«Музей живого письменника, або моя довга дорога в ринок»

Володимир Дрозд

Музей живого письменника, або моя довга дорога в ринок

1. Чи сміються боги?

(Сторінки, написані раніше, аніж народилася ідея повісті-шоу)

Боги плачуть у небесах над нашими горестями земними. І падають сльози Божі на землю грішну дощами. А що сльози богів стають все гіркіші, бо гіркішає життя наше, то й засихає на грядках огудиння огірків після дощів літніх, а яблука, груші та вишні беруться плямами, наче коростою.

Про це кожен тепер знає. А хто не знає, хай приїде у моє Халеп'я і погляне, як жовкне, згортається, згоряє листя огірків після дощу благословенного. Бо сльози Божі — пекучі сльози. А якими ще слізьми можуть плакати боги, коли з дня в день, з ночі у ніч бачать, як страждає нерозумне творіння їхнє? Допомогти ж йому мало чим можуть. Коли я писав роман «Листя землі», твір наскрізь трагічний, бо трагічна епоха, зображена в ньому, я теж нерідко плакав над долею своїх героїв. Я ж бо теж був для них— творцем. І так само безсилий був змінити гірке життя їхнє на краще. І врешті-решт відчув: якщо не перерву хоч на якийсь час своєї роботи і далі писатиму том за томом про «наш прекрасний, неповторний час», ведучи героїв кривавими дорогами двадцятого віку, збожеволію од непроглядного людського горя. Збожеволіє і читач, якщо читач цього роману знайдеться.