«Вибрані листи»

Пліній Молодший

Вибрані листи

Пліній Молодший: обов’язки і студії

Отож, коли ми вільні від обов’язкових занять і турбот, тоді прагнемо щось побачити, почути: вважаємо, що для щасливого життя потрібно збагачуватись у пізнанні або чогось прихованого, або гідного подиву.

Ще Гомер у своїй «Одіссеї» ділить людей на «диких, що правди не знають» — і на «зичливих серцем, гостинних і богобоязних». Ті другі, що для еллінів має особливу вагу, — «ясномовні». Усі ті чесноти, що виводять людину з первісної дикості, загалом роблять її людиною, Ціцерон окреслює поняттям «humanitas» — людяність. Головним чинником тут — мова: яка вона — така й людина. Про це чи не найстисліше, сапфічною строфою, — Горацій у звертанні до Меркурія, що був, зокрема, й опікуном поетів: «Меркурію, промовистий внуче Атланта, ти, хто дике життя первісних людей облагородив словом і прекрасним звичаєм палестри…» Коли читатимемо цю строфу в оригіналі (тут — проза), звернемо увагу на те, що у ній, мовби звуковим рефреном, у канві слів, з яких зіткана ода, під ритмічним акцентом (іктом), звучить латинський іменник os, рот, уста (у родовому відмінку or-is; звідси, від основи іменника, — оратор, промовець: «Mércurí, facúnde nepós Atlántis, / quí ferós cultús hominúm recéntum / vóce fórmastí catus ét decóre / móre palaéstrae…» Наприкінці строфи Горацій наче припечатує свою думку звуковим повтором: -ore, -ore — устами, устами, тобто: словом, словом. Ось що, наголошує чільний римський лірик, — є рушієм справжньої цивілізації: мовлене слово, його вага, його лодинотворча функція. До речі, латинський іменник vox означає не тільки голос, а й слово, бо в античну добу читали лише вголос: хто глянув на писане слово — одразу й озвучував його (подумки читати тоді просто не вміли). Звідси й особлива увага до всіх відтінків мовленого слова, до поведінки, до рухів, до виразу обличчя того, хто виголошує слово.

Найвищим зразком для римлян були тут греки — їхні поети, їхні оратори, письменники загалом, про що знову ж Горацій у своєму «Поетичному мистецтві»: радить гортати грецьких поетів «денною і нічною рукою», бо саме їм «дала Муза хист округлими мовить устами». Ось до цієї «округлості», тобто довершеності, й стреміли римські письменники. А як далеко вперед може піти талановитий учень, видно хоча б із наведеної строфи Горація (що вже казати про Вергілія): такої віртуозної поетики, такого майстерного використання усіх прихованих потенцій слова у грецьких зразках не знайдемо. Але ті учні, — а вони таки геніальні, — були на диво скромними: сам Горацій найбільшою своєю заслугою вважає те, що зумів «на італійський лад заспівати еолійські пісні»; Пліній Молодший, що вирізнявся особливою вимогливістю до себе як письменника й особливою скромністю, ледь не обожнював культуру давніх еллінів — ахейців (VIII, 24). Він, як ніхто з інших римських письменників, тримався Горацієвої поради — постійно взоруватися на грецьких поетів. Щоденне вдосконалення письма було для нього вдосконаленням особистості, плеканням тих рис, про які Гомер, — щирої доброзичливості, гостинності, богобоязності. Тож йому не надто справедливо дорікають надмірною увагою до слова, отже, деякою штучністю, вишуканістю вислову: автор «Листів» ніколи не перекрочує міри, «золотої середини», інакше не був би «ясномовним»; блиск, що від риторичного вишколу, у нього ніколи не бере гору над ясністю, джерелом якої — душа. До тієї ясномовності письменник ступав усе своє життя, а першим учителем був Гомер: учив він, за словами Горація, «не з пломеню дим, а з диму — пломінь ясний добувати» (звідси, можливо, й Франкова метафора: «вогонь в одежі слова»).

Ця дорога до світла, що у слові, почалася для майбутнього письменника й державного діяча у містечку Комо, що в Північній Італії, на березі озера Ларія (нині Комо), де він народився 61-го або 62-го р. н. е. Його батько, Люцій, з давнього роду Цеціліїв, обіймав поважну посаду в управлінні містом, де й одружився з сестрою теж впливового за своїм походженням Плінія Старшого — письменника, вченого-природодослідника й державного діяча. Помер Люцій передчасно, поручивши свого сина, ще зовсім маленьким, материнській опіці. Безтурботне життя хлопчика, що насолоджувався затишком рідного містечка, довго не тривало: надходила пора вчитися, бо домашньої освіти було замало, — і мати зі своїм сином, десятирічним Секундом (таке мав прізвище), переїжджає в Рим до свого брата — Плінія Старшого. Той свої службові обов’язки — а командував він військовим флотом, що стояв у Мізені (Кампанія) — поєднував з невтомною дослідницькою працею, вражаючи всіх своєю неймовірною працездатністю (одна лише «Природнича історія» — у 37-ми книгах; таких книг у нього — десятки), а його зацікавлення були справді неосяжними. Тож не лише граматична школа, де хлопець знайомився з літературами, грецькою і римською (десь за чотири роки навчання він уже пише трагедію грецькою мовою), а й сама особистість маминого брата, його дядька, справили на майбутнього письменника великий вплив, про що не раз згадуватиме у своїх листах.

Другий рівень навчання — це «університет»: риторична школа. В центрі уваги тут, власне, те, що слугувало звуковим тлом згаданої строфи Горація: os, oris — уста, рот, мова, мовлення. Тут вчили «ore rotundo loqui» (округлими мовить устами), оцінювати слово на вагу, пізнавати його всіма відчуттями, навіть — на дотик (римляни, скандуючи, відбивали такт ногою); знайомились і впроваджували у практику писання й мовлення найрізноманітніші риторичні фігури, вправляючись у писанні так званих «свазорій» і «контроверзій» — творів, у яких, переважно на міфологічному матеріалі, розв'язували якісь суперечливі питання, у чомусь переконували, звинувачували когось чи виправдовували. Та це вже було не те слово, що мало політичну вагу, слово, яке злітало, скажімо, з уст Ціцерона, а в Греції — з уст Демосфена, Есхіна чи знаменитого державного мужа Перікла (коли він виступав перед народом, то у слухачів, кажуть, було враження, що то сам Громовержець, зійшовши до них з високого Олімпу, викрешує громи й мече блискавиці): ще Август, за словами Таціта, «приборкав політичне красномовство». Як в Афінах, так і в Римі — після падіння Республіки — риторика, втрачаючи зв'язок з реальною політикою, переходить у стіни школи, намічаючи заможним юнакам стежку переважно для адвокатської кар'єри. На неї й ступив Пліній, відбувши перед тим рік обов'язкової військової служби в Сирії.

Найвищим авторитетом у красномовстві на той час був Квінтіліан, теоретик мовлення (автор трактату «Навчання оратора» в 12-ти книгах), письменник, знаменитий педагог, у кого й пройшов ораторський вишкіл Пліній Молодший. Основне, на чому наголошує Квінтіліан, — моральність оратора, а щодо стилю — це уникнення крайнощів (вишуканої пишності вислову — й архаїчної його суворості). Якщо Сенека, не схвалюючи надмірної уваги до слова, радить більше замислюватися над тим, що пишеш, а не над тим, як пишеш, то Пліній Молодший все ж з особливою прецизністю шліфує фразу, якою озвучує думку, майстерно сплітає слова, пам'ятаючи й Горацієву увагу саме до їхньої сув'язі (iunctura verborum), — тримається вже згаданої «золотої середини», ясності мови. Адже (зауважує Горацій) у житті — як і в мові: «довершеність — посередині; крайнощі хибні — обіруч». З такими засадами й вступає Пліній у свою адвокатську діяльність — виголошує свої промови в суді центумвірів, тобто «ста мужів», що розглядали майнові й сімейні справи; називає його «своєю ареною». Метафора, хоча з усмішкою, але точна, бо в суді, як на арені: «хто кого». Вчили ж у риторичній школі, що слово може солодити душу, а може бути й мечем. Застосовували й тут не вельми похвальні прийоми: модне на той час, надто серед молоді, пишнослів'я часто завуальовувало не лише правду, а й вбогу думку оратора. Пліній тримався свого — моральності і ясності вислову, не догоджував слухачам (судові засідання, у базиліках біля форуму, були відкриті, багатолюдні). До нас не дійшла жодна з адвокатських промов Плінія, зате з його листів дізнаємось, як пильно він опрацьовував їх, як дорожив своєю репутацією, своїм авторитетом, врешті, які поради давав молодим адвокатам (VII, 9). В одному з листів він не без гордості цитує поезію Марціала, де поет говорить про нього, — як сумлінно, день у день, у поті чола, він опрацьовує свої промови для «ста мужів» (III, 21). Наприкінці судової кар’єри, вже у зрілому віці, Пліній виступав у сенаті як захисник чи обвинувач намісників різних римських провінцій.