«Жінка його мрії»

Олесь Ульяненко

Жінка його мрії

У всіх щасливих випадках напевне знай,

що то заслуга Бога; навіть тоді, коли

світ перетвориться на порох.

Ми всі підемо, і зупинить нас смерть.

1.

Птаха повзла по синьому з срібним відливом склі чорним розчавленим тарганом. Лада глянула у вікно і побачила цю птаху, а ще мокру березову гілку, і здивувалася, що та тремтить. О, це від холоду. Суто у традиціях минулого, без народницького нальоту. Печально. Але ця думка, коротка, як політ мухи, вилетіла за якісь там межі. Вона потягнула до себе два роздвоєні кінці оголеного дроту - подумки Лада вирішила, що це зміїне жало зради, - і поклала до рота. Зараз він увійде, ввімкне і все - вона розтане тихо, тихо, як її ніжна і печальна любов. Але тихо не вийшло. Увійшов син і дійсно увімкнув. Ладу трусило хвилин п’ятнадцять: з неї валив смердючий дим, а волосся стало дибки. Нарешті син додумався вимкнути вимикача і вона, обм’якши, впала на підлогу. Син тремтячою рукою набрав номер і викликав "швидку". Але та вже нічим не зарадила. Лада була мертвою. Чому вона вибрала саме таку смерть - лишається тільки здогадуватися. Чоловік стояв якусь хвилину перед дверима, а двоє мовчазних послужливих охоронців очікували. Нарешті він відкрив двері і пішов кімнатами, нюхаючи повітря, наче тхір. На самому кінці, у літній кімнаті, він відчув неприємний запах, запах, який не жив у цьому домі, але досить знайомий і близький, щоб там оселитися. Ну й ідіотка, подумки вилаявся він і навіть, за звичкою, не опустив руки до кишені, де тепло покоївся мобільний телефон. Це була його таємна пристрасть, і чоловік Лади її приховував, та покійниця про це знала. "Я люблю його, як собаку, віддану і вірну собаку", - говорив він, похлебтуючи п’ятизірковий вірменський коньяк, іншого він не пив. Дурна звичка у вишуканому суспільстві, де шурхотять усі ці "Версачі", "Кевіни Кляйни", "Пако Рабани", що в його чіткій і світлій, як срібло, свідомості називалося мотлохом. Можливо, тому, що долі їхні були такими схожими, вона, як говорять жінки, місцями розуміла його. В обох серце заходилося, коли крізь темні віконця "Хамера" вони бачили на зеленому моріжку корів, кіз, перекошені церкви, котрим поталанило менше, ніж столичним золотоверхим храмам. Але зараз він думав, звісно, не про купи паруючого гною і навіть не про те, що життя цій дурепі можна було обірвати жменею сильнодіючих пігулок, яких у домі було по саму горлянку. Ні, у нього думки діставали до висот власних почуттів, і чоловік фізично відчував, як у нього злазить шкіра, наче з посинілої від гангрени ноги, - щось близьке і відразливе в одну мить. Саме так він думав. Вона не знала світу, погоджувався він