«Золотий дім»

Салман Рушді

Золотий дім

Альбі й Франческо Клементе, завдяки дружбі й гостинності котрих я познайомився із Садами

Дайте мені мідяка, і я розповім вам золоту історію.

Наш вік по суті своїй трагічний, а тому за трагічний ми його не сприймаємо. Катаклізм уже стався, й посеред руїн ми починаємо знову будувати сякі-такі оселі, знову плекати сякі-такі надії. Важкувата це праця — в майбутнє немає гладкої дороги, та ми йдемо в обхід чи продираємося крізь перешкоди. Треба жити, хоч би скільки впало небес.

La vie a beaucoup plus d’imagination que nous.[2]

У день інавгурації нового президента, коли ми переймалися тим, щоби його не вбили, поки він, тримаючись за руки зі своєю винятковою дружиною, крокував серед екзальтованого натовпу, коли так багато з-поміж нас перебувало на порозі краху внаслідок вибуху іпотечної бульбашки, а слово «Isis» означало лише єгипетську богиню-матір, сімдесяти-з-чимось-річний некоронований король із далекої країни прибув до Нью-Йорка разом із трьома синами-напівсиротами, аби поселитися в палаці свого вигнання, поводячись при цьому так, мовби з країною, світом чи з його минулим усе було гаразд. Він почав правити околицею, немов великодушний імператор, хоча, попри чарівну посмішку й майстерну гру на скрипці Ґвадарніні 1745 року, від нього несло важким дешевим запахом — характерним духом примітивної деспотичної небезпеки, запашком, що попереджав нас: стережися цього типа, бо він може наказати стратити тебе будь-якої миті, якщо йому, скажімо, не сподобається твоя сорочка або він забажає переспати з твоєю дружиною. Наступні вісім років, що були періодом сорок четвертого президента, стали також роками дедалі більш непередбачуваного й тривожного панування над нами чоловіка, який звався Нероном Ґолденом, який не був жодним королем і чий кінець увінчала велика — і, образно кажучи, апокаліптична — пожежа.