«Лікарня на відлюдді»

Лікарня на відлюдді

Олексій Волков

Присвячується моїм колегам.

Автор

Пролог

Околиця невеликого містечка. Сутінки.

Чоловік у пом'ятій роздертій піжамі біг, не розбираючи шляху. Проскочивши алею, він мало не зірвав металеву хвіртку, прудко перетнув брудну дорогу, всю в калюжах, і кинувся таранити кущі, продираючись за їхню межу. Утікач мало не впав, зашпортавшись об дровиняку, та все ж таки втримався на ногах і тепер біг лісом, чи, швидше, посадкою. Під ногами хрустіло листя.

Важко дихаючи, він зупинився і підніс до очей розбиту руку, із якої цебеніла кров — немовби після удару кулаком. Витерши кров об себе, чоловік побіг далі. Тепер навколо був справжній ліс. Але сили вичерпувалися, і ноги перечепилися на рівному місці.

— С-сука... — мимоволі вимовили його губи у той час, як тіло намагалося втримати рівновагу. У цій лайці звучав відчай.

— Н-ні ч-чорта... — такий самий шепіт крізь переривчасте дихання, але у ньому відчувалися вже зовсім інші інтонації. Зловтіха передусім. Схоже, йому таки вдалося сплутати чиїсь плани.

Подих перехоплювало, і утікач був змушений перейти на крок, щомиті озираючись. Скоро у лісі зовсім стемніє. Він оглядався раз у раз. Але що це? Позаду почулися кроки. Хтось біг, притому дуже легко та рівно, хрустячи листям. Господи... Від нього не втекти!

Очі втікача почали зацьковано метатися, він позадкував і, зрештою, побачив свого переслідувача. З лісового мороку виринула людська постать. Повністю темна. Вбрана у якийсь балахон, чи то куртку з каптуром, насунутим аж на саме обличчя.