«Вбивство п’яної піонерки»

Сергій Оксеник

Вбивство п’яної піонерки

Переконання — це головне, каже наша вчителька Ольга Миколаївна. Я, наприклад, мав переконання, що керувати багаттям — неможливо. Щойно ти вирішив дати йому спалахнути яскравіше, підкинув свіжого хмизу, а воно візьми і згасни. Свіжий хмиз прибив полум’я, тож тепер чекай, коли воно знову розгориться.

Тому Санькове вміння підтримувати саме такий вогонь, як треба, завжди вражало. І згодом те своє переконання я якось утратив. Як співає Едіта П’єха, «кто-то теряет, а кто-то находит». Може, хтось знайшов це моє переконання і тепер сам помиляється…

От я займаюся музикою, добре вчусь у школі, читаю багато книжок. Я ще не знаю, ким буду й чи це все мені знадобиться. Та в мене є певні переваги. А у Санька їх значно менше. Він нічого не читає, не займається музикою, не вчиться у школі. Тобто він туди, звісно, ходить, але значно рідше, ніж я. Та й то лише тому, що не ходити до школи не можна. От що він має, то це без застережну сміливість і вміння підтримувати багаття. Ну, і силу, звичайно. З ним навіть старшокласники не люблять зв’язуватися.

— Дурний і нахабний, — колись махнув рукою Вовка Дубина.

Хто-хто, а Вовка міг покласти кого завгодно однією лівою, щиглем одним. А й він із Саньком не заводився. І я, чесно кажучи, вважав, що Дубина мав рацію. Чого лізти до того, хто безперечно дужчий за тебе?!

А от із багаттям Санько поводився, ніби чаклун якийсь. Він так підкладав хмиз, що язики полум’я завжди лишались у межах від десяти до двадцяти сантиметрів заввишки. Бувало, багаття навіть розділялося на кілька язиків, на кілька малесеньких вогнищ: три, чотири, — а заввишки все одно лишалося таким, як треба.

Кому треба? Ну, нам усім. Лікарнянським. Так нас називають сусіди з Ключової, з Клубної, з Очаківської. Так і ми самі себе називаємо. А чому треба? Бо ми — на поляні, надворі — ніч, а батьки наші — у Станкевичів. Вечеряють. А коли закінчать вечеряти й повернуться додому, побачать, що нас немає. І найстрашніше, про що подумають, — те, що ми на поляні. Підуть шукати. Якщо багаття буде високе, його відразу помітять… Ну, а далі ви й самі розумієте, чим усе це закінчиться. Нічим добрим. А втім, для кожного закінчиться по-різному. Для Інни, скажімо, взагалі нічим. Її, здається, батьки ніколи не били. Та і як на таку красу руку звести!

Вітьці з братом також нічого не буде. Їм уже по п’ятнадцять — не діти. А от мені влетить добряче: мама поляни боїться, як міліції. Навіть дужче. Поляна для неї — це страшніше, ніж «вулиця», куриво та погана поведінка разом. Адже вона, поляна, все перелічене поєднує. Ну, а якщо Саньку зловлять… От уже кому буде, то вже буде. Петро Степанович заведе його до гаража, зачинить за собою двері, опустить, не дивлячись, мотузку у відро з водою (а дивитися при тому буде не куди-небудь, а на сина — твердо й ніби запитально водночас) і потім так відходить мокрою мотузкою навмання, що Санька вже і кричати не зможе. Такий завжди милий, спокійний і врівноважений чоловік, а до Саньки свого — просто lupus est!

Одначе тепер про все це краще не думати. Тут так гарно! Зміїні язики багаття облудно лижуть повітря і плюють у небо ясними іскрами. Відвести від них очі — неможливо. А якщо зробиш над собою зусилля й підведеш голову, там — зірки. Вони великі, мов яблука, яскраві та могутні. І поруч із кожною, напевно, живуть люди. Не знаю, як ви, а я в це вірю! Бо чим наше Сонце ліпше за інші? Звісно, наші космонавти ще нікого не знайшли, та вони ж так далеко й не літали поки що.

Нас тут, навколо багаття, восьмеро. Найстаршим, Станкевичам, — по п’ятнадцять, найменший — мій брат Юрко. Йому вже вісім, як він каже. Раніше він казав, коли його питали, скільки років:

— Сколо вісім, залаз тли.

Він дуже хоче мене наздогнати. Горопашний! Він іще не знає, що це неможливо. Я завжди буду старший, як і Женька завжди буде старший за сестру свою Женю — не дуже старший, лише на кілька хвилин, та все ж.

От Інну я пережену. Тобто я і так старший за неї, та у тринадцять років дівчата вже вищі за хлопців. І ще, кажуть, доросліші. Ну, Інна справді стала вищою від мене на цілих півголови. Вона на фізкультурі у баскетбол і у волейбол грає, а я — тільки у футбол і гандбол. Та й то… Не дуже. Далеко не найкращий. Якщо Дубина — справді найкрутіший воротар у школі, то це факт, із яким ніхто не посперечається…

— …Він спочатку був справжній революціонер, — розказував Толя, дістаючи з кишені штанів пляшку. — А потім захопив усю владу і почав знищувати найкращих революціонерів: Тухачевского, Якіра, Блюхера.

— Навіщо? — здивувалась Інна, наче ніколи про це не чула.

Дивилася вона при тому на пляшку.

— Бо вони… — Толя подумав. — Вони йому заважали. Їм не подобалося, як багато людей він наказує розстрілювати.

Коля, його брат, також дивився на пляшку без будь-яких емоцій, але зі сказаним не погоджувався.

— То не він наказував. Він навіть не знав. То все робив Берія. А Сталін йому довіряв…

— Невже було так багато найкращих революціонерів? — здивувалась Інна.

Вона коли до Толі звертається, такою ідіоткою стає, що жах.

— Ну, він не тільки революціонерів знищував… — Іннине запитання, схоже, загнало Толю в глухий кут. — Просто всіх, хто був із ним несогласний, він убивав.

Толя з пострілом витяг зубами корок із пляшки.

— Не він, а Берія, — знову поправив його брат і вихопив пляшку в Толі з рук.

— Ну ти і псіх! — обурився Толя. — Як він міг не знати, що тисячі людей, найкращих революціонерів, хапали, били, розстрілювали! — він ревниво стежив, як Коля п’є вино.

— Невже були тисячі найкращих революціонерів?!

— Інночко, а ти бачила на карті нашу країну? — за ніжною інтонацією можна було легко вгадати Толине роздратування.

Він також відпив вина, передав пляшку Саньці й вів далі:

— Ти думаєш, у такій велетенській країні можна було зробити революцію, скинути царя, буржуїв, якби революціонерів було кілька? Та їх би перебили, як псіхів якихось! І революції б не було.

— Сталін — це культ лічності, — авторитетно вставив мій малий, простягнувши руку до пляшки.

І, як завжди, всі розсміялися. Особливо голосно сміялась Інна. Майже як мама, коли малий казав щось смішне чи й не дуже.

Інна теж любила Юрка. Та й те — виняньчила його, можна сказати. Він і їй був як молодший брат. Може, вона й не пила б сама, та вчасно перехопила пляшку, витерла її горлечко і теж зробила ковток. А потім дуже ловко передала пляшку мені — за спиною мого малого. Він крутнувся туди, сюди, а воно вже… Ну, я зробив два ковтки. Вино було солодкаве, липке — Лідія. Одразу схотілося чимось загризти. Я вина взагалі не люблю. Ще як кисле — то нічого, можу й півсклянки випити. А солодке — бррр!..

Хотів я вже пустити пляшку далі, та тут залементував мій малий:

— А мені?!

Довелось і йому дати.

— Один ковток, — суворо сказав я йому.

Він кивнув, підніс пляшку до рота й різко від мене відвернувся, бо знав, що я не дам йому зробити більше, ніж один ковток. І яка ж халепа на нього чекала! Інна! Про неї він і не подумав. Тільки підняв пляшку над собою, як вона спритно опустила її знов і вихопила в нього з рук.

— Е! — з погрозою вигукнув малий, ковтнувши те, що встигло потрапити до рота, і кашлянувши.

— Більше не получиш, — сказала йому Інна.

І він заткнувся, бо знав, що винен. Не слід дурити старшого брата. Це — гріх.

Здається, я вже вас заплутав. Оце перечитав свої нотатки й подумав, що стільки імен — це занадто. Просто для мене кожне з них важливе, за ним — конкретна людина, а ви ж нікого ще не знаєте. Тому я поки що залишу нашу компанію біля багаття на поляні й поясню, чого ми сюди ходимо й чому наші батьки заплющують на це очі, хоча постійно твердять нам, що ходити на поляну — це найстрашніший злочин.

Тут головне — це волейбол, який раптом увірвався в наше життя і збагатив його. Ви подумали, що це ми граємо у волейбол? А от і пальцем у небо! Ми граємо у футбол, у пекаря, у «спорчений телефон», у підкидного, у відьму… У волейбол грають наші батьки.

Утім, і про це — згодом.

Бо саме тієї миті наші батьки сиділи у Станкевичів за столом разом із усіма іншими сусідами, випивали і розмовляли. Батько мій іще не дійшов до кондиції, тому віршів читати не починав. Він казав:

— Сталін виграв війну! Він привів наш народ до перемоги! Ми під танки йшли з його іменем!

— Правильно, Вася! — підхоплював Станкевич, воєнком Варварського району. — Це все та паскуда Берія! Дурив, хімічив, а тепер Сталіна напинають…

— Родіна ще скаже своє слово за Сталіна, — перебив його наш батько. — Родіна помніт своїх героїв! І отам у сквері, де наш позор — де стоїть постамент, а пам’ятник знесли, — там він знову стоятиме! Ви ще вспомните мої слова!

— Ну, а як же культ лічності, Васю, — це вже наша мама.

— А! — відмахнувся батько. — Канєшно, помилки були! І, коли навколо стільки шпіонів і ворогів, можна когось і переплутати. Але він знав, що Гітлер рано чи пізно нападе! І зі шпіонами треба було покончить!..

— Правильно, Вася, — підтримав Станкевич. — Якби Ленін був живий, він би ніяких помилок не позволив!..

— Время! — сказав батько патетично, й усі зрозуміли, що він дійшов до кондиції. — Не патаму, што горя нету боле. Время патаму, што острая таска стала явною асознанною болью! Я себя под Леніним чищу! Штоби плить в революцію дальше!.. Я предлагаю випити за революцію!

— За революцію! За революцію! — підхопили всі сусіди.

— А Раї нічого випити! — сказала мама.