«Правда про справу Гаррі Квеберта»

Жоель Діккер

Правда про справу Гаррі Квеберта

Моїм батькам

День зникнення

(субота, 30 серпня 1975 року)

— Центральна диспетчерська поліції. Що у вас?

— Гало? Мене звати Дебора Купер, я мешкаю на Сайд-Крік-лейні. Здається, щойно я бачила молоду дівчину, за якою гнався у лісі якийсь чоловік.

— А точніше, що сталося?

— Та хтозна! Я була коло вікна, дивилася на ліс, аж бачу, біжить поміж деревами та дівчина… а за нею якийсь чолов’яга… Таке, наче вона хотіла втекти від нього.

— А де вони зараз?

— Я… я не бачу їх уже, вони десь у лісі.

— Добре, пані, я висилаю до вас патруль.

З цього дзвінка розпочалися події, що струсонули містечко Аврора, в штаті Нью-Гемпшир. Того дня без сліду зникла Нола Келлерґан, тамтешня п’ятнадцятирічна дівчина, і ніхто її більше ніколи не бачив.

Жовтень 2008 року

(тридцять три роки після зникнення)

Усі обговорювали цю книжку. Я не міг спокійно пройтися вулицями Нью-Йорка, не міг пробігтися вранці алеями Центрального парку, бо всі перехожі зустрічали мене вигуками: «О, це ж Ґольдман! Це той письменник!». Бувало навіть, за мною починали бігти, щоб з’ясувати надокучливі питання: «А те, що ви написали в своїй книжці, правда? Гаррі Квеберт справді таке утнув?». У кав’ярні у Вест-Вілледжі, куди я полюбляв учащати, відвідувачі часом безцеремонно сідали за мій столик і казали: «Я оце читаю вашу книжчину, пане Ґольдмане, і просто-таки відірватися не можу! Перша була чудова, але ця! Вам справді відвалили мільйон баксів за те, що ви її встругнули? Скільки вам років? Заледве тридцять? Тридцять років — і вже така купа грошви!». Навіть швейцар будинку, що його поступ у читанні цієї книжки я помічав завжди, коли той відчиняв мені двері, врешті закінчивши, затиснув мене в кутку біля ліфта і висловив усе, що було в нього на душі. «Оце таке, значить, скоїлося з тією бідолашкою Нолою Келлерґан? Який жах! А як же воно могло статися, га? Невже таке можливе, пане Ґольдмане?»

Весь Нью-Йорк аж нетямився від моєї книжки; ще й двох тижнів не минуло, як вона вийшла друком, а вже мала посісти найвищу сходинку в рейтингу продажів на американському континенті. Всім кортіло знати, що сталося в Аврорі 1975 року, це обговорювали і на телебаченні, й на радіо, і в газетах. Було мені заледве тридцять років, і ця книжка, друга в моїй кар’єрі, зробила мене найвідомішим письменником США.

Справа, що збурила всю Америку і стала сюжетом мого роману, розпочалася за кілька місяців до того, на початку літа, коли знайшли останки тіла молодої дівчини, яка зникла тридцять три роки тому. Так розпочалися події в Нью-Гемпширі, що я їх змалював, і якби не вони, то ніхто в Америці й не чув би про містечко Аврора.

Частина перша

Письменницька хвороба

(за вісім місяців до виходу книжки)

31. У глибинах пам'яті

— Перший розділ, Маркусе, найважливіший. Якщо він не сподобається, ніхто далі не читатиме. Як ви хочете розпочати свою книжку?

— Хтозна, Гаррі. Гадаєте, мені колись пощастить?

— Що саме?

— Написати книжку.

— Я впевнений у цьому.

На початку 2008-го, приблизно через півтора року по тому, як я, завдяки своєму першому романові, став ідолом американського красного письменства, мене спіткала страшенна творча криза, страх чистого аркуша, що, здається, нерідко заскакує письменників, які зазнали швидкого і шаленого успіху. Недуга ця проступила не відразу: вона охоплювала мене поволі. Здавалося, що після того, як вона мене вразила, мозок мій потихеньку завмер. На перші її симптоми я не хотів зважати: подумав собі, що натхнення повернеться завтра чи післязавтра, чи, може, трохи згодом. Та минали дні, тижні й місяці, а те натхнення не поверталося.

Моє сходження до пекла складалося з трьох етапів: перший, що без нього не сталося б такого карколомного падіння, був стрімкий злет. Мого першого роману продали два мільйони примірників, і в двадцять вісім років я став популярним автором. То було восени 2006-го, і за кілька тижнів моє ім’я перетворилося на ІМ’Я: я був скрізь — на телебаченні, в газетах, на обкладинках ілюстрованих часописів. Обличчя моє пишалося на величезних рекламних щитах у метро. Найсуворіші критики найавторитетніших часописів Східного узбережжя були одностайні: молодий Маркус Ґольдман обіцяє стати великим письменником.

Однісінька книжка, і переді мною відчинилися двері до нового життя — життя юних зірок-мільйонерів. Я перебрався від батьків у Ньюарку і влаштувався в розкішних апартаментах Грінвіч-Вілледжа, поміняв свій пошарпаний «форд» на лискучий чорний «рейндж-ровер» із тонованими шибами, почав учащати до фешенебельних ресторанів, вдався до послуг літературного агента, який розпоряджався моїм часом і приходив дивитися бейсбол на величезному плазмовому екрані мого телевізора. Я винайняв собі офіс біля Центрального парку, де трохи закохана в мене секретарка на ім’я Деніза отримувала пошту, варила мені каву та сортувала папери.

Перші півроку після виходу книжки я радів новому життю. Вранці я приходив до свого офісу, щоб переглянути статті про себе і прочитати десятки листів од шанувальників моєї творчості, які я отримував щодня, — Деніза потім складала ті листи у великі теки. Потім, задоволений собою й гадаючи, що вже й так добряче попрацював, я йшов собі гуляти вулицями Мангеттена, де перехожі, вгледівши мене, перешіптувалися. Решту дня я користувався новими правами, набутими разом зі славою: правом купувати все, що мені закортить, правом на дорогу ложу в Медісон-сквер-гардені та правом дивитися матч «Рейнджерів», правом іти червоними доріжками зі співаками, що їхні диски я збирав ще в юності, правом з’являтися на людях із Лідією Ґлур, героїнею останнього серіалу, яку всі просто-таки на клапті роздирали. Я був славетний письменник; мені здавалося, ніби це найкраща професія на світі. І, впевнений, що це триватиме вічно, я не переймався першими застереженнями моїх агента і видавця, які квапили взятися до праці й почати писати новий роман.

Упродовж наступних півроку я помітив, що вітер потроху змінює напрямок: листів од шанувальників надходило дедалі менше, на вулицях мене переймали чимраз рідше. Аж незабаром перехожі, які ще впізнавали мене, почали питати: «Пане Ґольдмане, а про що буде ваша наступна книга? І коли вона вийде?». Я зрозумів, що треба починати писати, і таки взявся: занотував на аркушиках свої ідеї й набрав синопсис на комп’ютері. Та нічого доброго з того не вийшло. Тоді я позбирав інші ідеї й написав ще кілька синопсисів. Ніякого успіху. Врешті придбав новий комп’ютер, сподіваючись, що на додачу до нього мені продадуть пречудові ідеї й розкішні синопсиси. Все було марно. Тоді вирішив удатися до іншого способу: змусив Денізу до пізньої ночі занотовувати опорні фрази, дотепні жарти і чудові підступи до роману, що я їй диктував. Проте наступного дня фрази видавалися мені банальними, жарти пласкими, а підступи — невдалими. Починався другий етап моєї недуги.

Восени 2007-го минув уже рік, відколи побачила світ моя перша книжка, а я не написав іще й рядка з наступної. Коли вже не було жодного листа, щоб покласти його до теки, коли мене вже перестали впізнавати в громадських місцях, а в книгарнях на Бродвеї зникли афіші з моїм портретом, я втямив, що слава — ефемерне явище. Вона була немов голодна зміюка, і якщо ти не годував її, твоє місце відразу ж заступали інші: популярні політики, якісь учасниці телешоу, нова рок-група — все це перетягувало увагу, що раніше була спрямована на тебе. А минув же лише рік, як вийшла моя книжка: для мене це був мізерний відтинок часу, проте в масштабах людства — ціла вічність. Упродовж цього року в самій лише Америці народилося мільйон дітей, померло мільйон її громадян, з десять тисяч наклали на себе руки, з півмільйона сконали від наркотиків, близько мільйона стали мільйонерами, сімнадцять мільйонів змінили мобільники, п’ятдесят тисяч загинули в автокатастрофах, а два мільйони зазнали в них більш чи менш серйозних ушкоджень. А я написав одним-одну книжку.

Велике нью-йоркське видавництво «Шмід і Гансон», що заплатило мені добрячі грошенята за перший роман і дуже на мене надіялося, пхало в спину мого агента, Дуґласа Кларрена, а той пхав мене. Він казав, що час біжить, що пора вже подавати новий рукопис, а я жваво запевняв його, — щоб насправді запевнити себе, — що другий роман пишеться добре, тому хвилюватися не варто. Але попри довгі години, що я їх збував, зачинившись у себе в кабінеті, аркуш паперу переді мною сяяв незайманою білиною: натхнення втекло, навіть не сплюнувши в мій бік, і я не міг його повернути. Ввечері, вкладаючись до ліжка і марно намагаючись заснути, я тоскно думав, що незабаром великий Маркус Ґольдман піде у небуття, навіть не сягнувши свого тридцятилітнього ювілею. Ця думка так перелякала мене, що я вирішив податися у відпустку і трохи розвіятися: постановив із місяць відпочити у Маямі, мовляв, це зміцнить мене, та потайці сподіваючись, що відпочинок під пальмами поверне творчі сили. Та Флорида, звісно ж, стала пречудовою нагодою для втечі, про що за дві тисячі років до мого народження писав іще Сенека, який зазнав такого ж тяжкого досвіду: хоч куди поїдь, твої проблеми помандрують назирці. Так сталося й зі мною, бо щойно прилетів до Маямі, як біля виходу з аеропорту мене наздогнав працівник багажного відділу:

— Пан Ґольдман?

— Тоді це ваше.

І простягнув мені пакет зі стосом паперу.

— Це мої чисті сторінки?