«І будуть люди»

Анатолій Дімаров

І будуть люди

Частина перша

Хто б міг подумати, що Тетяна Світлична отак вийде заміж?

Десь позаду лишилося єпархіальне училище — на казенних харчах, з суворими класними дамами, монастирською тишею, щоденними обов’язковими прогулянками до церкви, довгими молитвами і короткими сніданками з пісними, як обличчя начальниці, супами.

І з незмінним глузливим прізвиськом: «шльонки».

Воно прилипало разом із формою. З першого ж дня, коли до батьків виходила уже не їхня дитина, а незнайома дівчинка, — в строгому платтячку, темному фартушкові, з переляканими оченятами, — аж до тієї довгожданої миті, коли доросла дівчина зривала із себе тісну остогидлу форму, — вона була «шльонкою».

Ще жодне слово не виповнювалося для Тетяни таким гірким всеоб’ємним змістом. Досить було вимовити: «шльонка» — і вже нічого не треба казати. Ним було сказано все. І що твій татусь — не багатий священник, а бідненький попик, своєрідний люмпен серед духівництва Росії; що він не мав змоги віддати тебе до гімназії; що платтячко оце, яке ти так обачливо носиш, — казенне; і суп, який ти їси, теж казенний, і ліжко, на якому ти спиш, — казенне; і навіть, здається, й повітря, яким ти отут дихаєш, теж придбане на казенні кошти, дані православною церквою для дітей своїх обділених слуг.

Тож не дивно, що вона так і не прижилася в училищі. Величезні класні кімнати, холодні лункі коридори, спальні зі строгими шеренгами вузьких ліжок, закутий важкими кам’яними стінами двір і убогий клаптик неба над ним — усе це весь час гнітило її, сковувало рухи, гасило сміх.

Як вона виглядала щороку літні канікули! Скільки невідкладних справ чекало на неї!

Спершу треба було оббігати широкий, не відгороджений жодними стінами двір. До всього приглянутися, з усім привітатись. Погладити соняшника, притулитися до груші, зірвати зелене яблуко, вирвати молоденьку моркву і, хрумкаючи, надкусити її, вимазуючи землею червоного, радісно усміхненого рота. Повоювати з квочкою, привітатися із сусідським Котьком, показавши йому язика через тин, а якщо пощастить, то й ускочити в шкоду, — на радість і татові, й мамі. І то нічого, що швидка на розправу матуся почастує «дорогу гостю» віником. Деркач так мило й знайомо пахне, так незлобливо б’є, що ніскільки не боляче, а якщо Таня й кричить, то тільки «для годиться». Бо навіщо ж тоді й бити дитину, як вона не кричатиме?