«Вбивство п’яної піонерки»

Сергій Оксеник

Вбивство п’яної піонерки

Переконання — це головне, каже наша вчителька Ольга Миколаївна. Я, наприклад, мав переконання, що керувати багаттям — неможливо. Щойно ти вирішив дати йому спалахнути яскравіше, підкинув свіжого хмизу, а воно візьми і згасни. Свіжий хмиз прибив полум’я, тож тепер чекай, коли воно знову розгориться.

Тому Санькове вміння підтримувати саме такий вогонь, як треба, завжди вражало. І згодом те своє переконання я якось утратив. Як співає Едіта П’єха, «кто-то теряет, а кто-то находит». Може, хтось знайшов це моє переконання і тепер сам помиляється…

От я займаюся музикою, добре вчусь у школі, читаю багато книжок. Я ще не знаю, ким буду й чи це все мені знадобиться. Та в мене є певні переваги. А у Санька їх значно менше. Він нічого не читає, не займається музикою, не вчиться у школі. Тобто він туди, звісно, ходить, але значно рідше, ніж я. Та й то лише тому, що не ходити до школи не можна. От що він має, то це без застережну сміливість і вміння підтримувати багаття. Ну, і силу, звичайно. З ним навіть старшокласники не люблять зв’язуватися.

— Дурний і нахабний, — колись махнув рукою Вовка Дубина.

Хто-хто, а Вовка міг покласти кого завгодно однією лівою, щиглем одним. А й він із Саньком не заводився. І я, чесно кажучи, вважав, що Дубина мав рацію. Чого лізти до того, хто безперечно дужчий за тебе?!

А от із багаттям Санько поводився, ніби чаклун якийсь. Він так підкладав хмиз, що язики полум’я завжди лишались у межах від десяти до двадцяти сантиметрів заввишки. Бувало, багаття навіть розділялося на кілька язиків, на кілька малесеньких вогнищ: три, чотири, — а заввишки все одно лишалося таким, як треба.

Кому треба? Ну, нам усім. Лікарнянським. Так нас називають сусіди з Ключової, з Клубної, з Очаківської. Так і ми самі себе називаємо. А чому треба? Бо ми — на поляні, надворі — ніч, а батьки наші — у Станкевичів. Вечеряють. А коли закінчать вечеряти й повернуться додому, побачать, що нас немає. І найстрашніше, про що подумають, — те, що ми на поляні. Підуть шукати. Якщо багаття буде високе, його відразу помітять… Ну, а далі ви й самі розумієте, чим усе це закінчиться. Нічим добрим. А втім, для кожного закінчиться по-різному. Для Інни, скажімо, взагалі нічим. Її, здається, батьки ніколи не били. Та і як на таку красу руку звести!