«Жарт»

Мілан Кундера

Жарт

Частина перша

Людвік

Аж ось через багато літ я знову опинився вдома. Стояв собі на головному майдані (яким хтозна-стільки разів проходив, коли був дитиною, потім хлопчаком, потім парубком) і не почував ніяких емоцій; навпаки, думав, що цей майдан, де над дахами (наче голова воїна в шоломі) бовваніє вежа, нагадує мені чималенький таборовий плац і що військове минуле цього моравського містечка, яке було колись захистом від мадярських і турецьких набігів, несе на собі карб непоправної мерзенності.

Довгі роки ніщо не вабило до рідного міста; казав собі, що воно стало мені байдуже, і це видавалося природним: уже півтора десятиліття не живу в цім краї, тут у мене лишилося хіба що декілька знайомих чи приятелів (яких я волію уникати), а мати моя похована в чужому гробівці, якого я не доглядаю. Та я помилявся: те, що вважав байдужістю, було насправді злопомністю; причин її не розумів, адже у цьому місті, як і в усіх інших, мене спіткали і добрі, й лихі пригоди, проте це було таки злопам'ятство; я усвідомив це під час мандрівки: справу, яка привела мене сюди, міг би, звісно, так само добре уладнати й у Празі, та мене раптом почала нестримно вабити щаслива нагода залагодити її саме в рідному містечку, адже справа ця була цинічна і непутяща, та ще й утнути мав її на поглум, тож вона звільняла від підозри, ніби я міг повернутися сюди, щоб розчулено поплакати за втраченими роками.