«Гірчичне зерно»

Незвична тиша панувала в селі, але вона зрушилася, як тільки мандрівець піднявся дорогою туди, де найбільше хат купчилося коло вкритої гонтою церковці. Гостинцем, таким самим заболоченим і занедбаним, як той шлях, яким він зрана йшов з міста С., посувалася процесія, здалеку схожа на похорон, тільки в головах не несли хреста. Люди йшли за парою сивих волів, запряжених у воза, на якому стояла труна не труна, а ніби величезна скриня із старих неструганих дощок.

Дехто з молодших глянув на чоловіка з веселою цікавістю, ніби запрошуючи до свого гурту. Той скинув капелюха і приязно вклонився. Забачивши се, дівчина з рудим розтріпаним волоссям, у латаній камізельці й синій спідниці сміло всміхнулася до нього. Можна було в неї запитати, але дівчина трималась одною рукою воза і, певно, не хотіла позбуватися того почесного місця задля розмови з чужинцем.

Чи не все село зійшлося в одній процесії. Жіночки несли немовлят, закутаних по самі вуха. Старезні діди шкутильгали з ціпками, а котрі вже не годні були самі перебрести все болото, стояли коло ворітець угрузлих по вікна хаток і проводили очима той дивний хід. Все нові люди вливались в процесію, а старшого між ними, хоча б війта у високих шкапових чоботях і чорному сурдуті, не було видно. Жінки й чоловіки виходили зі своїх обійсть з клумаками, вузликами або просто несли щось в кулаці — а що вони несли, подорожній не міг зрозуміти, бо люди швиденько підходили до воза і опускали оте щось у скриню, так не схожу на різьблені бойківські скрині, у яких дівчата тримають своє небагате віно. Згортали порожнє шмаття і з просвітленими лицями проводили віз селом. Минули й церковцю, перехрестившись на неї, і цвинтар під високими липами. Волам важко було йти, то віз підпихали. Руда дівчина йшла поруч воза, не бажаючи поступитися хоч би й старшому. Під горою село урвалось і віз опинився на нічим не примітному місці, але подорожній зрозумів, що вони вже прийшли. Найсильніші чоловіки зняли скриню і взялися забивати віко. Подорожній не міг доступитись, щоби заглянути в скриню, хоч туди, крім нього, ніхто не рвався заглядати. Його ніби й не відганяли, а так, лише заступили дорогу.

— Хлопче, — спитав подорожній малого років десяти, що приглядався до його палиці з різьбленою пташиною голівкою, — що тут діється?

— Як то що? Біду ховають! — крутнувся хлопчище.