємо Горація: «…ми — ще марніше дамо поріддя»…

У деяких настановах морально-етичного характеру знаходимо тонкі психологічні спостереження, що засвідчують зацікавлення Гесіода внутрішнім світом людини, станом її душі — настроями: «Щирий дарунок — добро, грабунок — зло, гідне смерті. / Хто ж бо від серця дає, такий і радітиме серцем, / хоч би й багато давав, на душі йому весело буде. / Хто ж самовільно урве щось собі, нахаба без стиду, / хай якусь дрібку, та дрібка йому тягарем буде в серці» (356–360). Втім, зауважмо, якщо той нахаба — без стиду, то ледве чи відчуватиме якийсь тягар чи докори сумління. Ось чому тут так часто звучить поняття «сором», втрата якого — загалом втрата людяності.

І лише у другій половині поеми, починаючи з 383 вірша, мова заходить про зазначені у заголовку «роботи». Ця частина починається з погляду на зоряний «годинник», який вказує хліборобові, що й коли робити: «Щойно Плеяди, доньки Атланта, з’являться в небі — / жнива розпочинай, а заходять — берися до плуга». У низці практичних порад, іноді дивних для нас, іноді таких, що й усмішку викликають, пізнаємо побут і звичаї простих селян, чуємо їхні голоси (453–454), переймаємось їхніми настроями (451); а завдяки реалістичним описам, здається, й самі всім тілом відчуваємо то потужне дихання пронизливого північного Борея, — наче таки ми йдемо, нагнувшись, із ціпком, проти вітру, наче й нам січе в очі сніг, як у нашому січні (533~535), — то озвучену лящанням цикад жагучу спеку (582–588), то, знайшовши затінок, за приписами стародавніх, розводимо джерельною водою «біблінське вино», аби, присівши на травиці в колі беотійських рільників, запивати скромний полуденок (589–596): художнє слово, «дар безсмертних богів», розмиваючи часові й просторові межі, єднає людей, дарма що вони — «смертні»…

Море, без якого греки й не мислили себе, яке так багато підказало їм у створенні зображувальних засобів та в пізнанні світу, те море, коли йдеться про торговельні дороги в ньому, у розважних і поміркованих викликало не вельми велике захоплення, радше — недовіру, надто вже різними були ті дві борозни: на суходолі — й морі; одна тривка й родюча, друга — зникома, безплідна («безплідне» — й море у Гомера). Тож і Гесіод, що твердо стояв на скропленому своїм потом ґрунті, — не з тих, хто закликає, надто з весною, до плавби: «Серце до неї, бач, не лежить: якась вона, наче / крадена. Тут не уникнеш біди…» А далі, продовжуючи, поет започатковує думку, яку, гадаємо, розвине згодом Софокл у т. зв. «гимні людини» з «Антігони» (331–363), що насправді є виразним застереженням. І знову ж — Гесіод: «Але люди — немовби / розум засліплено їм — і в таку рушають дорогу: / не багатіти для них — то все одно, що не жити» (684–686). Справді, «жити, щоб працювати» (згадаймо Франка) і «жити, щоб багатіти» — протилежні життєві засади.

І хоча поет не раз плив морем на змагання рапсодів і «лише дещо знає про судна, кілками позбивані густо» (654–660), все ж не вагається викладати поради мореплавцеві, бо ж не з досвіду знає все це — від Муз (662). Вони й тут, ті поради, починаються з погляду на зоряний «годинник» (619–620). А втім, скільки б не було тих порад і хай яким вдалим було б плавання, — «та із поверненням не зволікай — поквапся додому…» Всюди добре, а вдома найліпше, — вторуємо й ми закоріненому у рідну землю беотійському мудрецю.

Три ключові поняття, якщо б ми хотіли підсумувати Гесіодові поради, найчастіше повторюються впродовж поеми: 1) догідний час в усьому, 2) міра в усьому, 3) належний порядок; у римлян: occasio, modus, ordo. Вони ж, особливо два останні, — ключові й у Горація, який у «Поетичному мистецтві» радив гортати еллінських поетів «нічною й денною рукою», а «порядок», переходячи з господарської ниви на літературну, називає «світлим» (lucidus ordo). Тут спадає на думку поетична фраза нашого Григорія Кочура, що й давньогрецьких ліриків перекладав: «Мої рядки і я навколо сам»… Гесіод поєднував і те, й те: дбав про рядки на обох своїх нивах — господарській і літературній…

І все-таки, передусім, — праця. Чесна праця, що є джерелом усіх чеснот, на противагу до бездіяльності (згадаймо пізніших стоїків), що розслаблює людину і є джерелом усіляких пороків. Звідси — похвала ранку, порі дня, яку так часто оспівували античні життєлюби, згодом — автори доби Відродження, закликаючи людину до бадьорості, до дії (естетика надвечір’я — знак романтичної доби): «Ранок, повір, — то добра третина всієї роботи; / ранок — підмога в дорозі твоїй, у праці всілякій; / ранок і будить, і кличе людей у дорогу рушати», / він же й чимало волів під ярмо, орати, підводить» (578–581); звернімо увагу на проакцентоване анафорою, на початку рядка, слово «ранок». Як тут не згадати нашу хліборобську приказку: «Хто рано встає, тому Бог дає»?.. (у Гесіода: «Працю полюбиш — значно миліший богам тоді будеш»).

Після «професійних» порад, що стосуються мореплавства, — ще один блок морально-етичних сентенцій зі сфери життя загалом: коли одружуватися, з ким заводити дружбу, як поводитися під час гостини, як ставитися до богів, до навколишньої природи (отже, до всіляких божеств), зокрема до річок та джерел тощо (695-769). Врешті — дні, обіцяні у заголовку: які з них сприятливі, а які — не сприяють тим чи іншим роботам або діям. Усе тут — зі сфери народних повір’їв, прикмет та передсудів, до чого консервативні беотійці були особливо схильні. Втім, що для нас — лише смішний забобон, те для тодішнього селянина було чимось аж надто важливим.

І ось — кінцівка поеми:

У тому «щасен і благословен» — увесь Гесіод: хай скільки мав життєвих клопотів і робіт, хай яка скупа усмішка на його обличчі, а усвідомлення того, що сам він ніколи не переступав меж дозволеного, що живе за законами Справедливості, дає йому найвище благо — душевний спокій, якого не здобути за жодні багатства. Те «щасен» (грец. olbios, лат. beatus) знайде своє далеке відлуння у знаменитій Горацієвій фразі з його епода: «Beatus ille qui procul negotiis…» — Щасливий, хто, далеко від тих справ усіх, / живе, як давній люд колись: / оре собі волами поле батьківське, / про зиск не помишляючи. Воно й нині, те «щасен і благословен», озивається ностальгійним щемом у серці зануреної у «справи» й «клопоти» людини урбанізованого світу…

А попри те Гесіода називають песимістом. У нього й справді чи не найпохмуріші візії майбутнього, що очікує людей (Р. 178 наст.): «Ще й не такі їм готують боги, ще важчі, клопоти […] Діти — батьків на схилі їх літ шанувати не будуть […] Піде розбій: одні одним міста почнуть руйнувати; / Сила присяги, право, добро — не матимуть більше / Аніякої ваги, зате злодій, хапун і нахаба — / Матиме шану-хвалу, кулак буде правом: не стане / Сорому. Чесну людину — підла кривдити буде…»

Vates (лат.) означає не просто «співець», а «віщий співець», адже він, «обранець муз», як і вони, може оспівувати «те, що тепер є, що буде колись, і те, що було вже». Але співець у тодішні часи, хай як його не обдаровували б музи, ледве чи зміг би уявити собі, які засоби для руйнування міст винайдуть ті люди, в чиє прийдешнє він зазирає.

Втім, чи справедливо називати песимістом того, хто проспівав гимн праці й правді, хто сам працював, не покладаючи рук і жив по правді?.. Так і хочеться вірити, що на цей «відсоток блага» на тлі загального занепаду (Р. 179) покладав надії й Гесіод, як покладаємо сьогодні й ми. Тут і спливають на думку такі теплі й світлі рядки уже згаданого нашого поета, який теж співав для народу, — С. Руданського, що услід за Вергілієм, шанувальником «аскрійського співця», таки вірив у кращі часи: / Та гей, бики! Зерно поспіє, / Обіллє золотом поля, / І потече ізнову медом / І молоком свята земля. / І все мине, що гірко було, / Настануть дивнії роки… / Чого ж ви стали, мої діти? / Пора настала! Гей, бики!»

Гортаючи «Роботи і дні», читач не раз матиме нагоду всміхнутися, скажімо, коли автор поеми, корінний селянин, напоумляє легковажного господаря: «Глупий! Не знає, що віз — то сотня частин усіляких!» — та й як не всміхнутися, уявивши собі сучасний, космічний, «віз». Але, всміхнувшись, матимемо нагоду й подивуватись: яка неосяжна різниця між тими двома «возами» і яка незначна — між людьми; нинішня людина назагал залишається з тими ж вадами, які так засмучували автора-селюка, що жив мало що не три тисячоліття тому, ба, ще й поглиблює їх — у своїх захопленнях матеріальним та в неувазі до духовного, у переступах належної міри, передусім у тому, що стародавні (та й нинішнє християнство) називали гординею (грец. hybris), — зневажливого ставлення до природи, до землі загалом. У Франковому: «Земле моя, всеплодющая мати…» — ще триває відлуння тих персоніфікацій, про які щойно мовилось; ще пульсує живе чуття єдності людини, часточки, — з неосяжним, незбагненним Цілим.

І тут нас навідує думка: праця, яка «зміцнює тіло», мала б іти в парі зі Словом, що зміцнює і формує душу («Пісня і праця — великі дві сили») — цю пару поєднував у собі автор «Робіт і днів». Іншими словами, гуманітарні науки, тобто ті, що формують людину, роблять її прекрасною (лат. «forma» — краса), гідною цієї назви — «людина», мали б мати принаймні таке поцінування, що й точні науки. Але, зі стрімливим розвитком останніх, терези схилились не на користь гуманітарії (ще від знаної «суперечки ліриків і фізиків»). А щоб виразніше усвідомити собі, про що ця суперечка, пригадаймо: ліра — символ душі, її струн, її настроїв…

Ще один твір Гесіода — «Щит» (Aspis), або «Щит Геракла», належить поетові принаймні у тій частині тексту (1-57), де мова про Алкмену та її чоловіка Амфітріона, отже й про Зевса, від якого вона привела на світ Геракла; це — фрагмент уже згадуваного, що не зберігся до нашого часу, Гесіодового «Каталогу жінок». Подальший текст «Щита» за формою нагадує жанр елліністичних епіллій, тобто невеличких епосів, де поет опрацьовував якийсь окремий епізод, намагаючись дорівняти або й перевершити в мистецтві опису епічного співця. Тут, у «Щиті», як уже згадувалося, — спроба розвинути й по-своєму подати знаний опис щита Ахілла з XVIII пісні Гомерової «Іліади».

Перше, що впадає у вічі, — це прагнення автора в найменших подробицях описати цей дивовижний мистецький виріб, «дивне диво для ока» — щит Геракла (139–320). Схожі різьбярські витвори, певна річ, були на той час, і саме вони спонукали поетів створити й собі, вже засобами слова, фантастичний диво-щит. Такими описами рясніє, зокрема, елліністична епіграма: поети-епіграматисти мовби змагаються з майстрами різця чи пензля — прагнуть показати, що й стилос, як і різець, може з такою ж чіткістю передати найтонші риси зображуваного. Так і «Щит» — своєрідний «екран», на якому від його центру розгортаються найрізноманітніші картини чи кадри, що поєднуються між собою найчастіше засобами контрастного їх зіставлення. «Щит», загалом, — то наче багатопланова картина, яка промовляє (від гуку боїв — до співу цикади), на відміну від пластичного витвору чи справжньої картини, яка мовчить.

У центрі щита, що «сяє, наче сонце» (кажемо: разить очі) — жахний змій з Ерідою на чолі. Змій — наче близьким планом: бачимо його хижий вишкір — два ряди білих зубів та вогненні очі, що сиплють іскри навсібіч. Зображення Еріди, зрозуміло, веде за собою сцени боїв, де зорові й звукові образи (у бою чутно навіть скрегіт зубів Геракла) творять справді дивовижний ефект присутності: здається, що оглядаємо сьогоднішні фантастичні фільми, де являють свою залізну могуть потворні роботи-руйнівники; з тією різницею, що ми бачимо все це на реальному екрані, а античні — на «екрані» своєї уяви: вони і сприймали, і творили водночас. Із таким самим вражаючим натуралізмом описані й хижаки, що зітнулись: «дикі вепри — і з очима вогнистими леви». Далі — традиційна тема: боротьба Лапітів з Кентаврами, перелік імен усіх тих, хто, «мовби живі, поривались грудьми на ряди супротивні». Кульмінація тих бойовищ — Зевсова донька, Афіна, що «прагнула очолити змаг той кривавий — / спис — у правиці, на голові — шолом злотосяйний, / шкура козяча на плечах — у вихорі бою кружляла» (197–200).

Після тієї оглушливої какофонії бойовища, разючим контрастом, — милозвучний хор богів, Аполлона і Муз; погідні, пісенні «змагання безсмертних». І, відповідно, — мирні образи: тиха морська гавань, дельфіни, що випірнають з моря, риболов із наготовленими в руках сітями, щоб кинути їх у море. Далі — так само: то міфічні постаті (Персей, що наче летить над щитом, страхітливі Горгони), то реальні сцени — два міста; одне в часі війни, з найдетальнішими, моторошними у своєму натуралізмі описами боїв; друге — у спокої: мовби йдучи його вулицями, бачимо й чуємо все, чим живе мирне місто: весілля, грища, гостини й танці, жнива, збір винограду, сцени з полювань, кінні перегони… І все це, врешті, обіймає велетенська кругойдуча ріка — Океан.

З таким самим реалізмом, де все вражає зір і слух, із розгорнутими гомерівськими порівняннями (374–378; 386–391; 402–411 та ін.), з контрастами, що підсилюють fortissimo епічної розповіді, зображено й двобій Геракла з Кікном та з самим Ареєм. Отож, хай переважна більшість цього твору й не належить Гесіодові, художнє звучання «Щита», яскраві візії, що розгортаються на ньому — чудове свідчення тяглості поетичного мислення стародавніх, їхньої уваги до слова, засобами якого з високою майстерністю представлено неосяжне розмаїття людського життя, яке так болісно хитається між страхіттями війни і радощами, що їх дарує людині мир.

Дещо варто сказати й про перекладацькі клопоти. Щодо гекзаметра, який вже давно побутує у нашій перекладній та оригінальній літературі, то тих клопотів у досвідченого перекладача найменше — він, сказати б, мислить гекзаметром: оригінальна фраза одразу ж набуває гекзаметричного подиху. Той «подих» має відповідати поетичному образові оригіналу (поезія — єдність сенсу й звуку), скажімо, в таких рядках: «Аж колихнувсь Олімп, як ступила стопа Громовержця, / що із престолу схопивсь — земля аж ахнула важко». Зайве казати, що читачеві не потрібно думати тут ні про дактилі, з яких складено вірш, ні про хореї, які подекуди виступають замість спондеїв, ні про цезури, тобто паузи в межах віршового рядка, — йому треба читати (бажано повільно) — і бачити, як бачили, слухаючи співця, у давнину.

Подих — це життя. Гекзаметр живий — завдяки його ритміко-інтонаційному розмаїттю, що досягається в метричній, тобто часокількісній системі віршування античних поетів замінами дактилів (одного довгого й двох коротких складів: ( — ‿‿ ) — двома довгими складами, тобто спондеями ( — — ). А що у нашій системі віршування довгий склад просто наголошуємо, то спондей фактично стає хореєм ( — ‿ ). А втім, такі заміни вкрай потрібні, інакше гекзаметр стає нудним, аж ніяк не засобом художньої експресії; отримуємо не поезію, не єдність сенсу й звуку, а формально вкладений, нерідко таки «втиснений» у метричну схему гекзаметра «зміст» твору, — вірші без подиху, мертві вірші.

Обмежимось лише одним прикладом — щойно наведеними двома рядками з «Теогонії» (842–843). У першому рядку — одна заміна: «Аж колихнувсь Олімп, як ступила стопа Громовержця…» Виділені склади мали б звучати спондеєм, тобто протяжно; у нашому вірші, — формально, хорей ( — ‿ ). Але читач, який, читаючи, відчуває і бачить, уявивши собі той божественний Олімп, що колихнувся під стопою Громовержця, прочитає таки протяжно — вловить, хай далеке, відлуння античного гекзаметра (голосний «о» у слові «Олімп» увиразнить довготою); впровадьмо дактиль («Аж колихнувся Олімп…) — і поетичний образ миттю пропадає — маємо просто вкладений у гекзаметр «зміст». У другому рядку — дві заміни: «Що із престолу схопивсь — зем|ля аж ахнула важко»; зробімо цей вірш дактилічним — і матимемо не що інше, як формально відтворену схему дактилічного гекзаметра — метричний буквалізм: «Що із престолу схопився — земля вся аж ахнула важко». Зауважмо принагідно: що коротший віршовий рядок (хорей — два склади) — то ширший, вільніший його подих, а що довший (дактиль — три склади) — то наче тісніше йому, тож перекладач «на око» може бачити похибки свого «перевіршування» (був такий термін) і відповідно корегувати «дихання» й «пульс» гекзаметричного вірша, вивіряти його на слух.

Не забуваймо: саме у можливості оперувати часом (довготою і короткістю складів) — чи не найбільший відсоток художньої експресії античної поезії, і саме цей відсоток, залишається, на жаль, поза нашою увагою. Та не лише через відмінність систем віршування: відходимо від повільного, вдумливого читання, від художнього слова загалом, — не диво, що й від рими відходимо: мовляв, щось «несерйозне», «дитяче»; домінує слово інформативне, поквапне, читане подумки, а не мовлене, живе, з усіма його барвами, тонами й напівтонами, яким було воно в античну та й не таку далеку від нас — ще не аж так технізовану, не настільки споживацьку добу.

Антична поезія, передусім епічна, — це низки, переважно складних, епітетів. Давній поет намагався максимально увиразнити те, про що говорив, — хай це «фіалково-темне» джерело на Геліконі чи «гулкогримучий» Зевс у зачині «Теогонії», а хай — опустімось на «грішну» землю — «владарі-дарожери», що водночас були й суддями (нинішнім словом — «корупціонерами»), з «Робіт і днів». Небагато й тут клопотів для перекладача, бо такими епітетами гомерівського зразка, загалом складними словами, рясніє (радше рясніла), й наша поезія, поки ще черпала з народного джерела: орел сизокрилий, лани широкополі, дівка чорнобрива, слова хитромудрі тощо; довелося, звісно, впроваджувати в нашу мову чимало новотворів, як уже наведений, — «дарожери», що не суперечить ні нормативам нашої мови, ані, на жаль, реаліям життя.

Інша річ — імена. Їх в Гесіода — сотні (в «Теогонії» — близько чотирьох сотень). Читач, певно ж, «спіткнеться» об перелік назв дев’яти Муз, що вже казати про десятки імен морських богинь — Нереїд (Т. 243–262), про дочок Океана — Океанід (349–361), про річкових богів (338–345)… Але що для нас — незрозуміло й нудно, те античним насолоджувало слух і зір — поставало образами: це були ймена, які промовляли. Скажімо, Мельпомена — «співуча» (м’яким, мелодійним є саме ймення); Терпсіхора — «та, що насолоджується танцями»… У кожній назві морських богинь — якийсь образ моря: Галена — «морська тиша», Кімодока, навпаки, — «та, що б’є хвилями»… Те саме — й Океаніди, й річкові боги: кожне з імен було, сказати б, озвученим кадром.

Для нинішнього читача нудно, для перекладача — важко. Вписати кожне з імен в гекзаметр справляє неабиякі труднощі. Подекуди доводилося порушувати нормативний наголос, відступати від порядку, в якому ці імена подані в оригіналі. Читач не знайде в перекладі й чіткого принципу передачі назв богів: тут і грецька Гея, і наша Земля; Уран (Уранос) — і Небо, іноді ж — Гея-Земля і т. д. Це, з одного боку, полегшує перекладачеві формувати гекзаметр, з іншого, — підкреслює, єдність божества з його стихією; коли мова про божество чи коли бодай якийсь штрих вказує на персоніфікацію, тоді, зрозуміло, — з великої літери: «широкогруда Земля», «Земля їх зродила й Небо широке» (тобто Уран); коли ж загалом про землю чи небо, тоді — з малої: «широкодорожна земля» (поет дає уявлення про неозорий простір), «зоряне», тобто оздоблене зорями небо. Що ж до персоніфікованих божеств, то тут переважно — українські відповідники: Страх і Жах (в оригіналі Фобос і Деймос); Наступ і Протинаступ; Забуття, Голод, Болісті тощо; оригінальні назви (окрім «Фобоса» і «Деймоса» — супутників Марса) до сучасного читача нічим не промовляли б. І

І ще одне. Перекладач не вдається ні до архаїзації, ні до осучаснення чи українізації своєї версії давнього твору. Епічне полотно — це, якщо вжити граматичний термін, — praesens historicum, теперішнє історичне; на давність вказує не так мова, як численні, духовні й матеріальні, реалії, скажімо, «добре вклади собі в серце», «продумай у серці своєму», «чорна жовч у серце шугнула», «слово крилате», «кітара», «формінга», «агора», «хітон», «кратéр» (посуд) тощо. Давниною дихають і ті складні епітети, що супроводжують чи не кожен зображуваний предмет, людину, врешті, й спосіб мислення давнього автора, особливості його світобачення й світовідчування. А щодо епітетів, то перекладач, уже згадувалось, подекуди передає їх описово, іноді — «розшифровує»; наприклад, замість традиційного «чорний» корабель — «смоляний», бо тільки це хотів зазначити давній поет (судно змазували смолою), не вносячи у те «чорний» жодної емоційної барви. Окрім слів високого стилю (жона, учта, ректи, рожевоперста Еос та ін.), у перекладі часто звучать активні дієприкметники, що додають мові динаміки, збагачують образність, як-от: сліпучий жар, вогню летючого стріли, квітуча врода, з'їдаючі тіло турботи, сяючий Геліос, ріки одвічно текучі, Афіна, війська до бою ведуча тощо (доречно вжиті активні дієприкметники, поєднання дієслова й прикметника, великих двох сил, — окраса поетичного твору).

Чи не найважливішою з ознак давньої поетики є інверсія, змінений порядок слів, що в особливий спосіб формує фразу, додає їй особливої виразності й аромату давнини, а також — перенесення (enjambement), скажімо: «Чорної там землі і Тартара, де непроглядні / мряки, і моря безплідного, й неба, що зорями сяє, / сходяться разом начала всього, водночас і межі / млисті, сирі, що й богам огидно туди зазирнути» (Т. 807–810). Те саме можна сказати й про звукопис вірша, що допомагає почути й побачити те, що змальовує поет: «Батько ж людей і богів, гострий ум, біді тій зарадив: / громом ударив різким — і гуркотом, грому одлунням, / грізно озвалась земля і небо вгорі неозоре» (Т. 838–840). Або: «блиск блискавиць і розблиск громів укупі летючих» (Т. 699).

Чималу роль у гомерівській поетиці відігравав уже згадуваний контраст, зокрема, зіставлення барв, найчастіше — темного і багряного, що мовби спалахом висвітлює образ, посилює експресію: «Жаром з обох боків пойнялося фіалково-темне / море від грому, вогню, блискавок із пащі Тіфона, / і від вітрів налітних, і від буйного полум’я грому» (Т. 844–846). Стисло кажучи, перекладач, тримаючись оригіналу, не тримався слова — намагався загалом бути близьким до першотвору, але разом з тим зробити його якомога ближчим нинішньому читачеві. Від буквалізму, до речі, застерігав інтерпретатора ще Горацій, щоб той «не намагався передавати слово — цим же словом» («Поетичне мистецтво», 133).

Гесіод у Римі не знайшов свого перекладача, як знайшов його Гомер — в особі Лівія Андроніка (III ст. до н. е.), полоненого грека, який переклав «Одіссею» староіталійським, т. зв. сатурнієвим віршем, златинізувавши і форму, й зміст першотвору (це ж, із «Іліадою», зробив наш С. Руданський — зукраїнізував її). А проте і греки, й римляни щедро черпали з творів Гесіода: Архілох, Алкей, Сапфо, Теогнід, Лукрецій, Вергілій, Горацій, Сенека, уже згадуваний Катон у своїх «Дистихах», чимало інших поетів та філософів.

Щоб уявити собі, як виглядало в давні часи це наслідування чи запозичення, варто зіставити, скажімо, відповідний пасаж Гесіода: «А коли квітне будяк, а на дереві, десь поміж листом, / сівши, цикада крильцями тре-лящить, не вгаває / посеред літа у розпалі дня й найлютішої спеки…. / кожна коза найгладкіша тоді, а вино — найсмачніше, / найгарячіші жінки, а чоловіки — найслабкіші» (Р. 582–586) — з лірикою Алкея: «Ну ж бо, груди вином / охолоди — / в небі зоря жахтить! / От же клята пора — літня жарінь / виссала соки всі. / Лиш цикада в кущах — що їй той сквар? — / Із-під крилець тремких / спів лункий видає: / що гарячіш — / то він ляскучіший. / Жарко квітне будяк, / хіть і в жінок — / щонайжагучіша. / А мужам ізсушив Сіріус міць — / стегна і голову»… А ось три Гесіодові гекзаметри (Р. 290–293), з яких Сенека виснує свою філософську прозу (з діалогу «Про стійкість мудреця»): «Коштує поту добро: стрімка туди, довга дорога; / спершу — ледве бредеш, коли ж сягаєш вершини, — / то із важкої — стає та дорога на диво легкою» — і Сенека: «— Але та дорога, на яку вони кличуть, аж надто стрімка й обривиста. — А хіба рівнина веде до вершин? А проте, не така вже вона стрімка, як дехто думає. То лише з перших кроків — скелі й урвища […] Та коли наближаємося, то з того шпилястого пасма проступають окремі вершини, а що здавалося крутизною — постає схилом». Тут знову ж доречно нагадати вислів Сенеки: «Все гарно сказане — стає моїм», тобто, уточнімо, — не за-позиченим, а за-своєним, пропущеним через своє розуміння, свою душу, отже, — оригінальним; «стовідсоткової» оригінальності попросту не буває, адже ех nihilo nihil fit.

У Київській Русі повчальні думки Гесіода, як і багатьох інших античних авторів, стають відомими ще в ті давні часи, коли, з початком XIII ст., читаною стає укладена в XI ст. у Візантії антологія афоризмів під заголовком «Бчела» (про роботящих бджіл — також у «Роботах і днях»). Найвіддаленіше і, мабуть, найвиразніше відлуння Гесіодової дидактики — у «Повчанні» дітям Володимира Мономаха[5], твір, мовби навіяний уже наведеним рядком із «Робіт і днів»: «Діти — батьків, на схилі їх літ, шанувати не будуть» (185). Великий князь київський, письменник, прекрасно розумів, що майбутнє, яким йому бути, залежить від того, як виховаємо дітей, яких засад вони триматимуться. Гесіод, щодо цих засад, — порадник чи не найкращий.

Коли ж мова про переклади, то знайомством із творами Гесіода український читач має завдячувати передусім Іванові Франкові[6], його воістину титанічній праці задля розширення духовних обріїв народу, — щоб він був народом, щоб ніколи не принижувався до юрби. Якщо б ми хотіли стисло, словами самого ж Івана Франка, окреслити його перекладацькі, загалом письменницькі засади, то їх могли б репрезентувати чи не найвідоміші його слова: «Я син народа, що вгору йде…» Хоч був генієм — заперечував це; хоч сягнув вершин ерудиції — не протиставляв себе громаді, яка щойно прагне освіти («Я є мужик…» — як тут не згадати Гесіода?), провадив її до світла: скажімо, читав селянам «Одіссею» в перекладі П. Ніщинського. Одне слово, «для голодних пік сквапливо / разовий, не панський хліб» («сквапливо» набуває тут ще й іншого сенсу: коротке слово про свій переклад Гесіода І. Франко датує кінцем серпня 1913 р., за неповних три роки до відходу з життя). Саме «хліб» — просту, здорову поживу, а не на догоду юрбі, щось підсолоджене, пусте, розважальне, що аж ніяк не поведе вгору. І. Франко, великий поціновувач саме грецьких авторів, Гесіода називає «одним із світочів всесвітньої літератури» (т. 8, с. 312).

Отож, хоча не знайдемо у Франка довершеного, динамічного гекзаметра (подекуди — лиш його імітація), стилістично вивіреної лексики, ні послідовного відтворення семантики реалій, зате відчуємо епічну напругу «Теогонії» та «Щита Геракла», живий подих «Робіт і днів» (у Франка — «Діла й дні»), високий пафос повсякденної праці, такий співзвучний із Франковим «Працювать, працювать, працювати…» А попри те навіть у Франка, що варто відзначити, помітні, ще від Котляревського, Гулака-Артемовського й Степана Руданського, сліди українізації античного твору, заниження стилю й навіть бурлеску: Афродіта, скажімо, — «моргуха» (як Горацієва Левконоя у Тараса Франка — «білявка»); Музи — «штукарки», як і Прометей — «штукар»; богиня — «преподобна»; Кронід, або Кроній (син Кроноса) — «Кронієнко»; син Амфітріона — «Амфітріоненко»; є тут «королі», «царі», є «панна»; є вкраплення саме українського фольклору: «темная нічка», «темнеє море» тощо. Свій переклад Гесіода, як і більшість перекладів з античних авторів, І. Франко супроводжує розлогими студіями, якими впроваджує читача у світ автора, загалом давньої культури, а при зіставленні «Щита Геракла» з відповідним місцем «Іліади» (XVIII, 468–608), ще й подає цей доволі розлогий пасаж у своєму перекладі.

Понад третину поеми «Роботи і дні» добірною українською мовою, з тонким відчуттям і глибоким знанням першотвору переклав В. Свідзінський[7], розбиваючи текст, як і Франко, на тематичні розділи і відповідно їх називаючи: «Пандора», «Оповідання про п’ять поколінь», «Поради», «Хліборобська робота», «Зима», «Літо», «Поради мореплавцеві», «Вибір жінки». Цей переклад був би зразковим, якби не одноманітний, майже суцільно дактилічний, гекзаметр, що неодмінно, хай якою соковитою не була б мова, «присипляє» читача: «Скрили безсмертні від смертних джерела життя. А то легко / можна було б чоловікові протягом дня роздобути / стільки, що мав би на рік споживати, не знаючи злиднів». Така монотонність позбавляє вірш експресії, що вже казати про єдність сенсу і звуку — зображувальну функцію акцентованого нашою мовою квантитативного вірша?.. Такий же, послідовно дактилічний, одноманітний гекзаметр і в М.  =Білика, перекладача Вергілієвої «Енеїди». З тією різницею, що ні мовою, ні стилістичним чуттям зрівнятися з талановитим, оригінальним поетом В. Свідзінським він, звісно ж, не міг.

Деякі фрагменти з «Робіт і днів», уже в наші дні, для підручника з античної літератури (К., Либідь, 2001) переклала Нінель Пащенко.

Пропонований переклад — спроба подати поетичні твори Гесіода в цілості, оцінити, у передмові й коментарях, їхню пізнавальну вартість, і не лише стосовно давніх часів: приглядаючись до тодішньої людини, у дзеркалі віків, краще пізнаємо й себе, нинішніх. Та й писали вони, стародавні, як це сказав Сенека у «Листах до Луцілія», — для прийдешніх поколінь, для нас, для вічності.

Якщо б, насамкінець, буквально у двох словах, ми хотіли підсумувати сказане про співця богів і землі та про дві його поеми — «Походження богів», «Роботи і дні», то це могло б бути відоме латинське гасло: «Ora et labora» — молись і трудись. Молись і дякуй богам, бо ж «од них усі блага». Трудись, бо без труду та пошанування Правди людина — загалом не людина. Що ж до «Щита», то він мовить сам за себе: бери його до рук, щоб захистити від загарбника й нероби, від «неситого ока», плоди чесної своєї праці, яка так обширно й тепло зображена на щиті, — захисній зброї.

Походження богів

Роботи і дні

Щит Геракла

Інформація видавця

УДК 821.124'021(37)

С 31 Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла / пер. Андрій Содомора. — Львів : Апріорі, 2018. — 136 с.

ISBN 978-617-629-490-0

© Содомора А., переклад, передмова, коментарі, 2018

© Дзиндра В., обкладинка, 2018

© Видавництво «Апріорі», 2018

ISBN 978-617-629-490-0

Співець богів і землі • 3

Походження богів • 33

Роботи і дні • 77

Щит Геракла • 115

Науково-популярне видання

ПОХОДЖЕННЯ БОГІВ • РОБОТИ І ДНІ • ЩИТ ГЕРАКЛА

З давньогрецької переклав

Андрій Содомора

Видавець Мар'ян Кос

Дизайн обкладинки Вікторія Дзиндра

Літературний редактор Тетяна Хоменко

Технічний редактор Надія Стахур

Свідоцтво держреєстру: серія ДК № 3684 від 27.01.2010 р.

Підписано до друку 23.11.2018 р. Формат 60x90/16.

Папір офс. Друк офсетн. Гарнітура Georgia.

Умовн. друк. арк. 8,5. Умовн. фарбовідб. 8,84.

Обл.-вид. арк. 7,26. Наклад 1000 прим.

ПП «Видавництво «Апріорі»

79000, м. Львів, вул. Сковороди, 4

тел./факс (032) 235-62-18,

моб. 095-64-54-255, 067-314-05-10.

Для листування: 79000, м. Львів, а/с 242,

e-mail: apriori.knyga@gmail.coni,

Т. — «Походження богів» («Теогонія»); Р. — «Роботи і дні»; Щ. — «Щит Геракла». Цифри означають номер віршового рядка.

Hezjod. Narodziny bogów (Theogonia). Prace i dni. Tarcza. — Warszawa, 1999.

Цит. за: Эллинские поэты / пер. Вересаев В. В. — М. : Гос. изд-во художественной литературы, 1963. — С. 367.

Тут і далі віршові цитування — в перекладі автора; інші — зазначені окремо.

Про це, зокрема: Тарасова Н., Конєва Т. «Жодна робота не чинить ганьби, лиш неробство ганебне» (Гесіод. «Роботи і дні». Володимир Мономах. «Поучения») / Н. Тарасова, Т. Конєва // Філологічні науки: зб. наук. праць. — Полтава, 2011. — № 8. — С. 14–23.

Франко І. Поетичні переклади та переспіви / Іван Франко // Зібр. тв.: у 50-и т. — Т. 8. — К.: Наукова думка, 1977. — С. 313–357.

Свідзінський В. Переклади. Статті. Листи / Володимир Свідзінський // Твори: у 2-х т. — Т. 2. — К.: Критика, 2004.

Геліконські Музи — також піерійські, олімпійські; від гірського пасма Гелікон та Парнас (Середня Греція) із священним Кастальським джерелом; узгір’я Піерії під Олімпом — улюблена оселя Муз; а ще — Теспіади, від міста Теспії, що на південному схилі Гелікона.

…круг джерела… й вівтаря… — мова про старовинний ритуальний танець (choros) — хоровод, учасники якого (зазвичай однієї статі), побравшись за руки, співаючи, ходять по колу; тут — довкола священного джерела й вівтаря; такі танці часто описує Сапфо у своїх піснях: «Засяяла повня — і дівчата / довкруг вівтаря за руки взялися». Про «мелькання» ніг у танці — в Гомера («Одіссея», VIII, 263–265). Зевс — Кроній, Кронід, син Кроноса, що представляє друге покоління богів; син Урана (Неба) і Геї (Землі). Атрибутом Зевса (й Афіни) була егіда (aiks, aigos — коза), козяча шкура, щит, обтягнений тією шкурою Зевсової годувальниці — кози Амальтеї.

Пермес — потік, що пропливає через Аскру, батьківщину Гесіода; з цим потоком зливається Олмей (нині Kefalari).

Аргос — місто на Пелопоннесі, осередку культу Гери.

…яснооку… — постійний епітет Афіни «glaukopis» передають або як совоока (glauks — сова), або як ясноока (glaukos — світлосиній, сяйливий).

Діона — тут, як зауважують давні коментатори, — одна із німф (353), а не, як у Гомера, матір Афродіти.

Япет (Iapetos) — син Урана і Геї, батько Прометея.

Океан — велетенська ріка, яка, за Гомером, омиває пласку землю; бог тієї ріки.

…самі животи… — тобто споживачі хліба, далекі від поетичного слова.

…правдиво… про неправдиве… — мова про поетичні твори, де багато вигадок, — і про достовірні розповіді.

…гілку лаврову… — в оригіналі skeptron, берло, яке брав у правицю кожен, хто хотів мати слово на зібранні; лавр посвячений Аполлонові, проводареві Муз.

…жагу вдихнули… — звідси — натхнення (у Франка — «вітхнули», «вітхнення»).

…і майбутнє… оспівувать, і проминуле… — на що здатний лише віщий, натхненний божеством співець (лат. vates).

…усе про дуби та про скелі… — тобто про те, що не стосується теми твору, казкове; дуби, скелі, струмки — найхарактерніші елементи греко-римського краєвиду, як, скажімо, у Горація: «Серед інших джерел першим тебе назвуть, / хай-но вславлю я дуб, що понад скелею / висне, звідки збігають / гомінливі твої струмки» (Оди, II, 13). Пор. також: «Тож не із дуба ти виріс, як в байці старій, не із скелі» («Одіссея», XIX, 163).

Тож розпочнімо од Муз… — від тих, хто й надихнув поета до співу; так починаються Гомерові й інші поеми.

Земля, Небо — Гея, Уран.

Мнемосіна — персоніфікована пам’ять, богиня пам’яті (пор. «мнемотехніка»).

…рік закругливсь… — рік (грец. eniautos, досл. сам у собі) зображували у вигляді змії, що тримає у зубах свого хвоста: циклічний час; сьогодні превалює лінійний — цифрами, що біжать у безконечність.

Гімерос — бог любовного бажання, туги, знемоги; похідними від цієї назви рясніє любовна лірика Сапфо. Харити (charieis — приємний, знадливий) — богині краси й радості. За Гесіодом, їх було три: Евфросіна (Добродумна), Талія (Квітуча), Аглая (Блискуча); у римлян — Грації.

…закони… звичаї добрі… — закони (грец. nomoi, лат. leges) і звичаї (грец. ethea, лат. mores) — ключові поняття морально-етичної філософії стародавніх; триматися давніх «добрих» звичаїв, не переступати праведних законів — засаднича вимога, зокрема, філософів стоїчної школи.

Чорна земля — традиційний, гомерівський епітет землі — чорна; у нас здебільшого — сира; чорна — рілля.

Із владарями, гідними шани… — мова про басилевсів, «царів», що виводили свій рід від богів подібно до того, як Зевс успадкував свою владу від Кроноса. Накреслений тут ідеальний образ володаря (як, наприклад, Одіссей у Гомера) далекий від представлених у Гесіода «владарів-дарожерів», що були водночас і суддями.

…не згадає про темну серця журбу… — музика, тобто «мистецтво Муз», — це світло, що розвіює темну журбу; так і Діоніс, покровитель виноробства, бог, що радість дарує (Т. 941, с. 72); пор. у наших піснях: «…бо правдиве тільки в світі / музика й вино».

Радуйтесь… — давні елліни при вітанні зичили щастя, радості: Chaire — радій (подібно й ми, прощаючись: «Щастя-здоров’я!»); людина, що втратила радість життя, вважали вони, — мертва людина. Філософію серця (сковородинське «веселіє серця») стародавні не протиставляли філософії розуму: у Гесіода часто: «розваж у серці своєму».

Традиційні епітети моря (грец. pontos споріднене з нашим «путь») — солоне, безплідне, безмежне, жорстоке та ін.

Земля… море… небо… — світ у трьох його видимих поставах.

Хаос — етимологічно: зів, розщелина (від chaino — розкриватися, роззявляти рот), загалом «простір».

Етер — досл. «блискучий» — простір, де перебували боги; за пізнішими уявленнями — окрема, п’ята, небесна стихія («квінтесенція»), з якої постали небесні світила.

…гори… богинь укриття… — музи, етимологічно, — «жительки гір».

Перераховуються Титани та їхні дочки.

Бронт, Стероп, Арг — досл. «гримучий», «блискавичний», «палаючий» — епітети грому, який гримить, блискає, вражає вогнем.

Еринії — богині помсти, зокрема, — за пролиту кров роду, а також за порушення узвичаєних стосунків між рідними.

…мелійськими звуть їх… — серед дріад, опікунок дерев, були й меліади, що опікувались ясенами (грец. melia — ясен); з ясена виготовляли списи: «ясеновий» — традиційний епітет списа.

Діва — Афродіта, «народжена з піни»; Кітера, острів на півдні Пелопоннесу, — головний осередок її культу; улюблене місце перебування богині — Кіпр, звідси й один із її епітетів: Кіпріда.

Шепіт дівочий… — гарно про ті «шепоти» Горацій наприкінці своєї оди (І, 9); про усмішку Афродіти — Сапфо у першій своїй пісні, «Гимні до Афродіти»; див. прим, до Т. 573, с. 58.

…посягти… посміли… — у дієслові «посягти» (titaino) — натяк на етимологію назви «Титани».

Кончину жахну… — тут — раптова, переважно, насильницька смерть (Moros); Кера, Танатос — загалом смерть (пор. «танатофобія»).

Гіпнос — Сон; Видіння — те, що бачимо вві сні, що сниться. Про сон і сонні видіння часто роздумували античні, починаючи від Гомера; не менше — й у нові часи: «О ти, хто спить, скажи, що таке сон?» (Леонардо да Вінчі).

Клото (Прядильниця) — Мойра, що снувала нитку життя; Лахесіс (Дарувальниця) вела її життєвими дорогами; Атропос (Невідворотна) перетинала нитку у хвилину смерті.

Перераховуються морські богині, дочки Нерея, морського діда, покровителя мореплавців. У кожному йменні — якась ознака моря: Галена — морська тиша (пор. у Лесі Українки: «Тиша в морі…»); Кімотоя — навпаки, стрімка хвиля; Кіматолега — яка заспокоює хвилю; Главка — блакитна і т. д. Схожий перелік — в «Іліаді» (XVIII, 39–49).

Гарпії — крилаті, з буйним волоссям, що розвівається на вітрі, богині вихору: Аелло (Буряна), Окіпето (Бистролетна).

Греї — старі жінки (досл. сивоволосі) з одним зубом та одним оком на трьох: Пемфредо (Пефредо) — Оса, Еніо — Войовнича.

Горгони — крилаті жінки-страховиська зі зміями у волоссі, з іклами, як у диких кабанів, та мідними кистями рук.

Блакитногривий — епітет Посейдона.

Він першим… — тобто Пегас; легенду про Пегаса як коня поетів створили александрійські поети пізніше, у III ст. до н. е.

Аріми — населення однойменної гірської області в Кілікії (Мала Азія).

Тіфон — син Геї і Тартару (див. Т. 820–868).

Кербер (Цербер) — опис цього потворного пса див. Т. 769–774.

Син Амфітріона — Геракл: Зевс, запалавши жагою до Алкмени, прибрав постать її чоловіка — Амфітріона, тож земним батьком Геракла був Амфітріон, а справжнім, небесним, — Зевс.

Іолай — син Іфікла й Автомедузи, внук Амфітріона й Алкмени, племінник і друг Геракла; опікувався ним бог війни Арей. Перший грецький лірик і найманий воїн Архілох присвятив їм, Гераклові й Іолаю, свій гимн: «Вітай, Геракле, гей, вітай, володарю / сяйливопереможний! / І ти з ним, Іолаю, — славні списники, / сяйливопереможний! / Вітай, Геракле, гей, вітай, володарю / сяйливопереможний!»

Сфінкс — крилате чудисько з тулубом лева й жіночим обличчям (Sphinx у грецькій мові — жіночого роду, досл. Душителька); кадмейці — жителі Фів (заснував це місто Кадм), де й перебувало те чудисько.

…Немейського лева… — Немея — долина в Арголіді (Пелопоннес); Трет, Апесант (331) — гори на південному сході від Немеї.

Істр — Дунай у його нижній течії. Про Істр (Danubius) часто згадує Овідій, перебуваючи у тих краях на вигнанні.

Наст. — перераховуються німфи, богині джерел; їх вважали опікунами хлопців, що стають юнаками. Німфам джерел дарували квіти, вино, кров жертовних тварин; хлопці — пасма свого волосся, що мало сприяти їхньому росту та змужнінню. Знаною є уже згадувана ода Горація до джерела німфи Бандусії (III, 13).

…кожен знає своїх… — кожен грецький край, кожна місцина, шанували своїх богів, рівно ж поважаючи й інших, сусідніх, тож можемо говорити про релігії давніх греків, що разом творили політеїстичне бачення світу.

Тея — дочка Урана й Геї, дружина титана Гіперіона, мати Геліоса, бога сонця, Еос, ранкової зорі, та Селени, місячної повні.

Астрей — досл. «Зоряний», батько всіх зірок.

Ерігенея — досл. народжена рано-вранці, епітет Еос. Ранкова Зоря (Eosphoros — Та, що несе світло, лат. Lucifer) — планета Венера.

Стікс — ріка в підземному царстві (від stygeo — жахаюся); її священними водами клялися боги, вважаючи цю клятву непорушною (400; 775 наст.).

…землі Потрясателю — тобто Посейдону.

Гестія — опікунка домашнього вогнища (у римлян — Веста).

Кронос… поковтав… — Кроноса згодом ототожнювали з Хроносом: час, що дає, те й пожирає; tempus edax rerum (час, пожирач речей — у ваґантів).

Лікт — місто на Криті; в одній із печер поблизу Лікта, за переказом, народився Зевс.

Піто — давня назва Дельф.

Прометей — досл. про-мислитель (думкою сягає вперед); Епіметей навпаки, думає «з запізненням»; пор. «забаву» з тими йменами в оповіданні К. Чапека «Кара Прометеєві».

…жінку… із глини зліпивши… — тобто Пандору; ширше про це — у «Роботах і днях» (42-105).

Ереб — досл. морок, пітьма, крізь яку душі померлих проходять із земних падолів в Аїд.

Мекон — давня назва Сікіона, міста на північно-східному Пелопоннесі.

Сили вогню з ясенів… — тобто внаслідок тертя ясенової деревини.

…іздалеку видний огонь… — Есхіл в «Агамемноні» (280 наст.) описує той чи не перший вогненний «телеграф».

Кульга (Кульгавець) — Гефест, неперевершений майстер-митець; за однією з версій, Зевс скинув Гефеста з Олімпу за те, що той заступився за Геру під час її суперечки з Зевсом; за іншою версією, з Олімпу його скинула Гера одразу ж після пологів, аби приховати каліцтво народженого сина («Одіссея», XVIII, 395–397).

Пас на ній в’яже… — У поясі Афродіти — таємниця її привабливості. Про це — в «Іліаді»: «Світлоузорний, що в нім розмаїті таїлися чари: / запал кохання, жадання жагуче, облесні розмови / та умовляння, що зводять із розуму й найрозумніших» (215–217).

Згубне поріддя жінок… — пор. «Одіссея», XI, 424. Думку Гесіода повторює Семонід Аморгський (VII ст. до н. е.): «Бо жінка — зло, найбільше з тих, які колись / створив нам Зевс». Однак, виводячи походження жінок від різних створінь, він прославляє ту, що походить від бджоли: «Життя від неї і добробут наш цвіте».

…нектар і амбросію… — смертні люди споживають земні плоди, отже, й у землю мусять іти: «А як смертний єси і земнії плоди споживаєш, / ближче підходь, щоб мерщій погибельних меж досягнути» («Іліада», VI, 142–143).

Своєрідне fortissimo поеми: здригнувсь увесь видимий світ (море, земля, небо) і невидимий — Тартар.

Крики… ударялись об зоряне небо… — небо, за тодішніми уявленнями, — це наче гігантський купол із міді («Іліада», XVII, 425). Цікаво, що Поль Верлен, задля колористичного ефекту, теж говорить про мідяне небо: «Le ciel est de cuivre…» (Romances sans paroles, VIII).

Хаос — тут у значенні «простір».

Дев’ять днів і ночей ковадло мідне летіло б… — пор. у нашій казці про Котигорошка, що кидав залізну булаву.

Япета син — тут мова про титана Атланта.

…пес на сторожі… — Кербер (див. прим. до Т. 311, с. 48).

Трітогенія — тобто «народжена над рікою Трітон» (епітет Афіни).

Феміда — богиня правосуддя. Ори (пори року) — її дочки: Евномія (Доброзаконня), Діка (Справедливість), Ейрена (Мир).

Мойри — див. вірш і прим. Т. 218, с. 44; там вони, однак, — дочки Ночі.

Харити — див. прим. до Т. 64, с. 37.

Ілітія — опікунка породіль.

Острах і Жах — Deimos і Phobos, сини Арея, втілення страху.

…радості зичу… — див. прим. до Т. 104, с. 39.

Плутос — бог достатку, опікун урожаю хлібних злаків.

…золотої… Афродіти… — цей гомерівський епітет богині любові пізніші поети полюбляли використовувати у прямому значенні цього слова, як, скажімо, в Антіпатра Тессалоніцького (І ст. н. е.): «Все у Гомера — блиск, але те, що богиню Кіпріду / він золотою назвав — блиск то неабиякий: / З грішми прийшов ти — раді тобі: ні сторож не спинить, / ані на прив’язі пес, що на порозі лежить. / Ну а без грошей — Кербер зустріне. О, грошолюби! / Скільки-то горя-журби бідним ви завдаєте!»

…моцаря Геріона… — див. Т. 278 наст., с. 46.

…ефіопів зродила… — досл. засмаглолицих (Aithiopes); міфічний народ, яким правили Еос, її син Мемнон та Ематіон, син Тіфона та Еос; загалом — темношкірі.

Есона син — Ясон.

Бистрим судном… — мова про «Арго» (грец. argo — бистра, хижа), корабель Аргонавтів, що на чолі з Ясоном попливли у Колхіду за золотим руном.

Хірон — «найсправедливіший з усіх Кентаврів» (Гомер); був учителем і приятелем багатьох героїв.

Латин — міфічний родоначальник племені латинів, що заселяло північну частину Лацію.

Людом тирренським… — тобто етрусками, тут загалом жителями Італії, яку Гесіод уявляв собі острівним краєм — «далекими святими островами» (Т. 1015).

Започаткований тут «Каталог жінок» зберігся лише у фрагментах.

Музи з Піерії… — див. прим, до Т. 1, с. 34.

Це ж бо з волі його… — виразне відлуння — в Архілоха: «Для богів усе легким є: часто тих, хто у біді / впав на чорну землю ницьма, — випростовують, а тих, / хто ступав, високодумний, певним кроком, воднораз — / горілиць кладуть…»

Еріда — богиня ворожнечі і суперництва (лат. contentio, рос. калька состязание). …двох родів є Еріди… — щось на зразок «чорної» та «білої» (грец. zelos, лат. aemulatio) заздрості; ця друга — це палке бажання дорівняти комусь, наслідуючи його чесноти; Гесіод усіляко схвалює її, бо вона заохочує до праці (Р. 20, с. 79).

Біля коріння землі… — див. Т. 728, с. 64.

От і заздрить сусіду сусід… — така заздрість, за Гесіодом, — важливий чинник господарського поступу; про іншу, «чорну», — Горацій, з гумором, у своїй сатирі: заздрісник сохне від чорної жовчі, бачачи, що сусідська коза «несе додому повне вим’я».

…дарожерам… — тобто місцевим урядникам, басилевсам; «dorophagoi», дарожери, — новотвір Гесіода; сьогоднішні хабарники, корупціонери, див. Р. 263, с. 90.

…половина — більше, ніж ціле… — з народної мудрості; пор. наше: «Краще синиця в руці, ніж журавель у небі». Іншими словами: краще мале, чесно зароблене, аніж велике, награбоване майно.

…мальви чи асфодели… — найскромніша пожива для вбогих. Так і Горацій, протиставляючи себе багачам: «Мене ж тим часом лиш оливки, / мальви дешеві й цикорій живлять» (Оди, I, 31).

…могла б і не працювати. — «Бездіяльність — причина всіх пороків», — в один голос стверджували античні. Інша річ — творче дозвілля (грец. schole, лат. otium). Отож «завбачливі» боги навмисно приховали від людини потрібне для прожиття (39), щоб вона не залишалася без діла, загалом, щоб була людиною. «In actu mori» (померти в дії) — підсумували згодом стоїки; «…в праці сконать» — повторить І. Франко.

…корабельне стерно… праця волів… — мореплавство — і хліборобство; перше, орієнтоване на зиск, античні не схвалювали: чи не всі епітети моря — негативні; воно, передусім, на відміну від ниви, яку борознить плуг, — «безплідне».

Япета син — Прометей.

…вкрасти… ухитрився… — після цієї «кражі», за Горацієм (Оди, І, 3, 29 наст.), і почались у людей усі біди, зокрема, — «когорта» новітніх хвороб (сьогодні, до речі, їх нараховують 2000; якийсь відсоток, може, й справді від «неробства» й «пороків»).

…стебло порожнисте — в оригіналі «нартек», рослина з родини окружкових, у серцевині якої можна довго зберігати вогонь.

…мисль… як у пса… — пес для античних був втіленням ницості і безсоромності, про що не раз у Гомера («Іліада», І, 225; III, 180; «Одіссея», XI, 427 та ін.).

Ори — див. прим. до Т. 901 наст., с. 70.

Пандора — тобто «обдарована всіма».

…хлібоїдному люду… — на відміну від богів, які живляться нектаром та амбросією; див. також прим. до Т. 640, с. 61.

Епіметей — див. прим. до Т. 510 наст., с. 56.

Кери — див прим. до Т. 211 наст., с. 44.

…в нещастях-бо швидко люди старіють… — цей вірш знаходимо в «Одіссеї» (XIX, 360).

…з бочки… — мова про пітос (Еразм Роттердамський вперше помилково впровадив «скриньку»), високий, у зріст людини, глиняний посуд, у якому зберігали зерно чи якусь рідину, щось на зразок нашої бочки (Діоген у бочці, тобто — у пітосі).

Тільки Надія одна… — пор. у Теогніда: «Для земнородних людей найкраща з богів — це Надія, / інші покинули все та й подались на Олімп» (1136). А втім, цей же поет пов’язує надію зі страхом — «двома клопітними божествами» (637–638), започаткувавши одну із вічних тем, про страх і надію, у житті людини (див., зокрема: Содомора А. «Афористичні етюди», с. 324–329).

Бродять хвороби… — як у Софокла: болісна хвороба, «наситившись блуканням», повертається до Філоктета («Філоктет», 750–753)-

Тож золотим було перше… поріддя… — окрім усталених згодом чотирьох віків, від золотого й до залізного, у Гесіода ще й п’ятий вік — героїв (Р. 159 наст., с. 86). Серед різних описів золотого віку (Лукрецій, Вергілій, Тібулл, інші поети) найвідоміший — у «Метаморфозах» Овідія (І, 89-112). Найвиразніша поетична формула «деградації» людських поколінь — у Горація: «Чого не сточить часу злобливий зуб? / Батьки минулись, гірші, ніж предок був, / на світ привівши нас, марніших, / ми ж — іще гірше дамо поріддя» (Оди, III, 6, 45–48). Людина, на думку античних, не витримала випробування ні часом, ні золотом; стисло кажучи, золотий вік був на землі, коли золото було під землею. Вергілій, щоправда, у «Георгіках», підтримуючи реставраційну політику Августа, бачив золотий вік у майбутньому — коли людина, позбувшись моральних пороків, здобудеться на нього своєю працею. Оптимістичні ремінісценції щодо цього — й у нашій літературі, скажімо, — у С. Руданського: «Та гей, бики! Зерно поспіє, / Обіллє золотом поля, / І потече ізнову медом / І молоком свята земля. / І все мине, що гірко було, / Настануть дивнії роки. / Чого ж ви стали, мої діти? / Пора настала! Гей, бики!» Оптимізмом саме такого ґатунку сповнена й творчість генія праці — Івана Франка.

Хто ж умирав — немов засинав… — про таку лагідну смерть — у Гомера: «Лагідний сон охопив мене глибоко, змучену горем. / Хай таку ж лагідну смерть Артеміда мені непорочна / Зразу пошле…» («Одіссея», XVIII, 201–203).

…демони добрі… — тобто божества нижчого рівня.

…надто гордими стали… — гордість (hybrys), тобто переступ дозволеного, за що рано чи пізно карають боги.

Із ясенів… — дерева у давніх греків і римлян — жіночого роду; тут, очевидно, мова про ясенових, мелійських, німф (Т. 187, с. 43), що дали початок мужам (пор. «Одіссея», XIX, 163).

Чорної смерті… сонця промінного сяйво. — Померти для сонцелюбних еллінів — значить, як у Гомера, «покинути сонця ясного проміння»; у Тартарі «немає стежки до сонця».

Кадм — див. прим. до Т. 326, с. 49; …Фів семибрамних… — традиційний епітет Фів («Іліада», IV, 406; «Одіссея» XI, 263).

Смерть, межа усьому… — у Горація: «mors ultima linea rerum» — смерть, остання риса усього сущого (Посл., І, 16, 79).

…де землі окраїна… над Океаном… — мова про казкові щасливі острови, де після смерті перебувають душі героїв (пор. «Одіссея», IV, 563 наст.).

О, якби ж то не жить мені… — схожі особисті рефлексії, що пожвавлюють епічну розповідь, згодом стануть окрасою й філософських текстів, наприклад, у Сенеки («Чому мене кинуто саме у цю точку часу?») чи в Паскаля: «Чому я саме у цій точці часу й простору?» (див. далі, прим. до рядка 176).

Нині — з заліза воно… — найемоційніше про залізний вік — вразливий Тібулл у зачині своєї елегії (І, 10). Поет теж жалкує, що він народився у залізному, а не в золотому віці.

Ще й не такі їм готують боги… клопоти… — поет мовби в наш час зазирає, у ще «залізніший» вік.

…родитись почнуть уже з сивиною… — думка про те, що діти народжуються дедалі «дорослішими», побутує й у наші дні, в час стрімкого технічного прогресу.

…не стане сорому… — грец. aidos (відчуття сорому, пошани, благоговійного страху перед богами) — часто вживане у Гомера поняття, що поєднується з людським осудом: «Через недбалість свою і на себе накличете, певно, / сором і осуд людський!..» («Іліада», XIII, 121–122).

…Заздрість… — грец. zelos, лат. invidia (див. прим, до Р. 11, с. 78). Опис персоніфікованої «чорної» Заздрості — в Овідієвих «Метаморфозах» (II, 760, наст.).

Байку… оповім… — вплетена в епічну канву розповідь про яструба і солов’я — перший у грецькій літературі зразок жанру байки.

…гордині — цурайся… — див. прим. до Р. 134, с. 85.

Орк (Горк) — бог клятви, що карає клятвопорушника; грец. horkos — клятва (див. Т. 231, с. 45).

Злагода — в ориг. Eirene, мир; хвалу тій богині співає Арістофан в однойменній комедії.

Голод — опис персоніфікованого голоду — в «Метаморфозах» Овідія (VIII, 800, наст.).

…у море рушати й не помишляють… — пускатись у море, на думку античних, було порушенням світового порядку (птахові — повітря, рибі — вода, людині — суходіл).

…боги — побіч нас… — Сенека уточнює: «Бог побіч тебе, з тобою, в тобі» («Листи до Луцілія», 41, 1).

…три міріади… — тридцять тисяч.

Зевсове око зауважить… — пор. у Шевченка, у християнському контексті: «А ти, всевидящеє око!» («Юродивий»).

Нині… жити чесно я не хотів би… — гірка іронія: «білій вороні» — нелегко доводиться.

…вклади цю розвагу у серце… — в оригіналі phren, грудо-черевна перетинка, а також — серце, душа.

…жеруть одні одних… — у Горація — навпаки: «таж ні вовки, ні леви не живуть отак: / там свій свого не їсть живцем» (епод 7).

Коштує поту добро… — думка, яку часто акцентували, зокрема, стоїки: стежка до чеснот — «стрімка й обривиста» (див. Передм., с. 29).

Персе, нащадку богів… — тут, вочевидь, у тому значенні, як це в «останнього римлянина» Северина Боеція: «Весь земнородний люд — із одного кореня вийшов». І далі: «Якщо у початках роду людського — бог, то хто з нас не родовитий? / Тільки той, хто рід свій ганьбить, до лихого поквапний». Таким зверненням Гесіод намагається викликати почуття сорому у брата, що звернув на манівець.

Праця — не сором… — провідна думка всієї поеми. Не менш важлива й та, що працю треба полюбити, щоб і богам подобатися (309–310). Згодом, у своїх «Сповідях», св. Августин наголошуватиме на тому, що в кожній праці важлива, власне, охота до неї, інакше «вона не буде доброю, навіть коли добре її виконувати».

…прохача чи захожого скривдить… — прохач (hiketes) — це той, хто просить допомоги чи сховку при зображенні божества; чужинець, захожий (ksenos) користувався захистом законів, яких пильнував сам Зевс.

…узливай їм… — богам узливали в жертву переважно вино, олію, молоко.

…непідперезаний… — що свідчило про гарячковий поспіх: пояс для античних, греків і римлян (як черес для наших гуцулів), був дуже важливим елементом одягу.

…при дні — то погана ощада… — цей вислів-прислів’я повторює Сенека у «Листах до Луцілія»: «Sera parsimonia in fundo».

Плеяди — сім дочок Атланта і Плейони, які, за легендою, стали семизір’ям на небі. Українські народні назви — Стожари, Волосожари, Квочка.

…залізо гострити… — тобто серпи.

Сіріус — з появою Сіріуса, що у сузір’ї Великого Пса, всередині літа, наставали особливо спекотливі дні.

Афіни слуга… — коваль або тесля; Афіна — опікунка ремесел.

…зойкне серце у того… — подібні настрої — в елегіях вигнанця Теогніда: «Птаха почув я здаля пронизливий, Поліпаіде, / голос: «Орати пора!» — людям нагадує він. / З болю зчорніле на клич той ураз здригнулося серце: / в інших тепер, у чужих, поле врожайне моє» (1197–1202).

…закує… зозуля… — у греків зозуля «кокає» — так вони й називають цього птаха: kokkys.

В кузні на лаву не присідай… побазікать… — таких «базікань», цікавих бесід, наслухавсь у дитинстві І. Франко, засиджуючись у батьковій кузні. З прискореними ритмами технізованого життя, на жаль, відійшов звичай бесід на життєві, вічні, теми; бесід, з яких так щедро черпали наші письменники, зокрема, для такого жанру як «образки з життя».

Мало ж добра в тій надії… — справді, надія надії не рівня: та, що не йде в парі з дією, радше на шкоду, аніж на користь; такою «пустою надією» (vana spe) тішить себе хіба що нерозумна людина.

Місяць Ленайон… — наш січень-лютий; Леней — бог виноробства, Діоніс.

…безкосте… — поліп.

…до триногих істот… подібні… — бо опираються на палицю; цей образ асоціюється із загадкою Сфінкса, яку розгадав Едіп, — про людину, що в похилому віці опирається на палицю — «третю ногу» (пор. у Ліни Костенко: «двох ніг замало, третя знадобиться»).

…той… місяць… — Ленайон.

Арктур — найяскравіша зоря у сузір’ї Волопаса, що в ті часи, наприкінці лютого, після заходу сонця з’являлось на весняному небі.

…дочка Пандіона, ластівка… — Прокна, дружина Терея, мати Ітіса; її сестру Філомелу збезчестив Терей, а щоб та не викрила його злочину, відрізав їй язик. Філомела виткала на своєму пеплосі листа, яким сповістила Прокну про завдану їй кривду, і та, вбивши Ітіса, свого сина від Терея, пригостила чоловіка його м’ясом. Коли Терей мав уже вбити дружину та її сестру, Зевс перетворив Прокну на солов’я, Філомелу на ластівку, а Терея — на одуда.

А коли квітне будяк… — див. Передм., с. 28.

…цикада… тре-лящить… — Голос цикади видавався грекам мелодійним, і навіть виглядом вона нагадувала їм ліру; вважали, що ця комаха живиться росою.

…біблінське вино… — походження назви незрозуміле; можливо, — від Біблінських гір у Фракії.

…тільки-но… появиться… міць Оріона… — Тобто наприкінці червня. Оріон — міфічний беотійський мисливець, якого боги перетворили на сузір’я.

…той-хто-спить-вдень… — злодій; див. Передм., с. 12.

А коли Сіріус і Оріон… — тобто з початком вересня.

…рожевоперста Еос… — тобто «з рожевими пальцями», що від ранішнього проміння сонця.

Гіади — німфи, доньки Атланта й Етри, що постійно оплакували загибель свого брата Гіаса і, врешті, вкоротили собі віку. Зевс обернув їх на сузір’я, з появою якого (початок листопада) починався сезон дощів.

…позгортавши… крила… — так у Гомера — й про весла, «крила корабля» («Одіссея», XI, 125; XXIII, 272).

…сюди… прибув… з еолійської Кіми… — тобто до Аскри; Кіма — найбільше місто Еоліди (нині в Туреччині).

Хай ти мале полюбляєш судно — завантажуй велике… — пор. у Вергілія: «Хвали собі землі обширні — клаптичок свій обробляй» («Георгіки», II, 412–413).

…на Евбею — з Авліди… — найважливішими містами на острові Евбея, що в Егейському морі, були Халкіда й Еретрія; з Авліди, міста в Беотії, згідно з міфом, грецький флот рушав на Трою.

Амфідамант — володар Халкіди; загинув у морській битві з еретрійцями.

…триніжок вухатий… — триногий казанок, традиційна нагорода переможцеві на поетичних змаганнях.

Міри… пильнуй… — дотримуватись міри (metron) в усьому й догідної миті (kairos, лат. occasio) — заклик, що домінує у філософії стародавніх.

Років чотири дівча хай цвіте… — дівчина у тих краях могла йти заміж уже в дванадцятирічному віці, отож, за Гесіодом, найкраща пора для заміжжя — 15–16 років.

…із п’ятивіття… — тобто з пальців руки; «живе» — долоня, пальці; «сухе» — нігті.

…криклива ворона… — каркання ворони для античних — погана прикмета.

Бережись… обмови — опис персоніфікованої Обмови (грец. Pheme, лат. Fama) — у Вергілієвій «Енеїді» (IV, 173 наст.).

Греки ділили свої місяці, що нараховували 29 чи 30 днів, на три декади.

Завбачлива — мурашка; у Горація — «велика трудівниця, яка добре знає майбутнє» (Сат., І, 1, 33–35).

Стежить за летом птахів… — найпоширеніша ворожба стародавніх — із лету та голосу птахів.

А чи як та… — саме так (E hoie) починаються окремі частини «Каталогу жінок» — тих, які, будучи смертними, привели від богів покоління героїв, від яких брали свій початок аристократичні роди.

Амфітріон — див. прим, до Т. 316, с. 48.

Електріон — син Персея та Андромеди, батько Алкмени, володар Мікен.

…убив її знатного батька… — за однією з версій, Амфітріон випадково вбив свого дядька Електріона, за що його прогнали з Тірінфу.

…поки не відомстить загину братів її… — тобто Алкмени: сини Електріона полягли у війні між Електріоном і Птереласом, який разом із жителями острова Тафос (його населяли й телебойці з Акарнанії) захопив стада Електріона.

З ним — беотійці… — як підлеглі Амфітріона, володаря Фів; локрійці, фокейці — жителі сусідніх країв — Локріди, Фокіди.

…син Алкея… — Геракл, Алкід.

Тіфаоній, Фікіон (поблизу Фів) — гори в Беотії.

Кікн — син Арея і Пелопії; грабував і вбивав подорожніх у Фессалії.

…зброї блиск… — найвиразніший, починаючи від Гомера, елемент опису батальних сцен; пор. у Байрона: «Ассірієць упав, ніби вовк до кошар, / Його військо багрянцем горіло, як жар, / А списів його полиск — мов зорі небес / В глибині галілейських схвильованих плес» (пер. М. Зерова).

…плетені колісниці… — двоколісні, запряжені двома кіньми; плетеним був сам кузов, що сягав колін стоячого візниці.

Іолай — див. прим. до Т. 317, с. 48.

Креонт — тут, можливо, корінфський володар, брат Іокасти, дружини фіванського володаря Лаія, від якого вона народила сина Едіпа.

…як прохач… — див. прим. до Р. 327, с. 93.

Еврістей — володар Тірінфу та Мітілен; саме за його наказом Геракл звершив дванадцять подвигів.

…бичачий землі Потрясатель… — Посейдон; богів водних стихій зображували у вигляді биків (пор. у Шевченка: «Реве та стогне Дніпр широкий»).

…від Алкіда синів… двох… — тобто Геракла та Іолая, нащадків Амфітріона, сина Алкея.

…наголінники з міді… — в оригіналі «oreichalkos»; можливо, йдеться про сплав міді із сріблом.

…смерті німої — смерть позбавляє людину життя, отже, й голосу; тут, можливо, йдеться про стрілу, яка, на відміну від дзвінкої міді, вбиває беззвучно.

…електроном… сяяв… — тобто «сріблом-злотом», сплавом тих двох металів.

Синява склиця… — в оригіналі kyanos; Борис Тен («Іліада», XI, 24) перекладає це слово як «чорно-синя сталь».

Еріда — див. прим. до Р. 11, с. 78.

Сіріус — див. прим. до Р. 413, с. 97.

Кера — див. прим. до Т. 211, с. 44.

…з очима вогнистими леви — пор. у В. Блейка — про тигра: «Тигре! Твій вогненний гнів / В чорній пущі забринів. / Хто із сонця, із ночей / Креше жах твоїх очей?» (пер. В. Коптілова). В античні часи вірили в те, що лев, хай який грізний, боїться погляду півня, про що — Лукрецій: «Видно, такі в тих пернатих істот є первісні тільця, / що, проникаючи в зір хижака, мов якими голками, / колють зіниці йому…» (IV, 707 наст.); мабуть, не один із тих «колючозорих» потрапив у лев’ячий шлунок, поки не розвіялась та легенда.

Лапіти — міфічне плем’я, що населяло північну Фессалію. Боротьбу лапітів з кентаврами, напівлюдьми-напівконями, описує Овідій у 12-ій книзі «Метаморфоз»; скульптурні зображення цього бою — у храмі Зевса Олімпійського.

Страх і Жах — див. прим. до Т. 935, с. 71.

Трітогенея — див. прим. до Т. 924, с. 71.

Шкура козяча… — див. прим. до Т. 3, с. 34.

На злотосяйній формінзі… — струнному інструменті (3–7 струн), на якому співці (аеди) награвали собі до співу.

…син-красень — Аполлон.

Музи з Піерії… — див. прим. до Т. 1, с. 34.

Персей, син Данаї… — від Зевса, що проник до Данаї золотим дощем.

…голова… Горгони… — Горгоні Медузі Персей відтяв голову; хто глянув на неї — обертався на камінь (див. також прим. до Т. 274, с. 46).

Тартар — темна безодня, нижче від Аїду (див. Т. 722 наст., с. 64).

…Клото і Лахесіс… — див. прим. до Т. 218, с. 44.

…співи… весільні… — зразки весільних пісень (епіталамій) маємо у ліричній поезії Сапфо.

Сірінга — духовий інструмент, у нас — свиріль, свирілка.

…наслухаючи флейту… — духовий, переважно подвійний інструмент (грец. aulos, лат. tibia); гравця на подвійному авлосі часто зображували на вазах: авлос (флейта) і ліра, голос і струна, — найважливіші інструменти античних.

Хто топтав грона… — сік із виногрон вичавлювали ногами, мовби пританцьовуючи, під гру флейтиста; музика й вино — давня пара.

…триніжок… — див. прим. до Р. 653, с. 107.

…круг щита Океан гнав свої хвилі… — як довкола пласкої землі (див. прим. до Т. 20, с. 35).

…нащадки Лінкея… — тобто батька Абанта (Абаса), володаря Аргосу, прадіда Персея; Геракл та Іолай, з роду Персея, — «нащадки Лінкея».

Трахіна — місто в Фессалії біля підніжжя Ети, де, за переказом, Геракл закінчив своє земне життя, про що Софокл у трагедії «Трахінянки»; див., зокрема, сонет Ередіа «На Отрії»: «А там Евбея спить на лоні хвиль безмовних / І Ета, де Геракл, конаючи, воздвиг / Останнє огнище і перший свій жертовник» (пер. М. Зерова).

Кеїк — володар Трахіни, друг і сподвижник Геракла; Темістоноя — його дочка, дружина Кікна.

Пілос — місто на західному Пелопоннесі, осередок мінойської культури (збереглася фортеця, заснована ще в XV ст. до н. е.); володарем Пілосу був гомерівський Нестор.

…мірмідонів край… — мова про ахейське плем’я в південній Фессалії. Іолк — місто в Фессалії, звідки Аргонавти рушали по золоте руно. Арна — місто в Беотії.

Геліка, Антея — міста в Фессалії.

…цикада спів починає… — див. прим. до Р. 583, с. 103.

…Сіріус зсушує шкіру… — див. прим. до Р. 609–610, с. 104.

Анавр — ріка в Фессалії.

…жертовних биків… — в оригіналі — «гекатомби», тобто жертва із «ста биків».

Піто — див. прим. до Т. 499, с. 55.