На вершині стоїть зграйка дівчаток-підлітків. На них курточки, пальтечка з синтетики. В одязі кожної обов’язково є якийсь старовинний предмет цієї місцевості — Полісся: на одній це намисто, на іншій — вишита сорочка, на третій — мабуть, ще бабусина спідниця… Дівчатка тут, схоже, неспроста.
Підштовхують одна одну: «Ну, давай!» — «Ні, ти давай!» — «Ну, починай!» — «Ні, давай ти!» — «Та давайте вже!» — «Ну — разом, чи що?!..» Стоять, дивляться навколо — на засніжене село, на ліс, на ріку з одного боку, — на безкраїй водний простір з іншого…
…і, враз ставши серйозними, — на всю силу своїх легень несподівано починають горлати веснянку.
ГОРЛАТИ — бо тут так заведено: так уже тисячі років викрикували на цьому пагорбі в дзвінкий весняний простір свій «ендокринний вибух» дівчатка-підлітки, закликаючи весну — прийти…[1]
Язичницький крик-спів — якоюсь дивною мовою: не українською, не російською, не білоруською — і схожою на всі три разом…
Пронизливі, сповнені дикої жаги життя звуки — дзвінко лунають у просторі…
Дівчинка-підліток з косичкою каштанового волосся, прикрашеного барвистою старовинною стрічкою, — забирається на купу хмизу, присипану снігом — вище всіх!..
…і — хрусь! — провалюється в цю підталу купу — мало не по шию!
Її розгублене почервоніле личко над хмизом — і…
…дзвінкий, нестримний регіт її одноліток…
…над селом…
…рікою…
…пагорбом — над дубовими хрестами на ньому, над пірамідками з зірками, над безіменними білими горбками з вологими чорними проталинами зверху…
Нестримні, життєдайні звуки чорнобильської веснянки — лунають у пронизаному світлом повітрі, над засніженими могилами сільського цвинтаря на пагорбі — найвищого місця села Лебедичі, що біля злиття рік Прип’яті й Дніпра…
Комментарии к книге «Чорнобильська комедія», Сергей Викторович Мирный
Всего 0 комментариев