«Амстердам»

Іен Мак’юен

Амстердам

Присвячую Яко й Елізабет Ґроотам[1]

Зустрілись друзі, обнялись вони

І розійшлись до власних помилок.

Двоє колишніх коханців Моллі Лейн стояли біля каплиці крематорію, обернувшись спинами до лютневого морозу. Усе було сказано раніше, але вони говорили знову.

— Вона й не знала, що її підкосило.

— А коли дізналася, було запізно.

— Стрімкий розвиток хвороби.

— Нещасна Моллі.

Нещасна Моллі. Усе почалося з поколювання в руці, коли вона ловила таксі біля «Дорчестер-грилю»,— це відчуття так і не зникло. Цілий тиждень вона незграбно намацувала в пам’яті назви речей. «Парламент», «хімію», «пропелер» вона ще могла собі пробачити, але «ліжко», «крем», «дзеркало»! Після тимчасового випадіння слів «акант[2]» і «брезаола»[3] вона звернулася до лікарів, сподіваючись на розраду. Натомість її послали на аналізи, й, у певному сенсі, це стало кінцем. Як швидко пробивна Моллі стала ув’язненою пацієнткою свого похмуро-замкненого, авторитарного чоловіка Джорджа! Моллі, ресторанний критик, розумниця і фотограф, безстрашна садівниця, коханка міністра закордонних справ, яка була здатна бездоганно пройтися колесом у свої сорок шість років! Її швидке впадання в божевілля і біль стало предметом загального поговору: втрата контролю над функціями організму, втрата почуття гумору — і тоді провал у сплутаність свідомості, що супроводжувалася епізодами безсилого бешкету та глухих криків.

Поява Джорджа на виході з каплиці змусила коханців Моллі попрямувати далі стежкою, засипаною рінню. Вони натрапили на композицію з овальних трояндових клумб, позначену табличкою «Сад пам’яті». Кожна рослина була жорстоко обрізана, аж лишилося буквально кілька дюймів над мерзлою землею,— таку практику Моллі засуджувала. Доріжка газону була усипана сплющеними недопалками: тут люди здебільшого очікували, коли закінчаться поминки і процесія вийде надвір. Прогулюючись туди-сюди, старі друзі відновлювали розмову вже з півдюжини разів: це було приємніше, аніж співати «Пілігрима».

Клайв Лінлі знав Моллі, ще коли вони були студентами в 1968-му і мешкали разом у хаотичному, мінливому, непередбачуваному гуртожитку у Вейл-оф-Гелті[4].

— Моторошний спосіб умерти.

Іен Мак’юен

Амстердам

Присвячую Яко й Елізабет Ґроотам[1]

Зустрілись друзі, обнялись вони

І розійшлись до власних помилок.

Двоє колишніх коханців Моллі Лейн стояли біля каплиці крематорію, обернувшись спинами до лютневого морозу. Усе було сказано раніше, але вони говорили знову.

— Вона й не знала, що її підкосило.

— А коли дізналася, було запізно.

— Стрімкий розвиток хвороби.

— Нещасна Моллі.

Нещасна Моллі. Усе почалося з поколювання в руці, коли вона ловила таксі біля «Дорчестер-грилю»,— це відчуття так і не зникло. Цілий тиждень вона незграбно намацувала в пам’яті назви речей. «Парламент», «хімію», «пропелер» вона ще могла собі пробачити, але «ліжко», «крем», «дзеркало»! Після тимчасового випадіння слів «акант[2]» і «брезаола»[3] вона звернулася до лікарів, сподіваючись на розраду. Натомість її послали на аналізи, й, у певному сенсі, це стало кінцем. Як швидко пробивна Моллі стала ув’язненою пацієнткою свого похмуро-замкненого, авторитарного чоловіка Джорджа! Моллі, ресторанний критик, розумниця і фотограф, безстрашна садівниця, коханка міністра закордонних справ, яка була здатна бездоганно пройтися колесом у свої сорок шість років! Її швидке впадання в божевілля і біль стало предметом загального поговору: втрата контролю над функціями організму, втрата почуття гумору — і тоді провал у сплутаність свідомості, що супроводжувалася епізодами безсилого бешкету та глухих криків.

Поява Джорджа на виході з каплиці змусила коханців Моллі попрямувати далі стежкою, засипаною рінню. Вони натрапили на композицію з овальних трояндових клумб, позначену табличкою «Сад пам’яті». Кожна рослина була жорстоко обрізана, аж лишилося буквально кілька дюймів над мерзлою землею,— таку практику Моллі засуджувала. Доріжка газону була усипана сплющеними недопалками: тут люди здебільшого очікували, коли закінчаться поминки і процесія вийде надвір. Прогулюючись туди-сюди, старі друзі відновлювали розмову вже з півдюжини разів: це було приємніше, аніж співати «Пілігрима».

Клайв Лінлі знав Моллі, ще коли вони були студентами в 1968-му і мешкали разом у хаотичному, мінливому, непередбачуваному гуртожитку у Вейл-оф-Гелті[4].

— Моторошний спосіб умерти.