«Місто карликів»

Леся Романчук

Місто карликів

Софії рідко доводилося так нудьгувати. Доповіді сипалися одна за одною упродовж третьої години поспіль — німецькою, французькою, італійською. Десь у навушнику бурмотіло англійською, але безліч специфічних термінів перетворювали це бурмотіння мало не на хінді. Трішки веселіше ставало, коли доповідач ілюстрував якусь тезу слайдами чи фрагментом фільму, але й це не надто розважало. Чемність вимагала сидіти струнко і в найуважніший спосіб слухати, схвально кивати головою та усміхатися, але Софія почувалася ледачою студенткою, яка чекає не дочекається кінця лекції. Годинник, здавалося, зупинився. Прикладати до вуха, трусити чи ще якимсь чудернацьким робом перевіряти його справність не випадало в аудиторії, де концентрація всесвітньовідомих професорів перевищувала загальноуніверситетські норми щонайменш утричі, тому Софія вирішила зиркнути на циферблат Орестового. Сапфірове скло дорогого «Тіссо» не приховало гіркої правди — сидіти їй тут іще довго-довго…

Яко сосні на далекій півночі… Яко пінгвіну на крижині… Та сосні й пінгвіну принаймні не доводиться удавати при цьому схвального зацікавлення…

Орест зрозумів — погладив її руку і стиснув пальці — терпи, мовляв, що вдієш…

І навіщо вона подалася на цей конгрес? І навіщо сидить отут, у цій вишукано-красивій залі, і навіщо вдає, що розуміє оті високі матерії, які снують на трибуні високовчені мужі з цілого світу!

Виправдання, звісно, є — Мілан, місто моди, славнозвісна опера, Міланський собор, який вони вже відвідали учора, і Венеція, яку залишили на десерт учасникам конгресу, щоб винагородити за витривалість і терпіння. Втім, їм тут цікаво. Сидять, слухають, а в перервах сперечаються про своє, про чоловічо-хірургічне, поки не похрипнуть. Ці суперечки не припиняються ні на фуршетах — вишуканих, слід віддати належне організаторам, ні на екскурсіях.