«Гумовий Київ рожевих мрій»

Денис Кожухов

Гумовий Київ рожевих мрій

Перший крок Долі…

Я їхав на мотоциклі по сусідньому селу. Там була рівненька і довга дорога. Вітер шмагав мене невидимими нагайками, — але не надто дошкуляв, тому що герметичний шолом і щільна куртка сховали моє тіло від його колючого, пронизливого потоку. Була зима, однак мені, схибнутому, це не заважало досі їздити, тим паче, що погода цього дня випала дуже тепла: сонце пригрівало немов навесні, й, здавалось, що от-от на гілочках дерев з'являться бруньки. Їзда на металевому коні завжди асоціювалась мені з абсолютною, нічим не розбавленою, свободою. Така витримана й неконцентрована воля поглинала цілком, без права на повернення, і я, сам собі всміхаючись, а часом голосно сміючись, їхав кудись далеко-далеко, назустріч сонцю вдень та місяцю і зорям уночі. Шлях мій і мого коника ніколи не закінчувався гаражем — я (сподіваюсь, що й він) продовжував його в ліжку під час сну, а особливо в момент засипання, коли дивишся в спину самому собі, бачиш, як він, тобто я, вирушає в довгу мандрівку зі старенького батьківського подвір'я, і його береже Господь під час цікавої подорожі, аж заздриш йому, тобто самому ж собі, і задаєш питання перед тим, як вимкнутись — «Яке падло вигадало сон?».

Відлагоджений, наче швейцарський годинник, мотор вдоволено буркотів і пройшов би ще не одну сотню кілометрів, але мені потрібно було лише сорок. Їхав я до містечка Шпола, що на Черкащині, у важливих справах. Сьогодні повинна бути репетиція в шполянському Будинку культури, в якій я братиму безпосередню участь — як вокаліст рок-колективу «РЕЗОНАНС». Я дуже тішуся з того і свою справу люблю, хоча й працюю не за покликом серця. Хлібозавод міста Ватутіно прихистив мене як оператора виробничої печі цеху бубликів Так, пекти бублики для країни було моєю основною справою, і я вважав це досить пристойним для себе заняттям: все-таки хліб, не абищо. Наша бригада була шалена в роботі, і в гонитві змагань із іншими бригадами частенько перемагала, що означало премії (зовсім як в радянські часи), від чого, чесно кажучи (хоча радянські часи мені не подобались), було дуже радісно, й хотілось працювати ще і ще, крокувати нога в ногу, підійнявши прапор догори. Ура!